Іван Лучук

Українські та єврейські первні в російській поезії першої третини ХХ ст.

Я

Я –

а по рождению

Які ж то три "речевые истоки"? Які ж то три начала? Задекларовано: "козацьке", "січове" і грузинське. З грузинським ніби все ясно, "січове" мало б бути українським, а "козацьке" – російським. Українець по матері, Маяковський і батька мав українця, який походив з кубанських козаків, а кубанські козаки – які ж то з біса росіяни. Та його батько був офіційним російським службовцем і послуговувався офіційною російською мовою. Мова офіційного спілкування та освіти не могла, поруч з українською та грузинською, не належати до тих трьох мовних начал Маяковського. І саме ця мова дістала в особі Маяковського свого великого поета. І став поетом він, за власним признанням, завдяки Давидові Бурлюку – теж українцеві. Але реалізувався Маяковський в російській культурі, тільки в ній він уявляв своє існування, його амбіції міг задовольнити лише якийсь величезний ніби загальний центр, боротися йому хотілося з самого початку з чимось глобально визначеним, з чимось ґрунтовно "білокамінно" усталеним. Питання: чому Маяковський став російським, а не українським поетом? – могло б виглядати тепер доволі дивно, якби не існували певні дуже характерні аналогії. Вибрати можна хоча б одну таку аналогію – показову, характерну та зовні дотепер майже непомітну. Мається на увазі доля українського поета Юрія Дарагана. Ми знаємо Юрія Дарагана (1894-1926) як представника "празької школи" в українській поезії, знаємо його чудову збірку "Сагайдак" (1925), але як і коли він став українським (саме українським) поетом, нам практично не було відомо. Дуже цікаву автентичну інформацію можна почерпнути з листа Ю. Дарагана до М.Шаповала (орієнтовно 1925 р.), де поет стисло і емоційно викладає свою автобіографію: "Народився я 16 березня 1894 р. (а не 1893) у Єлисаветі на Херсонщині, але хутко був вивезений у Картвелію (т.т. Грузію, але слова "Грузія", "грузин" не знати звідки вицарапали кацапи?! Картвели у своїй мові звуть себе "картавелі", а батьківщину свою "Сакартвело". Ми чужі слова вимовляємо так, як вони звучать у себе вдома, тому гадаю, що нам треба було б не наслідувати кацапське каліцтво, а увести моду на "картвели" і "Картвелію", тим більш, що етнографія так таки і каже, що грузини належать до картвельського племені). І так я був вивезений до столиці Картвелії Тифлісу, де мене і хрестили. Батько мій був українець і крупний залізничний урядовець, але за три місяці до мого народження вмер. Мати була грузинка, чи то пак картвелка, але з закінченою гімназійною освітою (у тих краях це про багато казало). Батьків своїх прираховую до заможної інтелігенції, мали у Тифлісі власний 4-х поверховий будинок. Мати виховувала мене яко росіянина... (...) З 1915 р. старшиною на фронті, був ранений, революція захопила мене після раненія у Петербурзі. Вихований не чорносотенцями, а в дусі здорового російського патріотизму, але знаючи твердо, що я "малорос" і нащадок запорожського сотника, у травні 1917 р. я вже був членом Петербурзької Української військової ради і розумом твердо рішив, що я мушу бути завжди у гурті тієї російської модифікації (як я тоді рахував малоросів), до якої я належу по крові, у кінці 17 року я вже був у Київі і думкою ні разу не зрадив українству, а серцем? Серцем українізувався поступово. Найбільш помагали наші пісні і наша історія, що часами наповнює тебе божевільною гордістю, а часами так нелюдськи бичує ганьбою і соромом. Тепер? тепер я не в стані говорити про українство спокійно – реву при сторонніх людях, тепер бути не українцем я у жодний спосіб не зможу і що б зі мною не виробляли, я завжди зостанусь чи ув'язненим, чи розстріляним, чи помилованим, але завжди українцем" (13). Як бачимо, розбурхана велетенськими катаклізмами свідомість навернула вродженого поета Дарагана до українства. А міг же він розвинутися в російського поета, адже (за свідченнями з того ж таки автобіографічного листа) він захоплювався не українською, а російською поезією, та й віршувати і друкуватися починав таки по-російськи: "Читав книжки "запоєм", поезію любив до божевілля, я був віруючим підлітком і часто потай так молився: "Боже, зроби зі мною що хочеш, якщо треба замуч мене, покаліч, задуши, але дай мені стати великим признаним поетом". В добу російського модернізму Брюсов, Бальмонт, Блок, Андрєєв, Сологуб, Городецький по черзі цілковито посідали мою душу, аж пізніше зосталися моїми кумирами Блок, норвежець Гамсун і англієць Уайльд (...) Перший російський вірш надрукував, коли мав 14 років у часописі "Закавказье". Пару років пізніше дав цикл віршів у альманах "Поросль" і три роки пізніше друкувався в альманасі "Іммортелі" і журналі "Хмель"" (13). Маяковський був більш етнічним українцем, ніж Дараган. Маяковський був грузином лише за місцем народження, а Дараган був грузином по матері. Маяковський від своєї матері перейняв українську мову, а Дарагана мати виховувала яко росіянина. Обоє мали амбіції на великих поетів, та слава Маяковського і забуття Дарагана знаходяться на діаметрально протилежних полюсах. І невже справа в тому, що долі було завгодно, щоб Маяковський став російським поетом, а Дараган українським?

Велимир Хлєбніков, якого Маяковський вважав найбільшим поетом серед своїх сучасників, поетом для поетів, з походження був українцем (по матері). Сам Хлєбніков писав у своїй автобіографічній замітці: "В моих жилах есть армянская кровь (Алабовы) и кровь запорожцев (Вербицкие), особая порода которых сказалась в том, что Пржевальский, Миклуха-Маклай и другие искатели земель были потомками птенцов Сечи" (12,с.641). Кров запорожців – себто українська кров, адже мати поета – Катерина Миколаївна Вербицька – була українкою. Взагалі в Хлєбнікова дуже багато українських елементів – на різних рівнях. Візьмімо наразі хоча б його ім'я-псевдонім: Велимир. Дослідники творчости та особистости В.Хлєбнікова виділяють дві основні етимології хлєбніковського імені Велимир. Так, А.Парніс, розглядаючи південнослов'янську тему творчости В.Хлєбнікова, робить свій висновок: "Выбор Хлебниковым литературного имени также непосредственно связан с его увлечением южными славянами. С 1909 года он принимает распространенное на Балканах и встречающееся в епических песнях имя Велимир, и переосмысляя и мифопоэтизируя его, создает свой литературный псевдоним – Велимир Хлебников" (6,с.228). Натомість В.Григор'єв припускає іншу етимологію хлєбніковського імені-псевдоніма: "Можна высказать осторожное предположение, что источником имени Велимир явилась не непосредственно южнославянская антропонимия, а статья Я.Головацкого "Червонорусская литература", знакомство Хлебникова с которой более чем вероятно при его интересе к Галиции... Если так, то украинский компонент хлебниковского идиостиля и всего его творчества получает, кроме биографических и иных объяснений, также своего рода "этимологический" и "культурно-исторический" подтексты" (2,с.200). Щоб переконатися у виправданості такого "обережного припущення", варто поглянути, що ж за першоджерельну інформацію міг почерпнути Хлєбніков зі статті "Червонорусская литература", в якій Я.Головацький (без сумніву, щоякнайавтентичніше) розповідав про себе та про своїх товаришів з кола "Руської Трійці": "Несмотря на наши скудные знания по части народного языка, мы начали писать на нем стихи и статейки, с твердою решимостью создать галицко-русскую народную литературу. Затем, чтобы освятить задуманное дело чем-нибудь торжественным, мы приняли славянские имена, дав себе честное слово под принятым именем писать и действовать на пользу народа и во имя возрождения народной словесности. Явились: Руслан (Маркиан) Шашкевич, Далибор (Иван) Вагилевич, Ярослав (Яков) Головацкий, впоследствии к ним присоединились: Велимир Лопатынский, Мирослав Илькевич, Богдан (Иван) Головацкий и другие" (1,с.201). Ця стаття була надрукована в якості передмови до одного з розділів антології М.Гербеля "Поэзия славян". Читаючи цю антологію, Хлєбніков міг ознайомлюватися з різноманітними зразками поезії слов'янських народів, а теж мав змогу натрапити на інформацію про діячів "Руської Трійці" та про "четвертого з трійці" – Велимира Лопатинського. Якщо південнослов'янські (болгарські, сербські та хорватські) словникові джерела мають зафіксоване це ім'я в написанні: Велимир (Велемир), Velimir (7,с.228-229), то в статті Головацького це ім'я (згідно з тодішнім правописом) має написання: Велиміръ, – аналогічно як і в Хлєбнікова від часу прийняття імені-псевдоніма аж до змін в російському правописі; тепер це ім'я по-російськи пишемо лише Велимир (зрештою і по-українськи пишемо його так само, лише вимовляємо трохи по-іншому).

У творіннях Велимира Хлєбнікова українські елементи присутні на різноманітних рівнях: на мовному і словотворчому, на тематичному та ідейному тощо. Українська тематика супроводжувала весь його творчий шлях – від самого початку до самого кінця. Як моторошно і невідворотньо-пророче відчув він (в оповіданні "Малиновая шашка", написаному 1921 року) все жахіття повторного загарбання України Московщиною: "Дул ветер Москвы. Суровый всадник голодающего севера, казалось, с какой-то неохотой вступал в завоеваный край, точно в самом начале встретил женщину с ведрами или заяц с странной храбростью перебежал дорогу. Парус Оки высоко стоял над Украиной, и надпись "я страшен" зияла на нем" (12,с.557). Так писав Хлєбніков в одному з останніх своїх прозових творів, та наскрізна українська тема проходить і в одному з перших (навіть чи не першому) його оповідань – "Велик-день (подражание Гоголю)". Тут зовсім не випадково згадано про прозу Хлєбнікова, бо (за Р.Якобсоном) проза поета це не зовсім те, що проза прозаїка (14,с.324). І проза, і драматургія, і епістолярія, і доля, і навіть ідеологія поета (загадки, кардинальні зміни у світогляді, життєві катаклізми тощо) так чи інак є матеріалом для поезієзнавства. Та головним матеріалом залишається все ж сама поезія – те, що у відносно (чи строго) віршовій формі створено поетом (питання ж про віршування як таке може мати пояснювальну амплітуду від ілюзорної приблизности до нормативної конкретики). Українська тематика в поезії Хлєбнікова абсолютно заслуговує на окрему розмову, на окремі студії. Надзвичайно важливим є те, що поет, вплітаючи у свою творчість різноманітні тематики (в тому числі і поліваріабільну українську), залишається завжди "власником себе". Недаремно О.Мандельштам у свій час писав: "Поэзия Хлебникова идиотична – в подлинном, греческом, неоскорбительном значении этого слова" (5,т.2,с.289). На мовному рівні поезія Хлєбнікова увібрала в себе силу-силенну українських елементів. Звернімо увагу для прикладу на уривок з вірша під умовною назвою "Испаганский верблюд":

Летевший
Древний германский орел,
Утративший Ха,
Ищет его
В украинском "разве",
В колосе ржи (12,с.143).

В цьому віршовому пасажі присутній знайомий поета на прізвище Абіх (від нім. Habicht, що значить: яструб), яке в зворотньому (ззаду наперед) прочитанні дістає форму українського слова "хіба" (12,с.672). Тут ми стикаємося з паліндромним прочитанням – від кінця до початку. Але власне паліндром (слово, фраза, віршовий рядок чи цілий вірш) має читатися однаково і ззаду – допереду, і спереду – дозаду. Хлєбніков ввів у російську літературу навіть свій термін на означення паліндрома – "перОвертень" (таку назву має його паліндромічний вірш з 1912 року). Це слово Хлєбніков взяв з української мови, бо те, що в нас називається "перевОртень" по-російськи мало б звучати "оборотень". Під багатьма оглядами дуже цікавим видається цей вірш Велимира Хлєбнікова:

ПЕРЕВЕРТЕНЬ
(Кукси, кум мук и скук)

Кони, топот, инок,
Но не речь, а черен он.
Идем, молод, долом меди.
Чин зван мечем навзничь.
Голод, чем меч долог?
Пал, а норов худ и дух ворона лап.
А что? Я лов? Воля отча!
Яд, яд, дядя!
Иди, иди!
Мороз в узел, лезу взором.
Солов зов, воз волос.
Колесо. Жалко поклаж. Оселок.
Сани, плот и воз, зов и толп и нас.
Горд дох, ход дрог.
И лежу. Ужели?
Зол, гол лог лоз.
И к вам и трем с смерти мавки (12,с.79).

І тут в самому кінці з'являється наша і хлєбніковська улюблена мавка. Цікаво, чи можливо перекласти паліндромний вірш на іншу мову? Я знаю, що можливо (сам рибак, як кажуть). Тому тут варто навести українську інтерпретацію цього вірша, виконану Миколою Мірошниченком:

ПЕРЕВЕРТЕНЬ
(Кум докук од мук)

Коні, визирк ризи, вінок,
Але смола – хап опахалом села...
Ідім, молоді, долом міді!
Гін зим – мечем ми з ніг...
А в голодуху дома додамо духу до логва?
Пала норов у ворона лап,
І тур – то ви в отруті...
Я ловач, тому ум – отча воля!
Мо', з ума гетьте гамузом?!
Мороз – в узол, визив лозу взором.
Хита буча, зове воза чубатих.
У колесові, панотче, меч – то напівосел оку,
І жалко поклажі.
Сани – крізь зірки, крізь зірки, крізь зірки нас.
Вік – ядро гуку гордяків.
І тремсати маву саньми, – дим насува мита смерті.

(Цей переклад друкувався, зокрема, у 88-екземплярній газеті "Амфирифма", яку редагує і видає в Курську Олександр Бубнов, сам, як і Хлєбніков, наполовину українець з походження; зараз ця газета є вже виданням організації (Всемирный клуб палиндромии им. Велимира Хлебникова), до Вченої Ради якої входить і автор цих рядків, себто я; та вже раніше – від 1993 року – я є Президентом створеної у Львові Планетарної Управи Паліндромотворчости (ПУП), – та досить про це).

Хлєбніков у свому проекті про пам'ятники пропонував одним з перших возвести монумент Григорію Сковороді (3,с.188), – не плутати з монументальною пропагандою тих часів, – але й до його літературного пам'ятника ніколи "не зарастет народная тропа", і не заростуть стежки, по яких підходять до нього науковці, дослідники і взагалі словолюби.

Осип Мандельштам розвинувся в одного з найблискучіших російських поетів. Його поетична мова, специфічна і неповторна, модифікована до невпізнання російська мова, впізнається зразу, будь-який його вірш промовляє: це Мандельштам. А які ж конкретно джерела цієї неповторної мандельштамівської мови? Про це маємо свідчення самого поета в його автобіографічній прозі: "Речь отца и речь матери – не слиянием ли этих двух питается всю долгую жизнь наш язык, не они ли слагают его характер? Речь матери, ясная и звонкая, без малейшей чужестранной примеси, с несколько расширенными и чрезмерно открытыми гласными, литературная великорусская речь; словарь её беден и сжат, обороты однообразны, – но это язык, в нём есть что-то коренное и уверенное. Мать любила говорить и радовалась корню и звуку прибеднённой интелигентским обиходом великорусской речи. Не первая ли в роду дорвалась она до чистых и ясных русских звуков? У отца совсем не было языка, это было косноязычие и безъязычие. Русская речь польского еврея? – Нет. Речь немецкого еврея? – Тоже нет. Может быть, особый курляндский акцент? – Я таких не слышал. Совершенно отвлеченный, придуманный язык, витиеватая и закрученная речь самоучки, где обычные слова переплетаются со старинными философскими терминами Гердера, Лейбница и Спинозы, причудливый синтаксис талмудиста, искуственная, не всегда договоренная фраза – это было все что угодно, но не язык, все равно – по-русски или по-немецки"(5,т.2,с.19-20). Але так чи інак самої мови замало, щоб органічно злитися з відповідним національним поетичним світом. Тут потрібна світоглядна (нехай і парадоксальна) причетність. Дуже влучно доленосний світоглядний вибір О.Мандельштама розтлумачує С.Аверінцев: "Мандельштам, будучи евреем, избирает быть русским поэтом – не просто "русскоязычным", а именно русским – не в последнюю очередь потому, что для еврея самоотождествиться в качестве еврея, прикрепить себя к своей национальной идентичности – припахивает тавтологией. Недостает противоречия как энергетического источника, недостает восставленного перпендикуляра. Но вот сделан выбор в пользу русской поэзии и "христианской культуры" – хорошо, одно противоречие вживлено в ткань жизни, один перпендикуляр восставлен: что дальше? Стать православным – означало бы так называемую ассимиляцию: "выкрест" однозначно отождествит себя в качестве русского – снова опасность тавтологии, на сей раз ещё и сомнительной. Повинуясь императиву, воплощенному в мандельштамовской поэтике, ум Мандельштама шарил в поисках возможности нового выхода за пределы, отыскивал третий член пропорции между двумя данными – еврейством и Россией. Искомым был некий универсализм, который так относился бы к национальному русскому православию, как христианский универсализм относится к национальному партикуляризму евреев. Стоя перед этим уравнением, поэт был потрясен примером Чаадаева – русского человека, и притом человека пушкинской эпохи, то есть самой органической эпохи русской культуры, избравшего католическую идею единства. Мандельштам угадывает в чаадаевской мысли освобождающий парадокс, родственный тем парадоксам, без которых не мог жить он сам: не вопреки своему русскому естеству, а благодаря ему, ведомый русским духовным странничеством – вот он, "посох мой"! – пришел Чаадаев к тому, к чему пришел" (5,т.1,с.32). Можна вважати це тлумачення наразі достатнім, варто лише згадати про те, що вибір Мандельштамом російської мови в якості основного творчого знаряддя не був самозрозумілим і єдиноможливим, бо на початку століття в Росії творилась потужна єврейська література: і на івріті, і на їдиші.

Якщо докладніше вникати в аналіз поетичної творчости О.Мандельштама, то можна знайти багато українських паралелей, от хоча б з творчістю наших неокласиків (9). Вражаючою є сміливість поета: широко відомими є фатальні веселі вірші про ката народів – "кремлівського горця". Третя строфа з вірша "Старый Крым", написаного в травні 1933 року, є абсолютно шокуючою:

Природа своего не узнаёт лица,
И тени страшные Украины, Кубани...
Как в туфлях войлочных голодные крестьяне
Калитку стерегут, не трогая кольца... (5,т.1,с.197).

Це ж відголосок найжахливішої катастрофи нашого народу. В цих рядках закладена актуальна чесність Мандельштама. Кров і сльози, незмите і невтерте.

Борис Пастернак уявлявся мені з самого дитинства чимось дуже українським. Мабуть спрацьовували дитячі аналогії: "дуля з маком, з пастернаком", "танцювала риба з раком, а петрушка з пастернаком"... Вже в школі цілим одкровенням стало для мене те, що Пастернак писав по-російськи. А десь перед закінченням школи, переглядаючи купу матеріалів з якогось міжнародного книжкового ярмарку, я натрапив на каталог певного ізраїльського видавництва, де був списочок письменників-євреїв, що були лауреатами Нобелівської премії, – Борис Пастернак теж був у тому списку: чергове юначе відкриття. Пастернак, маючи єврейське коріння, напрочуд органічно зрісся з російською культурою. Стихію і впорядкованість російської поезії важко собі уявити без нього. При цій нагоді хотілося б заторкнути лише один перекладознавчий аспект. Свого часу Б.Пастернак переклав пролог до "Мойсея" Івана Франка. Пам'ятаючи загальний контекст і сам текст цього прологу, пригадаємо собі лише два терцети з нього:

Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі (11,с.214).

Перед тим, як процитувати пастернаківський переклад цього уривка, напрошується одна доречна аналогія, а саме – висновок київського окремого цензора іноземної цензури С.Щеголева, поданий Центральному комітетові іноземної цензури в Петербурзі, про заборону брошури М.Яцкова "Іван Франко" (від 16 січня 1914 року). В цьому драконівському висновку читаємо: "На стр. 14-15 цитируются отрывки из стихотворного пролога к "Моисею" Франко, где поэт предсказывает, что "придет время", когда (малорусский) народ "встряхнёт Кавказом, опояшется Карпатами (Бескидом) и покатит по Чёрному морю клич свободы" (стр.15). Усматривая в содержании брошюры призыв малороссов к бунтовщическим деяниям и к ниспровержению общественного и государственного строя, я полагаю, что брошюра, применительно к п.1 и п.2 ст.129 угол. улож. подлежит запрещению" (4,с.307). А тепер пригляньмося до перекладу:

Но час придет, в багряном ореоле,
В кругу народов вольных, за Карпаты
И к Черноморью рокот новой воли

И радости ты доплеснешь раскаты.
И, все обняв хозяйскою управой,
Полями залюбуешся и хатой (10,с.189).

Тут вже не діють якісь заборони, просто відчувається вимушене ретушування. Ніби ненароком вивітрюється десь Кавказ. (До речі, до теми Кавказу в нашій літературі варто уважніше приглянутися – хоча б на матеріалі романів Осипа Шпитка "Вирід" та Агатангела Кримського "Андрій Лаговський"). Та це ніби й закономірно, бо ж сам Пастернак писав про перекладацтво: "Подобно оригиналу, перевод должен производить впечатление жизни, а не словесносности" (8,т.2,с.306). Життя і при царській, і при комуністичній Росії диктувалося антиукраїнською політикою, а це не могло не відображатися і на словесності.

Веселі та сумні нотки впліталися в ці роздуми про українські та єврейські первні в російській поезії першої третини нашого століття. І хронологічні рамки, і поняття первнів є дуже відносними. Та й саму поезію важко окреслити, описати, осмислити. Головне, що поезія таки існує, – а підходів до її розуміння чи пояснення може бути безліч. Мій підхід є поезієзнавчим, – особистісним, безумовно. Наразі, стосовно даного сюжету – саме в такому конкретному вигляді.

1. Головацкий Я. Червонорусская литература // Поэзия славян: Сборник лучших поэтических произведений славянских народов в переводах русских писателей / Изд. под ред. Н.В.Гербеля. СПб.,1871.С.197-204.

2. Григорьев В.П. Грамматика идиостиля: В.Хлебников. М., 1983.

3. Дуганов Р. Поэт, история, природа; Арензон Е. К пониманию Хлебникова: наука и поэзия // Вопросы литературы. 1985. №10. С.130-190.

4. Іван Франко: Документи і матеріали. 1856-1965. К., 1966.

5. Мандельштам О. Сочинения: В 2 т. М., 1990.

6. Маяковский В. Полное собрание сочинений: В 13 т. М., 1955-1961.

7. Парнис А.Е. Южнославянская тема Велимира Хлебникова: Новые материалы к творческой биографии // Зарубежные славяне и русская культура. М., 1978. С.223-251.

8. Пастернак Б. Избранное: В 2 т. М., 1985.

9. Simonek S. Zu einem Mandelstam-Gedicht Myсhajlo Draj-Chmaras // Другий міжнародний конгрес україністів: Доповіді і повідомлення: Літературознавство. Львів, 1993. С.203-207.

10. Франко И. Избранные сочинения. М.,1981.

11. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. К.,1976.Т.5.

12. Хлебников В. Творения. М.,1986.

13. "Я завжди зостанусь...українцем": Листи Юрія Драгана до Микити Шаповала // Жива вода. 1996. №4/56/.

14. Якобсон Р. Работы по поэтике. М.,1987.

ч
и
с
л
о

8

1996