зміст
попередня стаття наступна стаття на головну сторінку

Гарукі Муракамі

Дівчина з Іпанеми

© Haruki Murakami, 1982

Ось гарна, струнка, засмагла,
Йде поруч дівчина з Іпанеми.
У ритмі самби,
Плавно хитаючись, йде...

Але... Чому я сумний?
О... Я хочу їй зізнатися...
Так!.. Мушу я їй відкритися...
Але не дивиться вона на мене,
Лиш на море все дивиться вона...

Так дівчина з Іпанеми дивилася на море в шістдесят третьому році. І зараз, у вісімдесят другому, дівчина з Іпанеми дивиться на море точнісінько так само. Старшою вона не стала. Вкарбована у свій образ, пливе собі тихенько морем часу... А може, і стала старшою – і тоді їй мабуть уже під сорок. І нехай з цим хтось не погодиться, але вона вже, напевно, не така струнка і не така засмагла, як тоді. У неї троє дітей, а від сонця тільки шкіра хворіє. Може, вона ще цілком пристойно виглядає, але ж не молода, як двадцять років тому – що й казати...

Але ж на платівці вона дійсно не постаршала. Ось вона, в оксамиті тенор-саксофона Стена Ґетца – завжди шістнадцятирічна, ніжна і струнка дівчина з Іпанеми. Я включаю програвач, опускаю голку – і відразу з’являється її фігурка.

О... Я хочу їй зізнатися...
Так!.. Мушу я їй відкритися...

Кожного разу, слухаючи цю пісню, я згадую шкільний коридор. Темний, дещо вогкуватий коридор моєї школи. Висока стеля відлунює, коли крокуєш бетонною долівкою. Кілька вікон виходять на північ, але до них упритул підступають гори, і тому в коридорі завжди темно. Темно – і тихо, як у склепі. Принаймні, у моїй пам’яті цей коридор зберігся жахливо тихим.

А чому так трапилося, що я завжди згадую шкільний коридор, почувши “Дівчину з Іпанеми” – мені й самому не надто зрозуміло. Адже ніякого зв’язку немає. Цікаво, що то за камінці кидає дівчина з Іпанеми 63-го року в колодязь моєї пам’яти?

Шкільний коридор, у свою чергу, зроджує в мене у пам’яті овочевий салат. Огірки, помідори, листя салату, стручковий перець, спаржа, накришена кружальцями цибуля – і усе це полито рожевим соусом “Тисячу островів”. Це, ясна річ, не означає, що в кінці шкільного коридору у нас торгували салатами. Коридор закінчувався дверима, а за ними на віддалі двадцяти п’яти метрів знаходився непоказний басейн.

То чому ж шкільний коридор нагадує мені овочевий салат? Тут також, якщо подумати, зв’язку ніякого.

А овочевий салат нагадує мені дівчинку, з якою я колись був трішки знайомий.

Хоча саме цю асоціацію легко витлумачити. Вона завше їла самі лиш овочеві салати.

– У тебе вже, хрум-хрум, завдання з англійської, хрум-хрум, зроблене?

– Хрум-хрум, ще ні. Хрум-хрум, ще трохи, хрум-хрум-хрум, залишилося.

Я теж був великим любителем овочів, отож ми з нею наминали їх удвійко. У неї були своєрідні переконання: вона свято вірила, що якщо дотримуватися збалансованої овочевої дієти, то усе в житті буде йти відмінно. Якщо ж усе людство перейде на овочі, то запанують добро і краса, а світ переповниться здоров’ям і любов’ю. Просто “Суничні галявини” якісь...

“У сиву давнину, – пише один філософ, – була епоха, коли між матерією і пам’яттю пролягала метафізична безодня”.

Дівчина з Іпанеми Шістдесят Три / Вісімдесят Два продовжує безгучно йти метафізичним спекотним пляжем. Пляж дуже довгий, на нього набігають спокійні білі хвилі. Вітру зовсім немає, обрій чистий. Пахне морем.

Нещадно пряжить сонце.

Я вилежуюся під пляжною парасолькою; із скриньки з льодом виймаю і відкриваю банку пива. Скільки я їх уже випив? П’ять? Шість? А, чорт із ним. Скільки не пий, усі виходять з потом.

А вона усе йде собі. Бікіні у простеньких кольорах обтягує засмагле струнке тіло.

– Привіт, – гукаю я неї.

– Добрий день, – каже вона.

– Пива вип’єш? – запрошую я.

– Гаразд! – погоджується вона.

І ми разом п’ємо пиво під пляжною парасолькою.

– До речі, – кажу я, – здається, я тебе вже зустрічав тут – у шістдесят третьому році. І місце те саме, і час...

– Нічого собі... Так давно?

– Ну так...

Вона одним ковтком надпиває половину і дивиться в банку через дірочку.

– Може, і зустрічав... У шістдесят третьому році, кажеш? Хм, у шістдесят третьому... Могли і зустрітися.

– Ти зовсім не міняєшся, так?

– Та я ж метафізична дівчина.

– А тоді ти на мене зовсім уваги не звертала. Тільки й дивилася, що на море...

– Усе може бути, – говорить вона. І сміється: – Слухай, а можна ще пива?

– Так, звичайно, – кажу я і відкриваю їй банку. – А ти що ж: так відтоді і йдеш пляжем?

– Ну так.

– І підошвам не гаряче?

– Анітрішки. У мене дуже метафізичні підошви. Хочеш подивитися?

– Гаразд.

Вона простягає стрункі ноги і показує мені свої підошви. Чудові метафізичні підошви. Я ледь торкаюсь до них пальцями. І не гарячі, і не холодні. Я торкаю їх – і лунає ледь чутний гомін хвиль. І навіть шум цей – дуже метафізичний.

Ми п’ємо з нею пиво, більше не кажучи ні слова. Сонце навіть не поворухнеться. Час зупинився на місці. Відчуття засмоктаного в задзеркалля.

– Коли я думаю про тебе, увесь час згадую шкільний коридор, – говорю я. – Чому б це?

– Суть людини – в її складності, – каже вона. – Предметом науки про людину є не об’єкт, а суб’єкт, який перебуває всередині тіла.

– Гм-м, – говорю я.

– Загалом, ти живи собі. Живи, живи, живи – й усе. А я просто – дівчина з метафізичними підошвами.

З цими словами Дівчина з Іпанеми Шістдесят Три / Вісімдесят Два струшує з колін налиплий пісок і підводиться.

– Спасибі за пиво.

– Будь-ласка.

Трапляється, що я наштовхуюся на неї у вагоні метро. Тоді вона посилає мені посмішку, немовби кажучи: “Спасибі, що почастував тоді”. Ми не перекинулися з нею і слівцем відтоді – але мені здається, наші душі якось пов’язані. Чим вони пов’язані, де знаходиться цей вузол – мені не втямити. Напевно в якомусь загадковому місці, у якомусь далекому світі. У цьому ж вузлі переплелися і шкільний коридор, і овочевий салат, і дівчинка-вегетаріанка з її суничними галявинами... Чим більше так думаєш – тим частіше сприймаєш речі з якоюсь ностальгійною теплотою. Але ж десь повинен бути і вузол, який пов’язує мене із самим собою! І дасть Бог, коли-небудь я обов’язково потраплю в той далекий світ, у те загадкове місце – і зустріну там самого себе. Коли можна – хотілося б, щоб у тому місці було тепло. А якщо там буде ще й трохи банок з пивом, то більшого і бажати годі. Там я перетворюся на Того-ким-я-є, а Той-ким-я-є перетвориться на мене. Між нами не залишиться ані щілинки. Десь обов’язково повинна бути така чудова місцина.

А Дівчина з Іпанеми Шістдесят Три / Вісімдесят Два і зараз простує спекотним пляжем. Так і буде йти, поки я не заграю до дірок останню платівку.

Переклав А.П.

Джерело: http://www.sv1.u-aizu.ac.jp/~vadim/rus/


ч
и
с
л
о

24

2002

на початок на головну сторінку