Алєш ДебелякЦентральноевропейські письменники – переможені переможціПісля чотирирічного перебування у Сполучених Штатах, я все ж дослухався голосу своєї ностальґії та того метушливого захоплення історичними подіями, що змінили Центральну та Східну Европу у кінці восьмидесятих. Отже, я спакував свої речі, поклав мої книжки у коробки, попрощався із моїми американськими друзями, і у лютому 1992 року повернувся у Любляну, своє рідне місто. О Боже, який на мене чекав сюрприз! У цьому центральноевропейському місті, столиці Словенії, новій “кишеньковій” державі, що утворилася майже без кровопролиття з попелу Югославії, що печально розпалася, ніщо не нагадувало того, що було колись. Якщо культурний шок передбачає драматичне зіткнення із цінностями, радикально відмінними від тих, на яких ти зростав, то тоді цей термін точно описує моє повернення додому після довгої відсутности. Більш далекоглядна людина, я думаю, передбачила б цей шок заздалегідь. Зрештою, те що сталось у Словенії у 1991, було унікальною, радикальною, та абсолютно історичною подією: народження національної держави. Можна сказати, що влітку 1991 я повернувся додому. Замість того, щоб опалятися під середземним сонцем, на яке, як я вважав, я заслуговував після закінчення своїх аспірантських студій у Сполучених Штатах, я, ходив у куленепробивному жилеті. Як польовий перекладач, я супроводжував оператора команди CNN, яка фільмувала перший військовий конфлікт на Европейській території після Другої Світової війни. У десятиденній війні, яка послідувала за проголошенням 26 червня 1991 Словенією незалежности, легко озброєні словенські вояки воювали проти югославської федеральної армії, очоленої сербами, третьої найбільшої реґулярної армії у Европі. Ці незабутні моменти, без сумніву, назавжди залишаться у мене в пам’яті. Я бачив палаючі будинки, мертві тіла, загублених коней, дітей, що плачуть, пограбовані магазини. Я відчував рішучість у очах молодих словенських вояків, які покинули плуги, роботу щоб захистити свою країну, я був свідком, коротких, але запеклих партизанських перестрілок на вулицях міста, я безмовно стояв, споглядаючи як відступала федеральна армія, після повністю неочікуваної, але такої очевидної поразки. Незабаром після того, як останній солдат у повсюдно тоді ненависній оливково-сірій югославській уніформі покинув країну, я був змушений повернутися до Нью-Йорку до своїх академічних та професійних обов’язків. Саме тому, я повністю не відчув культурного, політичного, дипломатичного, та економічного розквіту після війни. З іншого ж боку Атлантики не можливо було прослідкувати за тією неймовірою швидкістю з якою пуп’янок словенського стилю життя перетворився на троянду, що вже повністю розпустилася. Телевізійні мережі, якщо бути відвертим, не можуть бути замінником позапартійних медіа, не кажучи вже про інформацію з перших рук. Тож не треба дивуватися тому, що після повернення додому більш ніж через рік після закінчення цієї трагічної війни, я почував себе майже як Адам із завершальної частини "Втраченого раю” Мільтона – "розгублений, подавлений, та вдома!” А інакше й не могло бути. Впродовж останніх чотирьох років мені доводилося докладати значних зусиль, щоб почувати себе як вдома у трьох різних культурних, соціальних, та політичних системах: у 1988 я попрощався із пізнім комунізмом у Словенії, найбільш розвинутої республіки у Югославській федерації, щоб зустрітись із пізнім капіталізмом Америки. 1992 рік був свідком мого повернення до примітивного капіталізму у незалежній Словенії. Якщо моя творчість була обмежена у першій системі, моє критичне ставлення до другої системи все зростало, тому я, звичайно, не і став захопленим прихильником третьої. Альфред Шульц, відомий австрійсько-американський мислитель та філософ, розробив у своєму у нью-йоркському вигнанні теорію людини, що повернулась додому. Повернулася лише для того, щоб відчути, що і він, і його батьківщина змінилися за часи його відсутности. Теорія Шульца є невід’ємною частиною аспірантських семінарських занять з політології в Америці. Звичайно, я старанно прочитав цю книжку, але ніколи не міг повірити, що теорія про роздвоєння минулого та теперішнього сприйняття батьківщини, яке поглиблюється довгими проживанням за кордоном, вийде колись за межі свого статусу академічного дослідження. Цей неспокій людини, що повернулася додому, після мого повернення поступово вкорінилися у мому серці. Я теж побачив, що людина, яка повернулася до дому, сприймає свою батьківщину у світлі, в якому накладаються один на одне згадки про минуле та новій досвід, здобутий закордоном. Це її сприйняття однак не завжди може бути вдало перекладене на ту мову, якою спілкуються на її батьківщині. Цей неспокій людини, яка повернулася до дому, викристалізувався, коли, прогулюючись звивистими вулицями кварталів старого міста, я раптом зустрів свого університетського приятеля. Ми сіли з ним у розкішному кафе, яке замінило колишню державну забігайлівку, розташовану на одній з вулиць під старовинним середньовічним замком. Колись це був справжній хлопець. Він вивчав філософію та порівняльну літературу на аспірантурі в Університеті Любляни. Тоді він був заповзятим читачем, завсідником на літературних читаннях, писав вірші. Він був розумним та активним, коментував багато суперечливих диспутів між дисидентами та комуністичною владою, в яких я теж активно приймав участь як головний редактор літературного журналу Трібуна, що виходив один раз на чотири місяці. Але все це було давно. Тепер він один з топ-менеджерів у рекламній аґенції. Тепер він постійно посміхався, годинник марки "Ролекс“ виблискував на його зап’ясті, у розмові він часто і недбало згадував ім’я відомої моделі, з якою він спав, політиків, які було його найкращими друзями. Все в цій молодій людині демонструвало впевненість, він чітко знала, чого хоче і як цього досягнути. Наша розмова була якоюсь жахливою, ніби-то я дивився на персонаж з горезвісного роману Тома Вольфа "Багаття пихатости”, який описав "епоху жадоби” у позбавлених смаку 80-х роках в Америці. Цей роман ще не перекладено на словенську мову, проте деякі його персонажі справді існують у реаліях великих міст моєї нової країни. Згадуючи наші минулі роки за чашкою смачного капучино, мій новоспечений менеджер навіть не задумався, коли я його спитав, що ж його спонукало відійти так далеко від його першого захоплення, філософією. Він просто відкинувся у кріслі, відпив трошки капучино та продовжив: “Я й не покидав світ ідей. Мені потрібні нові ориґінальні концепції у моєму офісі. А бізнес, це справді не оране поле! Зараз все можливе. До того, – від підморгнув мені, – “ось де влада!” У відповідь на моє наївне запитання, чи він нещодавно читав якусь цікаву книгу яку б він міг мені порекомендувати, мені – спантеличеній людині, що повернулась додому, – він мотнув головою. Цей молодий чоловік, який постійно слідкував за сучасною французькою літературою та був заповзятим читачем британських літературних оглядів, вважав що не треба пояснювати очевидного: “Кого цікавлять речі, які вже нічого не означають!” Його відповідь, та ставлення аж ніяк не є винятком. Скоріше це правило. Не треба вже й казати, не кожний менеджер має науковий ступінь у філософії, або таку пристрасть до ідей як мій друг. Але як і більшість новоспечених членів чього химерного класу у Сполучених Штатах, який стає все більш і більш пустопорожнім, якщо не повністю виснаженим, нові багаті Центральної Европи отримають таке ж саме задоволення від заробляння грошей й демонструють таку саму жорстку та непохитну мотивацію підніматись все вище й вище по сходам корпоративної кар’єри. Але це, нажаль, є природнім. До падіння комуністичного режиму, всі ці задоволення були забороненим плодом для тих, хто не належав до номенклатури, найвищого партійного керівництва. Однак демонстрована байдужість до культури, мови та літератури, цих дуже тендітних, але вкрай необхідних цеглинок, з яких складається ідентичність словенської нації, яка впродовж своєї історії не мала своїх політичних інституцій, є трохи іншим ніж просто намагання увійти до “нового заможного суспільства”. Ця байдужість змащує колеса машині словенського економічного успіху, оскільки не змінює фокусу громадської енергії, та не розсіює її. Але в той же час, це вказує на дуже важкий проте надзвичайно протверезний факт, що культура вже не є привілейованою формою істини, cправедливости та краси, як її колись у минулому сприймали. А отже, за означенням, вона перестала бути тією безперечною трибуною, з якої можна було щось говорити про національну ідентичність. Мої старші колеги по перу, письменники та есеїсти, яких завжди поважали як ораторів на цій трибуні, і які, звикли до громадської уваги, як і слід було очікувати, бурчать та скаржаться. Вони вважають що літератори були несправедливо витіснені та периферію. Що ж до мене, то мені доводиться зізнатися, що я розумію їх образу. І вони праві. Однак, те що письменники Словенії (а я впевнений, що така сама ситуація і у більшості центральоноевропейських культур) залишилися без своєї авдиторії, є результатом, як це не парадоксально, їх власних дій. В решті решт, це було їх моральне кредо, громадська непокора, та політична опозиція, що і призвело до падіння ancien regime. Як ті, хто боровся за свободу та проти тоталітарних обмежень людського духу, вони були переможені своїм же успіхом. Свобода вибору це теж свобода не вибирати та більше не дослухатися до голосу письменників. Хоча я розумію вражену гордість письменників та їх глибоке розчарування у тому, що після їх перемоги про них забули. Потрібен час, щоб оцінити нову ситуацію, та зазирнути всередину самого себе. Це не легко. Треба бути повністю відвертим з самим собою. Повільно та болісно до мене дійшло, що у набагато ширших – культурній та соціяльній сферах – відбувається процес формування уподобань, який не міг з’явитися за часів тоталітарного режиму, коли крісла влади все ще були зайняті комуністами, Асоціяція письменників, Словенський центр P.E.N. (Міжнародна асоціація поетів, драматургів, редакторів, есеїстів, та новелістів), культурологічні журнали, та інші допоміжні установи того, що легко можна було назвати громадянським суспільством, що народжується, були певними установами-прикриттям. Під їх безпечним захистом шукало та знаходило притулок подиву гідне розмаїття різних ідеологічних груп, особистостей, тенденцій, програм. Завдячуючи licentia poetica, культурна сфера, так не чітко як і завжди визначена, більш-менш успішно уникала комуністичного контролю. Таким чином, це культурне прикриття було певним щитом для найкращих та найсміливіших, які висловлювали надії людей та національні інтереси найбільш голосно та зрозуміло. Літературні журнали, такі як "Перспективи” у шестидесятих та "Нове Рев’ю” у вісімдесятих були тим знаряддям, що дали змогу публічно здійснити свій історичний обов’язок як письменників. А останній навіть надихнув письменників на складення чорнового варіанту нової Конституції, де вони у кінці вісімдесятих майстерно кинули виклик узурпації влади правлячою партією. Отже не треба дивуватися тому, що культура була віконцем для тих груп людей та особистостей (дисиденти, політики, експерти у галузі політології, активісти природоохоронного руху, та інші), яким "культурна ліцензія” була потрібна лише як димова завіса, за якою вони продовжували напівлеґально свою особливу діяльність. Після того, як комуністи з власної волі зійшли з трону, ця соціяльна мімікрія перестала бути потрібною і таємні операції втратили сенс. А разом з тим, культурне прикриття перестало бути потрібним. Вийшовши з-поза цієї завіси, ці люди, переслідуючи свої особливі та все більш індивідуальні інтереси покинули культурну сферу та її молоді інституції. Це зміщення фокусу із сфери культури у царину державної політики та підприємництва, яке сталося після того як комуністи дозволили багатопартійність у 1989, не треба розглядати як "зраду” чи "конформізм”, якою б критичною не була щодо цього громадська думка у Словенії. Це, в свою чергу, є природний та логічний процес, коли творчі здібності розподіляються у всіх сферах людської діяльности. Культура перестала бути тією привілейованою трибуною, з якої письменник міг висловлювати свою моральну позицію. Але жоден письменник не міг поставитись до цього легковажно. Як би ми не клялися, в тому що ми хочемо бути лише письменниками і ніким іншим, все одно історія відводить нам інші ролі та винагороди. Роль шанованого шамана та представника громадськости, який вказує на історичні табу, приховане минуле, говорить про одинокість та соціальний опір, вже пройшли. Завіса вже опустилася, роль письменників на громадській сцені підходить до завершення. Уявіть собі: поет, що несе в собі потаємну надію людей, роман у якому естетичне кредо переплетене з етичним, і якого шанують люди ... всього цього вже нема, воно назавжди розвіяне вітрами незалежности. Соціяльне значення позиції письменника у всіх відношеннях змінилося безповоротно. Якщо письменник вже більше не ризикує потрапити до в’язниці за те що він публікує, то і його словам бракує тієї моральної ваги, яку вони мали до того. Якщо письменники шукатимуть ex Oriente lux, "світла зі Сходу” , а читачі прагнутимуть ex Occidente luxus, "розкішних товарів із Заходу”, то письменникам залишається тільки один вибір. Письменникам необхідно відмовитись, я вважаю, від нескінчених дискусій про соціалізм із людським обличчям та про його радикальну критику. Натомість, нам слід зосередитись лише на людському обличчі. Тобто, політична тема вже не є бажаним історичним, а отже політичним алібі. Питання про те, чи зможе свобода співати так само як раби співають про неї, якщо я дозволю собі перефразувати сербського поета Бранко Мілковіча, залишається без відповіді. |
ч
|
|||