ч
и
с
л
о

16

2000

Андрєй Новіков

Фашизм як явище демократії

[© Русский Журнал, 1998
http://russ.ru/journal/zloba_dn/98-03-17/novik.htm]

Про фашизм чомусь перестали писати. Ця тема (спершу, може, й спекулятивна, в сенсі “умоглядна”, заснована на аналогіях, здогадках, надуманостях) сьогодні залишилась позаду, як піна жовтневих подій [йдеться про спробу державного перевороту в Росії 1993 р. та брутальний розстріл будинку парламенту в Москві за наказом Б.Єльцина. – Прим. перекл.]. Почорніле і з’юрджене від часу, прибите до берега “національного примирення”, це червоно-коричневе сміття, якщо так можна висловитися, стало ШЛАКОБЛОКОМ, якимось дивним будівельним матеріалом післяжовтневого політичного спектру.

Умоглядний підхід ще не означає відсутности предмету.

Проблема нашого “фашизмознавства” полягала в тому, що ми не спізнали свого власного, національного досвіду фашизму, своєї “консервативної революції”, яка відбулася в Іспанії, Італії та Німеччині. Ось чому аналогізування на тему “ваймарської Росії” з усією мірою “спекулятивности” було неминучим.

Чим була тема фашизму для демократичної свідомости кінця 80-х – початку 90-х?

Яким сюжетом вона була породжена? Страхом за долю демократії чи її власним, внутрішнім страхом перед самою собою, її сліпотою, може, внутрішнім відчуттям того, що фашизм повинен прийти не як зовнішній чинник, але як її ж, демократії, плід, розірвати її черево і вилізти страшним і потворним чудовиськом?

Треба віддати належне тим, хто пильнував за цим процесом: чудовисько на світ не з’явилося. Замість нього був викидень-почварка у вигляді Жиріновського. Відтак – ще один варіант “керованого націоналізму” – Лебедь. Відтак не менш “керований” націонал-комуніст Зюґанов. І т.д. і т.п. Вагітній фашизмом Росії вчасно робили “кесарів розтин”, рятуючи від поганого плоду. Тепер я розумію, що жовтень 93-го став саме таким “кесаревим розтином”. Він урятував Росію від фашистського перевороту. Але ріжучи країну руками по лікті в крові, сам став нагадувати предмет своєї хірургії...

Фашизм здавався самовмовлянням. Але це було чимось більшим, ніж самовмовлянням, – це було ще й своєрідною межею демократії.

Визначити себе вона могла лише в інституційних формах – як стійка політична система, в якій: а) президент дорівнював президентові; б) парламент дорівнював парламентові; в) конституція дорівнювала конституції.

Інституційність – це, по суті, синонім самототожности демократії. Рівности, однак, не було. Російська демократія пульсувала хаотично, у внутрішньоінституційному, напівреволюційному полі. Одні інституції руйнувалися, інші народжувалися. Все оберталося, як у калейдоскопі. Демократія пожирала своїх дітей.

Події нашаровувались одна на другу: путч – референдум – знову путч. Навіть простір – і той змінювався.

Подолавши банальну спокусу путч-фашизму, відкинувши тривіальні форми воєнної диктатури, Росія так і не зафіксувала себе в демократичному полі. 93-й – це не фашизм. Це 23-й рік. Фашизм буде не зараз, а через десять років, і найімовірніше, він прийде під іншими знаменами, в рамках інших політичних технологій. Не у вигляді “путчу”, не у вигляді диктатури, а в формі “національного відродження”, “національного піднесення”, “національного миру”, активованої історичної свідомости.

Я писав уже, що про фашизм перестануть говорити відповідно до того, як відбуватиметься наближення до нього.

Так усе й сталося: почалося “національне примирення” – найстрашніший і найкаламутніший сюжет у постреформенній Росії, який означав відмову правлячої еліти від докорінного перегляду російської історії. В основі “національного примирення” (чи було воно в Німеччині? напевне було) лежала ідея політичної недостатности команди Єльцина, потреби влади поєднатися із своїми вчорашніми ворогами, інкорпорувати їх у свій режим, наростити з них додаткову політичну мускулатуру.

До чого провадило “національне примирення”? До розмивання автентичних демократичних критеріїв, до морального та ідеологічного релятивізму, до інкорпорації російських фашистських енергій в політичний істеблішмент, до демарґіналізації “червоно-коричневих”, котрі спершу були викинуті на узбіччя політики, а відтак, повернені назад, стали внутрішнім елементом “партії влади”, її таємним джерелом.

Ось що трапилося в Росії. Мить, коли Баркашов і Д. Васільєв голосували за Єльцина, а Г.Сатаров випустив на ОРТ демона смерті Невзорова з його “Днями”, – ця мить зафіксувала справжній сенс післяжовтневих подій: хто переміг тоді.

Вирізана почварка таки вкусила в жовтні 93-го свого хірурга, заразивши його своїм вірусом.

Я не збираюся зараз обговорювати питання термінів. Я чув багато разів, що в Росії фашизм неможливий, бо Росія “інша”, аніж Німеччина. Ну й що? Те, що було в Іспанії, також не можна назвати фашизмом. Тим не менше все це – фашизм.

Називати можна як завгодно. Хоч би й Консервативною Революцією, як це робить п. Дуґін.

В моєму розумінні Консервативна Революція (КР) – усе ж найточніше поняття з усіх запропонованих. КР – це й є сам фашизм (фашизм – тільки її політична проекція), це – досвід нації, яка апелює до минулого і до власної історії як основної цінности. Консервативна Революція – Минуле, яке стає Майбутнім. Виворіт футуристичного проекту. Авангард, який штурмує не Майбутнє, а Минуле.

Я вже не раз писав, що Консервативна Революція в Росії неможлива.

Причина того – не можуть збігтися культурні традиції та поганський фундаменталізм у такій країні, як Росія. Реставрація Традиції в Росії означала б її знищення як культурного явища. Росія не самодостатня, вона – частина цілого, сума культурно-історичних артефактів, котрі будуть випалені Консервативною Революцією, яка має принципово позакультурний характер.

Якщо Дуґін і Проханов розпалять термояд Консервативної Революції, вона зітре все: і християнство, і крихкі культурні явища, і саму національну державність. Вона пропалить російську історію навиліт: до поганства включно. Але я б хотів побачити того, хто знає, що таке російське Поганство! Це – Міт!

Я переконаний, що “консервативні революціонери” зостануться на згарищі історії. Вони вигадають такий спосіб відродження Росії, що від неї каменя на камені не зостанеться!

Можна погоджуватися чи не погоджуватися з терміном “консервативна революція”, але все свідчить про те, що ми ступили на шлях Реставрації. Історія наче обернулася назадгузь. Це добре видно з історичних захоплень публіцистики останнього десятиріччя: спершу андроповські ремінісценції (про “чисті руки і холодне серце” – пам’ятаєте, найперший етап перестройки?), відтак – десталінізація, міт про більшовиків-ленінців. Відтак – ще один зсув назад, цього разу міт про Лютневу революцію. Нарешті, вже тепер, – міт про Столипіна...

Не можна не помітити: ми наче занурюємося в минуле. Реставрація (колесо історії, яке розкручують у зворотний бік) стає домінуючим сюжетом суспільної думки. Ігровий постмодернізм (я пригадую слова Б. Парамонова: “У Росії немає демократії, її демократія – це соціально-політичний постмодернізм”), який віднайшла перед собою нація, наче притис її до скляної стіни. Майбутнє зникло, стало дзеркалом, і в цьому зруйнованому комуністичному проекті відбилася нова безодня – Консервативна Революція.

Сам по собі постмодернізм (гра уламками історії) нічого не додає і не відбирає від краху Футуризму, але, пройшовши через калейдоскоп постмодернізму, Футуризм дивним чином викручується назад, у бік нової Утопії. Можна називати це як завгодно, хоч виродженням, факт у тому, що ми уже стали на цей шлях. Буде в Росії фашизм чи ні, Консервативна Революція в ній уже відбувається, і все питання в тому, який політичний вигляд цей напрямок руху прибере. Тут, до речі, відповідь і на друге питання з приводу “ваймарської Росії”: чи можна оперувати формальними ознаками Німеччини й Росії, та ще й У РІЗНІ ЧАСИ?

Можна. Часи справді різні. Фашизм класичний, німецький і сталінський, витворювався в загальному футуристичному революційному контексті першої половини ХХ століття (так само, як і комунізм).

Прихід Гітлера до влади в Німеччині диктувався сумою факторів: як відповідь на економічну кризу, зокрема, як досвід індустріально-тоталітарної організації суспільства.

Про решту я не кажу: решта – ідейна криза, “загибель богів” – вимагає іншого аналізу. Я говорю про порівняння цих двох запіль: 30-х і 90-х.

Вони цілком різні.

Додайте сюди, що промови фюрера транслювались по радіо, а не по ТВ. Ну то й що? Все це означає тільки, що фашизм може бути тепер ІНШИМ, розгорнутим не через Пропаганду і Поліцейську Державу, а якось інакше, на базі телевізійно-комп’ютерних технологій. Суті це не міняє.

Важливіше інше: консервативно-ретрадиціоналістська тенденція сьогодні в Росії (та й, мабуть, у світі) сильніша, аніж тоді.

Ба більше: футуризм 20-30-х об’єктивно перешкоджав Консервативній Революції. Можливо, цим пояснюється перемога комунізму над фашизмом: Футуризм був часом комуністів, а не фашистів. Об’єктивно перешкоджає їй і сучасний Постмодернізм. Але Постмодернізм – і в цьому його глухий кут – за єдиний вихід має Реставрацію, Консервативну Революцію.

Постмодернізм у культурі, літературі не небезпечний. Постмодернізм в Історії – це надто серйозно. Наші “забави в минуле” це чудово показують. Ми йдемо вгору по драбині, яка провадить вниз.

Не можна не побачити, що Постмодернізм внутрішньо дуже реставраційний. Він ніби пропонує нам калейдоскоп з кольорових малюночків і безмежне число їх комбінацій. Але низка цих комбінацій має дивну логіку: з них може скластися і столипінська Монархія, і Москва – “Третій Рим”, і Третій Райх, і ще чорт зна що. Гра створює правила гри. І в цій грі є Переможець. Гра в історію, утопія, повернута в минуле, ностальгія за “Росією, котру ми втратили” – все це, так чи інак зване КОНСЕРВАТИВНОЮ РЕВОЛЮЦІЄЮ (термін, запроваджений з легкої руки А.Дуґіна), звичайно ж, саме по собі фашизмом не є. Фашизм є політичною проекцією консервативної революції. Це наслідок, а не причина. Наслідків може й не бути, точніше, вони можуть бути зовсім іншими, аніж очікувані. Може не бути таборів, диктатури, колючого дроту – зрештою все це аксесуари ХХ століття. Майбутня диктатура буде комп’ютеризована, Інтернет замінить табір, фізичний терор стане марним в умовах генної інженерії.

Скажуть: чому саме Фашизм? Хіба Націоналізм мусить неодмінно бути Фашизмом? Хіба Національне відродження обов’язково повинно стати “утопією, оберненою в минуле”?

Відповідаю: так, повинно.

“Націоналізм” – сліпий. Національне відродження має єдиний ресурс – Історію, точніше: МИНУЛЕ. Майбутнього уже немає. Воно спалене комунізмом. Націоналістична ідеологія в “поміркованих” варіантах надто недостатня. Вона – лише перший етап Нової Утопії. Наступна стадія – Фундаменталізм. Варто усвідомити, що націоналізм – це лише “поганий” релігійний досвід, перше наближення до нього, Чорновик майбутнього Фундаменталізму. На ньому справа не закінчиться. Лебедь не зможе контролювати національну революцію, яка уже розпочалася. А в умовах Росії, де “чистий” націоналізм загалом неможливий (ні як расова, ні як етнічна, ні – боюсь – як культурно-державницька концепція), Прихід Національних Сенсів уже напевно виведе нас в епоху Релігійного Фундаменталізму, і питання полягає в тому, яких обрисів цей Фундаменталізм набуде.

Окрім Дуґіна і Проханова, окрім Баркашова і Памяти є ще Курґінян. Треба віддати йому належне: був час, коли він вступив з Дуґіним і Прохановим у смертельну полеміку з приводу “фашистського сценарію”. Сергєй Курґінян – особистість дивовижна, я рік пропрацював у його Організації і дуже добре уявляю мислення і завдання цієї людини. Він працює над ідеєю “нефашистського фундаменталізму”, розробляє грандіозну ідеологію “білого комунізму”. За характером своїм він – комуніст. Він грає на “лівому” полі. Але у нього дуже туманне уявлення про те, чим усе це закінчиться. Дуґін, на жаль, ближчий до істини, ніж Курґінян.

У Росії відбувся прихований перелом. Не відкритий, як в 17-му, з гігантськими крововиливами, громадянською війною, а прихований, внутрішній, інверсійний, який засуджує її на довгі історичні мутації. Фундаментальний розлом нації, зміни її орієнтації та векторів руху, розпад її соціальної структури (і виникнення на її місці нової ефемерної соціальности, всіх цих новых русских, котрі, гадаю, ще пройдуть не одну мутацію, топлячи один одного в терорі, поки не перетворяться врешті на “правлячий клас”), – все це, звичайно, мало нагадує 17-й рік, але, можливо, саме тому переносить пасіонарний вибух у майбутнє, в наш “33-й”. (Коли він прийде – в 2003-му?)

Якщо цей перелом у 17-му був повним розривом з системою, то демреволюція 90-х ліпилася наче за гіпсом, залишеним їй комунізмом. Але тепер переламана кістка російської історії почала зрощуватися під гомін православних дзвонів і лемент про “відродження” Росії, потворно і незворотно, породжуючи фантасмагоричне суспільство “інвертованого комунізму”. А інвертований комунізм і є організмом.

Термін “червоно-коричневий”, як би його не лаяли, – по суті, дуже точний. Такий колір в російській інфрафізиці дійсно існує. Наш “коричневий світ” народжується інакше, ніж у Німеччині, – у нас це колір саме червоно-коричневий, колір ІРЖІ комунізму. Російський фашизм, якщо він коли-небудь з’явиться в Росії, стане останнім паростком комунізму, останньою відрижкою його неподоланости. Перевернута зірка комунізму зі знаку людини перетворюється на “знак диявола”. Комунізм стає фашизмом.

Фашизм – це воістину кровозмішання демократії та комунізму. Свободи і тоталітарних констант російського буття. Збуваються прогнози тих, хто передбачав, що демократизація комунізму перетворить його на фашизм.

У червоно-коричневому кольорі наявні елементи всіх ідеологій та всіх енергій сучасного суспільства: кримінальної, ліберальної, комуністичної, неодержавницької ідеї. Мафія – як соціальна технологія, як новий стиль адміністрування, як нова форма терору та ієрархії замість уже непродуктивних ґебістсько-комуністичних. Ось що таке фашизм.

Додайте сюди неминучість уже невдовзі ЛІВОГО ПОЛЯ (не обов’язково комунізму, але лівих есхатологічних ідей, так чи інакше пов’язаних з комуністичною традицією) – і ви отримаєте гримучу суміш майбутнього “33-го року”.

Я не зациклений на “ваймарському варіанті” (в ньому неуникні два уточнення: епоха і країна), але я не знаю ближчої аналогії, аніж ваймарська Німеччина. А інших методів історичного прогнозування, крім аналогій, на жаль, не існує. Аналогія – це досвід, повернутий в майбутнє. Вона завжди неточна.

На жаль, все засвідчує, що ми рухаємося саме за ваймарською моделлю. Трагічний досвід ваймарської республіки повчальний тим, що він продемонстрував, так би мовити, іманентну (внутрішню) кризу демократії, тобто ситуацію, коли демократичні процедури працювали проти демократії і врешті були використані як засіб демонтажу її.

Парадокс в тому, що фашизм виник як явище самої демократії, як її іманентна межа, досягнувши якої вона не зуміла визначити себе в рамках попередньої інституційної бази і віддала перевагу новій формі – фюрерові. Ось що, по суті, трапилося в Німеччині. Нацистський режим дуже органічно й непомітно виріс в тілі демократії.

Совєцька преса того часу часто писала, що фашизм – це “реакційна диктатура”, останній притулок “буржуазної демократії”. В цьому була частка істини. Необхідно зануритися в епоху 20-30-х років, щоб зрозуміти, чим був Гітлер для сучасників. Він був ДЕМОКРАТИЧНИМ ПОЛІТИКОМ.

Воєнний націоналізм, брязкання мускулами – все це було не новим і було притаманне багатьом “буржуазним” політикам того часу.

Харизматичний стиль також був не новинкою – згадайте знамените козляче вітання Черчилла. Воно вартувало фашистського “гайль”. У чому ж полягала “плебіцитарність” фашистських режимів, їх стильова відмінність від “правильних” демократій? Мабуть, ні в чому. Народ як джерело легітимности? Це є і в демократії. Немає нічого “народнішого”, ніж фашизм, де народ зливається зі своїм фюрером в містичній єдності.

Функціонально фашизм і демократія – близнята-брати. Принципова відмінність їх в іншому – в інституційності.

Фашизм – це демократія мінус її інституційна база. Вся проблема виживання демократії зводиться врешті до виживання її інституційних форм. Трагедія – коли демократія “стрибає вище від самої себе”, коли весь час змінюються правила гри. Якщо ми поглянемо на весь досвід “демократизації” останніх десяти років, то побачимо саме такий тип політичних реформ.

Фашизм в Росії не вигадка. Це реальність, причому реальність соціальна, яка витворюється всередині самого суспільства, незалежно від будь-яких політичних ініціацій. Не можна не бачити, як фашизується саме суспільство, в якому формуються корпоративістські стосунки (по суті своїй – внутрішня “корпоративна держава”, яка підмінює офіційну), виникає гримуча суміш влади і власности, котра робить неминучим створення в майбутньому корпоративного політичного режиму фашистського гатунку.

Пекельний парадокс “ліберальної” модернізації, яка відбулася в Росії, полягає в тому, що ця модернізація не лише не роздробила по-справжньому комуністичну корпоративну економіку, але, навпаки, узаконила, інституювала її, перетворила в основу для формування в Росії корпоративного суспільства і корпоративної держави. Невдала модернізація плавно переростає в Контрмодернізацію, і розрубаний на частини Дракон відроджує себе в такому пекельному вигляді, в порівнянні з яким 70 років комунізму виглядатимуть лише Прологом – прологом до справжньої безодні...