Міхаїл Епштейн

Про ритуали

Американське життя здалека постає таким собі розгулом демократії. Насправді нема нічого більш чужого демократії, ніж розгул. Радше демократія – це ритуал, спільно вироблений і доволі умовний спосіб поведінки, якого ліпше добровільно дотримуватися. Можна й збочити – ніхто насильно не утримує, але рано чи пізно зрозумієш, що доцільніше було б не відступати. Це зрозуміли, зокрема, молоді бунтівники 60-х років, які спочатку вирішили, що можна жити инакше, втратили багато часу, але потім усе ж повернулися до норм і порядків так званого “істеблішменту”.

Нещодавно я відвідав антивоєнну демонстрацію перед Білим Домом. Молоді люди ганьбили президента, докоряючи його таткові за те, що він своєчасно не “витягнув”, роблячи синка, – тоді б не довелося вимагати у “виродка Буша”, щоби він забрав американські війська з Саудівської Аравії. Криків і паплюжень було доста, натовп довго бурлив, співав, скандував, проходячи повз головний дім країни. І ніхто не засумнівається, що, не дивлячись на купу дурниць та вульгарностей, це була демократія.

Потім я повертався додому разом з одним демонстрантом. Він продовжував бити у свій тамбурин і вигукувати гасла. Проте, коли ми підійшли до перехрестя, біля якого горіло червоне світло, він зупинився і чекав, хоча вулиця була порожня. Чи погодимося ми, що і це демократія, тільки інша, не менш необхідна її грань? Для невдоволеного американця і демонстрація протесту, і зупинка перед світлофором були елементами ритуалу, поза яким демократія стає некерованою стихією. А мене, законослухняного прибічника американського уряду, ноги самі за совєтською звичкою понесли порожньою вулицею на червоне світло. Так хто ж для нас небезпечніший та антисоціальніший: він, що паплюжив президента у межах закону, чи я, що переступив нехай маленький, але закон?

Демократія – це не лише система переконань, це насамперед здатність домовлятися про правила і спільно їх дотримуватися, тобто встановлювати ритуал, зручний для всіх. Ритуал – спосіб заощадження часу та зусиль. Можна, наприклад, кидатись одразу з усіх боків на двері автобуса, відпихаючи одне одного, проте в цій боротьбі відпихнеш на загал стільки ж людей, скільки відпихнуть тебе, і, втративши масу зусиль, увійдеш до автобуса набагато пізніше, ніж якби просто чекав у черзі. Американці стоять у чергах на диво лагідно, терпляче і навіть радісно, не лише не намагаючись їх обійти, але нібито навіть насолоджуючись чергою як найраціональнішим та найощадливішим гаянням часу.

В Америці, щоправда, доста і таких ритуалів, раціональність яких важко збагнути. Якось, наприклад, я був вельми здивований, довідавшись від дружини, що мені треба бути вчити своїх дітей пекти печиво – таким був один із пунктів скавтської програми. Саме цього тижня я мав би їхати до іншого міста, і вирішив за совєтською звичкою відмахнутись від педагогічного заходу, тим більше, що ніколи не вмів пекти печива. І отут виявилось, що батьки інших скавтів мене засуджують, – за те, що я відмовляюсь подати моїм синам батьківський урок.

Добре, сказав я дружині, ти сама з ними спечеш те печиво, а я маю справи в Нью-Йорку. Проте це виявилося абсолютно неможливим – американська чесність виключає будь-які відхилення від ритуалу. І от, зателефонувавши з Нью-Йорку додому, я на свій сором довідався, що в той самий день керівництво бойскавтів скерувало двох дорослих наставників-мормонів вчити моїх хлопців пекти печиво замість відсутнього, на жаль, батька. Лише не-американське минуле врятувало мене від остаточного падіння і ганьби в очах американців.

Проте і на цьому тема печива не вичерпалась і надалі подає мені уроки ритуального служіння американським богам кулінарії та підприємливости. Зараз я зайнятий розповсюдженням передплати на печиво, яке наступного місяця спечуть скавти з групи моєї доньки. Виявляється, батько має рекламувати це печиво серед своїх співробітників, щоби забезпечити повний фінансовий успіх дитячій витівці. І от я пробираюсь до кабінетів великих науковців, які зібрались з усього світу, перериваю хід їхніх стратегічних роздумів над долею цивілізації, аби пояснити переваги м’ятного і ванільного печива, яке випікають дівчата на славу ґьорл-скавтського руху.

І ось що дивно: ніхто жодного разу не скривився від цієї дрібної метушні, навпаки, відчувши чисте віяння ритуалу, всі співчутливо до нього приєднуються. Зі словами схвалення невинної юнацької традиції та сором’язливої батьківської ініціативи.

Ритуалів у американському житті так багато, що всі вони нагадують один нескінченний ритуал – і це дуже полегшує всілякі суспільні стосунки, зводячи більшу їхню частину до рівня другої сигнальної системи.

У менш ритуалізованому суспільстві, як наприклад, совєтськє, всі суспільні відносини глибоко змістовні й моментально зводяться до з’ясовування стосунків. Ритуал не встановлено, кожен стосунок – навіть за прилавком крамниці, у пивному барі чи у квитковій касі – виникає вперше, ніби з нічого, і підлягає всебічному обговоренню сторін, які домовляються. Хто ти, і хто я, що ми тут робимо, і чому ми разом, а не навпаки?

У цьому сенсі банальне питання “ти мене поважаєш?” аж ніяк не є банальним. У ньому, якщо перекласти на точну мову соціальної психології, висловлено потребу встановити можливість суспільного стосунку перед тим, як він дійсно може бути встановлений. Кожна особа у Росії настільки індивідуальна, що їй необхідно шукати підтвердження своєї суспільної ваги для кожного окремого випадку. Повага – зовсім не та річ, яка сама висить у повітрі, вона глибоко змістовна та проявляється лише шляхом копіткого, задушевного проникнення в душу іншої людини. Варто продавцеві у крамниці лише відчути, що покупець недостатньо його поважає, і той вже нічого не купить. Бо в Росії товар – справа другорядна, а перша – це товариськість.

При кожній новій зустрічі це питання про взаємну повагу має вирішуватися знову, тому, що той, хто поважав тебе вчора, може перестати поважати тебе сьогодні. І навіть за час однієї розмови ставлення може змінитись, з’ясовувати треба безперестанку. З цього випливає, що повага між совєтськими громадянами – це зовсім не загальна форма чи ритуал, а особлива данина окремій особі, її чудовим якостям, її заслугам перед співрозмовником.

Щодо Америки, то ритуал тут просто ширяє повітрям. І це не стільки заслужена повага, скільки безпідставна радість бачити одне одного – у вигляді всезагальної американської посмішки, яка пурхає повсюдно і здається відокремленою від облич. Посмішка – найголовніший американській ритуал і зміст усіх форм поведінки, точніше, форма всіх змістів.

Ось перехожий виходить з-за рогу, ще не встиг вас розгледіти та переконатись, що ви гідні поваги. До того ж він заклопотаний своїми думками, не конче веселими. І тим не менше на його губах і, видається, в очах уже грає звернена до вас посмішка. Це властивість м’язів обличчя, інакше розвинених, ніж у нас, вихідців з далекої північної країни, де чи не з дитинства виняткова важливість юної особи демонструвалась похмурим, зневажливим виразом обличчя.

Можливо, найдивніше в американській посмішці – це коли перехожому на порожній вулиці раптово посміхається гарна жінка. У совєтському сприйнятті це певний знак, в американському –формальність, чиста від натяків і підозр, від других і третіх смислів, вона означає лише те, що означає: суспільну умовність. У таких напружених умовах, на безлюдній вечірній вулиці, посмішка незнайомки легко проходить крізь усі непорозуміння, лишаючись всього лише ритуалом, мірилом суспільного розуму. Американці сприймають таку приязну посмішку радше як відмову від особистих стосунків, аніж запрошення до них. [...]

Отже, всупереч поширеному забобону, можна стверджувати, що совєтськє суспільство – найневимушеніше та найнеобрядовіше в світі. Як тільки запроваджується який-небудь обряд, зазвичай насаджуваний згори, тут же дружніми зусиллями всі починають його розсмикувати та викорінювати – і якщо він ще тримається, то лише через боязкість одних та глупоту інших. У всякому разі, будь-який обряд уважається зовнішньою пристойністю, не гідною глибокого розуму та палкого серця. Зневага до правил у нас в крови: розумний і сміливий завжди сміє вивернутись від правил. Іванко-дурник тому і розумний, що діє всупереч правилам, – і досягає свого.

Обряд у Росії – завжди перешкода, яку треба перестрибнути, обійти, починаючи з привабливої спроби “пройти без черги” і закінчуючи нахабною побудовою соціалізму в одній, раніше відсталій, країні. Чого там вештатись у хвості розвинених капіталістичних країн, покірно очікуючи черги на входження до царства свободи, – махнемо напереріз, історичним бездоріжжям, і мо’ першими вистрибнемо на магістральний шлях – і локомотив нашої революції, піднапружившись, потягне за собою весь чималий причеп історії.

Революція – все та ж спроба пройти без черги, знехтувати ритуалом. Вона виникла з нестерпного бажання жити не так, як ведеться в инших людей та народів, – навіть не так, як заповідано пророками самої революції. Ринки, банки, буржуазний лад торгівлі та черговість входження в комунізм – все полетіло від тиску задніх на передніх у натовпі, що скупчився біля самого входу в обіцяне царство свободи. За хвилину до відкриття – хто проскочить першим? Чия хитрість з чиєю порядністю зіграє в чехарду? Навіть власні темпи ми примудрялися випередити, прирівнюючи п’ять років до чотирьох і кращими зустрічними планами нівечили попередні бездоганні плани.[...]

І от знову – стоїмо на початку всіх прийдешніх шляхів, вже й не пани одне одному, і не товариші, а сокамерники перед кованими дверима, зненацька навстіж розчиненими ззовні кованим таки чоботом. Що ми скажемо одне одному, роздивившись при реальному світлі ураз посірілі обличчя та зубожілі одежини?

Невже знову почнемо взаємини з нескінченного з’ясування стосунків? І ніколи звивистий шлях до взаємної поваги не буде хоча би на крок скорочено одним крихітним ритуалом посмішки? Побіжної. Лице-мірної. У тому сенсі, що людина є мірою всіх речей, а посмішка є знаком співрозмірности людських облич.

Січень 1991

Переклав Антон Борковський