ч
и
с
л
о

16

2000

Юрій Левада

Чи існує сьогодні масове коріння для фашизму?

© Независимое издательство ПИК, 1996
Нужен ли Гитлер России?— Москва, 1996

ХХ століття, яке з такими труднощами відходить у минуле, принесло людству одне з найскладніших та найогидніших явищ, що будь-коли знала історія. Я маю на увазі ідеології, рухи й держави фашистського зразка. Їх класичні варіанти, їх, так би мовити, розквіт, припадає на середину або другу третину століття. Але в різних формах вони даються взнаки і сьогодні. Небезпека розвитку рухів і держав фашистського зразка існує й надалі, насамперед у країнах з нестійкою демократією та важким тягарем нерозв’язаних, історично нагромаджених екзистенційних проблем, тобто проблем, пов’язаних із самовизначенням, самоусвідомленням, самоствердженням певних національних і державних спільнот співвідносно з іншими, з власною історією, територією, етнічною та соціальною структурою. Що стосується ідеологій фашистського зразка, то вони існують і сьогодні, хоча начебто не мають значного масового впливу - принаймні в своєму організованому, цілісному вигляді.

Фашизм - характерне явище ХХ століття, бо воно стало століттям виходу на політичну арену мас, масових рухів та організацій, масової пропаганди та комунікації, масового терору і систем масового придушення особистости. Історія давніх століть сповнена жорстокостей і кривавого насильства на міжплемінному, етнічному, расовому, релігійному ґрунті тощо - сучасне продовження цього ми бачимо у низці країн третього світу, в Руанді, в Кашмірі, в Боснії, - але нічого подібного до фашизму історія не знала. Не було масових рухів та організацій, не було сучасної, технічно й організаційно оснащеної пропаганди. Темні пристрасти, комплекси ненависти та меншовартости, звичайно, завжди існували, в будь-яких суспільствах і в усі часи. Але зрозуміти, організувати, вибудувати в бойові лаштунки всі ці нижчі страти масової свідомости змогли тільки фашистські режими, до того ж у центрах европейської цивілізації, ледь не в середині найосвіченішого століття. До цього варто додати, що фашизм не тільки придушував волю й розум мас, але й спокушав ці ж маси - і значною мірою досяг успіху. Насамперед у тому, що пропонував просте вирішення всіх заплутаних проблем, від ідеологічних до політичних та економічних: знищення “ворогів”, підпорядкування особи груповій дисципліні та волі вождя, повернення до племінних принципів моральности (для “своїх”). Тією чи іншою мірою ці риси притаманні різним ідеологіям та рухам агресивного шовінізму, тоталітарного соціалізму; фашизм поєднав їх.

Усі різновиди фашизму паразитували на ситуаціях і проблемах державних, національних та соціальних катаклізмів - переважно криз, породжених світовими війнами та розпадом світових імперій. Ці процеси ще не цілком завершилися, особливо в периферійних країнах. В Европі післявоєнні часи стали добою примирення й добробуту, а гострота криз була начебто відіпхнута на соціальну та географічну периферію - Ольстер, відтак Боснія. Але наша країна у своєму пострадянському, постімперському існуванні опинилася якраз в цьому периферійному просторі, тому нам доводиться страждати від хвороб, якими інші давно перехворіли. Це ж стосується загрози фашизму.

Коли кажуть і пишуть про вияви фашизму в наших умовах, насамперед зауважують невеликі галасливі групи, які вдаються до термінології та атрибутики “класичного” (переважно, німецького) фашизму. Мені видається, що поведінці цих людей значною мірою притаманне хворобливе штукарство, демонстрація власної недорікуватости. Відомі листівки й газетки цієї публіки, які поширюються переважно у замкнутих середовищах. Цим людям у Росії співчуває, за даними опитувань громадської думки, біля 1% населення, або й менше. Як відомо, близька до нацизму за своєю ідеологічною платформою Національно-республіканська партія отримала на виборах у Думу в грудні 1995 р. менше 0,5% голосів (327 тис.) за федеральним списком.

Ця ситуація цілком співмірна зі “світовими стандартами”, позаяк у кожній країні серед прихильників різних соціально-політичних напрямків завжди можна знайти і декілька відсотків послідовників якихось течій фашизоїдного типу чи активних антисемітів тощо. У звичайних, спокійних обставинах ці зерна не мають шансів прорости в масах, перетворитися на серйозну соціальну силу. Фашизоїдні течії залишаються чисто марґінальним суспільним явищем.

Проте найсуттєвішим є питання: наскільки ми близькі до “спокійного” суспільства, точніше, наскільки ми тепер від нього далекі? Ні ситістю, ні спокоєм західних країн ми не можемо похвалитися. Поза тим, ми не можемо, на жаль, говорити про стійкий імунітет суспільства до фашизму та споріднених течій. У період останньої світової війни свідомість суспільства була орієнтована на суто військову, державну інтерпретацію цієї події. Ідейний зміст фашизму, витоки й наслідки його впливу на маси залишалися в тіні, і зрозуміло чому. Але й тепер ювілеї перемоги відзначають поза контекстом торжества демократії над тоталітаризмом. Суспільство не вичавило з себе психології державного рабства й після падіння комуністичної системи.

Один з наслідків цього - байдужість до зерен фашизму. Скажімо, те, що в Москві ледь не на кожному кроці продається література фашистського спрямування, не викликає масового осуду. Ба більше, з повною байдужістю, якщо не схвально, до цього ставляться наші правоохоронні органи та відомства, покликані наглядати за порядком.

Другий наслідок, краще відомий мені, тому що цією проблематикою нам постійно доводиться займатися, - це значне поширення та відчутний вплив на усіх рівнях суспільного та державного життя різних форм ксенофобії, націоналізму й шовінізму, а поза тим - ледь не всезагальна туга за “залізною рукою”, здатною навести лад у країні. Це створює доволі серйозний ґрунт для вкорінення небезпечних зерен фашизоїдного типу. (...)

Інша хвороблива проблема, яка породжує цілий жмуток захисних та агресивних реакцій масової свідомости, - ставлення до Заходу. Мода на розмови про загальнолюдські цінности минулася, стало модно скаржитися на одвічні образи та приниження, яких зазнавала Росія від інших держав. Майже половина опитаних (47%) вважає, що західна демократія несумісна з російськими традиціями (причому, цю думку поділяє солідна частина електорату демократичних партій). Майже дві третини згодні з тим, що Росії загрожує втрата самобутности, а підступний Захід прагне розграбувати її ресурси та перетворити країну у власну колонію. Усвідомлення того, що Росія більше не може відігравати ролі наддержави, здатної тримати в напруженості й страхові половину світу, породжує у багатьох почуття образи та фрустрації.

Врешті, опитування громадської думки незмінно показує наявність цілої низки точок напружености у зоні міжетнічних стосунків. Третина населення вважає, що багато бід у країні трапляються з вини неросіян. Близько 40% згодні з гаслом Росія - для росіян. Вістря етнічної ксенофобії зараз спрямоване переважно на лиц кавказской национальности. Скажімо, менше третини опитаних (31%) вважають, що мешканці Кавказу повинні мати рівні права з іншими народами Росії; половина (50%) це заперечує. Схожих прикладів можна навести безліч.

Щоправда, у більшості випадків настрої та прагнення, про які йшлося, мають пасивний, загалом оборонний, характер. Це радше способи психологічного захисту розгублених людей, аніж стимул до агресивних акцій. Не випадково близько 70% з тих, які за Росію для росіян, не від того, аби погодитися і з протилежним гаслом: Росія для всіх, хто в ній живе.

Значне поширення серед населення комплексів авторитаризму й націоналізму - це той будівельний матеріал, ті цеглини, з яких можна побудувати споруду режиму чи руху фашистського зразка. Поки цегла ніким не зібрана, вона залишається лише потенційним будівельним матеріалом для такої споруди. Я кажу про фашистський або фашизоїдний тип, а не просто про фашизм, бо наприкінці століття важко передбачити повторення поєднання тих внутрішніх та зовнішніх умов, які породили “класичні” форми фашизму. Було б вкрай небезпечно, якщо б ми захопилися відстежуванням якихось молодіжних угруповань, котрі марширують зі свастиками на сорочках, і прогледіли становлення нового поліцейського “патріотичного” режиму, який вдається до прийомів нацизму.

Сьогодні дві групи проблем загострюють увагу до долі демократії та можливости диктаторського режиму в Росії. Одна - безславна чеченська війна, згубна для демократії, вона створює нові шанси для агресивного націоналізму. Друга - всезростаюча тенденція політичного розмежування та безладу після парламентських виборів і напередодні президентських. Поки що незрозуміло, хто може спробувати взяти на себе роль “сильної руки”, хто і як зможе цю руку підштовхнути.

Існують, звичайно, і фактори, які стоять на перепоні фашистській чи диктаторській загрозі в нашій країні. Діють сили організованого антифашистського протесту, хоча вони зараз ще слабкі. В суспільстві існує доволі значний потенціал здорового глузду, який осуджує західні і вітчизняні тоталітарні режими. Поза тим, і зараз це, може, найважливіше, - сучасне російське суспільство настільки хаотичне, настільки дезорганізоване, що його вкрай важко підпорядкувати жорсткому ладові, хто б не намагався це зробити.