ч
и
с
л
о

16

2000

Волтер Лакер

Спадщина фашизму: очищення від колаборантів

© Laqueur W., 1992

Перша проблема, яка постала перед переможцями [у 1945 р.], — що робити з особами, які розв’язали цю війну і накликали на Европу стільки невимовних страждань. Голосні вимоги покарати переможених лунали уже після багатьох воєн — у 1918 році навіть доволі широко висловлювалася думка про те, щоб повісити імператора. Однак Друга світова війна не відбувалася згідно з устійненими законами. Нацисти не тільки перемагали війська своїх противників, але й поневолювали, а подекуди винищували цивільне населення. Німецькі лідери були однаково винні і в приготуваннях до кривавого побоїща, і у військових злочинах (цей термін вперше був впроваджений до міжнародного права у 1906 році), і у злочинах проти людства. В липні 1945 р. союзники вирішили, що військових злочинців слід поставити перед судом і покарати.

Однак, вони дуже швидко втямили, наскільки важке це завдання. Ідентифікація головних військових злочинців була доволі простою справою, натомість постала проблема, а що ж робити з усіма іншими, які стояли в ієрархії нижче і були тільки знаряддями здійснюваної свого часу політики. Що робити із членами таких організацій як фашистська партія чи штурмові загони? Чи всіх їх треба засудити, а якщо так, то хто і як мав би це зробити? У союзних країнах вимоги покарати злочинців значно посилилися після відкриття в останні тижні війни таборів смерті.

Покарання осіб, відповідальних за злочини, вважалося питанням елементарної справедливости, а водночас передумовою відбудови нової Німеччини. Проте членами нацистської партії в Німеччині були 8 млн. осіб, у тому числі всі вищі державні службовці, а також мало не вся економічна та інтелектуальна еліта. Як відбудовувати Німеччину (Австрію чи Італію) без активної участі людей із цих середовищ — і чоловіків, і жінок? Ба більше, усе свідчило про те, що самої лиш денацифікації буде замало — знадобиться перевиховання мільйонів людей. Хто повинен понести відповідальність за цю операцію? Армії союзників готували до переможного ведення війни, а не здійснення освітніх чи адміністративних функцій. Отож, і самі німці, й інші зацікавлені народи були змушені самотужки здійснювати очищення від власних колаборантів.

Денацифікація і чистка від колаборантів у кожній країні відбувалася цілком по-різному. Американці та британці діяли поволі й методично — у британській окупаційній зоні було розслідувано бл. 2 млн. випадків, а процес денацифікації загалом завершено у 1948 році. Совєти і французи зосередилися на головних злочинцях, а меншим дозволили уникнути покарання. Вони не мали якихось особливих ідей щодо відбудови нової Німеччини. Сталін не довіряв німцям, однак він прагнув випробувати людей, котрі, незалежно від свого політичного минулого, слухалися його наказів. У деяких країнах чистки відбувалися швидко і дуже жорстоко. У Франції одразу ж після визволення тисячі фашистів та осіб, підозрюваних у колаборації, були лінчовані на підставі смертних вироків, виданих самозваними судами.

Після одного-двох років у всіх країнах Европи здебільшого чистки закінчилися, натомість у Німеччині процес очищення суспільства точився дуже поволі і тривав чимало часу, іще більше його було треба, аби знайти живих свідків і накопичити докази. Один з найважливіших — процес проти групи охоронців Освєнциму — розпочався тільки у 1967 р. Процес катів Майданека почався у 1975, а вирок був оголошений тільки через шість років. Процес Клауса Барб’є, ката Ліону, відбувся тільки у 1987 р.

Різним був також обсяг чисток. У Бельгії після визволення було заведено 634 000 справ — небачена кількість у країні, де населення всього 8 млн.; відбулися 87 000 процесів, а кількість винесених вироків сягнула 77 000. В Австрії, де нацизм мав значно глибше коріння і був розповсюдженіший, перед судом постали бл. 9 000 осіб, з чого до смертної кари були засуджені всього лиш 35. Серед суддів та поліцейських офіцерів тільки декілька осіб не були у той чи інший спосіб пов’язані в минулому з нацизмом — відтак суди дозволили обвинуваченим уникнути покарання. В свою чергу, у Франції та Італії чистки нераз ставали оказією для зведення порахунків з політичними чи особистими ворогами. Австрійська судова система нераз потиху приєднувалася до змови мовчання — ніхто нічого не знав і не чув. Натомість у Голландії в колаборанстві було звинувачено 150 000 — 200 000 чоловіків і жінок — вистачало, аби під час війни хтось з’явився у громадському місці в супроводі німця чи передплатив колаборантську газету. З іншого боку, в самій Німеччині чи в Австрії з факту, що людина була високопосадовим функціонером ґестапо необов’язково мусив випливати судовий процес, незважаючи на те, що, звичайно, проти неї легко можна було висунути важчі чи м’якші звинувачення. Тим не менше, загал рахувався з арґументацією, що така особа насамперед виконувала розпорядження.

Принцип підпорядкування наказам відіграв істотну роль у найвідомішому процесі військових злочинців — Нюрнберзькому процесі, який розпочався у серпні 1946 р., коли перед судом постали 24 найважливіші злочинці. З-поміж найвищих за ранґою нацистських провідників, які залишилися в живих, на лаві підсудних опинилися Ґерінґ, Ріббентроп (міністр іноземних справ), ідеолог Розенберґ та військові командувачі Кейтель, Йодль і адмірал Деніц. У підготовці процесу взяли участь тисячі людей, сама лиш стенограма засідань налічує понад п’ять мільйонів сторінок. Чимало німців вважали, що цей процес — наруга над справедливістю, однак промовистість фактів справила належне враження. Убиті мільйони людей, мільйони депортовані. Один з підсудних, Ганс Франк, колишній губернатор Польщі, констатував, що “мине тисячу років, а вина Німеччини й тоді не буде затерта”. Інші тримали марку до самого кінця. Коли Юліус Штрайхер, головний юдофоб, піднімався сходами на шибеницю, то останні його слова були: “Гайль Гітлер!” Герман Ґерінґ, котрий багато років залишався другим в ієрархії лідерів нацистської Німеччини, представив сам себе як мирну людину, а через кілька годин після оголошення вироку наклав на себе руки. Більшість звинувачених не висловили ані жалю, ані розкаяння, твердили, що не знали, що діється, і тільки виконували накази. За їхніми словами, у Третьому Райху найбільшу вагу мало слово фюрера. Десять звинувачених на цьому процесі були засуджені до смертної кари і страчені; решта отримали більш-менш тривалі терміни ув’язнення. Від 1966 р. єдиним мешканцем в’язниці у Шпандау був Рудольф Гесс, котрий у 1987 р. помер у віці 91 року.

Вирок Нюрнберзького процесу не стосувався виключно індивідів, винними у злочинах проти людства були визнані цілі організації. Цей процес критикували, і не лише в Німеччині, з різних причин. Список звинувачених був укладений дещо хаотично. На лаві підсудних поруч із найвищими за ранґою політиками і військовиками опинився один радіокоментатор, в іншому випадку батька замінив син. Щоправда, звинувачені мали адвокатів, однак захист не міг під час процесу представити усіх доказів. Під час розгляду німецького нападу на Польщу в 1939 р. юристи і словом не обмовились про таємний протокол, на підставі якого ця країна була поділена між Німеччиною та СРСР. Траплялося також чимало формальних недоглядів — декого звинувачували у порушенні міжнародного права, в той час як воно стосується не осіб, а держав. Критики також нагадують, що людину можна судити тільки на підставі законодавства, чинного на батьківщині звинуваченого, а не на підставі принципів, створених після війни.

Під час Нюрнберзького процесу було допущено чимало серйозних порушень, які викликали багато зауважень тих експертів, котрі керувалися не актуальними потребами політичної природи, а принципами міжнародного права. Але, чи могло бути інакше? Вчинені націонал-соціалістами злочини були з багатьох точок зору безпрецедентними в історії, і важко собі уявити, що ті, хто їх вчинив, не були б покарані тільки тому, що не існувало відповідних юридичних норм на цей випадок. Така юриспруденція була, може й недосконала, але в той час не існувало іншого вибору.

Відбулася іще низка процесів. Перед судом постали військові командири, звинувачені у вчиненні військових злочинів (скажімо, Манштайн), чільні боси економіки, котрі використовували рабську працю або тією чи іншою мірою були залучені до здійснення політики гітлерівської агресії (І.Ґ.Фарбен, Флік, Крупп), найвищі за ранґою керівники німецького МЗС і, звичайно ж, усі ті, хто в політичному чи виконавському сенсі був пов’язаний із проектом Остаточного Розв’язання чи знищенням п’яти мільйонів євреїв. Ці процеси відбувалися упродовж багатьох років. Деякі з найбільших злочинців зникли без сліду і лише через багато років вийшли з криївок, тільки в інших країнах. Дехто з них постав перед судом, але важко було довести їхню вину, позаяк багато жертв уже померли, а спільники були пов’язані круговою порукою. Уся німецька юридична махіна, хоча й діяла у спрощеному процесі, робила усе необхідне послідовно й сумлінно. Раз відкриту справу було не так легко закрити. Підраховано, що на проведення слідства та процес іноді треба було аж двадцять років; коли в 1967 р. виявилося, що тисячі справ залишаються незавершеними, було прийнято рішення — всупереч численним голосам протесту — продовжити термін розслідувань.

Денацифікація викликала чимало застережень. Неодноразово виявлялося, що нижчий за ранґою службовець отримував важчий вирок, тоді як його керівники уникали покарання або швидко виходили на волю. Траплялися й інші несправедливості, які зміцнювали переконаність німців, що усі ці процеси, починаючи від Нюрнберзького, не мають нічого спільного зі справедливістю. Уся жахлива правда про табори смерті стала відома широкій громадськості тільки під час процесів, які відбулися наприкінці 50-х років (включно з відомим процесом Айхмана). Німці у переважній більшості визнали ці факти, після чого вирішили подолати їх і перейти — кожен по-своєму — до нормального життя. Айхман, шеф відділу ґестапо, який займався Остаточним Вирішенням, утік по війні до Латинської Америки. Там його вистежили і викрали спецслужби Ізраїлю, а відтак поставили перед судом в Єрусалимі. Оприлюднені під час процесу над ним інформації дуже обурили людей, зокрема молодше покоління — воно не забажало погодитися з арґументами старших, які пояснювали, що нічого не знали, і що в тоталітарній системі немає жодної змоги протистояти державі. Розпочалася велетенська дискусія на теми моралі, до якої долучилися письменники, теологи, зрештою, звичайні громадяни.

Німцям було досить конфронтації з власним минулим. Задумане союзниками перевиховання виявилося порожнім звуком. Отож, західні альянти вирішили — цитуємо за одним з розпоряджень — що “окупація Німеччини має за мету не визволення, а перемогу над ворожою нацією”. У перші повоєнні роки було заборонено по-братньому ставитися до німців, навіть тих нечисленних, котрі залишалися в опозиції до колишньої системи і зазнали через це чимало страждань. Однак, альянти дуже швидко втямили, що коли вони бажають запустити механізм роботи головних державних структур країни, то будуть змушені винайняти фахівців та адміністраторів, більшість з яких тією чи іншою мірою були пов’язані з нацизмом. З часом, коли виникла незалежна німецька державна адміністрація, виявилося, що значний відсоток, зокрема на керівних посадах локального щабля, складають колишні члени націонал-соціалістської партії. Зрозуміло, ніхто з провідних лідерів нацистів не міг навіть і мріяти про повернення до політичного життя, однак рядові члени НСДАП та її низові активісти визнали своє минуле юнацьким шаленством і настоювали, що уже давно позбулися колишніх нацистських переконань. Дехто навіть щиро намагався виправити свої минулі помилки. Так чи інак, факт, що невдовзі після падіння Третього Райху цим людям дозволили посісти ключові посади в державних органах, породив значну недовіру решти світу.

В інших европейських країнах мірило таких проблем було значно меншим. У Східній Европі та на окупованих СРСР землях якихось значних квіслінґів не було. Зрештою, німці і не шукали там колаборантів, як-от на Заході — вони просто впроваджували там безпосереднє правління над особами, котрих вважали расово нижчими. Звичайно, існувала ціла когорта дрібних колаборантів, тисячі добровольців, котрі брали участь у заходах Остаточного Розв’язання, однак не було жодних компрометуючих випадків співпраці з окупантами когось з-поміж політичних провідників чи інтелектуалів у цих країнах. Не було також жодних вітчизняних нацистських рухів, членів яких варто було б судити. Винятки становили Румунія та Угорщина, але й там проблема чистки не була найважливішою. В Італії ліквідація фашизму відбувалася із великою жорстокістю, але тривала недовго. Після визволення були створені спеціальні суди, які розглядали справи найвищих ранґою та політично найактивніших членів фашистського руху. Люди з нижчих щаблів влади та рядові члени партії легко поверталися у політичне життя або швидко робили фахові кар’єри. З-поміж восьмиста тисяч державних службовців, які в минулому належали до фашистської партії, посади втратили не більше кількасот. Відбулося кілька серйозних процесів, на яких судили переважно вищих військових керівників — Роатту (котрий утік під час слідства) і Ґраціані. Після визволення північної Італії (яка у 1944-1945 роках була останнім притулком Муссоліні) деяких фашистів (або осіб, підозрюваних у симпатіях до цього руху) стратили на підставі вироків партизанських трибуналів. Офіційне число “1 732 страчених і загиблих” схоже занижене, натомість факти, які подають неофашисти, значно завищені. Після амністії 1946 р. у в’язницях залишилося щонайбільше кількасот колишніх фашистських і військових злочинців.

Італія та Австрія — країни, де фашизм і націонал-соціалізм були потрактовані із значною поблажливістю. З цими рухами були пов’язані надто багато людей, тому було вирішено вилучити з громадського життя тільки найбільш скомпрометованих. Зрештою, були й інші причини: Муссоліні не зумів створити в Італії досконалого тоталітаризму і хоча на словах доходив до крайнощів, у діях він таким не був. Ані армія, ані державна адміністрація не були цілковито опановані фашистами, а чимало провідних постатей інтелектуального життя не належали до партії. Ця система далеко не відзначалася гуманізмом, однак убила значно менше своїх опонентів, аніж режим Гітлера. На противагу до нацизму, в італійському фашизмі було багато опереткових елементів, які виявилися уже після визволення. Коли партизани займали якесь невелике містечко, ратуша ставала осередком комуністів (або соціалістів); траплялися ґвалтовні сцени, однак більшості фашистів вдалося втекти, а решта брехала в живі очі і твердила, що ніколи не носила чорних сорочок. Такі сцени розігрувалися по усій Італії.

Чистка у Франції мала значно радикальніший характер. Згідно з офіційними даними, було проведено 170 000 процесів і засуджено 120 000 осіб, в тому числі 4 785 до смертної кари (страчені бл. 2 000). Однак ці цифри не віддзеркалюють усієї правди. Згідно з офіційними оцінками, після визволення бл. 4 500 колаборантів загинули від рук партизанів, за неофіційними оцінками страчених було значно більше. Таких розправ було більше на півдні країни, де партизанський рух був найпотужнішим.

Зазвичай страчували агентів місцевих відділів поліції або ґестапо, котрі співпрацювали з окупантами і призвели до загибелі багатьох французів. Траплялися, однак, і випадки помсти з особистих або політичних мотивів. Найвідоміші французькі процеси суд над Петеном і Лавалем, шефом уряду Віші та його міністром іноземних справ. Лаваля засудили до смертної кари і стратили. Петен через похилий вік потрапив до в’язниці.

Поміж страченими були журналісти і письменники, а прецінь деякі чільні особи уряду Віші ніколи навіть не сіли на лаву підсудних. Відомий адмірал Естава був засуджений до багатолітнього ув’язнення, а його командувач, накази якого виконував адмірал, через деякий час знову посів значний пост у французькій армії. Чимало спостерігачів були переконані, що Лаваль, незважаючи на вчинені ним злочини, повинен був отримати більше шансів для захисту. В деяких випадках виглядало, що формулювання вироку чи промови прокурора спиралися виключно на зізнання звинуваченого. Рух опору не налічував аж так багато членів, натомість одразу після визволення дивним чином виявилося, що гігантська кількість осіб почали боротьбу мало не від перших годин окупації. Визнання вини було дуже поширеним, однак більшість звинувачених легко викрутилася, а ті нечисленні, страчені після процесів 1945 року, стали офірними цапами на вівтарі сумління своїх співвітчизників.

У Франції було винесено найбільше смертних вироків, аніж будь-де, але в деяких визволених країнах чистки провадилися із значно більшою суворістю. У Голландії були заарештовані 150 000 осіб, а в Норвеґії, де колаборація була рідкістю — аж 18 000. Так само у Бельгії та Данії чистки здійснювали значно систематичніше, ніж у Франції та Італії — тисячі осіб були позбавлені громадянських прав і прав займатися фахом. Відомі письменники, як-от Гамсун чи Шарль Маррас були навіть заарештовані, але зберегли життя через похилий вік та обмежену дієздатність. Кілька найактивніших колаборантів і нацистських агентів, скажімо, бельгієць Деґрель чи хорватський диктатор Анте Павеліч, зникли безслідно. Павеліч помер у 1959 р. в Мадриді, Деґрель мешкав до 1988 р. на іспанському Коста дель Соль.

Здійснені чистки нікого по суті не задовільнили. В деяких випадках зайшли занадто далеко, в інших — не вдавалися до якихось радикальних засобів. Варто, однак, пам’ятати, що тогочасні обставини були далеко не нормальні. Нові уряди повинні були терміново розв’язувати чимало нагальних проблем, а їхня влада не була ще надто міцною. Усі погоджувалися з тим, що нацизм треба засудити, а колаборантів — покарати, але за тогочасних обставин, коли емоції були ще надто сильними, важко було очікувати зразкової справедливості.

Переклав Андріс Вишняускас

[Розділ з книги “Европа наших днів. Історія 1945-1992 років”: Laqueur W. Europe in our Time. A History of 1945-1992.– New York, 1992.]