зміст
попередня стаття наступна стаття на головну сторінку

Олесь Ульяненко

Сталінка

(уривок з роману)

© О.Ульяненко, 1994

Звістку, що пощез Васька Гліцерин, – він, Містер Пепс Кобиляче Око, й приніс: зачумілий од жовтневого морозу, прихмеліло хиляючись од десь ненароком випитої чарки, зализаний, мов щур, бріоліном, із синіми рубцями вугрів, у сірому плащі та білих штанах, вимащених густо кавовими плямами, – бригада на ту годину посьорбувала прокисле, та ще й гірке пиво; знадвору, з вузьких еліпсоподібних вікон, наполовину перерізаних асфальтом, рихтіло молошним передзимним сутінком, і в тій біло-сірій, з лілейним відтінком осені сонно бродили у смерть п’яні двірники в заяложених халатах, чиркаючи куцими мітлами; за чверть на п’яту прийшов сліпий Санич з акордеоном під пахвою, у круглих трофейних сонцезахисних окулярах. Нінка Криворучкова ставила скрипучого китайського плетеного стільця під замурованою плитою, де того року натікало блідо-рожевої крові: кров сюрчала згори – там рубали і торгували м’ясом; Нінка Криворучкова брала ганчірку, скулилась, якось злякано задираючи голову – з горішнього поверху долітав хрускіт кісток, шмакало м’ясо, – по тому чутно було, як у ритм, білуючи м’ясо, одпанахуючи його од кісток, гомоніли між собою, шкалювали різники – за місяць по смерті Нікандрича приволокли калорифера, що гудів реактивним літаком, а грубку замастили глиною: ще довго муляла очі брунатна пляма, а кров не переставала сочитися, сукровицею збігала на оббиту червоною жестиною підлогу біля плити-титану, труячи повітря їдким запахом – сморід устоювався десь під обід, змішувався із лайками різників та пиятиками; випар зависав густий, мов глей, що вбирав дух свіжої крові, тютюнового диму; зелено робилося; Нінка Криворучкова зазвичай підносила Саничу чарку горілки – Санич перекидав горілку в себе, “благодарствую”, – натягував ремені акордеону – “ииш пашла як брехня по селу”, – віртуозно виводив програш і фальшивив “Дунайскіє волни”, “Сім сорок”, “Пивну польку”.

Бригада, посьорбуючи пивний кислячок, краєм вуха вислуховувала балаканину Черепа, котрого після кожної фрази несло та перло: подзьобане віспинками, прогнуте ударами обличчя бралося зеленкуватим серпанком, очні ями провалені, – здавалося, на співрозмовника глипають чорні вирви людського кістяка; Вовк із притлумленою втіхою споглядав, як потвориться, міниться подовбане лице Черепа, і вигинав у тихому блаженстві уста; незграбно оддирав в’ялену рибу, тішився рожевими дівочими нігтями; кидав шмаття, кавалки червоної горбуші до рота, без смаку пережовував білими порцеляновими зубами, облизуючи безкровні, гарної форми губи; бригада сиділа за столом, де часто збавляли вечори Нікандрич, вурка з сусідського району Пава, Лапша, – котрий завше бігав до стопки, шепотів щось на вухо буфетниці, а Нікандрич дослухався до чогось, – старі його знайомці перешіптувалися – знали, що Нікандрич наче чекає знаку, коли на горі важкі сокири почнуть ламати, крушити свинячі черепи; Санич розтягував міхи, Нікандрич лискав круто заварений, мов мастило, чай, роздмухував ніздрі, підводив ледь-ледь підборіддя, з’являвся кривий усміх, достоту як ото зараз у Горіка, – а ще Горік пам’ятав його ліву руку, де налип вишневого кольору рубець; рубець потроху буряковів, пухнув; за кілька днів на тому місці зизіла гнійна рана; розверзалася та рана пелюстками – початком жовта, що точила безколірну слизоту, а далі брунатна із зеленими прорізами. Нікандрич притуляв до неї хусточку – мав їх безліч – відтак, дочекавшись, коли гнояка просякала хустину, кидав її на підлогу; хустинок назбирувалася ціла купа: маленьких, білих, жовтих, брунатних од гною метеликів – вурка-бо уподоблював тільки білі хустки; по тих годинах різники бралися до роботи з надмірним запалом – дужче та впертіше хайдекали телячі та свинячі кістки, Санич давив міхи, вичавлюючи гортанні, перепадом звуки; зовсім не в такт дер горлянкою “Журавлі” Марка Бернеса: трійця непорушно стовбичила: й доки вони так стовбичили, у пивниці бузюкали впівголоса, голови всім залазили в плечі, а погляди вовтузились по столах, щоб, бува, не зустріти нерухомого, холодного погляду Нікандрича; і Горік пам’ятав налите бурякове, як сама рана, око старого блатяги – що не день скоріше наливалося воно бубкою, готове вискочити з-під осунутого мавп’ячого лоба, придавленого смертельною недугою: а рана вже й не сукроватила, не сочилася кров’ю, а чвиркала зеленим, тугим гноєм, – зараз Горік допивав пиво, легкий хміль трунив, підігрівав себелюбство: на цьому місці збавляли вечори Нікандрич, Пава, Лапша. Піскарьов удавав, ніби слухає балаканину Черепа, але тривога проймала його, сумом проймала, – Містер Пепс Кобиляче Око турбувався не за Гліцерина, він прийшов накрутити на щось; Горік схилив голову, ковзнув умащеними риб’ячим жиром пальцями із рубцем; підвів голову: “Давай водочки... А там щось придумаємо...” – проте видавалося, що не добирає власних слів. Череп щось ляскотів про Інку, Нілку, Месаїба; останнє ім’я всім нашорошило вуха: “Грязний Султан”; важко, свинцево надали за шибками птахи, важко вони піднімалися, перебирали крилами, котили тіла до невидимого за кам’яницями обрію – Горік підводив голову, начеб дослухаючись, – плутав у його голові Нікандрич; до біса Нікандрича і хто він такий, Нікандрич? яро замерехтіло: Гліцерин, Месаїб, Мілка – сипонули міхи акордеону Санича, хльостаючи присутніх сфальшованим танго; Санич притупував ногою, розкидаючи покривавлену тирсу носаками обдертих “вінсонів”: “гопцен дрицен гоп ца-на...”; Горік різонув поглядом, і вуста покривилися; подумки зводив кінці з кінцями, але не виходило щось у нього думати, не клеїлося докупи, врозбрід йшло, торохкотіло горохом – Султан, Носач, Месаїб, Нілка; обірваною плівкою угледів у жовтому провалі дебілкувату фізію Сьо-Сьо; Санич перебирався акордами вище, пронизливо зафальшував, музика задряпала цвяхом по склі. Юрмище ригало сивушним драконом – винахід Марії Піскурихи: суміш чаю, самогону і четвертина казьонки; Боцман – круглий, нездорово рожевий – масним поглядом лазив повсібіч; нюхнувши з пучки кокаїнчику, задріботів по горілку; Горік притулився до стільця, вигадуючи собі в уяві жолобок Нілчиної спини, що м’яко переходив у округлі половинки сідниць, – і як вона ними гойдає, простуючи іншим боком Васильківської у шкільній формі з морозивом, і облизує дивно якось те морозиво; йде вся у білих мереживах, рожевих бантах. А над вечір ламка постать заблимає у вікні, похилиться над книгою, ляже вона в самих рожевих батистових трусиках, підпираючи пухким ліктем щоку, звісивши попелясті коси; зараз йому здавалося, ніби чує запах її поту, тіла та “Шахерезади”. Але пам’ять крутилася далі у чорній вирві, мастилася вікнами пивниці; впало, прийшло – іншої пам’яті не було: Султан – Нілка – Месаїб – Носач – Інка; нюхом тварини він відчував небезпеку і водночас із якоюсь упертою фатальністю робилося йому байдуже, серце впало, Санич тягнув солодке фальшиве танго, клейкі вогники пропікали шибки, Горік закричав раптом хрипко й протяжне: “Водки! Водки! Водки!” – крик крутонув вихора, пияки причаїлися, навіть ошмаття тютюнового зеленого диму зависло нерухомо; тільки згори рівно відхайдекували, ламали мерзлі кістки та туші м’ясники; Горік звівся, – видалося йому, що в закуті, обшмарганому, поїденому грибками, з капшуків павутини дивиться на нього чоловік: світить двома зеленими вогниками; “Це Носача робота”, – докинув хтось; Череп укляк не знати чого, – все глибше у темінь душі западали очі. Боцман запобігливо поставив пляшку; пили чарку за чаркою, пихкали синім димом, Горік вільно простягнув руку, підвівся, – невідомо кому для чого простягнув руку; хміль огортав теплими хвилями, ворушив кров у захололих жилах Санича – Санич глипнув на нього чорними окулярами, мов захищаючись від удару, махнув рукою; Горік напудився, але по хвилі забачили присутні, як вибіліло, висиніло лице, це вродливе, до ладу скроєне обличчя з рівними ліпленими рисами, писаним профілем. Різко повів головою, кинув тьмяним, глупим, мов поніч, зором довкола; хміль спекотою усмоктувався в нутро, гірко слинявив піднебіння, вириваючи від нього, Горіка, щось незбагненне; ще простягнув руку, ловлячи невидиме; сказав напрочуд тихим, лагідним голосом: “На Ломоносова. На Ломоносова. Подивимося, чиє зверху буде”. – “Так, так, так, – навчав Містер Пепс Кобиляче Око. – Помстимося за Гліцерина”. – “Ти шо, падліна, сволочь, єго хароніш!” – Передєлмешка вперше у житті заглянув без трепету в прірви очей Містера Пепса Кобиляче Око, й, видно, те останнє додало Горіку впевненості; сонце ще не запало за вервички кам’яниць, востаннє колючий вітер гнав трасою трухняве листя, бовтаючи болотяне ліхтарне світло; небо смугувалося фарбами передзими; земля бездарно лежала проти неба; бригада підставляла обличчя під останні осінні промені; шурхотіли плащі та куртки; пішака здиралися між рядами жовто-червоних будників; німо віддзеркалювались у вітринах; шляхом назбирувалося їх чимраз більше й ішли воші пішки, бо на таксо не було грошей; начеб уперше скидав Горік поглядом Сталінку; напнулося у грудях щось непробивне, як стіни домів; перехожі зігнутим бадилинням лінькувато снували під ударами вітру, низько над ними рвалися червоні хмари, жовтіла розпечена куля сонця й нестерпно різало між переніссям; кроки перемішувалися, налазили на кроки: лущав виламаний штахет; із рук у руки передавалися відкорковані пляшки дешевого вина, – місто плавно тонуло прогнилим човном у переднічній фіолетовій пітьмі; шпиль виставки народного господарства пропік наостанок вечірнє небо; хмари хилилися над пласкими ножами дахів; гусли сфери, долонями покриваючи Голосіїв, – потічки людей ріділи; але ті, котрі прямували в бік Ломоносова, утишили гармидер: пропливали під сірими бетоновими стінами, упродовж корпусів, під приплюснутими халупами магазинів, що блимали перед зачиненням неоновими лампами; бригада йорзнула голим яблуневим садом, підступила, пахкаючи хвостами пари, до червоних стін гуртожитків; наперед випустили Боцмана і Передєлмешку, і той, скрадаючись попід вікнами, змією пробрався до балкону; сапаючи парою, бригада втихла – посмоктувала дудки “Казбеку”, слідкуючи, як чорна горбоноса постать, кудлата, сутулячись, зникає, востаннє тріпонувшись на тлі облущеної червоної цегли; гайвороння забилося на гіллях мокрим ганчір’ям; накрапувало; скручувалися тіні, ліхтарі облизували вугіль неба; по хвилі щось луснуло: люди здригнулися; гайвороння, почувши дурний, чужий дух, затріпало крилами, залементувало, заклацало лаковими дзьобами; Вовка Передєлмешка подав знак – три коротких посвисти, і бригада, один за одним, підтягуючись на поручнях балкона, пробиралася досередини гуртожитку: провідником слугував Череп, він же Містер Пепс Кобиляче Око, він же Шарманщик, він же Мойдодир; нервово посмикуючи губами, Вовка Передєлмешка перерізав телефонного дрота – тим дротом закрутили двері до кабінету хроплячого адміністратора; знадвору трусили кістяками, обтягнутими шкірою, гарували пси; Горік вертнув головою, дослухався: Боцман і Передєлмешка грюкали – стиха – у двері. Світлий квадрат хапонув коридорного мороку – обличчя носача виткнулося, не дібравши, хто там, сказало: “Так”; Череп умент підставив ногу. Носач спробував був когось гукнути, але в писок уткнувся обріз Передєлмешки – гурт із п’яти чоловік упорснув до кімнати: тут посмалювали анашу ще двоє Носачевих товаришів – чеченці. Чеченці чемно підвелися, чинно зажували м’ятну гумку: Пепс набичився, що, власне, не обіцяло нічого приємного: довірливо мовив: “Жуйом”, - і буцав лобом по черзі, валив на підлогу. Носача стусонули, підігнали копнями і прикрутили руки до ліжка: Передєлмешка ритмічно став бити його під диха, гаркавлячи: “Харашо, браток, устроїлся, а гдє же наш Султанчік?” “Не хникай. Де Султан? Хто запалив Гліцерина?” – Боцман тим часом збив шваброю люстру, запав морок, заклацали запальнички; на гачок накинули зашморга; Боцман кресав запальничку і при спалахах садив Носачу під диха – куди попаде; Носач хникав, розтираючи по писку юшку. Врешті забелькотів, випльовуючи зуби: “Наверху знают... Там єго люді... бєцалкі там єго... Харі єго, путанкі там... а-а-а... больно же...” – Носач заголосив зовсім по-дитячому, – “Кімната, падліна?” – “Сіссот пятая”.

“Главноє – ето крік, малишонок, найважніше – крік, малишонок. Главноє закрічать”, – мерехтіли Горіку в голові слова Нікандрича; чіпляючись того напучування, він стрімголов летів довгим гуртожитським коридором, ковзаючись на шкірках бананів, сапаючи важке повітря, прогірчене мускусом, продушене амброю й дорогими цигарками; тужава хвиля смітникового духу, тарабарщина голосів, лопотіння невиразної, незрозумілої мови дурманили Вовкові голову, він закляк перед дверима, хотів був ударом їх прочинити, а то й вибити, та приском узяло шкіру; зупинився, ужалений; бригада зібралась докупи, бліда од погано прихованого страху, глибокого страху; рвало м’язи, покручувало суглоби; здалеку у густіючій ночі загурчав потяг; двері хряснули й прочинилися, Піскарьов підпирав плечем одвірок: гірким згустком слина ятрила піднебіння, жагуча хвиля обсмалила від мошонки аж до груднини: начеб хто задер, смиконув, догори горішню половину черепа; перед зором – косячи зіниці – падали, піднімалися біло-рожеві плями, фіолетові квацьки несподівано на очах росли: і Містер Пепс Кобиляче Око, він же Череп, він же Шарманщик, він же Мойдодир бачив, як кам’яніє, твердне обличчя їхнього бригадира – як у людини, що втратила все на світі, і Череп, захлинаючись якимось незрозумілим, духотним клубком сміху й захвату, заволав: “Агуш”, – і білосніжні, рожеві кулі прибрали подоби людей: із кімнати щось вигулькнуло: “Нєльзя сюда! Нєльзя сюда-а-а”, – банькуватий негр, котрий стояв над чимось розпатланим, пухнастим та довгоногим, удивовиж знайомим, звівся на ноги; і Горік побачив у оранжевому світлі нічника – із здибленими грудьми, із набубнявілими брунатними сосками, сховану в попелястій зачісці – Нілку; праворуч, розкарячивши до входу балабухи сідниці, трусила розкішним, кряжистим тілом вогненно-руда Надька, “закройтє, сволочі, двєрі”, – фіолетовий негр повторював і повторював, пхаючи поперед себе жаску, смердючу хвилю поту: “Сюда нєльзя... Нєльзя...” – “Давай, Череп, туши!” – Містер Пепс Кобиляче Око, він же Череп, він же Мойдодир, він же Шарманщик, усмалив навідмаш гумовою гідравлікою – негр повужився, сплівся у повітрі кільцем, вереснув, натягнута хромова шкіра неправдоподібно вивернула малинового кольору м’ясо, кров фуркнула на простирадла, на білі жалюзі, квецьнула по стінах у квітчастих орнаментах, потекла Граньованими гуртожитськими склянками – “ай-ай-ай”, – глибокі, порізані мереживом очі сповнюються змісту, Нілка зводиться на руку, тонку, з голубими прожилками руку, з пальцями, поцяткованими вічками манікюру; зводиться, повільно вигинаючи на спині оксамит шкіри, буденно так встає; негр, котрий гамселить широким пасом Надьчину сідницю, хапається за ножа, – хльосткий удар Піскарьова відкидає його на ліжко, Череп гарчить, біснувато осувається з виду, лють розпирає горлянку, жабою роздуває груди – дубасить із переможним сміхом фіолетового негра, заллятого малиновою юшкою; негр затіпався, загрібаючи килимки руками; решта хутко кинулась пробиватися до коридору; вислизаючи з-під мерехтіння нічників – фіолетові, лілові африканці робляться шоколадними, кавовими, а то й зовсім чорними – з кімнати чути їхні глибокі, утробні, переливисті зойки: лущання штахетин по руках, головах, спинах; Нілка зводиться гола, просто лиця стоїть до Горіка, тонка у стані, з крутими стегнами, перед Горіком пропливають каламутні брудні поранки – поштовх у плече приводить його до тями: у кутку, серед місива білих та чорних тіл, ховаючись у серпанок, хилитається чоловік, із обличчям кольору пергаментного паперу, із зеленими зірками замість очей; голова невідомого одкриває беззубого рота й говорить щось непотямне: “Да-а-д-дабу-да”, – і щезає. Горік бачить розірваною червоною квіткою губи: поволі накручує на збиті щиколотки, через цілу долоню і далі, зап’ястям, велосипедного ланцюга, спльовує раз по раз гірку слину, облизує губи, серце реве у груднині; Нілка сідає на поручень крісла і говорить тим голосом, голосом... коли він бачив, як вона чеше попелясті коси, як лежить у будівельному вагончику, як прямує тим боком вулиці – він хоче щось вигукнути, але червоно палахкотить перед очима: по голові, під шкірою повзуть мурахи; галасує Череп, добиваючи набріоліненого сутенера Розіка; Нілка співчутливо, мов на тваринку, глипає; Горік тре ланцюгом підборіддя; Череп коридором волочить за патли Інку – гола рахуба з випнутим лобком: “Ета шалава... Стрьом, Клик! Мусора!” – замиготіли підсліпкувато в коридорі лампи, за шибами перехльостується мокре віття; сонце мов назавжди пропало; негри висипають з усіх кімнат, лементуючи, кидають порожні пляшки й відбігають на безпечну відстань – “полісія полісія полісія”, підлога вилискує округлими, наче спинки тваринок, скалками, шматками подертого одягу, лишить масними плямами крові, кавалками штукатурки; бригада навідмаш лупцює шматками іржавої арматури, кромсаючи передпліччя, носи, руки, ноги – смоляниста, тягуча юрба відкочується, розтікається сходнями; негри ховаються по інших поверхах, рачкують назад до кімнат, тільки шмакають дверні замки, – і тут раптом голос Черепа, Мойдодира, Містера Пепса Кобиляче Око, Шарманщика – однією натягнутою нотою – “Облога, Клик! Облога. Ізмєна. Ето не мусора. Ето Султана люді...” – а фіолетовий кулак уже рипнув Пепса по морді, повалив на підлогу, до десятка пар підошов протопталося по ньому “а ммать вашу”, “ізмєна, ізмєна”, – ненапружений, без відчаю голос; Клик, лупцюючи гідравліком, пробився до Інки: “а стерво, во і познакомілісь”, – ухопив за патли, попантачив до виходу; ляснув, обсипаючи крейду та глину, сухою дошкою постріл; вапно знялося дрібненькими фонтанчиками; людське вирлище захлинулося, забулькотіло, ухнуло; негри шмигнули щурами, і люди Піскарьова перемішалися з людьми Султана: “На ізмєну дураков викупілі”, – чорно котило, хрюкало за вікнами, – удар, другий, ще один – кров сюрчить на сорочку, бризками летить на рахубну голу спину Інки, захід сонця креслиться, готовий луснути тонкою цівкою, виїдає ніздрі, спекота першить горлянки, забиває дих паленим, шибки рахманіють сльотою, приторний смак мускусу, мигдалю, голоси африканців: “абу-абубуб-бббууу”; голуби сідають на підвіконня, злітають, вибухаючи яскравими білими кометами, – Череп махає кухонним тесаком з кінця коридору: постать його ляльково смикається на тлі жовтого квадрату, “ізмєна ізмєна ізмєна”, – повітря надворі густе й холодне; з вікон, хукаючи, летять порожні пляшки; негри ґелґотять “алалала”, і гайвороння, коло за колом, лементуючи, порозсідалося на осиках; злітає, сідає, сідає, злітає; Вовк, він же Клик, він же Горік, збирає докупи людей, і вони, садячи все, що потрапить під руку, пробиваються до котельні, поближче до голого яблуневого саду.

Першим, хропучи через носа, заговорив Передєлмешка – кидаючи переривисте слова, мов камінчики: “Ти-ш-ошшо, Клик. Ето ізмєна”. Вони сиділи з вітряного боку зупинки, де відходять-приходять автобуси за номером 38, 80, 84 – ліхтар у джерґавому абажурі поволі хилитався на протязі. Тіні дриґотіли ламкими лініями, то круглішаючи, то пропадаючи; місто від Сирця палахкотіло червоною загравою; Містер Пепс Кобиляче Око матюкнувся; десь із колодязів прохідних дворів долинуло легке похуркування автомобіля; Пепс лайнувся знову – відганяючи кітну суку з одвислим черевом, – сосці терлися об асфальт, сука плутала межи трьома парами черевиків. Пепс загилив її під живіт: сука заскавуліла, нудно й протяжне, й подріботіла, заносячи зад, у пітьму під аркою; автомобіль з’явився неподалік, білий сніп світла ковзнув по стінах, шибках, парканах; яскравий, розпуклою квіткою вогонь із тріском рвонув вологе повітря: Передєлмешка закричав “ух-ух-ух”, – дивовижно нелюдськи закричав, і Клик побачив, як він підскочив, задираючи коліна, випростався й наче завис у повітрі, а тоді впав, безвільно, спаралізовано бовтнув руками, вибивши тонкий звук об металеву підпору, й завмер; Горік та Череп опустили додолу очі і, коли зустріли поглядом землю, Вовка Передєлмешка, син аптекаря Мойші Абрамовича Бушгольца, сімнадцяти років від уродин, лежав уже у калюжі, яскраво освітлений, сіяв холодний дощ, падаючи просто до роззявленого рота; кахля одноповерхового магазину блимала червоними вогнями сигналізації; авто, промчавши по газонах і тротуарах, зникало в кінці Васильківської. Череп засапав повітря: “Шо ето, Клик? Шо? Шо? Ми ж таго с нім...” – підтюпала сука, похлебтала з калюжі, де лежав Вовка Бушгольц, котрий так і лишився Вовіком Передєлмешкою, – Піскарьов нахилився, ухопив її за загривка, видно, була голодна і лизкала закривавлену воду; “Вони вбили його... Прямо в голову... Очей не видно”, – прохарчав Череп; тонко хряпнув хребет у псюхи; вона, слабо тяпнувши за руку Горіка, поволокла, перебираючи передніми лапами, тіло до паркану; “Она бездомна, я знаю”, – знайшовся Череп, він же Містер Пепс Кобиляче Око, він же Мойдодир. Горік зализував укус, позиркуючи крізь навислі пацьорки на Сталінку, що сходила у рожевому кушпелинні.

І він побіг: протилежною частиною міста палахкотіло, звивалося, западалося червоне марево, що переходило непомітно в брунатне. Він біг напрочуд швидко, хутчіше звичайного, але видавалося йому, що сторчма зав’яз у ґумовій напівсутені: будинки, кав’ярні, кінотеатри – чорно позлипалося докупи. Тільки місто – наче хто підпалив з-під низу... Він біг, звивисто випнувши розхристані груди вітру, під квадратними прямокутниками вікон, захлинаючись у власних словах, вибиваючи з грудини непотямні крики – уривки фраз, початки, закінчення слів; дощ накрапував; Горіку видавалося, що в утробі переливається саме булькання: вітер утих, задираючи безсило жестиння та черепицю на дахах. Спекота проїдалася десь ізсередини; шипіння губ лише піною змивало утробні голоси. Каламутило мізки. Горік укляк під стіною гастроному, що на початку Червоноармійської, неподалік маленького, затишного букініста, – над головою ревонув, полишив у небі оксамитові сліди військовий винищувач. Тут густою, терпкою осугою майже до ранку витав дух кави. Белькотіння й безглузді слова упали схололою грудкою. Хитнувшись, перевів подих, – ламкими, далекими, вигаслими очима заворзав низьким небом, що проїдалося червоними загравами. Чвиркнув під ноги слиною – сутінок невагомо кров’янив, уперто налазив на будинки, вищав, перемішуючись із суголосом над головою, аж до нестерпця крутило зуби; він почав мацати ногами простір, щоб помочитися, – майнуло щось подоби думки, мацало тоненькими щупальцами жили, дряпало невидимими дротяними джгутиками: він і не думав тікати; чвалав, уже в цілковитій темряві, переконував себе: на кой чорт мені той Гліцерин і Вовка Передєлмешка; жмури – ніякого толку. І враз його мовби пройняло струмом, мовби одчинилися у світ маленькі дверцята: Містер Пепс Кобиляче Око, котрий так і крутиться, щоб стати на його місце, видав тоді прямо при Гліцерині, там, у підвалі – що Нілка стерво, але якось так хитро сказав те, що пройняло Горіка тільки зараз. Думка запрацювала моторніше: щось ніби навіть утішне кресонуло од тім’ячка аж до паха; небо зайнялося оранжевою загравою, згасло обпало морозом; вітер деренчав, посипував останнім листом – мокре, воно липло на трамвайні будки, кіоски, протяг обдирав лахміття оголошень, стіни домів насувалися; вдарили тихим гуком, дедалі настійливіше повискуючи, мов по живому, рейками, висікаючи дрібні оскалки, сині іскри, шматуючи щільну тишу, вагони: Піскарьов упіймав маленьку постать у вікні, – чиюсь жіночу, ламку фігурку, тремтливу пляму ртуті; вагони вже близько, дроблять повітря, і Горік зайнявся нестямним реготом: здохнути од сифілісу, як Нікандрич, вихаркувати по ранках силікозні легені, занапащені на “Красном Рєзінщіке” – кожен удар колеса здиблював клубки пари, що брудно-червоними смугами лягала на стіни, на вікна готелю – ребристого, з поламаними лініями; камінцями з дахів злітали налякані птахи; вагони били, сапали, крутили повітря; йому захотілося тієї жінки за рожевим вікном, дражливо захотілося, замотлошило душу; й бажання начеб підстьобувалось ударами електричок, “думать начал малишонок”, у пам’яті заблимали чорно-білими крильцями порнографічні знімки: довгоногі красуні, – у тій пам’яті, що зветься дитинство, – і Вовк закришив емаль на зубах, закричав на чорне громаддя будинків: “Осінь! Осінь! Осінь!” – ридма закусив лікоть; побіг – від Нікандрича, від Передєлмешки, від Гліцерина, повз зашорені вікна, де стрекочуть зелені папуги, а люди премудро сплять, налиті вщерть вином, пивом, ріденьким цейлонським чаєм, набиті, мов капшуки, добродійністю, – але то бульбання, змилок, бо він – Вовк Піскарьов.

Жаль, проте, душив його, слюнявив – людські тіні проснували позаду; він, навіть не обертаючи голови, бачив: негри і молодички в новеньких “вольво”, декотрі ще виставляють два пальці, щоб зупинити таксі...

Кутаючись у задубілу шкірянку, він за північ придибав до хавіри вусатої Марфи. У голові начеб прояснилося; пес, забачивши Горіка, підтиснув хвоста; очі у нього потухли, і пес лінькувато задибав на люнцюгу. Закоцюблими пальцями Горік постукав у шибку – один раз, другий, третій; гепнув кулаком. Марфа з’явилася й зразу, з порогу: “Шо надо? Водки нема. Нема водки”, – прямокутний квадрат світла вихопив її скарлючену постать, голі по лікоть руки; Горіку од світла зробилося боляче: “Пусті, старая, я не по водку...”. Марфа направду не була рада гостям. “Пусті, старая, ето я, Марії Піскурихи син...” – “Лишенько, Горік, проходь, бо тебе з ніг збилися, шукали, шукали...” – баба клацнула ізсередини замком; Горік потягнувся всім тілом до того отвору, звідки доносилися людські голоси, пахло прокислою брагою, перекинув через плече погляд, ліворуч, через вурловиння чорної прірви, що вже ніби до ранку сочилася, наповнювалася міхурами, а вусата Марфа ставила запобігливо стільця, “На табаретку... Ми таго с ног то сбіліся шукать, бо Сьо-Сьо ваш, твій братік, бабу задавив і підпалив хату, слабогу пажарніки наїхали...” – “Ти мені того, старая, на карти кинь...” – “Я ж тобі таку ситуацію...” – очі тупо зустрілися з олов’яними очима; притьма принесла ґранчака – “на, очухайся” – “дєвку хачу, ту, шо Свєтка, в долг, старая” – вусата Марфа ребром долоні зчищала з ліктів якесь брунатне місиво: “Ну, що, чунявий, стоїш, тогда пашлі... Токо посиди... От мати твоя...” – “Не ной, старая. В долг...” – “Пожди трохи...” Не наші голоси за стіною тоненькі, “а банабаки, мать їх так, точно, банабаки” – подумав Горік, але вусата Марфа вже повернулася, “падьом, свабодна уже давно, підвезло”. Вони ступають із бабою Марфою до напівтемної кімнати. Ляснув вмикач, світло салатними пацьорками нічника полізло з кутка, з-під малюнка про море, щось наче згадалося йому, Горіку, щось напружилося всередині, він навіть ступив до вікна, але почув той страх перед темними вікнами; ступив до ліжка, де в домашньому ситцевому халаті, рожевому, білими квітками по полю, вся із себе біла, домашньо якось духмяна сиділа Свєтка, котру вони зі шпаною ловили поглядами по той бік Васильківської, по-рідному обняла його, теплі м’ясисті губи затулили рота; він навіть не зчувся, як те сталося, а коли вони вранці прокинулися, побачили перший сніг: по ньому до краю урвища розповзалися чорні гади, їх було безліч, чорні, слизькі, вони хутко сповзали із живоплоту, бігли снігом, відтак зникали, не лишаючи слідів; Свєтка затулила рота рукою Горіка, це пойняло його якоюсь люттю, – він став гамселити її по повних, теплих губах; і тут хтось торкнув його за плече – вискнула Свєтка, “Ой, Султанчік...” – вусата Марфа прибирала совочки, скребочки слідом; Султан сів, закинувши ногу за ногу, за ним тупцював Боцман, тримаючи щось у руці, видно, тяжкувате; Султан, оголосивши передній ряд зубів, зняв рукавицю: “Давай”, – і враз покотилася, схожа на капустину, голова Містера Пепса Кобиляче Око, а ще... Султан поворушив ротом: “Слушай, мне с табой надо пагаваріть...” – “.....” – і вони вийшли на білий сніг; навівало зі сходу, Свєтка скулилась на лежаку, хлюпаючи та розтираючи кров’янку, пробувала дібрати, що говорять мужики, але як на зло вусата Марфа увімкнула програвача і залунав бравурний марш: “А я іду, шагаю по Москвє”; сніг падав і падав.


ч
и
с
л
о

24

2002

на початок на головну сторінку
Маленькие произведения искусства - дешевое нижнее белье. Оригинальные стилистические решения.