Олександр ГриценкоСвіт, Европа і миКілька років тому в численних, але маловпливових колах американської гуманітарної інтеліґенції трохи нашуміла книжка Black Athena – цілком сподівана, загалом кажучи, “деконструкція“ міту про давньогрецьку культуру як відправну точку й водночас чи не найвищий злет европейської культури. Автор “Чорної Атени“ переконливо показав потужні впливи близькосхідних, а особливо – північноафриканських культур початку першого тисячоліття “до нашої ери“ на зародження і формування давньогрецької культури, оригінальність якої, а тим більше – питома европейськість, у цьому світлі ставали дуже сумнівними. Ну то й що? В сучасному світі, з його ґлобалізаційними тенденціями, всі впливають на всіх, і практично жодна національна культура, жоден більш-менш значний культурний реґіон не уникнув численних зовнішніх впливів, і тільки зашкарублі традиціоналісти продовжують називати такі впливи “чужорідними“. Але не так було ще зовсім недавно, та й тепер, як свідчить легкий скандальний присмак, що супроводить появу книжки “Чорна Атена“ чи інших подібних “викривальних“ публікацій, дух мультикультуралізму й демітологізації далеко ще не опанував світову, зокрема европейську громадськість. Справді, уявлення про Европу як колиску сучасної світової цивілізації, як про особливу “духовну спільноту“, об’єднану не стільки географічними чи етно-культурними рамками, скільки специфічною “европейською ідеєю“, особливою місією европейців, віддавна лежать у підвалинах багатьох ідеологій та національних мітологій европейських народів. Втім, щодо особливої місії – можливі варіянти: від Кіплінґового White Man‘s Burden до Гуссерлевого “прафеномена духовної Европи“, себто зародженого в середовищі атенських інтелектуалів і згодом буцімто поширеного спершу на всіх греків, а потім поволеньки й на всіх европейців, якогось особливого европейського ставлення до світу, визначеного як “теоретичне“, філософськи-універсальне, сперте на “ідею розуму“ й позначене “пристрастю пізнавання й пояснення світу“, а головне – принципово відмінне від ставлення до світу всіх інших народів та їхніх “філософій“ (це останнє Гуссерль визначив як “релігійно-мітичне“). А те, що Гуссерлева концепція “духовної Европи“ ґрунтується не на історичних фактах, а на довільно зінтерпретованій (сказати б, сакралізованій) ролі давньогрецької філософії й філософів, а ширше – ролі інтелектуалів у европейському суспільному житті протягом понад двох тисячоліть, що вона є концепцією, по суті, неісторичною і взагалі ненауковою, а глибоко мітичною, – це, мабуть, не спадало на думку світочеві феноменології. Ба гірше – це не спадає на думку багатьом сьогоднішнім захисникам “духовної Европи“, особливо численним у її центрально-східних реґіонах. До речі, в згаданій Гуссерлевій праці, створеній 1935 року (тобто за кілька місяців до Гітлерового аншлюсу Австрії), є одна пікантна подробиця: до “духовної Европи“, на його думку, “очевидно належать англійські домініони, Сполучені Штати тощо, але не ескімоси, не індіяни з ярмаркових балаганів або ж цигани, що споконвіку тиняються по всій Европі“ (с.16). Як бачимо, тут світоч европейського духу зворушливо солідарний зі своїм співвітчизником Гітлером, однак радикально розходиться із сучасними европейцями, які вважають нинішню циганофобію в Чеській Республіці чи не головною перешкодою на шляху згаданої республіки до “власне Европи“, тобто Европейського Союзу. Та й справді – хіба ж не є цигани суто европейським (причому більш усеевропейським, аніж давньогрецька філософія) культурним феноменом, хіба ж не вживають, скажімо, у французькій мові того самого слова ‘ bohemien‘ для визначення і чеха, й цигана? Вважати власну країну – пупом землі, її суспільний устрій – ідеальним, а її культуру – найвищим надбанням людства, всі ж інші країни й культури – варварськими, – було здавна цілком природним для народів і навіть для їхніх, так би мовити, “кращих представників“, – якщо, звичайно, ці народи були достатньо численними, а їхні держави – потужними. Китай – Серединна Імперія; Росія – Третій Рим (“А четвертому не бывать“), Франція часів Луї XIV – вершинна точка розвитку людства (це не якийсь там Жан-Марі Ле Пен сказав, а великий Вольтер) і так далі. Натомість коли ти – не Вольтер і не Достоєвський, а, скажімо, Мілан Кундера, вірити, що твій народ – Богоносець і рятівник людства, а твоя країна – флаґман цивілізації, стає досить складно. І тут на порятунок приходить Велика Европейська Культура, породжена Духовною (варіянт – психологічною) Европою. Не дивно, що “европейська ідея“ – вже не як елемент інтеліґентської мітології, а як цілком конкретний політико-господарчий проєкт, – відродилася по Другій Світовій війні, коли вчорашні “великі держави“ европейського заходу відчули свою дрібноту й слабкість на тлі як наддержав – США та СРСР, так і потенціяльних гігантів – Бразилії, Китаю, Японії тощо. Однак тут-таки й унаочнюються чималі різниці в уявленнях про те, що таке сучасна Европа та “европейська ідея“. Для західних европейців, особливо для молодших поколінь – це ідея (чи радше проєкт) такої собі “локальної ґлобалізації“, яка має здійснитися в Европі власними силами й на власній, так би мовити, культурній та економічній основі, перш ніж географічну Европу остаточно накриє цунамі ґлобалізації всесвітньої, що йде з-за океану. Не дивно, що ця нова Европа значною мірою виглядає калькою Північної Америки, а символам її стають не лише Страсбурзький Европарламент, евровалюта, газета The European та сумнозвісні “брюссельські бюрократи“, а й “ телеканали Sky News та Vivа, що виглядають як бліді копії американських SNN та MTV. Успішно посіли достойні місця в цьому проєкті нової Европи також північноамериканські запозичення – мультикультуралізм та political correctness, хіба що замість ескімосів та індіян тут професійно плекають, як уже говорилося, циганів та лапляндців, а замість негрів захищають від расизму турків та алжірців. Не дивно, отже, що духовні нащадки Гуссерля, Метью Арнолда та Ортеґи-і-Ґассета, захисники тисячолітньої европейської “високої“ культури, опиняються десь на узбіччі цього проєкту, якщо не в опозиції до нього. Однак саме ця тисячолітня европейська культурна традиція залишається стрижнем уявлень про Европу як особливу цивілізаційну спільноту для східноевропейських інтелектуалів. Для них антитезою Европи є не вітчизняний консервативний елітизм чи “старомодний“ націоналізм, а те, що, на їхню думку, розділило їх з Европою, до якої вони споконвіку належали, – себто напівазіятська, варварська, більшовицька та пост-більшовицька Росія. З іншого ж боку, вони не розуміють нової, ґлобалізованої, мультикультурної (на їхню думку – американізованої) Західної Европи, й разом із недобитими паризькими елітистами лають Голівуд, Діснейленд та Мак-Доналдс. Нарешті, існує мітологізована Европа й у російській культурній традиції – точніше, там є навіть два европейські міти. Перший, “високий“ — про “гнилий Захід“ (див. Данилевського, Достоєвського, Блока та Жиріновського), якому протистоїть високодуховна Русь; другий – “низький“, малоінтелектуальний, але значно поширеніший в масах – про Европу як земний рай, де всі живуть заможно, чисто, безпечно, де панує свобода, порядок, чистота й добробут. Нерідко зустрічається еклектична мішанина обох мітичних концепцій: справді, мовляв, у Европі панує добробут та порядок, але вимерли, як мамонти, щирі глибокі почуття та високі духовні цінності. А ми хоча й у злиднях та бруді, зате з нашою безсмертною російською душею. А як же українці? Що для них – Европа, і яким вони бачать своє місце в ній (якщо бачать)? Найкоротша відповідь, мабуть така: українці настільки мало знають сучасну Европу, що готові прийняти, залежно від обставин і настрою, будь-який із вищезгаданих европейських мітів чи стереотипів. Знаками Европи для них стають то привид старенького “найяснішого цісаря“, символ мітологізованого галицького щасливого життя початку ХХ століття, то сповнений жаги пізнання й діяння доктор Фауст (символ сакраментальної “психологічної Европи“ Миколи Хвильового), то виїзна сесія ЄБРР з повними “дипломатами“ щедрих інвестицій, до якої сердешні кияни готуються так, як жителі глухого села Большие Пятки – до приїзду шведських “моржів“ у кінокомедії Юрія Маміна “Праздник Нептуна“. Особливо чітко можна бачити понятійну кашу в українських головах, коли йдеться про “европейськість“, якщо спробуємо окреслити українські антитези Европі. Їх, як нескладно здогадатися, теж чимало, й вони більш чи менш явно суперечать одна одній. Передусім це найдавніша антитеза Европа – Росія, сформульована етнічним українцем Данилевським ще тоді, коли переважна більшість “малоросів“ вважали себе, поруч із великоросами-москалями, членами однієї – російської, православної, – спільноти, а галичани – ті просто називали себе “Руссю“. В цій антитезі католицько-протестантська Европа була чужим, навіть ворожим тереном. Інтерпретація змінилася на протилежну в ХХ столітті, коли ідеології, сформовані давніми конфесійними ідентичностями, майже повністю витіснилися національними ідеологіями та ідентичностями – тепер уже українці (принаймні “свідомі“) стали відносити себе до Европи, натомість Росія поволі перебирала на себе всі ті неґативні конотації, які раніше діставалися туркам-бусурманам та ляхам-псявірам. Цей процес трансформації національних координат підсумував – вдало чи ні – Микола Хвильовий, обновивши антитезу Данилевського протиставлянням “психологічної Европи“ та “ідеологічної Москви“. А численні внутрішні перешкоди на цьому новому шляху до Европи Хвильовий намагався пояснити іншою антитезою (знову-таки мітичною): “Европа-Просвіта“. Якщо спробувати цю мітологему витлумачити раціонально й конструктивно, то вийде приблизно таке: наше місце – в Европі, але щоб його посісти, ми мусимо перестати бути самими собою й перетворитися на націю “докторів Фаустів“. Сучасний варіянт европеїзму в дусі Хвильового: ми – велика европейська нація, а щоб усі інші европейці прийняли нас у такому статусі, нам слід усе радикально реформувати у відповідності до мудрих порад МВФ, ЄБРР та Ради Европи, хто ж із цим не згоден, той азіят мізерний, або ще гірше – совок. Нарешті, численні неґативні наслідки суспільно-культурних трансформацій останніх років, наклавшись на виплекане радянською епохою упереджене ставлення до “бездуховного Заходу“ загалом і до Америки зокрема, породили в частині нашого суспільства нову для нього, але фактично перейняту від центральноевропейських сусідів антитезу “культурної Европи“ та “украй комерціялізованої“ Америки. Згідно з цією позицією, ми – хоча, можливо, й не зовсім европейці, зате зберегли свої споконвічні духовні цінності, як, може, ніякий інший з европейських народів (чого варті хоча б наші незрівнянні народні пісні!) – і тому особливо трансформуватися й реформуватися нам не варто – слід лише старанно плекати вищезгадану споконвічну духовність, водночас розбудовуючи національну державність. Тут ми підходимо до ще однієї загальноевропейської проблеми, а саме – ролі нації й національности. Що таке нація й національність для сучасного европейця? Єдиної відповіді на це, як неважко здогадатися, не існує. З одного боку – дедалі динамічніший і зовсім не декларативний процес розбудови загальноевропейських владних та господарчих інституцій з одночасним зменшенням ролі їхніх аналогів у національних державах Західної Европи. Про культурну, ідейну інтеґрацію Західної Европи ми вже згадували, про інтеґрацію економічну й нагадувати не треба – навіть в Україні помітні її ознаки. Але з іншого боку – відбувався розпад федеративних, багатонаціональних держав – СРСР, ЧССР, Югославії, автономізація Іспанії та Бельгії, а тепер і Шотландія та Уельс матимуть свої, так би мовити, республіканські Верховні ради. Отже, процес самовизначення націй саме як мовно-етнічних спільнот ще далеко не вичерпав себе. Та водночас трансформуються, і часом досить сильно, обличчя “історичних“, “державних“ націй та їхніх культур завдяки перетворенню мільйонів учорашніх “культурно чужорідних“ імміґрантів у важливий складник тих суспільств, серед яких вони прижилися. Чий письменник Салман Рушді – британський чи пакістанський? Чия співачка Шаде – британська чи ніґерійська? Форвард мюнхенської “Баварії“ Мехмет Шолль – німець чи турок? На всі подібні питання найкращу відповідь дав Едвард Саїд у книзі “Культура й імперіалізм“: “З`ясовувати, належить чи не належить якийсь мистецький твір до певної національної традиції – це те, що найбільше дебілізує з усього, що я можу собі уявити“. Одне видається очевидним – не можна водночас інтеґруватися в реальну, не мітичну Европу, – і розбудовувати національну державність на успадкованих від Гердера етнолінґвістичних концепціях нації. Не можна стверджувати власну европейськість шляхом відмови у праві бути европейцем комусь іншому – навіть вічному кривдникові, північному сусідові, не згадуючи вже про циганів, татарів чи в‘єтнамців. Та й взагалі, якщо поняття інтеґрації України до Европи (чи повернення, якщо це комусь більше подобається) й має конструктивний, не мітичний зміст, то він, гадаю, тотожний створенню в нашій країні зрілого громадянського суспільства та розвиненої ринкової економіки. В жодній іншій “европеїзації“ я потреби не бачу. |
ч
|
|||