бібліотека Ї

7
Homo chernobylus

Живуть господарі хати!
І рід наш не переведеться!
Написи на будинках у зоні

Століттями Полісся сприймалось як бідний, неосвічений і відсталий регіон – принаймні так вважали урядовці, яких деколи відправляли туди з далеких столиць. Ця колоритна провінція ніколи не була центром чогось, у ній ніколи нічого не відбувалось і не народжувались славетні люди. Окрім євреїв і німців, чия етнічна ідентичність була виразною та однозначною, регіон населяли переважно слов’яни, які достеменно не знали, хто вони: поляки, українці чи бєларуси. Як правило, вони називали себе «тутешні» навіть після того, як у 20-их роках совєтські бюрократи приписали їм якусь стандартну національність (переважно цілком довільно).

Накидання національности було дрібницею порівняно з тим, що сталось потім. У 1932-1933 роках совєтський диктатор Йосиф Сталін депортував так званих куркулів. Це були селяни, які мали хоч якесь майно. Організована владою примусова колективізація загнала у колгоспи усіх, хто залишився, і призвела до штучного голоду, від якого в Україні померло 10 мільйонів осіб і який зламав опір тих, хто вижив. Через кілька років етнічних поляків проголосили ворогами народу і агентами міжвоєнної Польщі і депортували у внутрішні райони Совєтського Союзу, а німців звинуватили у шпигунстві на користь нацистів. Голокост на окупованій німцями території СССР знищив євреїв – зокрема євреїв Чорнобиля, що був батьківщиною династії рабинів. Цей факт дотепер приваблює поодиноких хасидських туристів, які розчаровуються, коли дізнаються, що совєти заасфальтували старовинне єврейське кладовище, перетворивши його на автостоянку.

Незважаючи на репресії та потрясіння, більшість сільських жителів жило на Поліссі поколіннями. Після Чорнобиля вони дуже неохоче покидали свою землю, домашню худобу і птицю, адже якась там невидима радіація була понад їхнє розуміння. Було багато конфліктів з людьми, переважно старшого віку, які ховались від евакуації по льохах, клунях і лісах. Дві старші жінки два місяці прожили в евакуйованій Прип’яті, харчуючись консервованими продуктами та п’ючи воду з пляшок, перш ніж їх розшукали і переселили.

Колючий дріт уздовж периметру Зони не стримував місцевих жителів, які примудрялись пробиратись назад до покинутих ними будинків. Селянам сказали, що їх вивезуть лише на три місяці, отож влітку і восени 1986 вони повертались, сподіваючись відшукати покинутих корів, свиней і качок. І продовжували повертатись, навіть коли уражених радіацією домашніх тварин вивезли або знищили. Після численних спроб змусити селян покинути Зону, керівництво вирішило дозволити людям після 50 залишатись – але лише в українській частині Зони. З часом їх стає усе менше.

Ці люди, яких називають самоселами, є єдиними постійними мешканцями Зони.

Проте далеко не єдиними людьми.

Віртуальні волоцюги

У кількох милях на південь від охолоджувального ставу закритої атомної станції над Прип’яттю перекинуто міст, що веде до Чорнобиля. Тут русло ріки розгалужується і вода омиває острови та болота, прокладаючи шлях до архіпелагу крихітних острівців у дельті. У головному руслі, схожому на стрічку з самоцвітного сапфіру, відбивається небо, і Прип’ять виглядає як фрагмент дзеркального надкрилля, що мерехтить між смарагдами боліт.

Теплого червневого дня я сиділа за кермом автомобіля з кількома людьми, що вирішили відвідати Зону. Було не до кінця ясно, хто кого супроводжує. Нашим гідом була Римма Киселиця з ЧорнобильІнтерІнформу; думаю, що вона дізналась від своїх гостей стільки ж нового, скільки й ми від неї. Американець Вейн Скотт був орнітологом-ентузіастом та натуралістом. Кейт Браун, асистент професора Меріленд-Балтіморського університету, написала книгу «Родовід неіснуючого місця» – захоплюючу історію Полісся. Я хотіла зустрітись з кількома самоселами і спланувала подорож так, щоб побувати у нових для себе районах лівобережжя, тобто на південний схід від Чорнобиля аж до Київського моря.

Поки ми в машині чекали на охоронця контрольно-пропускного пункту Паришів-2, який мав відчинити ворота, один з безпритульних псів, які, здається, є невід’ємною частиною усіх чорнобильських КПП, покірно помахував хвостом, пробуючи здобути нашу прихильність. Це була худюща сука, чиї обвислі соски свідчили про виводок цуценят, схованих десь поряд.

Вейн помітив чорних лелек, які кружляли над віддаленими деревами. Хоча у бєларуській частині Зони їх набагато більше, чорні лелеки зустрічаються і в Україні. На відміну від своїх білих родичів, чорні лелеки воліють жити у лісах і на болотах, де немає людей. Перед катастрофою чорних лелек тут не було взагалі. Вони з’явились після евакуації і у 2000 році їхня чисельність в Україні зросла до понад 40 особин.

Для когось, хто як я любить птахів, але більшість видів може розпізнати лише при доброму освітленні, коли птах кілька хвилин сидить нерухомо, та ще й з допомогою довідника, подорожувати з Вейном було дуже корисно: він міг умить зідентифікувати птаха лише за далеким силуетом.

За півмилі від КПП лежало село Паришів, що на радіаційних картах стояло посеред блідо-жовтої плями. Тут жили двадцять дві людини, отож Паришів був середньо заселеним пунктом Зони. Якщо не брати до уваги бєларуські Савичі, де мешкало 120 людей включно з дванадцятьма дітьми, та міста Чорнобиля, в якому, залежно від пори року, живе до 150 самоселів, кількість мешканців у селах Зони коливається від 2 до 50.

Коли ми зупинились у Паришеві, більша частина села виглядала покинутою. З дороги виднілись старі напівзогнилі хати. Дахи попровалювались, ламаючи підлоги, і буйна рослинність почала огортати гострі кути. Деякі будівлі ледве проглядались крізь хащі. Кейт хотіла їх роздивитись, але як тільки вона рушила до якоїсь руїни, Римма спинила її. Я поділяла стурбованість нашого гіда.

«Я не хотіла заходити всередину» – пробувала переконати нас Кейт. Проте я вважаю, що вона підійшла занадто близько. Оманливо твердий ґрунт покинутих сіл приховує замасковані рослинністю люки, колодязі, заіржавілі залізяки та инші небезпечні та ненадійні речі, якими можна поранитись. Досить того, що я опромінювалась, збираючи матеріали для цієї книги. Не дуже хотілося ще й зламати ногу чи руку або підхопити правець.

Кейт є справді безстрашною, Індіаною Джонс у професорській мантії. Але вона піддалась на наші умовляння і запитала, чи ми не плануємо відвідати сільське кладовище.

Поліські кладовища нелегко відшукати, бо зазвичай вони ховаються в лісах. Римма порадила поїхати до наступного села, Ладижичів, де цвинтар недалеко від дороги. Воно було за чотири милі звідси.

«Я читала, що на деяких кладовищах поховані самі лише Смирнови» – сказала Кейт, коли ми туди їхали.

Причулося щось знайоме. «Це часом не з веб-сайту чорнобильської байкерки?» –запитала я. Навесні 2004 одна жителька Києва, котра твердила, що об’їздила всю Зону на мотоциклі «Кавасакі», створила веб-сайт, що привабив масу людей.

«Так» відповіла Кейт, і Римма не витримала.

«Ця байка – суцільна брехня! Ні на якому мотоциклі вона тут не їздила. Була тут із чоловіком і їздила на нашому автомобілі! Вона усюди носила мотоциклетного шолома, а її чоловік фотографував її у ньому».

Навесні і влітку 2004 узагалі багато комерційних агенцій та розважальних програм вирішили поексплуатувати видовищність Чорнобиля. Скажімо перші кадри з «Некрополіса», четвертої частини кінокартини «Повернення живих мерців», зняли тут – ігноруючи протести адміністрації Зони, яку дуже дратують подібні речі. Люди, з якими я про це розмовляла, припускали, що кіношники підмастили кого слід у Києві.

Назагал кількість візитерів у Зоні поступово зростає, гарно узгоджуючись із зниженням рівня радіоактивности. Упродовж всього 1995 Зону відвідало 900 гостей. У 2004 було вже 2600 відвідувачів, а це лише делегації науковців, посадовців та журналістів. Якщо ж долучити евакуйованих разом із родичами, виявиться, що за рік українську Зону відвідало 30,000 людей.

Аналогічних даних по бєларуській Зоні немає, бо там не реєструють відвідин.

Кількість туристів також зростала, отож у доповіді Організації Об’єднаних Націй за 2002 рік радили використати «екологічний туризм» як одне з джерел фінансових надходжень у регіон. Був зроблений висновок, що після 15 років «Чорнобиль» та все, що з ним пов’язане, більше не є надзвичайною ситуацією, яка вимагає невідкладної допомоги жертвам, натомість настала 10-річна відновлювальна фаза, упродовж якої жертвам слід допомогти відчути відповідальність за своє власне життя. У доповіді радили, аби влада на уражених радіацією теренах допомогла людям навчитись жити безпечно – і навіть діставати економічну вигоду у радіоактивному довкіллі.

Очевидна суперечливість цієї поради спровокувала зливу саркастичних коментарів. Але після приблизно двох десятиліть безперервних розпадів нестабільних радіонуклідів радіоактивність довколишнього середовища впала до приблизно одного відсотка від початкової. Оскільки більша частина її є у ґрунті, а не на поверхні, зовнішні дози опромінення не є дуже високими, навіть у районах, що у 1986 були дуже забруднені.

Як і Паришів, Ладижичі стояли на жовтій плямі. Після того, як ми зупинилися у затінку поблизу кладовища, Вейн пішов шукати птахів, а ми – оглядати цвинтар.

Судячи з написів на могильних плитах, село населяли самі лише Мельниченки. Я зупинилась біля чорного гранітного надгробка над могилою Миколи Мельниченка, який упокоївся 69-літнім у 1997. Його поховали поряд з дружиною Катериною, яка померла через два роки. Незрозуміло, чи вони повернулись до Зони доживати віку, чи просто були тут поховані. Багато евакуйованих заповідали поховати їх у рідних селах.

Стародавній напівзогнилий дуб скидався на колоду, причеплену до однієї із своїх гілок. Насправді це була борть, покинута бджолами. Хтось перепиляв дерево над і під дуплом із бджолами, а потім цю колоду-борть переніс у зручніше місце. Ці своєрідні пасіки часто облаштовували на кладовищах, адже тут тихо і до них легко добиратись.

Бортництво є найбільш архаїчним способом пасічникування. Його методи мало змінились від десятого століття, коли мед був одним з основних експортних товарів регіону, що його доправляли кораблями униз Дніпром до Візантії. Полісся було мабуть одним з найбільш архаїчних регіонів колишнього Совєтського Союзу.

Окрім приблизно сотні могил, на кладовищі було кілька порожніх бортей, безліч комарів і купа гниючих кошиків та інструментів. Кейт підняла дерев’яні граблі і попросила мене ввімкнути дозиметр та поміряти бета-випромінювання. На цифровому дисплеї напищало 150. Це означало, що з кожного квадратного сантиметра поверхні щохвилини вилітало 150 бета-частинок. Безпечним вважається не більше 20. Отож граблі були по-справжньому «гарячими». У 3 розділі Ігор Чижевський показував мені череп тварини, що випромінював кілька тисяч бета-частинок. Але й граблі були досить «теплими», отож Кейт тут же відкинула їх.

Наші дослідження перервав Вейн, що з’явився у супроводі міліції. Міліціонер запримітив, як наш приятель сам-один ходить селом і спробував розпитати, хто він і що тут робить. Вейн не знав ані української, ані російської, проте якось умовив міліціонера прийти з ним на цвинтар і ми все пояснили.

Спостереження за радіоактивними птахами видалось стражеві порядку надто вже химерним хобі (переконана, що не йому одному). Проте, коли Римма показала йому програму, де серед дозволених нашій групі видів діяльности чорним по білому значилось «спостерігання за птахами у різних місцевостях Зони», він посміхнувся і заспокоївся.

Коли міліціонер пішов, Римма сказала: «Подейкують, що Зона стала притулком для різного роду кримінальників та втікачів. Бачиш, Вейн блукав самотою не більше 15 хвилин, а потім його затримали». Але Вейн не знав мови і не знав, як «купити» у міліціонера прихильність

Як би там не було, українські таблоїди рясніють сенсаційними (і непідтвердженими) репортажами про те, що Зона є транзитним пунктом міжнародної контрабандної торгівлі, місцем, де вирощують радіоактивну маріхуану і опійний мак, закопують замордованих злочинцями жертв і ще Бог його зна чим. У березні 2004 міліція Зони провела спеціальну операцію, прочесавши десятки покинутих сіл, щоб упіймати втікача, якого шукали кілька місяців. Врешті-решт його затримали в Товстому Лісі – покинутому селі на краю дуже забрудненої уламками початкового вибуху західної стріли.

Оскільки на бєларусько-українському кордоні немає прикордонних патрулів, Зона приваблює нелегальних емігрантів. У 2001 затримали дев’ятьох громадян Афганістану, що пробували нелегально перетнути кордон і поселитись у Києві.

Оскільки міліції не вистачає, великі території є цілковито поза законом. Це не означає, що вони кишать злочинцями; це означає лише, що ніхто не знає, що діється у тій чи иншій частині Зони у той чи инший час.

Представники адміністрації стверджують, що рівень злочинности у Зоні нижчий, ніж у будь-якому иншому подібному за розмірами регіоні України, а мародерство з’явилось одразу після евакуації і так само швидко зникло. Усього лише шість місяців після аварії, коли залишені речі були ще дуже і дуже радіоактивними, заарештували двох чоловіків, які грабували Прип’ятські квартири, забираючи телевізори, камери, рушники, сигарети, солодощі і їжу, а потім пробували продати усе це. Збирачі металобрухту і браконьєри є найбільшою кримінальною проблемою (особливо рибалки, чиє знаряддя, на відміну від мисливських рушниць, практично безшумне).

Иншим видом незаконної діяльности є перебування у Зоні без дозволу. Восени 2004 у процесі рутинної дводенної перевірки української Зони міліція затримала 40 нелегалів, зокрема і двох браконьєрів, що застрелили лося. Але порушників не карають, навіть не штрафують. Їх просто вивозять за межі Зони. У 2004 чоловік пробував сховатись у Зоні від аліментів. Замість прогнати, керівництво Зони прийняло його на роботу, аби він мав із чого платити колишній дружині.

Без сумніву, инші нелегали таки жили у покинутих містах та селах, і ніхто точно не знає, скільки і коли, хіба що їх ловлять або вони помирають і знаходять уже їхні тіла. Як от тіло непізнаного старого чоловіка, яке влітку 2003 витягнули з річки Прип’ять поблизу села Оташів. Його поховали у Чорнобилі на міському цвинтарі, поряд з 15-ма иншими невідомими, яких знаходили, починаючи з 1986.

Волоцюги Зони трохи нагадують віртуальні частинки – субатомні частинки з надзвичайно високою енергією, які з’являються на мить і одразу зникають. Їх неможливо виявити, і в певному сенсі вони не існують. У Зоні волоцюгам легше ховатися влітку. Взимку неможливо прожити без вогню, а дим видно здалеку.

Самосели у дельті

Після того, як ми пішли з кладовища, я почала шукати на своїй карті село Теремці, що лежить на півострові у дельті ріки Прип’ять. Це село дивом уникло затоплення у 1968, коли заповнювали водосховище. У його околицях не було нічого – лише неглибокі води рукотворного Київського моря. Тут дорога обривалась. Усі погодились, що це село варто відвідати.

У 2004 Теремці могли похвалитися 37 мешканцями: воно належало до найбільш заселених сіл Зони. Кількість самоселів постійно зменшувалась від моменту евакуації. У 1987 налічувалось найбільше – 1,210. У 1995 було 820. На початку третього тисячоліття у Зоні живе 300 постійних мешканців. Деякі виїхали, більшість померли.

Мало хто з тих, хто залишився, хочуть кудись виїжджати. У 1999 було понад 600 самоселів і лише сто хотіли виїхати – але коли для них побудували нове житло, більшість відмовились переїжджати. Коли через п’ять років їх знову запитали про це, то лише четверо з майже чотирьох сотень підтвердили, що хочуть виїхати. Опитування 1996 року засвідчило, що переважна більшість евакуйованих віком за 50, що жили на нових місцях, хотіли б повернутись у свої домівки у 30-кілометрову Зону.

Хоча самоселів попередили, що жити там небезпечно, ті продовжували повертатись назад, инколи оминаючи усі контрольно-пропускні пункти. Керівництво Зони спробувало вигнати їх силоміць, але прокуратура – за підтримки Верховного Суду України – опротестувала ці дії на підставі того, що громадяни мають конституційне право жити там, де хочуть. Так вони і живуть із невизначеним, напівлегальним статусом.

У їхніх селах немає жодних комунальних послуг, адже офіційно ніхто там не має мешкати. Але оскільки люди там таки живуть, адміністрація Зони не може покинути їх напризволяще. Тому вона підтримує дороги, що ведуть до сіл, доставляє пенсії, пошту, забезпечує принаймні одним телефоном на екстрений випадок і перевіряє рівень радіації у тому, що вони вирощують.

Один раз на місяць мешканці Зони можуть на автобусі поїхати до Іванкова на базар, купити поросятко або нове взуття. Пересувні медичні бригади обстежують їх, і при потребі самоселів лікують у спеціалізованих Чорнобильських клініках у Києві. У найбільші релігійні свята їх везуть автобусами до єдиної діючої у Зоні церкви. У певному сенсі чорнобильськими пенсіонерами опікуються ліпше, ніж такими ж людьми, що живуть поза Зоною.

На відміну від України, яка дивиться на проблему самоселів крізь «бюрократичні пальці», Бєларусь цілковито заборонила самовільно селитись у Зоні. Але все ж дозволила легальне поселення у двох селах на кордонах радіологічного заповідника. Одним з них були Тульговичі, дуже радіоактивне місце, про яке я пишу у 3 розділі. Инше – Савичі. У Бєларусі немає самоселів, бо самовільне поселення не толерується, як в Україні.

Дорога бігла паралельно до дельти, вкритої острівцями і болотами. Коли Вейн помітив білу чаплю, я зупинила машину, щоб він міг взяти на плече свій телескоп і роздивитись ліпше. Птах ідеально підходив для моїх птахоспоглядальних навичок: чапля нерухомо стояла у очереті хвилин п’ять, як на замовлення, і ми всі по черзі заглядали у телескоп.

Повернувшись до машини, ми поїхали на схід тупиковою заасфальтованою дорогою, повз болота і густі ліси, де росли старі дерева. Кейт вказала на стару дерев’яну хатину у глибині боліт. Це був хутір, яких на Поліссі було дуже багато, поки не прийшли совєти. Переважно вони стояли оддалік, серед боліт, тому до них можна було дістатись лише по дерев’яних кладках і стежками, відомими лише поліщукам. Отож, до мешканців Полісся примусова колективізація добралась набагато пізніше, ніж до жителів инших регіонів України. Якщо поліщуки не хотіли віддавати свою домашню живність і урожай совєтським збирачам податків, то просто ховалися у лісах серед боліт. Вони добре знали лісові плоди і це допомогло їм пережити голодомор.

«Мені здається, що неподалік є кладка, що веде до тієї хатини» – сказала Кейт.

Я повернула на лісову дорогу яка, як видавалось, вела саме туди. Але вона заросла, тож кущі могли подряпати машину, і я повернулась на шосе, подумавши, що джип-уазик краще підходить для такої подорожі. Він був би зручніший, оскільки заасфальтоване шосе закінчилось, перейшовши у піщану дорогу, розбиту вантажівками, які волочили зрізані дерева. Щось дряпало дно машини, нас постійно підкидало і хитало на ямах і вибоїнах, і здавалось, що цьому не буде кінця.

«Тільки не зупиняйся» – порадив Вейн. «Не збавляй швидкости, а то ми загрузнемо у цьому піску».

Було надто пізно повертати назад і ми напевно точно би загрузли. Тому я рвонула вперед, вчепившись у кермо спітнілими долонями і намагалась не звертати уваги на шкрябання, грюкання і калатання, яке долинало знизу і здавалось свідчило про те, що я гублю деталі авто.

«Тепер спробуй переконати мене, що ця байкерка з інтернету проїхала тут на мотоциклі» – пожартувала я, коли ми врешті вибрались на шосе. На ньому було повно вибоїн, ям, тріщин. Проте лежав асфальт і ми могли їхати швидше, перетинаючи стежки, прокладені зміями, їжаками та косулями. Луги, поля та болота кишіли болотяними лунями та чайками, вівсянками та одудами, яких миттю розпізнавав Вейн – лише глянувши чи просто почувши кілька нот їхнього співу.

Незабаром ми минули дорожній знак «Теремці». Більша частина села була зарослими бур’янами та кущами руїнами, проте траплялись впорядковані людськими руками обійстя, які зраджували присутність мешканців: свіжо нарубані дрова, доглянуті подвір’я, зграйки курчат, гусей чи качок. В одному з бездоганно опоряджених обійсть жили Мотрона Іл’єнок та її чоловік Олексій.

Ми постукали у ворота і Олексій, посміхаючись, запросив нас на подвір’я. Усі доріжки були вимощені камінням і обрамлені сплетеними з лози плотами з керамічними глечиками, котрі сушились на кілках. Типова картинка української сільської культури, кічова версія якої декорує надзвичайно популярні у Києві ресторани «ретро» з традиційною етнічною кухнею. Кіч занадто пістрявий і крикливо яскравий, натомість на подвір’ї Іл’єнків домінували м’які пастельні кольори. Усе виглядало як на чудовій, трохи потьмянілій від часу фотографії.

Мотрона запросила нас до бездоганно чистої двокімнатної хатини. Вона була повністю умебльована та прикрашена вишивками, іконами, вставленим у рамки фотографіями членів родини та друзів минулих літ. Навідалась сусідка, Марія Чала. На відміну від Іл’єнків, котрі живуть у Теремцях постійно, зими Чала проводить із дітьми у Києві і приїжджає до села лише на літо. У Теремцях у неї радше дача, ніж постійна хата.

Чорнобильська Зона як дачна місцевість – звучить, напевно, трохи ексцентрично. Проте Теремці це дійсно чиста місцевість. Мій дозиметр висвітлював мікрорентгени лише одноцифровими числами – менше, ніж у Києві. Фактично Теремці поза 30-кілометровою Зоною, хоча й розташовані усередині адміністративних кордонів Зони відчуження і Зони обов’язкового (безумовного) відселення. Адже Зона – це територія із звивистими кордонами, котрі виходять за межі правильного 30-кілометрового кола. На радіаційних картах Теремці забарвлене відтінками салатового кольору. У 1986 тут на кожен квадратний кілометр впало менше, ніж два кюрі цезію-137.

«Нас взагалі не повинні були евакуйовувати» – зітхає Мотрона.

З погляду радіології це, може, й правда. Проте забезпечення електропостачання та утримування комунальних служб (школи, поліклініки і под.) для одного-єдиного села на кінці дороги, що біжить крізь радіоактивну Зону, не мало жодного сенсу.

Привабливість радіоактивної землі теж може видатись дивною. Проте українські евакуйовані – особливо ті, кому за 50 – отримали набагато більші стреси, ніж самосели. Люди, котрі все своє життя прожили на просторі, посеред буйних лісів Полісся, несподівано опинились у степу, в убогих, нашвидкуруч збудованих котеджах, між купами будівельного сміття, або у багатоквартирних будинках на околицях великих і малих міст. Місцеві мешканці, що мусили потіснитись і відчули конкуренцію за робочі місця, не завжди зустрічали їх привітно. Бувало, що сахались новоприбулих, вважаючи їх радіоактивними.

Радіаційні ризики

Як і всі мешканці Зони – постійні і тимчасові – жителі Теремців є матеріалом для дослідників, що вивчають вплив постійного внутрішнього та зовнішнього опромінення на здоров’я людини. Вони та їхнє довкілля неодноразово ставали об’єктом хемічних, санітарних, мікробіологічних та радіологічних досліджень.

Щоб перевірити рівень цезію в організмі, мешканці Зони ідуть до тієї ж поліклініки, яку я відвідала у 4 розділі, і сідають у те ж крісло, що й я, аби виміряти інтенсивність власного гама-випромінювання. Аналіз сечі дозволяє непрямо оцінити кількість стронцію-90. Річну дозу плутонію оцінюють, помноживши денний об’єм повітря на кількість годин, проведених надворі, та на середню кількість ізотопу у повітрі. З цих оцінок випливає, що самосели вдихають так мало плутонію, що він практично не впливає на отриману ними сумарну дозу.

Незважаючи на чисте довкілля, Іл’єнки не вирощують ніякої городини і все купують у пересувних магазинах адміністрації Зони, котрі двічі на тиждень відвідують кожне село, де живуть люди, постачаючи хліб, крупи, макарони, консерви, цукор, чай, солодощі та инші продукти, які самосели неспроможні виростити і виготовити самостійно.

Іл’єнки є винятком. Бідність примушує переважну більшість постійних мешканців Зони провадити натуральне господарство. Разом з овочами, фруктами, м’ясом і рибою, виловленою у водоймах Зони, вони споживають цезій і стронцій, які складають більшу частину всієї отриманої ними дози. Слід зазначити, що внутрішні дози від цезію-137 майже вчетверо більші за дози від стронцію-90.

У середньому радіаційні дози самоселів удвічі вищі за максимальні дози, дозволені для цивільного населення. У середньому половина цієї підвищеної дози походить від зовнішнього опромінювання, половина – від внутрішнього. Кількість і тип радіонуклідів у їхніх організмах (а, отже, і величина внутрішньої дози) повністю визначається тим, що вони їдять. Іл’єнки, які зовсім не вживають продуктів, вирощених у Зоні, імовірно мають низькі внутрішні дози. Самосели, які не їдять ні дичини, ні лісових ягід, але споживають вирощені самотужки продукти, половину внутрішньої дози отримують з молока, а третину – з яєць і м’яса. Важливо відзначити, що лише 40 відсотків внутрішньої дози має Чорнобильське походження. Решта – від природних радіонуклідів.

Те ж стосується і кількох сотень тисяч людей з-поза Зони, котрі живуть на дуже забруднених територіях з радіоактивністю від 15 до 40 кюрі на квадратний кілометр – набагато вищою, ніж в Теремцях. Тут вміст радіонуклідів у молоці і м’ясі перевищує максимально допустимий рівень у 5-15 разів. У таких регіонах, які повинні були евакуювати, проте не евакуювали, прибиті злиднями фаталісти мають вищі внутрішні дози, ніж люди, які слідкують за здоров’ям і можуть купити незабруднені продукти. Вони можуть знизити свої Чорнобильські дози практично до нуля.

Після аварії та упродовж усіх 90-их український уряд багато робив, щоб зменшити вживання забруднених продуктів. Проте, починаючи з 2000 року, бюджетні кошти на такі запобіжні заходи було зрізано практично до нуля. Це сталось через боротьбу між різними бюрократичними структурами. Радіологічна інфраструктура у сільській місцевості належить міністерству сільського господарства, а міністерство з надзвичайних ситуацій, яке розподіляє пов’язані з Чорнобилем кошти, нічого не дає міністерству сільського господарства.

Попрощавшись Іл’єнками, Римма, я і Кейт схилом порослого високою травою пагорба перейшли до иншої обжитої садиби. На відміну від гарно опорядженої хати і подвір’я Іл’єнків, це була халупа посеред зарослого бур’янами подвір’я, де кілька курей щось дзьобали у траві. Усередині майже не було меблів, окрім трьох ліжок, великої купи брудного ганчір’я на підлозі та перевернутого кошика. Його накрили рушником щоб зігріти кількох курчат, які пищали всередині.

Я помилково стерла імена на диктофоні, а у нотатках стара жінка та двоє її дорослих синів фігурують як «Теремцівські п’янички». Чоловіки мали сорок з чимось років, проте їхні обличчя спотворила горілка і вони виглядали старшими за свою матір. Вони курили смердючі совєтські цигарки без фільтру. Ця сцена нагадала мені старшого і молодшого Шаменків з бєларуських Тульговичів.

Їхня мати гордо заявила, що вони самі вирощують собі поживу та збирають по лісах гриби і ягоди.

Я не розуміла, що це: апатія, фаталізм, голод чи просто дурість. Адже такі люди отримують з їжі 90 відсотків своєї внутрішньої дози. Осінні дози удвічі вищі за весняні, адже, незважаючи на постійні і наполегливі попередження, більша половина самоселів споживають лісові плоди. Проте, справа не лише в голоді. Працівники Зони, котрим забезпечене безоплатне харчування, теж полюбляють деколи рибалити чи збирати гриби. Через байдужість чи легковажність деякі люди уперто нехтують небезпекою.

Мало хто ходить збирати гриби і ягоди до таких винятково радіоактивних місць, як захоронене село Янів у 10-кілометровій Зоні, де рівень цезію досягає сотень тисяч бекерелів (я не маю на увазі науковців, яким вони потрібні для досліджень). Гриби з чистіших частин Зони менш радіоактивні. Білі гриби з Паришева містили 900 бекерелів цезію на кілограм. Проте максимально допустимий рівень цезію у грибах становить 500 бекерелів. Для стронцію-90 максимум коливається від 5 до 20 бекерелів, залежно від виду продуктів, тому що цей радіонуклід більш небезпечний, ніж цезій-137.

На радіоактивність може вплинути спосіб приготування їжі. Сушіння підвищує концентрацію. Якщо кілограм свіжих чорниць містить від 20,000 до 30,000 бекерелів, то кілограм висушених на повітрі ягід має вдесятеро більше (від 350,000 до 400,000).

І навпаки, варіння вимиває радіонукліди. Якщо гриби п’ять хвилин кипітимуть у солоній воді, рівень цезію впаде на 70 відсотків, а через 20 хвилин – на 90 відсотків. Отож, кілограм свіжих білих грибів з 49,000 бекерелів радіоактивного цезію матиме лише 3,400 після термічної обробки. Уміст цезію можна зменшувати і далі, проте зменшуватиметься також вміст поживних речовин та погіршуватиметься смак, проте це окрема тема.

Як би там не було, але 3,400 бекерелів – це теж забагато.

Яка ж доза є безпечною? Це основне запитання у дискусіях про вплив на здоров’я невеликих, але постійних доз радіації. Майже ніхто не заперечує, що великі дози спричинюють так звані «детерміновані» наслідки – певна конкретна доза призводить до цілком певної шкоди для будь-якого опроміненого. Якщо ваше чи моє тіло отримає 500 рем, у нас обох розвинеться гостра радіаційна хвороба. Проте, вплив низьких рівнів радіації має так-званий стохастичний характер – слово, близьке за значенням до слова «випадковий». Одинока альфа чи бета-частинка або гама-промінь може вразити одну клітину; це може викликати хворобу чи вплинути на спадковість, а може взагалі не мати жодних наслідків. Неможливо передбачити, що ж насправді станеться.

Неможливо передбачити, який саме атом з групи радіоактивних атомів розпадеться, але можна однозначно передбачити статистично, коли розпадеться половина атомів. Стохастичні впливи на здоров’я теж неможливо передбачити індивідуально, проте їх можна передбачити у статистичному і епідеміологічному сенсі.

Головним джерелом таких статистичних прогнозів є дослідження 87,000 тисяч японців, які вціліли після атомного бомбардування. Ріст лейкемії спостерігався в перші кілька років після опромінення. Минули десятки років і почастішали випадки утворення ракових пухлин у легенях, молочних і щитовидних залозах, проте радіація не спричинює росту ракових захворювань простати, підшлункової залози, матки чи нирок. Останнім часом неракові захворювання, такі як серцева недостатність, також пов’язали з радіацією.

Аналізуючи долю вцілілих жертв атомного бомбардування, науковці відкрили фактори ризику, які дають змогу передбачити число «зайвих» випадків ракових захворювань у популяції, що отримала досить велику сумарну дозу радіації, названу «колективною дозою». Формули, які давали від 1,25 до 2,3 «зайвих» випадків ракових захворювань на кожні 10,000 рем були підставами для плутаних і тривожних прогнозів тисяч «додаткових», спричинених Чорнобилем пухлин, про які говорили вчені по свіжих слідах катастрофи. Совєтські вчені прогнозували 6,500 «зайвих» ракових захворювань серед 75 мільйонів людей, котрі жили у европейській частині Совєтського Союзу, найбільш ураженій радіацією. Инші експерти називали удвічі більшу цифру, але всі погоджувались, що Чорнобильське «походження» цих екстра-пухлини буде неможливо розпізнати на тлі инших 9,5 мільйонів пухлин, які очікуються у такій великій популяції. Як ми переконаємось далі, довести що той чи инший випадок ракового захворювання пов’язаний з Чорнобилем практично неможливо, за винятком раку щитовидної залози.

Проте, багато початкових передбачень виявились просто помилковими. Незважаючи на воістину універсальні оцінки експертів, базовані на аналізі наслідків атомних вибухів, статистично не було виявлено почастішання захворювань на лейкемію – навіть серед 800,000 ліквідаторів, які отримали найвищі дози радіації і здоров’ям яких опікувались від самої катастрофи.

Це частково може бути через те, що багато людей, яким надали статус ліквідаторів, були ошуканцями, бо насправді ніколи не працювали у Чорнобилі. Бідність спонукувала багатьох людей добиватись Чорнобильських пільг без належних підстав, адже отримання офіційного статусу жертви означало доступ до пільг і опіку над здоров’ям. Багато тих людей справді вірили, що їхні хвороби, справжні чи уявні, спричинені катастрофою. Перебільшення недуг і відчуття залежности від лікарів витворило те, що деякі експерти називають «синдромом жертви Чорнобильської катастрофи».

Існувало понад 40 видів Чорнобильських пільг. Деякі жителі забруднених територій у Бєларусі мають право на досить велике відшкодування. Наприклад, працюючі самотні матері з дітьми до трьох років у забруднених районах отримують до 30 доларів щомісячно, що складає приблизно третину середнього місячного заробітку у цій країні, і можливо саме цим можна пояснити зростання народжуваности у цих районах.

Можливо, це мало стосунок до росту дитячої смертности на забруднених територіях наприкінці 90-их, яке суперечило загальній тенденції до зниження дитячої смертности на решті території Бєларусі. Потрібне детальніше дослідження, щоб з’ясувати, чи причина криється у радіації, чи у слабкому здоров’ї, чи в недостатньому соціальному забезпеченні на забруднених територіях, чи тому, що звідти виїхали молоді, освічені люди. Система Чорнобильських пільг стимулює одиноких матерів, які, можливо, не мають освіти, здоров’я, професії чи материнського інстинкту, народжувати дітей і виховувати їх на забруднених територіях.

Більшість пільг – це жалюгідні копійки. У Бєларусі людина, яка живе на забрудненій території, отримує півтора долара на місяць. Ці суми є такими мізерними, оскільки Бєларусь, Росія і Україна продовжують совєтську практику давати кожному потрохи за ризик радіаційного опромінення замість того, щоб забезпечити суттєвішу компенсацію людям, які справді мають серйозні проблеми зі здоров’ям. Оскільки загальна кількість різних категорій, постраждалих від катастрофи, сягає 6 мільйонів (див. табл. 1), незначні суми стають величезними.

Це ідіотська система, що заохочує розподіл мізерних ресурсів не на підставі медичної необхідности, а на спроможності тієї чи иншої особи зареєструватися жертвою. Тому важко проводити довготермінові дослідження стану здоров’я, оскільки списки жертв переповнені підставними особами і результати спотворені.

Инше можливе пояснення відсутности лейкемії полягає у тому, що помилково екстраполювати наслідки впливу вибуху атомної бомби на здоров’я потерпілих від Чорнобильської аварії. Тоді дози були миттєвими і великими – від сотень до тисяч рем.

Якщо не брати до уваги сотні пожежників, які отримали атомні за величиною дози, переважна більшість потерпілих від Чорнобиля безперервно і упродовж тривалого часу опромінювались малими дозами.

Таблиця 1 Кількість людей, потерпілих від аварії на Чорнобильській АЕС (до грудня 2000)

	Бєларусь	Росія	Україна	Сума
Евакуйовані	135,000	52,400	163,000	350,400
Мешкають на забруднених територіях	1,571,000	1,788,600	1,140,813	4,500,413
Ліквідатори 1986-1987	70,371	160,000	61,873	292,244
Ліквідатори	37,439	40,000	488,963	566,402
Інваліди	9,343	50,000	88,931	148,274
Загальна кількість	1,823,153	2,091,000	1,943,580	5,857,733

Ретроспективно підрахувати дози важко, особливо незначні, що не відразу впливають на здоров’я. Єдиним способом зробити це є шукати вільні радикали у кристалічній решітці зубної емалі. Радіаційне опромінення породжує радикали двоокису вуглецю на додаток до характерних для кристала домішок. На жаль, для того, щоб перевірити зуб, його потрібно видалити.

Базовані на цих та инших методах дані свідчать, що середньостатистичний евакуйований з 30-кілометрової Зони отримав 12 рем, а дози ліквідаторів не перевищували 25 рем. Инші джерела оцінюють дозу середньостатистичного евакуйованого набагато нижче: 4,5 рем. Але якими б не були справжні цифри, а вони очевидно ніколи не будуть відомими, ці дози набагато менші від Хіросімських і отримані упродовж довшого періоду.

На жаль, немає одностайности щодо природи і величини впливу хронічних низьких доз на здоров’я. Деякі вчені вважають, що існує поріг, нижче якого не буде жодної шкоди для здоров’я. Декілька навіть стверджують, що низькі дози можуть мати цілющий вплив на здоров’я. Вони вважають, що будь-що у великих кількостях отруйне, наприклад кухонна сіль, магній, кобальт чи радіація – натомість вони є абсолютно необхідним у маленьких дозах.

Загальноприйнята точка зору полягає у тому, що немає нешкідливих кількостей іонізаційної радіації. Не має значення, наскільки малою є доза. Досить одній квантовій частинці вдарити у молекулу ДНК, і вона спричинить мутацію, яка може призвести до стохастичних наслідків для здоров’я. Але якщо все життя піддаватися дозам, меншим за 100 рем, то статистично такий вплив буде неможливо виявити. Тому, якщо ви і я, кожен з нас опромінювались радіацією 43 мікрорентгени – середня годинна доза у місті Чорнобиль – то неможливо дізнатись, чи хтось із нас захворіє на рак. А якщо ми й захворіємо, то невідомо, чи через радіацію, чи через те, що я викурювала пачку сигарет на день упродовж 20 років, а ви, скажімо, були льотчиком і опромінювались космічними променями набагато більше, ніж я.

Більше того, здається неможливо встановити вплив радіації на здоров’я через бідність, алкоголізм, куріння, неправильне харчування і инші фактори, які є чумою громадського здоров’я у колишньому Совєтському Союзі. Вони зробили середню тривалість життя (особливо чоловіків) найнижчою в Европі – навіть у регіонах, які не зазнали впливу чорнобильської радіації.

Важко також порівнювати жертв Чорнобиля, які перебувають під постійним медичним наглядом, із звичайними людьми, що не проходять регулярного медичного обстеження. Згідно з деякими дослідженнями, у ліквідаторів більше проблем із серцем, ніж у населення в цілому. Можливо тому, що вони надихались короткоживучих радіонуклідів: барію, церію, рутенію, яких було повно в період дезактивації. Вони накопичувались у легенях і додатково опромінювали серце і груди: можливо так можна пояснити зростання захворюваности на рак грудей молодих жінок і матерів, що годували немовлят грудним молоком, перебуваючи під впливом радіації.

Проте, критики цих досліджень вимагають, щоб звичайні люди, з якими порівнюють ліквідаторів, отримували ту ж частку уваги медиків. Адже внаслідок таких детальних обстежень можуть виявити захворювання, які инакше не були б діагностовано. Те ж стосується раку грудей у потерпілих від радіації районах. У совєтські часи обстеження на рак грудей проводили нечасто. Мамографія до сьогодні є рідкістю.

Групи особливо зацікавлених осіб пробують або перебільшити, або применшити наслідки катастрофи. Тому мало дивує, що довгострокові впливи Чорнобиля на стан здоров’я залишаються неоднозначними: атомники говорять про обмежені наслідки, а деякі політики, активісти та потерпілі заявляють про надзвичайно негативний вплив на здоров’я. Суперечлива інформація породжує таку недовіру, що Організація Об’єднаних Націй запропонувала утворити Комісію Чорнобильських досліджень, щоб незалежні експерти розглядали та оцінювали дослідження.

Дров у вогонь підкидають схильні до драматичних ефектів журналісти, вітчизняні і закордонні, які концентрують увагу на немовлятах з вродженими патологіями, навіть якщо вони народились далеко від Чорнобиля і їхнє захворювання ніяк не пов’язане з аварією. Насправді, у спадкоємців вцілілих при атомному бомбардуванні кількість вроджених патологій не зростає, так само, як і в потерпілих від Чорнобиля. Ті ж патології, котрі, на жаль, трапляються, з’являються і в будь-якій иншій популяції з такою ж частотою.

Гріхи атомного лобі важче продемонструвати, тому що вони менш наочні та ефектні. Але твердження прихильників атомної енергетики про те, що єдиним доведеним впливом на здоров’я є почастішання захворювань дітей на рак щитовидної залози, теж вводить в оману.

Ми просто замало маємо доступно викладених, зрозумілих та об’єктивних медичних досліджень, які б доводили довготерміновий вплив аварії на здоров’я потерпілих. Проте, зрозуміло одне. Атомна індустрія – українська та міжнародна – мало зробила, щоб підтримати медичні дослідження. Навіть після катастрофи Чорнобильська атомна станція була цілком прибутковим підприємством, аж поки її не закрили у 2000 році. Упродовж 1990-х місто атомників Славутич щедро фінансувало фестивалі та безкоштовні концерти дорогих иноземних виконавців.

Водночас, станція не дала ні копійки на дезактиваційні роботи, наукові дослідження, охорону здоров’я, відселення людей чи на компенсаційні виплати постраждалим. Як і не перерахувала жодних коштів адміністрації Зони відчуження.

Чорнобильські діти

Серед працівників Зони домінують чоловіки: від моменту аварії жінок тут ніколи не було більше третини. Це гостро контрастує з матріархатом самоселів.

Робоча сила Зони – це унікальна демографічна група. Оскільки це не стабільна популяція, немає статистики народжуваности, немає природного зростання кількости населення – за одним-єдиним винятком. У 1999 році у працівників Зони, котрі не мали де жити і знайшли притулок в одному з покинутих будинків у Чорнобилі, народилась дівчинка. Оскільки вагітним жінкам перебувати у Зоні не дозволяють, працівниця приховувала свій стан і народила вдома, з допомогою чоловіка. У 2004 Марійці виповнилось п’ять років і треба було думати про школу, отож єдина маленька атомна родина очікувала, що уряд надасть їй житло за межами Зони.

Дівчинка, яку всі почали називати Чорнобильською Марією, росла життєрадісною дитиною і не здогадувалась, які неоднозначні і суперечливі чутки кружляють серед працівників Зони. Хоча людей з-поза Зони зворушувала історія Марійки, більшість працівників Зони вважали, що батьки експлуатують дівчинку пробуючи вибити більше і краще житло. Адже вони відмовились від квартири у невеликому місті неподалік і наполягали на Києві. Звичайно, батьки недопустимо ризикували, наражаючи вразливий ростучий організм дитини на небезпеки, пов’язані з надмірною дозою радіації, навіть якщо це був цезій і стронцій а не радіоактивний йод, що викликав рак щитовидної залози.

Даючи перебільшені прогнозні оцінки пост-чорнобильської лейкемії, експерти недооцінили небезпеки раку щитовидки. У 1991, коли вперше почали з’являтись відомості про ріст ракових захворювань щитовидної залози, міжнародна громадськість сприйняла їх скептично. Вважали, що інтенсивні програми обстеження в Україні і Бєларусі просто призвели до діагностики на ранніх стадіях. Експерти говорили, що рак проявився занадто рано, адже латентний період раку щитовидки у дітей складає 10 років. До Чорнобильської аварії не було повідомлень про ракові пухлини у щитовидній залозі раніше, ніж через п’ять років після опромінення.

Але ці припущення базувались на обмеженій кількості досліджень. До Чорнобиля найбільше дослідження дитячого раку щитовидної залози охоплювало 58 пацієнтів.

Рак щитовидної залози у дітей зустрічається надзвичайно рідко, отож всяке зростання кількости захворювань є дуже помітним. Упродовж десяти років перед аварією у всій Бєларусі було всього сім випадків. А між 1986 та 1998 – понад 600. Більшість у районі Гомеля і Бреста, хоча досі ніхто не пояснив, чому у менш забрудненому Бресті частіше, ніж в Могильові. Це могло бути через те, що у Бресті, поблизу кордону з Польщею, дефіцит йоду більший. У Совєтському Союзі частіше йодували хліб, ніж сіль, проте відновлення ендемічного зобу у Бєларусі свідчило про те, що на початку 1980-их йодування не проводилось.

Якими б не були причини географічної аномалії, звинувачення, що утворенню пухлин у щитовидних залозах можна було б запобігти, коли б совєти після вибуху роздавали усім таблетки йодиду калію (KI), не цілком справедливі. Коли KI прийняти перед опроміненням чи упродовж годин після нього, він захистить щитовидну залозу від накопичування радіоактивного йоду. Але якщо його прийняти занадто пізно, KI «замкне» радіоактивний ізотоп і погіршить стан справ. Фактично сам KI може стати канцерогенним.

Напевно найліпше було б роздавати порошкове молоко, щоб діти не споживали радіоактивного молока від корів, які паслись на траві, вкритій радіоактивним йодом. Одне дослідження у Брянській області у Росії встановило прямий зв’язок між вживанням дітьми молока та молочних продуктів у перші місяці після аварії та ризиком захворіти на рак щитовидки. Чим більше молока, тим більше радіоактивного йоду і тим більша небезпека для дитини.

До 2002 приблизно 1,800 випадків раку щитовидної залози у дітей однозначно пов’язали з Чорнобилем. Біля 60 відсотків випадків захворювання припало на Бєларусь, 40 відсотків виявили в Україні, і 3 – у Росії. Обережні оцінки загальної кількости захворювань на рак щитовидки, що упродовж життя виникне у тих громадян цих трьох країн, які у 1986 були дітьми, коливаються між 6,000 і 8,000. Хоча це захворювання виліковне, усі ці люди будуть змушені усе життя приймати гормони, котрі виробляються щитовидною залозою, та перебувати під постійним медичним наглядом.

Окрім дози, дуже важливим фактором є вік дитини. Чим меншою була у 1986 році дитина, тим вищим є ризик утворення пухлини у щитовидній залозі. Після 2001 ризик захворіти на рак для дітей, яким тоді було більше 10 років, прямує до нуля, проте він продовжує зростати для дітей, яким тоді було менше п’яти. Для дітей, котрі народились після аварії, частотність захворювання є такою ж, як і перед катастрофою. Видається, що у наступних десятиріччях ми спостерігатимемо зростання захворюваности на инші види раку; проте нема одностайности ні щодо кількости захворювань, ні щодо видів пухлин.

Ракові пухлини не є єдиними «Чорнобильськими» хворобами, хоча зв’язок неракових захворювань із радіацією ще більш неоднозначний. Вроджені пороки серця, що стали ключовим мотивом у документальному фільмі «Чорнобильське серце», який здобув Оскара, є одним з прикладів недуги, яку не можна із стовідсотковою певністю прив’язати до катастрофи, хоча аварія могла б бути причиною.

Аналогічно підвищена частотність респіраторних захворювань у забруднених регіонах могла б бути викликана довготерміновим опромінюванням низькими рівнями цезію-137, який знижує число Т-клітин та инших імунних клітин у дітей. Цю імунну недостатність назвали «Чорнобильським ВІЛ-ом», оскільки вірус імунодефіциту теж руйнує Т-клітини. Деякі з таких досліджень критикувались, оскільки у них теперішній стан здоров’я мешканців районів, потерпілих від Чорнобиля, порівнювався зі станом здоров’я перед 1986 і не враховувались безліч инших соціальних, економічних та політичних чинників, котрі вплинули і продовжують впливати на здоров’я громадян колишнього Совєтського Союзу.

Проблема чорнобильських дітей породила міжнародну гуманітарну індустрію, роль і значення якої ще детально не досліджувались. З найбільш відомих є добровільні ініціативи з підтримки «оздоровчих канікул» для чорнобильських дітей у инших країнах: на Кубі, в Ірландії, Канаді і Сполучених Штатах. ООН назвала їх «імовірно найбільшою гуманітарною програмою в історії людства». Від моменту аварії вже кілька сотень тисяч дітей скористались нею, хоча у міжнародної медичної спільноти немає одностайности щодо ефективности такої «детоксифікації».

Більшість промоційних матеріалів цих програм радше неконкретні щодо деталей, а загальна ідея, здається, полягає в тому, що за час літніх канікул у незабрудненому довкіллі дитячий організм очиститься від радіонуклідів. Це вірно для цезію, від якого організм позбувається за три місяці, але це не спрацьовує для стронцію, що накопичується в кістках, чи для радіоактивного йоду, який давно розпався, але чий вплив на здоров’я є найбільшим. Оскільки оздоровчі канікули переважно тривають не більше двох місяців, часу не вистачає навіть на очищення від цезію.

На жаль, багато з цих доброчинних програм ґрунтувались на недостовірних або просто помилкових наукових даних. Наприклад, у проєкті програми «Хабад для дітей Чорнобиля» стверджується, що програма покликана уберегти дітей від раку щитовидки шляхом «евакуації» до Ізраїлю. Не думаю, що вживати термін «евакуація» через багато років після катастрофи доречно, але менше з тим. Гірше, що Хабад стверджує, що у дітей, народжених після аварії, рак щитовидки розвивається частіше, ніж у тих, що жили у момент аварії, а це очевидна помилка. Проте далеко не один Хабад намагається накопичити кошти для своєї доброчинної діяльности, послуговуючись неправдивою псевдонаукою. Майже усі рекламні матеріали програм «Діти Чорнобиля» чинять так само.

Однією з проблем є розмитість означення «Чорнобильські діти». Хабад шукає дітей за допомогою радіооголошень, у яких обіцяє взяти єврейських дітей до Ізраїлю для безкоштовного навчання та медичного обслуговування. Він заявляє що «підходить всяка дитина, котра живе в районі Чорнобиля. Хворим дітям надається пріоритет, але будь-яка дитина, котра живе на забрудненій території, вважається такою, що перебуває у зоні ризику».

Якщо «район Чорнобиля» включає землі, забруднені щонайменше одним кюрі цезію на кожен квадратний кілометр, то населення складає 4,5 мільйони людей, зокрема 1 мільйон дітей. У світі з необмеженими ресурсами всіх цих дітей слід би було трактувати рівноправними жертвами. Але реальний світ глибоко несправедливий. Дитина, що живе на території з 1-им кюрі, не є в такій же небезпеці, що й дитина посеред 39 кюрі. Але Хабад та його оздоровча програма не роблять між ними різниці. Вони також не розрізняють дітей, опромінених певною дозою радіації, і тих, на чиє здоров’я вона таки вплинула.

Це така ж філософія, яку Совєти використовували при розподілі Чорнобильської компенсації. І результат той же: кожен отримує кілька центів за те, що наражався на підвищений ризик, а щоб допомогти справді хворим, бракує коштів.

Люди, котрі беруть дітей на оздоровчі канікули чи допомагають їм емігрувати до Ізраїлю, милосердні і сповнені добрих намірів. Проте, здається, що солідні суми грошей ліпше було б потратити на розвиток медичної інфраструктури на постраждалих територіях (і прослідкувати, аби кошти використали за призначенням). Програми мали також несприятливі психологічні наслідки, адже доброчинці часто трактували дітей як жертв та демонстрували їм стандарти життя, які вони навряд чи матимуть дома.

Більшість Чорнобильських доброчинних фондів також практикували менш коштовні, але більш ефективні форми допомоги: забезпечення медичною опікою, спонсорування родин і оплату медсестрам. Проте оздоровчі канікули залишались найбільш популярними.

А зараз кілька фактів і цифр:

– у 1991 Ірландський фонд «Діти Чорнобиля» використав на оздоровчі канікули 10 мільйонів доларів.

– у 2000 Хабад використав на переселення 2,000 дітей до Ізраїлю 30 мільйонів доларів.

– у 2000 Україна використала на медичну допомогу для постраждалих 6 мільйонів доларів.

– у 2000 середня річна заробітна плата у Бєларусі становила 700 доларів.

– у 2000 середня річна заробітна плата в Україні становила 1000 доларів.

– упродовж оздоровчих канікул у Каліфорнії на кожну бєларуську дитину витратили 1200 доларів.

Оля Сенюк втратила щитовидну залозу через рак. Вона вважає, що захворіла через те, що її, молодого лікаря, у 1986 році відправили у Чорнобиль. Серед медиків поширена думка, що для дорослих радіаційний йод набагато менш небезпечний, ніж для дітей. Щитовидки дітей менші, ніж у дорослих, отож опромінюється більша частина об’єму залози. Але дослідження ліквідаторів, зокрема і лікарів, таких як Сенюк, показують збільшення числа захворювань щитовидної залози. Хоча це збільшення може бути артефактом регулярного обстеження: виявляються недуги, які за инших обставин просто не були б діагностовані.

Назагал, стан здоров’я ліквідаторів гірший, ніж у инших груп населення, хоча важко відділити вплив радіації від наслідків депресії, куріння чи вживання алкоголю та инших факторів. Серед ліквідаторів, наприклад, найвищий відсоток самогубств в Україні.

Їхні діти теж мали б потрапити до групи ризику, але дані суперечливі. В одному з досліджень діти, зачаті упродовж двох місяців після роботи батьків на дезактивації, мали вищу частоту певних генетичних відхилень ніж ті, які були зачаті через чотири місяці і пізніше. Але це не мало очевидного впливу на їхнє здоров’я. Експерименти з мишами доводять, що лейкемія може перескочити через покоління, але для дітей Чорнобильських ліквідаторів це не справджується.

Римма Киселиця познайомила мене з Сенюк у лабораторії, схованій у закутку одного з наукових центрів Зони. Шрам на шиї, що виднівся з-під коміра голубої блузки лікаря, здавалось її не турбував. Як і те, що вісімнадцять років по тому вона продовжувала працювати у Зоні, досліджуючи ДНК у білих кров’яних тільцях, лейкоцитах, працівників Саркофагу, що накриває зруйнований четвертий реактор. Вона повідомила, що вплив безперервного опромінення малими дозами радіації подібний до процесу старіння, і що працівники Укриття хворіють серцево-судинними недугами у молодшому віці, ніж решта населення.

«Люди, які нагромадили великі дози, мають більш чутливі ДНК, що розриваються при нижчих дозах радіації, ніж ДНК людей, які опромінились менше» – сказала вона. «Натомість, люди з великими дозами мають «ремонтні механізми», і тому є, в певному сенсі, більш тренованими. Отож, навіть якщо їхній ДНК легше ламається, то він і «ремонтується» легше».

Точка зору, яку відстоювала Оля Сенюк, не є загальноприйнятою у колах радіологів, проте вона має певне підґрунтя.

Так чи инакше, механіка клітинного ДНК може давати збої, особливо якщо ламаються обидві стрічки молекули ДНК, а не одна. Якщо ці помилки стаються у «неінформативній» ділянці ДНК, що складає переважну частину людського генома, можливо нічого не станеться, бо у «неінформативній» ділянці не закодовано нічого корисного. Якщо помилка виникає у гені, що кодує протеїн, з якого утворені цеглинки життя, може утворитись деформований протеїн. Якщо помилка стається у гені ТР-53, який пригнічує ріст пухлин, може розвинутись рак, тому що ТР-53 включає коди для протеїну, що забезпечує апоптоз, який змушує пошкоджені клітини відмирати до того, як вони стануть проблемою. Якщо протеїн деформований, а пошкоджені клітини живуть, вони можуть стати злоякісними. Це, принаймні, помітили у гризунів. Мало відомо, в який спосіб радіація провокує утворення пухлин у людей.

Було надзвичайно несподівано почути від Сенюк, що стан здоров’я працівників Саркофагу, які опромінюються більше, ніж инші категорії працівників Зони, загалом ліпший, ніж у людей, які працюють на менш забруднених ділянках Зони. «Люди, які зараз працюють на «Укритті», пройшли відбір» – пояснила вона. «Слабші або померли, або їхнє здоров’я погіршилось настільки, що вони не можуть більше працювати у Зоні, а ті, що залишились, більш стійкі до радіації».

Щодо радіації, то не всі з нас створені рівними. Майже половина населення – середняки, чверть дуже вразливі, а инша чверть – дуже відпірні. Доза, яка ніяк не позначиться на середнякові, може мати негативні наслідки для чутливих, тоді як доза, що шкодить середній людині, не вплине на особу, відпірну до радіації. Сенюк працювала над створенням харчових добавок – радіопротекторів – які мали б зміцнити відпірність до радіації у слабших людей, збільшивши рівень дози, яка була б для них безпечною.

Перед тим, як ми пішли, Римма запитала, чи радіація може викликати сінну лихоманку. Цієї весни вперше у житті Римма захворіла на цю хворобу, у неї підвищився тиск.

«Звичайно» – сказала Сенюк. «Алергії, діабет, загальну кволість і хронічну втому».

«Тоді я хочу стати добровольцем у ваших експериментах» – твердо заявила Римма, пообіцявши незабаром зателефонувати.

Тим не менше, зв’язок між малими дозами радіації і такими захворюваннями як алергія, що може виникнути через безліч причин, важко довести.

Сніданок з покійниками

І у будень Зона є дивним місцем, але у першу неділю після Великодня можна стати свідком одного з найбільш гротескних видовищ. Цей день особливо незвичний саме тому, що на перший погляд усе здається нормальним. Місто Чорнобиль заповнюють люди, у Прип’яті ти можеш почути инші голоси, а не лише відлуння свого власного, на дорогах з’являються зустрічні автомобілі. Біля половини з 30,000 щорічних відвідувачів Зони приїжджають саме у цей час. І це єдиний час, коли у Зоні можна побачити підлітків, хоча діти час від часу відвідують своїх дідусів та бабусь самоселів.

Перша неділя після Великодня є винятковою бо цього дня за традицією всі йдуть на кладовище снідати (і багато випити) з покійниками. Це так звані «проводи», рудимент поганської традиції вшанування пращурів, замаскований тонким серпанком християнського ритуалу. У Сполучених Штатах я відвідувала українсько-американські проводи і завше вважала це видовище надзвичайно гротескним. Дивно було дивитись на людей, що сміються, їдять і випивають серед могил – принаймні, поки ще була тверезою. Сп’яніння впливає на сприйняття «духу» свята.

На проводах у Зоні я не могла пити, бо була за кермом. У середині квітня, прекрасного сонячного дня я їхала з відчиненими вікнами по занедбаній дорозі, що вела від Чорнобиля до західного кордону 30-кілометрової Зони. У повітрі відчувався подих ранньої весни. Вікна у Зоні радять зачиняти, але рухома машина випереджає здійняту нею куряву: пилюка огортає автомобіль, лише коли він зупиняється. До того ж, попереднього дня падав дощ, який прибив порох.

Цього дня від ЧорнобильІнтерІнформу мене супроводжував Сергій Чернов, різкий вусатий чолов’яга років сорока, зодягнений у звичний камуфляж. Ми їхали до Луб’янки, села, розташованого у заплаві ріки Іля. Перед евакуацією там налічувалось 700 мешканців. У 2004 – сімнадцять. Але на проводах на кладовищі було набагато більше людей. З 15 заселених міст і сіл української Зони Луб’янка була найбільш забрудненою, хоча бєларуські Тульговичі ще «гарячіші». На радіаційних картах село було на оранжевій плямі, отож у 1986 році кожен квадратний кілометр Луб’янки був забруднений від 20 до 50 кюрі цезію-137. Відразу ж після катастрофи Іля, маленька притока річки Уж, яка починається в болотах Бєларусі, була найбільш забрудненою стронцієм водоймою у Зоні, хоча до цього часу течія істотно «дезактивувала» її.

За годину ми добрались до моста, перекинутого через Ілю, і виїхали на понищене, вибоїсте шосе, що повз пасовисько з коровами та кіньми вело до Луб’янки. У Луб’янці було більше домашньої худоби, ніж у будь-якому иншому селі Зони. У 2004 у Зоні налічувалось 41 голів ВРХ, і 17 з них – у Луб’янці. У господарствах місцевих самоселів налічувалось біля 30 свиней, 6 коней і 11 кіз.

Ми планували відшукати Луб’янського «мера» Олександра Ткаченка. Сергій бачився з ним торік, коли група сучасних козаків побувала у Луб’янці, щоб пофарбувати пам’ятник загиблим у Другій світовій війні, нарубати дров на зиму і вибрати Ткаченка мером. Ткаченко був неординарною особистістю ще й тому, що він був одним з небагатьох чоловіків не пенсійного віку, які проживали у Зоні, і не пив. Дві третини мешканців Зони – жінки, майже всі пенсійного віку. Більшість чоловіків у тих самих літах, а з горсткою молодих один лише клопіт, як з тими пияками з Теремців.

Ми припаркували машину на ділянці викорчуваного лісу, призначеного під поле. Тишу порушував лише пташиний спів. Минаючи ветхі хатини, зарослі буйною рослинністю, ми дійшли до садиби Ткаченка, обгородженої зеленим парканом. Два паперові плакатики попереджували, що розпалювати багаття навесні небезпечно. Ворота були відкриті і, не звертаючи уваги на гавкіт сірого бровка, що брязкав ланцюгом, Сергій покликав Ткаченка.

На шум визирнула його дружина, Марія Шевченко, витираючи руки у заплямований фартух. Тут же з’явився і сам господар. Вона була присадкувата і повненька. Він – високий і стрункий (див. фото 6). Обоє якраз зібрались на кладовище, проте люб’язно погодились показати мені своє господарство.

Фото 6. Марія Шевченко і Олександр Ткаченко

Перетнувши подвір’я, по якому бігали коти і кури, проминувши хвіртки із поіржавілого металу, ми побачили невелике зоране поле, на якому росло майже все, що вони споживають у їжу. Мій дозиметр намірював від 25 до 30 мікрорентгенів. Це було вище середнього: більшість мешканців Зони живуть на землі з радіаційним фоном, який не перевищує 20 мікрорентгенів на годину.

У Луб’янці квадратний метр ґрунту містить 400,000 бекерелів цезію, 125,000 бекерелів стронцію, 4,000 бекерелів ізотопів плутонію і майже стільки ж америцію. Лише два населені пункти ще більш забруднені. У Заліссі, що поряд з містом Чорнобилем, квадратний метр ґрунту містить до 330,000 бекерелів цезію, а стронцію навіть більше, ніж у Луб’янці. У деяких місцях рівень радіації там досягає 50 мікрорентгенів на годину.

Але в Новошепеличах, єдиному населеному пункті всередині 10-кілометрової Зони, перевищені всі допустимі норми і ліміти. Згідно діючого в Україні закону слід обов’язково відселяти людей із місць, де квадратний метр ґрунту забруднений 555,000 бекерелів цезію, 111,000 бекерелів стронцію та 3,700 бекерелів плутонію. У Новошепелицькому ґрунті понад 1,7 мільйонів бекерелів цезію, 750,000 стронцію, 13,000 плутонію і майже стільки ж америцію!

З 1987 по 2000 у Новошепеличах була експериментальна ферма, де науковці розводили корів від Урана, бугая, що втік під час евакуації домашньої худоби одразу після аварії, та трьох молочних корів: Альфи, Бети та Гамми. Уран став родоначальником чотирьох поколінь, що разом налічували 200 нащадків. У 2001 він здох у віці 15 років.

Сава Ображей та його дружина Олена повернулись до своєї домівки у Новошепеличах і найнялись доглядати худобу. Вчені погодились на це, бо ніхто з них не хотів постійно жити у настільки забрудненому місці. Але коли ферму перенесли у менш забруднений район, Ображеї залишились і без роботи, і без електрики. Адміністрація Зони порахувала, що подавати електроенергію до села з двома мешканцями занадто дороге задоволення, і запропонувала цим людям переселитись до якогось иншого села, де жило більше людей. Проте Ображеї не погодились і з 2001 жили без електрики, що не означає убогости, принаймні за стандартами Зони. Инші жителі отримують у середньому приблизно 20 доларів пенсії на місяць, а Ображеї разом мають 150 доларів!

Я гостювала у них у 2002 через кілька тижнів після того, як на їхнього дорослого сина напали і утопили у річці Сахань, що тече біля їхнього обійстя. Імовірно, він став жертвою браконьєрів чи злочинців. Рік перед тим инший син загинув за ще більш загадкових обставин. Багато людей здивовані, що вони продовжують жити у Зоні після стількох нещасть. Але Сава і Олена продовжують працювати на городі, де лічильник Ґейґера налічує понад 130 мікрорентгенів за годину – навіть більше, ніж у бєларуських Тульговичах.

Після короткої прогулянки городом, мер та його дружина запросили нас до своєї скромної хатини. Типове для Зони житло, одноповерховий будиночок з двома кімнатами, у яких трохи тхнуло пліснявою. Невеликі вікна пропускали мало денного світла, яке до того ж заступали прищеплені фруктові дерева, що росли у дворі. У кімнатах було дуже чисто. Їх прикрашали барвисті покривала і подушки, які Марія вишила взимку, коли немає роботи у полі. Я не спитала, чому на телевізорі, навпроти ікони, що висіла на стіні, стояв невеликий мозаїчний портрет Лєніна. Поєднання незвичайне, ідеологічно суперечливе, проте це не моя справа.

Як більшість мешканців Зони, подружжя готувало їжу та обігрівало будинок дровами. Піч не дуже добре обігрівала неутеплений, без належної теплоізоляції, будинок: взимку середня температура у домівках самоселів становила 15^oС (59 градусів за Фаренгейтом).

Звичайно, дрова з Полинового лісу містять цезій і стронцій. Але радіонукліди розпорошені у деревині по всьому об’єму. Коли деревина згорає, приблизно 10 відсотків від початкового об’єму дров залишається у виді попелу, проте він містить ту ж кількість радіонуклідів. Концентрація радіоактивности зростає і це робить деревну золу одним з найбільш небезпечних джерел опромінення мешканців Зони. Максимально допустимою межею є 20 бета-частинок з одного квадратного сантиметра за хвилину. Квадратний сантиметр Зонового попелу випромінює від 28 до 315 бета-частинок за хвилину. У Луб’янці у середньому він випромінює до 47 бета-частинок за хвилину.

Оскільки мешканці Зони палять у печах постійно – куховарять цілий рік, а у холоди ще й опалюють помешкання – то весь час вдихають часточки попелу, разом з яким у їхні легені може потрапити стронцій. Якщо ж він потрапить на одяг чи взуття, то може опромінити шкіру.

Забруднившись радіоактивними часточками ґрунту чи попелу, самосели самі стають джерелами радіації. Квадратний сантиметр одягу чи шкіри середньостатистичного самосела випромінює 22 бета-частинки за хвилину, але це в середньому. У одних людей більше, у инших – менше. За два десятиліття, що минули від моменту аварії, інтенсивність випромінювання значно зменшилась. У 1989 жителі одного села в гирлі Прип’яті, менш забрудненого ніж Луб’янка, носили одяг, що випромінював 60 бета-частинок за хвилину.

Прихопивши пластикові пакети з наїдками та напоями, Ткаченко та Шевченко сіли на заднє сидіння мого автомобіля і спрямували мене на ґрунтову дорогу з утрамбованого піску. Через кілька хвилин трохи екстремальної їзди ми побачили десятки автомашин та автобусів, що окупували підніжжя пагорба.

Припаркувавши машину біля брудного старого автобуса, я разом із своїми пасажирами вийшла на дорогу, що вела на цвинтар, і дістала дозиметр. Він швидко запищав, показавши 100 мікрорентгенів на дорозі, проте впав до 50-ти, коли ми зійшли на траву. Коли мої супутники розпакували торби і облаштували пікніковий стіл поблизу місця, де спочивали родичі Ткаченко, я попросила дозволу відлучитись, намірившись погуляти довкола з дозиметром і записником.

На проводах у Зоні не було нічого, що не виглядало б дивним. Стількох машин, що були припарковані поблизу Луб’янківсього кладовища я не бачила за всі свої приїзди у Зону. Хоча тут було кілька дерев’яних хрестів, що підгнили і попадали, на більшості могильних пам’ятників стояли хрести з металевих труб, виготовлені ще за совєтських часів. Усі вони були прикрашені пластмасовими квітами, стрічками та кольоровими шаликами, котрі надавали кладовищу святкового вигляду.

На цвинтарі було щонайменше 150 людей, і через гудіння голосів і сміх складалось враження, що життя із села переселилось на цвинтар. Дехто сидів просто на могильних плитах, але більші сім’ї повсідались навколо столиків і долучили до трапези померлих, застеливши скатертинами могильні плити і заставивши їх улюбленими наїдками покійників, пляшками з горілкою та чарочками. Навіть на порослі бур’янами могили з поваленими хрестами, до яких давно ніхто не навідувався, хтось поклав по цукерці.

Зауваживши мене, самотню, неприкаяну і з дозиметром, Надя Артеменко запросила приєднатись до неї та її сестер. Їх евакуювали до села одразу за межею 30-кілометрової Зони. Проте виявилось, що воно теж не дуже безпечне, і вони переїхали до иншого села, на південь від Києва, яке теж називалось Луб’янка.

Сестри приїхали до рідної Луб’янки на автобусі, котрий прислала адміністрація Зони, аби відвідати могилу матері, яка померла тут у 1989. Її могилу вкривали вічнозелені розеточки, котрі символізували вічне життя. На землі лежали купки цих рослин разом з пластмасовими ліліями, рожевими та білими, та садовими інструментами, привезеними щоб опорядити могильний горбик.

«Мати повернулась сюди з евакуації за два роки до смерти» – пояснила мені Надя, заправляючи пасмо білявого волосся під червону хустину з вигадливим візерунком. «Вона хотіла померти удома».

Не встигла я сісти, як жінки почали пригощати мене курячими ніжками, свинячими котлетами, ковбасою та домашньою наливкою. Хоча я не була голодна, відмовитись було ніяково, отож я випила трохи наливки – справді доброї – і з’їла шматок ковбаси.

Те саме коїлось щоразу, коли я приєднувалась до инших компаній: частування упереміш з розповідями про втрати і смерть, евакуацію і страх. Врешті все це почало зливатись докупи – чоловік, дружина якого загинула в авіакатастрофі одразу ж після весілля; юний племінник що помер від раку; батьки, брати, дядьки, кузени, які померли ще у Другу світову. Ніхто з моїх співрозмовників не казав, що втратив когось саме через Чорнобиль.

Спробувавши уникнути подальшого частування, я почала шукати когось, хто вже не їсть, і зауважила Мотрону Шевченко, яка виполювала бур’яни на могилі свого чоловіка всередині залізної огорожі. Цвинтар був повен Шевченками та Ющенками; инші прізвища зустрічались рідко. Очевидно, Мотрона теж було популярним на Поліссі жіночим іменем. У Києві я не зустріла жодної Мотрони, а тут, у Зоні, уже познайомилась з двома.

Обличчя Мотрони під чорною хустиною видавалось застиглим від смутку і жалю, і вона почала плакати як тільки я заговорила до неї.

«Уся родина збирається разом на проводи» – голосила вона, вказуючи на групу з 15 осіб, котрі сиділи неподалік за столом. «Це час радіти, що ми разом, і сумувати за тими, хто нас покинув».

Її обличчям струменіли сльози, вона продовжувала опоряджувати могилу, але коли я спробувала залишити її наодинці з її горем, вона не хотіла відпустити мене, не пригостивши. Не зважаючи на протести, жінка загорнула у пакетик шоколадний пиріг і поклала його у глибоку кишеню моєї камуфляжної куртки.

Не бажаючи більше втручатися у нічиє приватне життя, я відшукала порожній столик і сіла, щоб дещо занотувати. Доходила третя година, і автобуси почали сигналити, нагадуючи, що час рушати. Параска Шевченко, діяльна 74-річна жінка, несла порвану пластикову сумку повну залишків провідних частувань і поклала її на стіл позаду мене, зупинившись перепочити. Як і всіх луб’янківців, її евакуювали у Луб’янку-2.

«Але я таємно верталась попорати город» – зізналась вона. «Ми вже все посадили і я не могла поїхати, не закінчивши роботи».

Параска помітила дозиметр що пищав при боці. «Що він каже?»

Я показала їй цифри на дисплеї: 59, 66, 50.

«Це мілі?» запитала.

«Мікро» – відказала я.

«Це нічого» – прокоментувала, враз заспокоївшись.

Параска вказала на кладовище. «Коли б ви прийшли сюди на проводи у перші роки після евакуації, побачили б набагато більше людей. Але багато повмирали».

Вона зітхнула. «Є й такі, що хочуть забути що вони колись тут жили.».

Автобуси продовжували сигналити і Параска залишила мене, поспішаючи на автобус. Люди помалу покидали цвинтар. Грюкали двері автомашин і двигуни газували посеред слів прощання і розставання. Незабаром кладовище спорожніло і лише вітер гудів у соснах та щебетали зяблики.

Згадавши про свій ескорт, я подумала, що Сергій мабуть хвилюється і пішла назад до Ткаченкового столу, де долучила Мотронин шоколадний пиріг до поминальної трапези.

Мер та його гості були серед тих, хто останнім покидав кладовище, якщо не брати до уваги двох міліціонерів, які стояли біля цвинтаря від моменту, коли ми приїхали. Адміністрація Зони завжди дбає, щоб пожежна частина була напоготові і щоб стражі порядку були на усіх кладовищах.

Ткаченко налив Сергієві трохи домашньої горілки на дорогу (як кажуть в Україні – «на коня»). Оскільки самосели виготовляють самогонку з цукру, який купують у пересувних крамницях, у ній немає радіонуклідів – хоча смак нагадує мені про хемічну лабораторію мого університету. Але коли Ткаченко пояснив, що одним з секретних інгредієнтів є березовий сік, я зраділа, що за кермом. Популярний в Україні напій, березовий сік, також накопичує радіонукліди. Один із перевірених у 2003 році зразків цього напою містив 1,800 бекерелів цезію на літр. Березовий сік, як і инші продукти, наприклад горіхи, внесений до графи «та инше» в українському списку норм радіоактивности різних продуктів. Максимально дозволений рівень кілограма або літра «иншого» становить 600 бекерелів цезію.

Тимчасом Шевченко витягувала яйця, огірки та скибки хліба. Спілкуючись з людьми на проводах не раз відмовилась від почастунку, тому зголодніла, проте остерігалась, не знаючи походження продуктів. У вирощених у Луб’янці овочах і фруктах цезій не перевищує допустимого рівня, а от у молоці та яйцях – перевищує. У 2002 рівень цезію в Луб’янківському молоці майже усемеро перевищував максимально допустимий рівень у 100 бекерелів на літр. Це був найвищий рівень серед населених пунктів Зони, хоча рекорд, можливо належав бєларуським Тульговичам. Більше того, якщо допустимий рівень стронцію у кілограмі овочів становить 20 бекерелів, то Луб’янківські мали до 90. Але Луб’янка не є лідером, коли йдеться про вміст стронцію в овочах. Ця сумнівна честь належить селу Залісся, що за містом Чорнобиль, де у деяких овочах було 420 бекерелів.

Помітивши, що я вагаюсь, Шевченко сказала, що усі продукти куплені у магазині. «Ще надто рано для власної городини». Заспокоївшись, я хрумала огірком і слухала, як Ткаченко скаржився Сергієві на свою прописку, згідно якої він мешкає в Іванкові, у десяти милях на південь від Зони.

«Це принизливо. Мій дім тут. Чому вони не напишуть просто «мешканець Луб’янки»?» – запитав він категорично, а тоді, сяйнувши золотозубою посмішкою, додав: «Чи ліпше просто «мер».

Важко було щось заперечити. Самосели є однією з найбільш проблем Зони, але це проблема яка, найвірогідніше, зникне з часом. Сумно, але неминуче: вони просто помруть.

Поки мої господарі загортали залишки трапези, я вирішили востаннє прогулятись довкола кладовища. Мотрона впорядковувала могили инших Шевченків, решта майже всі пішли геть. Я блукала поміж прикрашених і зовсім занедбаних могил, вслухаючись у кумкання жаб у недалекому болоті і скрекотання прудкої очеретянки. Мені подумалось, що коли останні Мотрони помруть і у Зоні не буде кому дбати про могили, реквієм співатиме сама природа. Думка була сумною і втішною водночас.