Ґжеґож В. Колодко

Від шоку до терапії

4. Перехідний спад: надії, реальність, тлумачення

4.1. Лібералізація, стабілізація і великий спад 90-х років

Чим сильніший синдром передчуття дефіциту й інфляції, тим більша фінансова нестабільність у початковому періоді перетворень. Було б куди простіше лібералізувати економіку в умовах стійкости і відносної рівноваги між попитом та пропозицією, але такої можливости не існувало. Деякі економіки, такі як у Чехословаччині і НДР, були збалансовані більшою мірою, ніж инші, наприклад, в Угорщині чи Румунії. Незбалансованість економіки в Угорщині виявлялася головним чином у відкритій інфляції, у той час як у Румунії вона в основному придушувалася. В инших державах, спочатку в Польщі, а пізніше в Росії, з особливою яскравістю проявилися обидва типи незбалансованости – явна й інфляція, що придушується.

Виходячи з настільки несприятливих обставин, усеосяжна лібералізація ставала ще більш необхідною. У первісний період постсоціялістичного переходу радикальна лібералізація була фундаментальним принципом поряд із приватизацією і новими ринковими відносинами. Пізніше однієї з проблем був пошук найліпшого методу регулювання наслідків цієї лібералізації, особливо в сферах товарного виробництва, зайнятости, капіталовкладень і споживання. Яким би не був сенс змін, у перспективі, за мету якої є підвищення ефективности економіки і спроможности розширювати ліберальні ринкові відносини, зміни ці повинні були подолати усілякі перепони.

Наприклад, внаслідок придушення інфляції, у той час, коли ціни були відпущені, можна було передбачати її прискорення саме як результат лібералізації цін. Очевидно, явна інфляція також працювала проти ефективности. В умовах швидкого зростання цін було майже неможливо поліпшити розподіл ресурсів і забезпечити ріст. Таким чином, лібералізація цін у реформованих постсоціялістичних економіках повинна була б супроводжуватися стабілізацією, якби ставилося завдання довготермінової ефективности. Инакше одна хвороба всього лише заміняється иншою. Інфляцію, що придушується, просто замінила б галопуюча інфляція, але неефективність економіки збереглася б. Не має великого значення, якого сорту інфляція панує в дану хвилину. Однаково, цінові сигнали залишаються перекрученими, а інвестори і виробники, як і раніше, залишаються дезорієнтованими. При кожному з типів інфляції у виграші й у програші періодично виявляються і ті, і инші, але перехід від одного типу до иншого не має ніякого позитивного ефекту на загальне прагнення до накопичення. Норма накопичень може бути навіть нижчою при явній інфляції, ніж при тій, що придушується, котра супроводжується дефіцитом.

Тому необхідно спочатку лібералізувати ціни, а потім їх стабілізувати. Це єдиний відрізок на шляху реформ, коли є сенс замінити радикальні засоби еволюційними. Якщо приватизація й інституційні перетворення можуть здійснюватися упродовж кількох років, то лібералізаційні засоби і стабілізаційна політика можуть бути встановлені на короткий час, якщо це дозволяє політична ситуація. Політика вибору між радикалізмом і поступовістю диктується рівнем фінансової нестабільности. Але у будь-якому варіанті така політика повинна базуватися на спроможності уряду впроваджувати у життя соціяльно непопулярні рішення. Чим більша нестабільність, тим більше виправдані радикальні стабілізаційні міри, але чим більш радикальна стабілізаційна політика, тим значніший йде за нею спад. В останньому випадку радикальна стабілізаційна політика не тільки більш виправдана, але також більш застосовна з психологічних і політичних міркувань. Зрозуміло, усе це вірно тільки на обмеженій тимчасовій ділянці, але якщо політика ефективна, то більшого часу і не буде потрібно. Якщо ж вона неефективна і перша спроба стабілізації провалилася, то опір суспільства такій політиці почне зростати. Саме так і сталося у низці постсоціялістичних країн, що і ускладнило їхній перехід.

Серцевиною тактики макроекономічної стабілізаційної політики є стримування тенденції до надмірного накопичення. Якщо стабілізаційна політика здійснюється рішуче, то ця тенденція скорочується до реальних розмірів. Зокрема, сімейний бюджет може стримуватися різними способами, аж до жорстких адміністративних обмежень, хоча і взятий генеральний курс на лібералізацію. При деяких умовах стандартний механізм прибуткового податку може бути використаний як інструмент регулювання зарплати, введення пільг при стягуванні податків на державних підприємствах у порівнянні з приватним сектором. Але єдиним способом контролювати ріст зарплати протягом тривалого часу є чіткі бюджетні обмеження як щодо приватного сектору, так і щодо державних підприємств. Для приватизованих підприємств вкрай важливим є новий склад корпоративного керівництва. Нова система стимулів, особливо відповідальність керівників за фінансове благополуччя їхніх компаній, працює як автоматичний контролер росту заробітної плати. Для підприємств державного сектору переважають інструменти прямої заробітної плати, засновані на фіскальних і монетаристських принципах.

Таким чином, обмеження накопичення в період лібералізації вимагає запровадження заборонної фіскальної і монетаристської політики. Великі податки запроваджуються з метою вилучити надмірну ліквідність у фірм і фізичних осіб. З цією ж метою вводяться і високі відсотки на позички і кредити. У такій атмосфері обмеження попиту здійснюється шляхом обмеження пропозиції. Такого ніколи не було при централізованій плановій системі, коли постійно існував дефіцит всього – капіталу, робочої сили, иноземної валюти, сировини, споживчих товарів – за винятком грошей. Тепер же, здається, всього достатньо, і єдиним дефіцитом є дефіцит грошей. Реакція на таку корінну зміну ситуації миттєва – спочатку накопичувальний бум, що потім різко йде на спад, а потім економіка впадає в кризу. Чим масштабніше стримування надмірного попиту, тим значніша криза.

От чому стабілізація і лібералізація ведуть до перехідного спаду, але це не пояснює значного падіння виробництва. А падає воно через надмір стабілізаційної політики. І справді, принаймні деяких обмежень, пов’язаних з переходом, можна було б уникнути, якби не були допущені серйозні політичні прорахунки в управлінні процесом лібералізації й у синхронності заходів, проведених для досягнення макроекономічної стабілізації. Незаперечним арґументом у підтримку даної тези є інфляція. У кожній із країн вона була вищою, ніж очікувалося, і тривала довше, ніж передбачалося. Помилка в розрахунку рівня інфляції завжди більш істотна, ніж недооцінка обсягу скорочення виробництва. Але ж інфляційний період ще не закінчився, оскільки інфляційна інерція все ще дуже сильна (табл. 10).

Таблиця 10. Інфляція в % у перехідних економіках з 1991 по 1998 рік*

* Зміни рівня роздрібних і споживчих цін дані на кінець кожного року.

Джерела: ЕБРР, 1998 р. Дані 1990–1996 р.м. є останніми офіційними оцінками в публікаціях державних органів управління, МВФ, МБРР, Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), РЕВ і Інституту міжнародних фінансів. Дані за 1997 рік попередні, головним чином це офіційні урядові оцінки. За 1998 рік – оціночні дані ЕБРР.

Отже, корені падіння виробництва належать до політики макроекономічної стабілізації, що, будучи скерованою на усунення дефіциту і запровадження ринкових цін, викликає спад випуску продукції як побічний результат скорочення попиту.

Саме так сталося в постсоціялістичних країнах. Абсолютно закономірно і зовсім неминуче, що цей накопичуваний попит буде скорочений до рівня пропозиції, яка скорочується, але в постсоціялістичних країнах номінальний і реальний попит із самого початку буде знижений у більшому обсязі, ніж за тих же умов, але у вільного ринку. При ринковій економіці незбалансованість потоків накопичуваної пропозиції та накопичуваного попиту є основною проблемою, тому що в умовах дестабілізованого вільного ринку немає запасів вимушених заощаджень, не існує грошей, що накопичуються незалежно від волі їхнього власника. Навпаки, при централізованому плановому режимі подібне становище існує постійно. І як наслідок цього, існує надмірність ліквідности.

Тому при централізованому плановому режимі, завжди була незбалансованість у потоках і в запасах грошей. Відповідно, розмір зменшення ефективного попиту повинен був бути достатнім, щоб усунути надмірну ліквідність як у грошових потоках (номінальному поточному доході), так і запасах (інфляційне чи монетаристське підвищення доходів). Отже, можна просто і обмежити попит. МВФ і ортодоксальні монетаристи особливо були схильні підтримувати таку політику, яка б ліквідувала не тільки надлишковий попит, але і деякі складові не надлишкового попиту. Таким чином, надмірні дії здійснювались як у стабілізаційних заходах, так і у стабілізаційних цілях із усіма їх неґативними побічними ефектами, такими як надлишкове скорочення попиту і, відповідно, надмірне скорочення виробництва.

У стабілізаційній програмі Польщі 1990 року не тільки існував надмір у знецінюванні валютного курсу, але було також і надто сильне скорочення накопичуваного попиту, і занадто жорстка фіскальна і монетаристська політика. Очевидно, у деяких постсоціялістичних економіках первісний баланс бюджету теж виходив за рамки розумного (табл. 11).

Таблиця 11. Бюджет у країнах з перехідними економіками з 1990 по 1998 рік, у % від ВВП

Джерела: ЕБРР, 1998 р. Дані 1990–1996 р.м. є останніми офіційними оцінками в публікаціях державних органів управління, МВФ, МБРР, ОЕСР, РЕВ і Інституту міжнародних фінансів. Дані по 1997 року попередні, головним чином це офіційні урядові оцінки. Дані по 1998 року є оцінковими даними ЕБРР.

На ранній стадії структурного врегулювання надто жорстка фіскальна політика призводить до непотрібних бюджетних надлишків і одночасно до спаду виробництва. На жаль, лише згодом, коли шкода вже була заподіяна, багато хто визнав, що фінансовий тиск на державний сектор був занадто суворим і призвів до непотрібного спаду виробництва. У 1992 році МВФ визнав, що «у ряді европейських країн були значні бюджетні і поточні надлишки на ранніх етапах реформ, що може розглядатися постфактум як доказ того, що макроекономічна політика могла бути менш жорсткою». До такого висновку можна було б прийти і раніше, було достатньо багато і попередніх попереджень. На жаль, вони пролунали намарно.

Незважаючи на переконання, спільне для деяких академічних і фінансових кіл, помилково думати, що немає різниці між дефіцитом бюджету в постсоціялістичних економіках і в менш розвинутих ринкових економіках. На початковому періоді стабілізації, так зване «перекручене фіскальне регулювання» починає давати результати, зовсім протилежні до тих, які очікувалися, включаючи і додаткове падіння податкових надходжень замість їхнього росту. Екстраординарні разові надходження, що були добуті шляхом оподатковування непередбачених доходів, отриманих компаніями завдяки розпродажу державного майна і здачі в оренду виробничих площ, а також появі відчутних запасів иноземної валюти привели до збалансування бюджетів і навіть до деяких надмірностей. Але після недовгого періоду поліпшення, спад викликав ще більш швидке падіння доходів, і дефіцит знову починав зростати. Такий процес спостерігався у декількох країнах. Наприклад, у Польщі у 1992 році після тимчасової стабілізації дефіцит знову виріс до 6% від ВВП. Торгова націнка сприяла тому, що шестивідсоткова інфляція на імпорт була нав’язана з метою одержати додаткові надходження і стримати подальшу фінансову дестабілізацію. Але цей податок був поступово ліквідований у 1995–1997 рр.

Крім надміру дій, що часом загрожували ледве чи не самознищенням у досягненні цілей стабілізації, існував ще один ключовий фактор падіння виробництва, пов’язаний з лібералізацією торгівлі. Хоча лібералізація і дає ріст у віддаленій перспективі, це далеко не так у перспективі короткочасній і середньотерміновій. Виробництво падає більше, ніж це обґрунтовано зниженням накопичуваного попиту, оскільки вітчизняна продукція заміняється імпортною. Імпорт, у свою чергу, досить часто субсидіюється його товаровиробниками, що мріють про нові ринки збуту у постсоціялістичних країнах. Але, оскільки місцеві компанії ще не готові прийняти виклик лібералізації торгівлі і відкритости иноземної конкуренції, вітчизняне виробництво падає ще більше.

Варто відрізняти лібералізацію торгівлі і зняття кількісних бар’єрів, що є результатом поєднання інфляції і зниження тарифів, яке вона ж і викликає. Хоча лібералізація може проходити нормальними темпами, зниження тарифів і інфляція можуть виявитися настільки надмірними, що спершу вступають у протиріччя, і знову доводиться запроваджувати тарифні й імпортні надбавки. Для перехідних економік у зв’язку з цим загальним явищем стає втрата вільного доступу на регіональні ринки, чим вони повністю задовольнялися до лібералізації торгівлі. Навіть найближчі сусіди, що здійснюють перехід своїх економік, витісняли з власного ринку недбайливих конкурентів. Повна заміна імпортом вітчизняних товарів ще глибше занурювала країни у безодню спаду. Лібералізація торгівлі, супроводжувана недооцінкою ролі иноземної валюти, мала серйозні інфляційні наслідки і вела до погіршення умов торгівлі. Чим радикальніша лібералізація торгівлі, тим значніший спад і триваліше відновлення.

В иншій типовій ситуації в умовах централізованої планованої економіки будь-який відхід від монополістичних структур призводить до тривалого дефіцитного-інфляційного синдрому, при якому стає дуже просто продати все, але надзвичайно важко купити щось конкретне. Думка про те, щоб поставити вітчизняні підприємства на один рівень з відповідними иноземними, здається надзвичайно привабливою з погляду усунення дефіцитів і заохочення ринкового балансу. Але тільки на перший погляд. Насправді ж таке рішення сприяє дуже короткочасній стабілізації і скороченню виробництва. Частина вітчизняних товарів тоне у потоці імпорту. Якщо ця проблема виникає при наявності ефективної стратегії, що веде до підйому експорту, загроза усувається за кілька років. Але якщо розвиток експорту неефективний, тоді виникають нові проблеми, особливо стосовно торгового і поточного платіжного балансу. Росія й Україна, що довго перебувають у лещатах жорстокого спаду, мають позитивні торговий і платіжний баланси, а значно більш успішні економіки Чехії, Естонії, Угорщини, Польщі, Словаччині і Словенії демонструють свій зростаючий дефіцит (табл. 12).

Таблиця 12. Поточний платіжний і торговий баланс у перехідних економіках з 1990 по 1997 рік*

Джерела: ЕБРР, 1998 р. Дані є останніми офіційними оцінками в публікаціях державних органів влади, МВФ, МБРР, ОЕСР, РЕВ і Інституту міжнародних фінансів.
* Зміни в поточних платіжних і торгових балансах у 1996–1997 р.р. є різницею між співвідношенням поточного платіжного та торгового балансів і ВВП.

Найздоровішою реакцією на це могло б бути ще більше зростання експорту і додаткові припливи прямих иноземних інвестицій. Таке поглинання иноземних заощаджень є ліпшим способом заповнити розрив між вітчизняними заощадженнями і глобальними інвестиціями. На жаль, досягти цього на першій стадії переходу не так просто. Збільшення експорту передбачає досить розвинену спроможність конкурувати на світових ринках, а це, у свою чергу, вимагає більшої торгової лібералізації і певного рівня інтеґрації у світову економіку.

Проте, існує ризик, що труднощі зі стійкістю торгового балансу можуть стати перешкодою цьому процесу і спровокувати протилежну реакцію, а саме – відродження протекціонізму і відкладання в довгу шухляду необхідних і додаткових лібералізаційних заходів. Якщо ситуація розвивається саме так, то можна чекати вповільнення темпів росту, хоча поточний платіжний дефіцит буде тимчасово приборканий. Такого роду компроміс є зовсім очевидною альтернативою в політиці розвитку. Він є складним завданням навіть у відносно стійких економіках, що вирішили лібералізувати поточні рахунки і дерегулювати потоки капіталу. У перехідний період ще якийсь час до лібералізації діють позитивні фактори – велика конкурентоспроможність, доступ на світовий ринок і приплив прямих иноземних інвестицій поряд з новими технологіями, знанням справи й управлінським досвідом. Неґативні наслідки цих же реформ куди більш значні – падіння виробництва і зростаюче безробіття.

Коли дійсність виявляється далека від обіцянок, робляться спроби виправдати провали у виборі політики. Падіння виробництва пояснюється чим завгодно, тільки не помилками в діях урядів, центральних банків чи міжнародних організацій, ставлячи таким незграбним способом перехідний спад у залежність від нібито зовнішніх потрясінь.

Зрозуміло, зовнішні потрясіння можуть відбутися будь-де і будь-коли, і вони завжди є справжніми порушниками спокою у складних ситуаціях, у яких опинялися перехідні країни. Проте, всі зовнішні потрясіння, яким найчастіше приписувалася чільна роль у величезному спаді постсоціялістичних економік, мали зовсім особливу природу. Поряд із часто перебільшеним впливом війни у Перській затоці (січень-лютий 1991 року), що точилася на початку перетворень, величезне значення мав, по-перше, колапс старої торговельної системи у рамках РЕВ, особливо відчутний на Кубі, у постсоціялістичній Европі, Монголії і В’єтнамі, і, по-друге, розпад Совєтського Союзу, що вплинув на торгівлю країн Балтії і країн – членів СНД.

Не може бути сумнівів у тому, що ці два фактори гостро позначилися на падінні виробництва в багатьох країнах. Але треба пам’ятати також і про те, що ліквідація РЕВ була насправді штучним потрясінням, викликаним самими ж країнами-учасницями. Керівники цих країн, із благословення міжнародних організацій, розпустили РЕВ, проігнорувавши можливі проміжні варіанти, що могли б послужити альтернативою старій торговельній системі. Могли бути також розроблені тимчасові схеми торгівлі (більше того, деякі з них використовуються і зараз), щоб економіки країн-учасниць мали певний життєвий простір, поки не виникла б необхідність провадити торгівлю між собою лише за світовими цінами і тільки у конвертованій валюті. Як би там не було, відсутність належного режиму торгівлі стала дуже значним фактором у спаді промислового виробництва в колишніх совєтських республіках.

Справжньою причиною спаду торгівлі країн Балтії і країн – членів СНД (у ряді випадків до 90%) був значний перекіс внутрішніх цін. Ціни на сировину, прийняті між країнами – членами РЕВ, з 1970 року встановлювалися на п’ятирічний період на базі середнього рівня коливання світових цін. А у Совєтському Союзі вони були твердо встановлені урядом без орієнтації на світові ціни. Таким чином, торгівля, скажімо, між Вірменією і Литвою ґрунтувалася на цінах, що відрізнялися від цін у торгівлі між Угорщиною і Румунією.

У цілому Европейські країни були набагато ліпше підготовлені до того, щоб відкрити світу свої економіки. У той час, як понад 90% загального експорту деяких совєтських республік (наприклад, Естонії і Молдови) було до инших совєтських республік, половина експортних постачань деяких европейських країн (скажімо, Угорщини і Польщі) припадала на частку несоціялістичних економік⁴¹. У даному випадку геополітика була позитивним чинником. Чим більше країна ще до початку перетворень втягувалась в торгівлю з країнами, що не входили в РЕВ, тим легше вона переносила зовнішні впливи, викликані реформами.

Серед країн поза межами Европи, що входили до РЕВ, але мали небагато спільного з розпадом цього блоку, реакція на цей факт була різною. Найбільш неадекватною була реакція Куби, що не пішла на жодну лібералізацію торгівлі і зберегла у своїй економічній політиці внутрішню орієнтацію. Лише значно пізніше країна трохи змінила напрямок свого розвитку. Особливо помітно це проявилося у рішенні допустити в країну додаткові і вкрай необхідні прямі иноземні інвестиції, що були спрямовані в основному в дохідну індустрію туризму. Проте, кожен крок Куби був обмежений запровадженими США санкціями, посиленими з політичних причин.

Монголія, на противагу Кубі, при інтенсивному технічному сприянні ліберальних експертів з Нової Зеландії, усунула всі торгові мита і бар’єри і повністю віддала себе стихії вільної торгівлі. Ця азіатська країна в такий спосіб пішла далі у лібералізації торгівлі, ніж будь-яка инша постсоціялістична держава.

Прикладом проміжного рішення може служити В’єтнам. Після розпаду РЕВ, що став для цієї країни великим потрясінням, В’єтнам обрав для себе шлях поступової, хоча і неухильної, лібералізації зовнішньої торгівлі і фінансових потоків. Шлях цей виявився дуже успішним і в сукупності з иншими структурними реформами призвів до надійного росту експорту.

З цих прикладів можна зробити два висновки. По-перше, чим швидша лібералізація торгівлі, тим більший первісний шок і тим глибший наступний за ним спад. По-друге, чим більший прогрес, що реалізується через новий режим торгівлі, і чим надійніша політика, що підтримує ці перетворення, тим істотніша спроможність економіки до наступного оздоровлення. Проте, чи насправді було необхідно настільки поспіхом лібералізовувати торгівлю задля її ліпшого функціонування в майбутньому? Хіба не можна було різко підняти експорт, не провокуючи настільки значний спад виробництва? Відповідь на перше питання – так, на другий – можна. Повинна була існувати й існувала можливість підняти торгівлю і домогтися росту більш поступовими заходами, особливо в умовах протистояння з експортом країн з розвинутою ринковою економікою.

Схоже, цього разу були витягнуті необхідні уроки, якщо і не відразу, то, принаймні, не занадто пізно. Після перших надмірних дій у лібералізації торгівлі деякі країни повернулися до більш поступових підходів. У жодній перехідній економіці не спостерігалося її стійкого первісного росту, якщо тільки цей ріст не був згодом підтриманий добре продуманою промисловою й експортною політикою. Після першого значного зрушення в структурі торгівлі убік нових ринків і наступної сильної підтримки експорту, проведеної шляхом обмеження вітчизняного попиту, темпи росту експорту починають падати. Тільки чітка політика, а не добре продумана лібералізація з мікроекономічними заходами, спрямованими на підвищення конкурентоспроможности, виявилася здатна знову домогтися росту експорту.

Однією з причин первісного великого спаду була також ліквідація так званої неґативної доданої вартости продукції⁴². При звичайному контролі за цінами, що існував у централізованих планових системах, був поширений спосіб експорту продукції за цінами, що були не тільки нижчими світових, але навіть нижчими за ціни на вихідні матеріяли. Масово сировина для випуску експортних товарів поставлялася виробникам за заниженими цінами. Такі схеми підтримки експорту були в якийсь конкретний момент прибутковими для підприємств, але не настільки привабливими в макроекономічній перспективі. Після впорядкування цін і скасування дотацій в експорті залишився один шлях – падіння.

4.2. Помилки у виборі шляху

Хоча перехідний спад і був неминучий, справжня причина спаду виробництва полягала не у зовнішніх впливах, спадщині минулого чи инших обставинах, що не піддаються контролю. Дійсною рушійною силою значного спаду 90-х років стали помилки у виборі шляху. І що найбільше прикро – ці помилки ґрунтувалися на недостовірному прогнозі стану економіки.

Постсоціялістична економічна атмосфера в Европі й у колишніх совєтських республіках, незважаючи на часті запевнення, аж ніяк не нагадувала ні ситуацію в Европі після Другої світової війни, ні деформовані латиноамериканські економіки 80-х років. Отже, при виборі шляхів і методів, застосованих в ім’я лібералізації, приватизації, структурної корекції і нових інституційних установ, не слід було занадто покладатися на уроки чужого досвіду.

Було б значно легше здійснювати перетворення, якби існував своєрідний еталон, що міг бути використаний як орієнтир. Потрібно зважати на те, що суть процесу постсоціялістичних перетворень зовсім унікальна. Так, багато хто відчуває необхідність аналогів, або хоча б моделі порівняння. Це багато в чому допомогло б експертам міжнародних організацій і керівникам держав з перехідною економікою. Недостатнє розуміння ними певних цінностей централізованого планування чи твердження, що кінець соціялізму совєтського зразка означає кінець холодної війни, привело багатьох з них до перекрученого бачення результатів (скажімо, наслідків Другої світової війни).

Навіть назва нового регіонального банку, що був створений з ініціативи президента Франції Франсуа Міттерана з метою надання фінансового сприяння перехідним країнам – «Міжнародний банк реконструкції і розвитку» – говорила не тільки про розуміння в необхідності розвитку регіону, але насамперед про необхідність реконструкції, якщо виходити з постулату про попереднє руйнування регіону⁴³. Инші регіональні банки – Міжамериканський у Вашинґтоні, Азіатський у Манілі й Африканський в Абіджані – є лише банками розвитку⁴⁴.

Проте, аналогія з післявоєнним періодом оманлива і зовсім недоречна. Соціялістичні централізовано планові економіки не були виснажені і зруйновані, не стали вони і банкрутами. Наростання неефективности і падіння виробництва означало, що ці економіки були нездатні конкурувати з усім світом, задовольняти все зростаючі потреби свого населення. Крім того, на відміну від післявоєнної ситуації, ці країни володіли здоровими, добре навченими, досвідченими людськими ресурсами, що могли бути використані більш доцільним способом, якби ринок праці був більш гнучким, а система розподілу кадрів – більш новаторською. Хоча й існував дефіцит робочої сили в окремих галузях, у цілому ж недоліку в ній не було, існувало тільки свого роду «приховане» безробіття чи надмірна зайнятість. Инші продуктивні активи також заслуговували на увагу, хоча і не завжди ефективно використовувалися (у силу хибної політики ціноутворення, але також через холодну війну і гонку озброєнь). Це стало зрозуміло після запровадження нових «правил», коли ці активи були швидко переорієнтовані на виробництво товарів, що мають попит на ринку. Відразу ж з’явилися покупці, зокрема иноземні. Цьому сприяла розвинута інфраструктура, що складалася із залізниць і автодоріг, енергетичної системи і телекомунікацій.

У деяких країнах були загальні дефіцити, і квазіринки регулювалися центральними урядами. У поодиноких випадках це нагадувало людям регулювання цін, що здійснювалося під час війни чи при традиційних соціялістичних командних економіках⁴⁵. Проте, ці країни (мабуть, за винятком Румунії при режимі Чаушеску) були істотно реформовані, і економічні механізми наприкінці 80-х років навряд чи мали що-небудь спільне з «воєнним комунізмом» перших років Совєтського Союзу чи навіть із жорстким режимом центрального планування сталінської ери. Не так вже багато спільного було в цих системах і з військовими економіками, і з економіками країн Европи в період післявоєнної реконструкції.

Тому помилково було говорити про «другий план Маршалла» чи про наслідки холодної війни, оскільки тоді йшлося б про те, що плани розвитку перших років постсоціялістичних реформ, спрямовані на досягнення тих самих результатів, що їх передбачалося досягти безпосередньо після закінчення Другої світової війни, а це жодною мірою не відповідало дійсності⁴⁶.

Таким чином, рекомендовані стратегії розвитку инколи базувалися на помилкових твердженнях і ігноруванні постсоціялістичної реальности. Умови в початковий період реформ у деформованих економіках значною мірою відрізнялися, і тому різними мали б бути засоби. Проте, замість серйозної заклопотаности унікальними проблемами реформованих країн, аналіз стратегій і рекомендацій ґрунтувався на ортодоксальному економічному мисленні.

Перед фірмою «Фіат», італійським виробником автомобілів, постало завдання випустити на ринок нову модель, орієнтовану на инші ринки, і компанія зібрала команду інженерів з таких країн, як Бразилія, Польща і Туреччина для розробки автомобіля, який би підійшов для несприятливих дорожніх умов. Але поки Захід не запропонував стратегії розвитку для постсоціялістичної трансформації, ця команда до роботи не приступила. Начерки стратегій були зроблені непрофесіоналами, що не були знайомі з реальною ситуацією і великою мірою ігнорували думки місцевих економістів і експертів. Замість спроби зрозуміти специфічні умови, що існують у соціялістичних економіках, було наполегливе, часом навіть агресивне переконання, що запропоновані засоби є єдино правильними. Нічого дивного, що отриманий економічний екіпаж зашкутильгав дорогою реформ.

Лише після декількох років глибоких перетворень різниця між Европою і Південною Америкою (чи Південно-Східною Азією) почала зникати. Тим часом, проблеми росли, як сніжний обвал. Мати справу з ростом безробіття від нуля до 17% у Польщі зовсім не те саме, що з 12 до 17% при ринковій економіці в Аргентині. Однаковий рівень ще не означає порівнюваних труднощів. Проблеми безробіття в Польщі не існувало упродовж життя декількох поколінь, а в Аргентині проблема була давньою, мабуть, не менш травмуючою суспільство, але, у всякому разі, добре знайомою. Як і вирішувати завдання підвищення частки приватного сектора у ВВП від нуля до 80% у Чехії далеко не те ж саме, що в Перу з 60 до 80%. Одна справа розширювати обсяг приватного сектора, якщо він вже існує, і зовсім инше – піднімати його з нуля.

Те, що деякі з цих ранніх стратегій згодом дали позитивні результати, такі як оздоровлення і ріст економіки, не повинно переважати тієї обставини, що, хоча ці стратегії можуть бути ефективними тепер, при умовах, що змінилися, вони не були такими дев’ять, шість чи навіть три роки тому. Зовсім не обов’язково було викликати величезний економічний спад, щоб досягти тієї точки, де стратегії, запропоновані кілька років тому, можуть нарешті почати працювати. Вони могли б запрацювати швидше, якби перетворення здійснювалися ліпшими методами і якби ціна перетворень не була настільки висока. На жаль, її треба було сплатити, і вона таки була сплачена. Природно, рахунок до оплати був виставлений населенню країн, що проводять перетворення, тому що наслідки всяких реформ і експериментів завжди лягають на плечі народу.

На перших етапах перетворень було допущено кілька істотних помилок. Найістотніша з них – слабке управління державним сектором. У результаті неспроможности цього сектору прореагувати на зміни в ціноутворенні, виник первісний дефіцит у задоволенні попиту, а це означало подальшу дестабілізацію і прискорений інфляційний перерозподіл потоків запасів капіталу і ресурсів. Дефляційні заходи і тотальна лібералізація були приречені на неґативну реакцію, що відобразилася у додатковому уповільненні і без того згасаючої економічної активности. Окремі ортодокси з числа розробників ліберальної стратегії навіть вважали, що про промислову політику варто взагалі забути. Спроби зробити це мали б катастрофічні економічні наслідки.

Дискримінаційна фіскальна жорсткість стосовно державних підприємств, переділ фінансів між дохідними і збитковими компаніями, проведений монетаристськими засобами, і хиби корпоративного управління в державних компаніях, зокрема нездатність переглянути критерії діяльности чи впровадити управлінську систему, орієнтовану на підвищення ефективности виробництва, привели до нераціонального розподілу ресурсів, вилучення капіталів і падіння виробництва.

Спостерігалося також і зволікання в комерціалізації громадських підприємств. Наприклад, у Польщі вона була проведена тільки у 1996 році, а у деяких перехідних економіках взагалі не проводилася. Якщо не страшно було проводити реформи в період фінансових криз і до лібералізації цін і торгівлі, то тепер, принаймні, вони повинні бути проведені швидкими темпами.

Деякі помилки були пов’язані з несприятливими наслідками стратегічних заходів. Не можна зробити все відразу, тому якісь попередні кроки необхідно зробити зараз, а якісь – згодом. Послідовність перехідних заходів не менш важлива, ніж ретельне конструювання і правильне їхнє здійснення. Буває набагато гірше зробити певні кроки у неправильній послідовності, ніж не робити їх взагалі.

По-перше, державні підприємства повинні бути перетворені в корпорації на самому початку реформ, точніше – до приватизації. Якщо демонополізація і створення корпорацій здійснені у той час, коли стосовно державних підприємств запроваджують жорсткі бюджетні обмеження, це повинно прорвати мікроекономічну реструктуризацію і пришвидшити підвищення конкурентоспроможности. Нічого дивного, якщо запізнення в проведенні реформ викликає не обґрунтований ріст цін і додатковий перерозподіл доходів, скорочуючи можливості росту. Приватизація, проведена занадто рано, також може привести до зміцнення існуючих монополій, оскільки державне майно часто розпродується до того, як проведена демонополізація і реструктуризація⁴⁷. Очевидно, послідовність повинна бути иншою, оскільки приватні монополії не тільки не ліпші від монополій державних, а насправді набагато гірші.

По-друге, регулювання ринку капіталу повинно передувати лібералізації потоків капіталу, а здійснення контролю за банками і система страхування внесків повинні бути запроваджені до того, як банки будуть децентралізовані і приватизовані. На жаль, у багатьох країнах постійний тиск із метою пришвидшити дерегулювання і приватизацію, з одного боку, і спекуляція наївними надіями населення на законне функціонування ринку фінансового капіталу, з иншого, створили серйозні труднощі в секторі фінансової реструктуризації. Незастосування заходів, що стимулюють прагнення заощаджувати і заохочують до накопичення капіталу, найчастіше призводили до втрати людьми накопичених грошей і втрати довіри до реформ. Тому знову знайти деякі накопичення було значно важче, ніж у перший раз, але все-таки простіше, ніж знову повірити у правильність шляху, обраного керівництвом країни.

По-третє, фіскальні реформи і корекція повинні бути поетапно і ретельно сплановані. Так, наприклад, заходи для оподаткування приватного сектору, більш ефективний і зростаючий збір непрямих податків (типу ПДВ), повинні бути застосовані до, чи принаймні, одночасно з макроекономічною стабілізацією. Тільки за цієї умови можна компенсувати (зрозуміло, більшою чи меншою мірою) падіння державних доходів, значною мірою викликане прямим оподатковуванням державних підприємств⁴⁸. Спроби провести фіскальну реформу були початі в Росії (до речі, невдало) за настійливою вимогою МВФ тільки у 1998 році, після того, як значний економічний спад і «великий переділ» уже дали себе знати. Ухиляння від сплати податків стало до цього часу поширеним явищем у приватному секторі, серед населення і навіть у великих державних підприємств. Відсутність податкової дисципліни і податкових традицій привело країну на край прірви, після того як ВВП скоротився наполовину і постійний дефіцит коштів став причиною затримок виплати грошей бюджетникам, а усі вкладення у громадський сектор економіки були припинені.

По-четверте, була неправильно визначена послідовність окремих компонентів монетаристської політики, зокрема, корекція позичкового відсотку і управління валютним курсом. Спроба встановити позитивний позичковий відсоток на початку стабілізаційних програм стала наріжним каменем у кредитній сфері, що привело ряд фірм до кризи ліквідности, припиненню розрахунків і росту заборгованости між підприємствами. У той же час, в окремих випадках реальний відсоток по вкладах був неґативним, і в такій ситуації ні позичковий відсоток, ні відсоток по вкладах не могли допомогти в подоланні планованої інфляції. Управління валютним курсом найчастіше суперечило політиці позичкового відсотку, і, як це довів на своєму прикладі Незалежний центральний банк Польщі (НБП), спричинило украй незадовільну координацію між позичковим відсотком і корекцією валютного курсу на хвилі короткотермінових спекулятивних капіталовкладень. Швидко зростаючі запаси иноземної валюти підливали олії у вогонь інфляційного тиску, що, у свою чергу, послабляло державну антиінфляційну політику⁴⁹.

Спроба стабілізації напередодні приватизаційних заходів була почата в декількох країнах, зокрема у Латвії, Литві, Естоніі, Хорватіі, Угорщині, Польщі і Словеніі, а також (правда, в инших умовах) у Китаї і В’єтнамі. І це не було помилкою, инший шлях був би просто нереалістичний. Заява, що первісний спад був ініційований спізнілою приватизацією, припускаючи тим самим, що існував альтернативний варіант у послідовності стабілізації і приватизації, є невірним. Не має значення, яким великим є бажання уряду швидко і всеосяжно здійснити приватизацію, процес цей дуже складний і вимагає значно більшого часу, ніж стабілізація. Зрозуміло, процес приватизації можна провести швидше і екстенсивніше, але це не змінить належної послідовности. У короткочасній перспективі формальна програма приватизації (тобто законна передача прав власности приватним власникам) може виявитись порятунком для окремих фірм, але не може гарантувати поліпшень у макроекономічній ситуації, зокрема задоволення попиту і фінансову стійкість.

4.3. Невдачі шокової терапії і «творчого руйнування»

Тепер нам буде простіше зрозуміти, чому найбільші невдачі процесу переходу дотепер стримують економічної ріст і обмежують задоволення попиту. Кардинальні економічні і політичні зміни не принесли промислового росту і поліпшення життєвих умов. Гірка істина полягає в тому, що постсоціялістичний спад виявився надзвичайно важким. Були спроби маніпулювати статистикою, щоб спотворити картину і приховати істинний масштаб спаду виробництва.

Було безліч заяв про те, що головна його причина лежить не в політичній площині. Доктор Маріо Нуті справедливо стверджує, що «такий стан справ зовсім не обов’язково супроводжує процес переходу, не є це і наслідком шокової терапії, але незаперечно є результатом помилок внутрішньої політики. За великим рахунком, ці невдачі пов’язані з ідеологічними тотемами і табу, а саме – зацикленістю на масовій вільній приватизації і негайній лібералізації торгівлі, а також упередженням проти державного сектора і будь-яких спроб його поліпшення і реорганізації».

Були пущені в хід ідеологічні і політичні мотивування з метою пояснити величезний спад економіки і мінімізувати його похмурі наслідки посиланнями на чужі помилки. Катастрофа різних процесів, таких, наприклад, як ефект усунення дефіциту, ліквідація неґативної доданої вартости й усунення незареєстрованної економічної діяльности часом давали ґрунт для дуже дивних висновків. Такими, зокрема, були заяви, що у зв’язку з комплексністю змін, спад сприятливіший, ніж ріст; що зниження реальної заробітної плати ліпше, ніж її збільшення; що високі ціни більше відповідають рівню споживання, ніж низькі. Наприклад, Ян Вініцкі, намагаючись повторити свої ж колишні міркування про поліпшення рівня життя поза залежністю від економічної ситуації, вигадливо стверджує, що естонець, який купив у совєтський час пакетик презервативів західного виробництва (тому надійних), витратив 3% свого місячного доходу. Тепер же, коли ВВП Естонії скоротився на одну третину, він витрачає менше 0,5%. Таким чином, відносна ціна для нього на ці високоякісні иноземні вироби різко впала – виходить, відбувається ріст його життєвого рівня, на що більшість експертів не звертають уваги («Економіст», 1997 р.).

Приклад, скажімо прямо, разючий, і міркування такі ж. Гіпотетичний споживач платить у реальних умовах за товар відносно менше, якщо його доходи і відповідно ціни виражені у доларах, але якщо вони виражені у місцевій валюті, яка все ще залишається законним засобом платежу, то він платить набагато більше. Крім того, якщо тільки імпортні товари вважаються надійними в країні, що прагне стати членом Европейського Союзу після десятирічного переходу, тоді навіщо взагалі було починати цей перехід?

Існує безліч причин бути палким прибічником перетворень. Немає ніякої необхідности намагатися виправдати цю прихильність банальними заявами і арґументами. Хоча справедливо, що якість окремих товарів бути недостатно високою і що в деяких випадках додана вартість у процесі виробництва виявляється неґативною, обсяг таких товарів був дуже незначний і мірою їхнього зникнення вони не заміщаються иншими товарами. Тому, що б не говорили щодо високої чи низької якости «Трабанта», цього дива східнонімецької автомобільної продукції, незважаючи на будь-яку неґативну додану вартість, залучену в його виробництво, цей автомобіль не може бути «заміщений» у структурі ВВП через відсутність новітніх моделей БМВ.

Можна заперечити, що закриття виробництв із неґативною доданою вартістю повинне скоріше підняти, ніж зменшити ВВП. Але неґативна природа багатьох товарів виявилася тільки з моменту лібералізації цін. Рятування від виробництв із від’ємною доданою вартістю підняло ВВП стосовно його ж рівня без цієї «операції», але продовжує залишатися причиною падіння ВВП стосовно рівня, досягнутого в той період, коли внутрішні ціни були ізольовані від конкурентних світових цін. У перехідний період неабияка частка продукції, що випускається, була радикальним способом скорочена, причому без особливого наміру незабаром замістити її иншою продукцією. Якнайбільше – падіння виробництва замінялося ростом імпорту. Деякі компанії були витиснуті з ринку кризою кредитних відносин, вбивчо високим позичковим відсотком, що стягувався не тільки за свіжими позиками (цілком виправдана міра, якщо взяти до уваги необхідність фінансових обмежень в ім’я успішної стабілізації), але також і за старими боргами.

Иншою, оманливою спробою пояснити спад виробництва є посилання на незареєстрованну економічну діяльність. Чим жорсткіше ця діяльність придушувалася при соціялістичному режимі, тим більше пишним цвітом вона розцвіла на самому початку змін. З цієї причини питома вага тіньової економіки зростала значно швидше в Литві і Румунії, ніж в Угорщині і Хорватії. Пізніше, у результаті процесу поглинання підприємств, відносна значимість цього сегмента економіки почала падати, і падіння це було більш швидким у більш просунутих країнах зі здоровими громадськими інститутами і ліпшим правовим регулюванням. Темпи раннього розквіту і наступного відносного спаду тіньових економік відрізнялися, але тепер цей розрив скоротився. Навіть якщо обсяг незареєстрованного виробництва складає зараз одну третину чи навіть половину від національного доходу, на нинішньому етапі переходу він безумовно буде рости набагато повільніше, чи, у всякому разі, не швидше, ніж легальна частка товарів, що випускаються.

Обсяг незареєстрованої економічної діяльности за визначенням не може бути точно виміряний, можливі лише приблизні оцінки⁵⁰. Проте, дане обставина не повинна слугувати обґрунтуванням для небажання долучити нібито неіснуючі товари і послуги до загального виробництва. У всякому разі, якщо неофіційна частка ВВП настільки велика, як припускають, вона повинна бути включена (що не зроблено) у базову оцінку, від якої ведеться відлік наступного скорочення чи зростання виробництва. Иншими словами, якщо тіньова економіка здатна підвищити рівень реального ВВП, усе-таки не слід сліпо довіряти офіційній статистиці чи росту падіння. Більше того, реформи варто розглядати як поступовий процес лібералізації тіньової економічної діяльности. У будь-якому випадку, з часом масштаб цієї діяльности знижується мірою розвитку ринку.

Існує кілька цікавих оцінок частки тіньової економіки в перехідних країнах. Кауфман наводить наступні дані: у 1994 році її частка складала всього 10% в Узбекистані і 15% у Польщі, але 40% у Росії і 64% у Грузії. За Кауфманом, середня цифра складає приблизно 30% від ВВП. На самому початку перетворень частка тіньової економіки знизилася, якщо не зважати на більшою мірою дезінтегровані (як протилежність до більш дерегульованих) країни, наприклад, Росію й Україну, у також держави, втягнуті у регіональні конфлікти (Азербайджан, Албанія, Вірменія, Боснія-Герцеговина і Таджикистан)⁵¹.

З инших причин тіньовий сектор процвітає у перекрученій економіці Куби, де швидко зростаюча ненормативна економічна активність є побічним ефектом дефіцитного-інфляційного синдрому. Обмежена лібералізація вкупі з реформами, початими урядом Кастро в саме останнім часом, дозволили розвинутися і тіньовій економіці, але всі спроби взяти її під контроль виявилися безуспішними. Тому тіньові процеси продовжуються і понині, але без будь-якого контролю й оподатковування. Такий стан справ уже був у деяких постсоціялістичних Европейських країнах у 80-х роках. Куба, схоже, готова повторити відому послідовність: лібералізація, супроводжувана зростаючою тіньовою економікою, потім період скорочення неофіційної ділової активности мірою того, як вона поступово вкладається у рамки законодавства.

У реформованих соціялістичних економіках Китаю й Індокитаю (Камбоджа, Лаос, В’єтнам) тіньовий сектор ріс швидшими темпами, ніж державне виробництво. Це відбувалося тому, що всеосяжна лібералізація поєднувалася з дуже слабкою фіскальною системою. Тіньова економіка в Китаї за оцінками фахівців досягає 20% від ВВП, хоча деякі експерти підвищують цей показник до 50%, що навряд чи правильно. Наприклад, Д. Уокер вважає, що «підпільна економіка складає 20–30% від ВВП у Південній Кореї і Малайзії і 30–50% у Китаї, Індокитаї і Таїланді». («Економіст», 1998 р.). Чесно кажучи, навряд чи доречно називати таку економіку «підпільною», коли вона живе і тримається досить стійко на ногах – прямо на вулицях, – нехай навіть і дотепер не відображена в офіційній статистиці і не обкладена податками⁵².

Поки існував соціялізм, сторонні спостерігачі, піддаючи його справедливій критиці, винайшли термін «офіційний оптимізм». Дивно, але цей самий оптимізм широко поширився вже у перші постсоціялістичні роки, а потім міжнародні організації піднесли його на нові висоти. Якби цей офіційний оптимізм був більш точним в оцінках і прогнозах, виробництво нині було б принаймні наполовину більше, ніж є насправді. На жаль, щорічний реальний стан справ все більше і більше розходиться з прогнозованим. З початку перехідного періоду і донині жодна велика міжнародна організація чи шанована дослідницька група виявилась неспроможною передбачити істинний обсяг економічного спаду, до того ж усі вони схильні переоцінювати темпи економічного росту там, де він є.

Так, наприклад, навесні 1991 року МВФ пророкував, що темпи росту ВВП у Східній Европі складуть -1,5% у 1991 році і -2,8% у 1992 році. Восени 1992 року МВФ переглянув свої оцінки і назвав -13,7% і -9,2% відповідно. Таким чином, замість сукупного очікуваного росту у 1,3% надто оптимістичний прогноз був замінений на 22% спаду виробництва. Незважаючи на настільки помітний промах у розрахунках і дійсне скорочення росту ВВП у 1991 році на 11%, МВФ, анітрохи не засмутившись, знову протер свою заповнену димом кришталеву кулю і пророкував ріст на 2,4% у 1993 році. І хоча цей рік виявився роком позитивного росту у Східній Европі, реальний ВВП виріс тільки на жалюгідні 0,4%, тобто вшестеро менше передбаченого.

Нам можуть заперечити, що в період переходу дуже важко пророкувати майбутнє. Так, напевно. Як і брати уроки з минулого. Наприклад, МБРР планував зниження ВВП для Східної Европи в 1991 і 1992 роках на 11 і 4,3% відповідно, але у подальшій доповіді оцінював скорочення на 10,6 і 4,2%. Що ж до росту у 1993 році, банк знизив його з 0,7 до 0,4%.

Але це все незначні і тому повністю зрозумілі розходження, що обумовлені, можливо, методологічними і технічними факторами. Але часом дані бувають змінені заднім числом з політичних міркувань. Скажімо, загальна картина написана так, щоб вона виглядала більш привабливою і щоб не занадто впадали в око помилки політичного керівництва, на які вказують критики. Наприклад, у Польщі спробували частково приховати спад виробництва і зниження життєвого рівня на початковій стадії перетворень. Яскравим прикладом спроб такого роду може служити розрахунок, зроблений у Польщі, у якому свідомо занижена оцінка падіння ВВП із 11,6% у 1990 році і 7% у 1991 році до більш прийнятної цифри у -7% за первісний період перехідного спаду. І підсумки важкого 1990 року – року «шоку без терапії» – випарувалися з документів, як зачаровані.

На думку Чижевского, Орловского, Зенковского обсяг ВВП, зазначений у національній статистиці, був завищений, тому що інфляцію за 1996 рік (549%) вона розглядала як дохід, а це означало (відповідно до законодавства про доходи) збільшення вартости матеріяльно-виробничих запасів, замість того щоб інфляцію відняти від обсягу.

Ці ж автори пропонують також новий метод оцінки питомої ваги факторів, що обумовлюють зрушення в промисловому виробництві Польщі за період 1989–1991 рр. Розглянуто сім факторів: «ефект РЕВ», «инші» зміни в експорті, вплив імпорту, вітчизняна розбіжність ефектів РЕВ, вітчизняна розбіжність «инших» ефектів чистого обсягу експорту, ефект стабілізації (два останніх обчислені за допомогою аналізу надходження-випуску) і, нарешті, «структурний ефект». Останній фактор активно використовувався для пояснення инших залишкових явищ, незважаючи на те, що кількісні структурні зміни вже були піддані вичерпному аналізу. Цей «структурний ефект», як часом буває, мав у 1990 році більше неґативне значення, ніж стабілізація, що внесло позитивний вклад у зміну обсягу промислового виробництва у 1991 році.

Деякі з доказів не мають під собою жодного реального ґрунту, а инші надто роздуті. Пошук товарів змінився пошуками роботи, гігантська черга безробітних замінила незліченні черги за товарами, водночас добробут населення погіршився через нестабільність робочих місць. Більше того, існуюче законодавство про національний доход не містило в собі «споживчу додану вартість», отриману шляхом вільного доступу до ринків і розширення споживчого вибору.

Инші економісти (Е. Берг і Дж. Сагс) намагаються довести, що реальний спад у Польщі в 1990 році склав тільки 4%, незважаючи на жахаюче зменшення реальної заробітної плати (приблизно 25%). Звичайно, завдяки усуненню дефіциту спад реального споживання був меншим, ніж офіційно зареєстроване падіння реальної заробітної плати. Проте, різниця між ними була значно меншою, ніж стверджували «инші економісти». І це не просто введення в оману, але бажання довести, що відбулося лише деяке зниження життєвого рівня, тоді як безробіття стрімко росло, а споживання скорочувалося. Кількість безробітних за один тільки рік досягло понад мільйон осіб, і в цей же період було зареєстровано найістотніше падіння реальної заробітної плати.

Захисники такого, фактично зреалізованого, пакету заходів пророкували короткий економічний спад, раннє оздоровлення економіки і швидке зростання виробництва, але помилилися у всіх трьох позиціях. Спад тривав удвічі чи тричі довше, ніж очікувалося, скорочення виробництва виявилося набагато більшим, ніж у найбіль песимістичному прогнозі, а оздоровлення економіки, коли воно нарешті наступило, йшло дуже мляво. Коли ці пророкування не збулися, розробники стратегії і їхні захисники, будучи неспроможні змінити сьогодення, спробували змінити минуле. У допущених прорахунках вони заднім числом звинуватили не свої ж помилкові тактичні припущення, що були засновані на перекошеній економіці, не помилкові прогнози, базою для який послужили неправильні припущення, але несприятливі і непередбачені обставини. Коли їхні дії були піддані критиці, вони заявили, що запропонована ними методика була не повністю втілена в життя.

Насправді ж, політичні лідери і правлячі партії, якби вони могли передбачати результат, ніколи б не насмілилися проголосити економічну програму, що передбачає падіння виробництва на чверть чи на 50%. Якби вони це зробили, жоден з них не зміг би вистояти навіть при відсталій демократичній системі. У них не було б жодного шансу впровадити у життя свої структурні програми, якби вони заздалегідь привселюдно зізналися, що ці програми повинні призвести до різкого економічного спаду і зниження рівня життя. Така заява, навіть разом з обіцянками, що спад буде короткочасним, не знайшла би підтримки у народу.

Між урядом, що складає плани, і суспільством, що плекає надії, завжди йде гра; як і міжнародні організації, що натискають, намагаються нав’язати свою гру країнам, що пробують опиратися твердим програмам ззовні; як і між правдою і неправдою політичних дебатів, між добримиі поганими намірами в політичному перетяганні каната.

Так чи инакше, не важко проаналізувати справжні обставини і передбачити результати заявлених політичних програм. Було б набагато ліпше сказати, що умови, необхідні для зниження чи зростання виробництва можуть і не виникнути, ніж прогнозувати потрясіння від заходів, що вживаються у настільки мінливих обставинах. Якби деяким з неґативних наслідків цих заходів було приділено більше уваги, з’явилася б можливість почати превентивні кроки, але цього не було зроблено.

Висновок із усього сказаного такий: неважливо, що в когось забракло розумову прийти до вірних висновків; важливо те, що в лідерів країни не вистачило політичної волі зробити це. Схоже на те, що влада і політикани зовсім не хочуть довідатися правду про наслідки початих ними кроків, оскільки таке знання може виявитися неприємним для них. Часом здається, що їх повністю влаштовує «щасливе невідання». Вони розуміють, що це не просто інтелектуальна дискусія на тему «Хто правий, хто винуватий?», але політична боротьба за те, чиї інтереси будуть задоволені в першу чергу, і за те, які інтереси запанують. А можливо, були не просте помилкові прогнози, а результати політичних компромісів і економічних угод?

У 1990 році польський уряд обрав явно помилковий сценарій, що передбачав незначний спад в економіці усього на 3,1%. Зробив він це частково через необ’єктивну оцінку своєї власної політики, а частково для того, щоб ввести в оману суспільну думку і знайти в такий спосіб якщо не підтримку, то, принаймні, нейтральну реакцію на непопулярні наслідки. Спад в економіці насправді був учетверо більшим, ніж очікувався.

Політикам з такого досвіду варто було б витягти необхідні уроки, але, на жаль, цього не відбулося. І це не єдиний приклад подібних прорахунків. От, скажімо, Болгарія. Коли у 1997 році стало очевидно, що урядові заходи викликають серйозний спад в економіці, була запущена нова, жорстка програма, що має за мету не допустити спад виробництва на понад 4%. У підсумку спад виявився удвічі більшим. Такий же розвиток подій спостерігався у Чехії у 1998 році.

Прогнози впливових міжнародних організацій і зроблені на їхній основі кроки иноді не піддаються поясненню. Країни-учасниці Бретонвудських угод найчастіше надто оптимістично налаштовані щодо підтримуваних програм. Основний арґумент для тих, кому вони надають підтримку, дуже простий: пробуйте, результати дуже привабливі, тому люди повинні погодитися зараз затягти паски, щоб пізніше трохи насолодитися плодами ваших зусиль. Однак, справа насправді обертається тим, що плоди дозрівають дуже повільно, дістаються далеко не всім, та й на смак вони куди менш привабливі, ніж було обіцяно. Але порадникам картати себе нема за що: паски вже затягнуті і шкоди ніякої. А уряди подібних держав, підтримувані ЗМІ і зацікавленими колами, ревно дякують иноземним «порадникам», хоча ніхто цього від них не вимагає.

У той час, як окремі представники політичної і соціяльної еліти уже спробували благ, відриваючи великі шматки, більшість населення наївно очікувала ліпшого майбутнього, свято вірячи в обіцянки і прогнози. Зруйнувати таку майже релігійну віру звичайно дуже важко. Тому нова реальність розглядається людьми як щось ліпше всупереч фактам. Але основний парадокс полягає в иншому: нема сенсу підраховувати прибуток і збитки, оскільки платять, як правило, одні, а вигоду дістають инші. Казино завжди в прибутку, незалежно від того, хто виграє і хто програє, і господарям немає діла до того, що виграють одиниці, а у програші – усі.

У перехідних економіках існували стратегії (і ідеології) оптимістичного майбутнього і райдужних надій. Вони ґрунтувалися на помилковому визначенні відправних точок, але також і на зумисне перекрученій картині того, що чекає наприкінці шляху. Зрозуміло, це ніколи не визнавалося офіційно.

Системні перетворення й еволюційні заходи виявилися помилковими, ринок зазнав невдачі, хоча передбачалося, що він буде працювати ліпше, ніж планове господарство. На останніх етапах уже приреченої планової економіки реальність була незрівнянно гірша прогнозів і чекань.

Цей розрив тепер уже не настільки хвилююча тема, відколи ситуація стала поліпшуватися, проте, різниця між пророкуваннями і наслідками все-таки досить помітна. Навесні 1997 року ЕБРР пророкував, що темпи росту ВВП для всіх 25 країн, з якими співпрацює ця організація, становитимуть у поточному році приблизно 3%: 3,9% для постсоціялістичних країн Европи і 1,4% для країн СНД. Пройшло лише шість місяців (наприкінці 1997 року), і ці цифри були переглянуті в бік зниження (у чому немає нічого дивного). Тепер було передбачене збільшення ВВП всього лише на 1,7% для всієї групи країн, виходячи з 3,1% росту для Европи і 0,8% для країн СНД.

Величезний спад у перехідних економіках є вже історичним фактом. Це визнано всіма, хоча окремі фахівці, політичні партії й організації, яких, до речі, обвинувачують у всіх бідах, усе ще намагаються мінімізувати справжній масштаб того, що сталося. Розглядаючи безпрецедентний обсяг спаду виробництва, можна сказати, що постсоціялістичний спад був грандіозним за весь післявоєнний період. Незважаючи на оздоровлення економіки в окремих країнах, їм належить пройти ще довгий і нелегкий шлях, поки вони досягнуть рівня виробництва, що був на початку перетворень. Лише у половини з країн-реформаторів намітився позитивний ріст у 1994–1997 рр.

Трохи поліпшилася ситуація у 1998 році, а в Росії й Україні, країнах, що мали найбільш могутню економіку, спад виробництва продовжується.

Країни, що почали процес переходу, втратили близько однієї третини свого ВВП за перші сім років реформ, і втрата ця не може бути відновлена у найближчі роки. Тут варто навести один приклад, хоча він, можливо, і недоречний. ВВП республіки Чад скоротився приблизно на 50% у період з 1960 по 1990 рр. Росії треба було всього сім років, щоб її ВВП скоротився наполовину з 1990 по 1996 рр. І це ще не найбільш разючий приклад серед країн-реформаторів (табл. 13). Сьогодні Росія переживає другий етап промислового спаду в результаті фінансової кризи 1998 року, у той час як инші країни вже ступили на шлях росту.

Таблиця 13. Спад і ріст у перехідних економіках, 1990–1997 р.р.

Джерела: Офіційна статистика, дані міжнародних організацій, авторські розрахунки.

Є також і позитивні приклади: більш успішне проведення реформ в Естонії, Киргизії, Угорщині, Польщі, Хорватії і Словенії. Але це жодним чином не доводить адекватности стратегії переходу на його ранній стадії, як і немає потреб пов’язувати відносні успіхи переходу в деяких постсоціялістичних країнах із шоковою терапією.

Те ж саме можна сказати про зловживання концепцією економічної динаміки Й. Шумпетера. У своїй теорії Шумпетер запропонував концепцію «творчого руйнування», де говорилося про економічний ріст, спричинений прагненням до накопичення і створення найбільш сприятливих умов для бізнесу на основі технічного прогресу, що черпає сили в гострій конкурентній боротьбі, але аж ніяк не до реального їхнього руйнування.

Але на ранньому етапі реформ «творче руйнування» Шумпетера було неправильно витлумачене, тому суспільство пережило сильний шок без терапії і неабияку дозу руйнувань без творення, що привело замість стійкого росту до тривалого спаду й інфляції.

Ідея Шумпетера про «творче руйнування» може мати успіх тільки стосовно реформування макроструктури і тільки за умови поступового, а не шокотворчого її перетворення. Якщо і існують відмінності між інститутами старої і нової систем, необхідно постійно створювати нові структури і демонтувати віджилі. Подібний демонтаж і справді може мати «руйнівний» характер, тому він повинен проводитися свідомо і планомірно.

Навпаки, будь-яке руйнування реальної економіки, які б ідеологічні обґрунтування під це не підводилися, призводять до спаду виробництва. Залишається дивуватися, що подібний підхід до проблеми переважав на перших етапах переходу. Це була помилка, і вона дуже дорого коштувала.

4.4. Системний вакуум: ні плану, ні ринку

Тривалість перехідного періоду може бути пояснена наявністю «системного вакууму», що триває набагато довше, ніж розраховують прихильники «шокової терапії». Ситуація з економікою, що балансує між планом і ринком, стала справжнім жахом для низки країн. Але цього могло і не бути, якби одна група осіб, що проводила перетворення, не піддалася б спокусі перерозподілити державну власність у своїх інтересах, а инша – не займалася б безвідповідальним експериментуванням на настільки «родючому полі».

Погане управління процесом переходу привело до створення «гібридної системи», що лише додало труднощів. Сам же феномен «гібриду» полягає в наступному. За рівнем життя населення Росія подібна до Африки, за рівнем корупції – до Пакистану, примхливим парламентом нагадує Бразилію, сепаратизмом – Канаду. Від перехідних країн Росія взяла стабілізацію по-болгарськи, фіскальну політику по-румунськи, монетаристську політику Польщі, приватизацію Чехії, реструктуризацію Словаччини, обслуговування зовнішнього боргу, як в Угорщині, міжреспубліканські відносини, схожі з Югославією і контроль за банками за типом Албанії.

Системний вакуум дуже наочно проявився у другій за величиною країні з перехідною економікою – Україні, де спад виробництва продовжується з початку 1990 року. Лише в середині 1997 року впертий у своїй опозиційності парламент України схвалив проєкт Цивільного кодексу країни в тому варіанті, який, за словами реформаторів, може створити законні підстави для початку перетворень ринкової економіки країни. Західні юристи вважають, що цей Цивільний кодекс став великим кроком України у справі заміни її незграбних законів совєтської епохи на західну юридичну систему, що відповідає капіталістичній економіці.

Україна не єдина з країн, у яких створення належних юридичних рамок стало всього лише спізнілим початком тривалого процесу структурних змін. Прийняття Цивільного кодексу виявилося в Україні досить важкою справою, а реалізація нової стратегії розвитку в межах нових інституційних рамок викликає, як виявляється, великі труднощі.

Системний вакуум з’являється, в першу чергу, в країнах, що використовують найбільш радикальні методи для демонтажу колишніх суспільних інститутів. Цей вакуум став наслідком радикального, проведеного з ідеологічних і політичних міркувань, повалення («творчого руйнування»?) старих інститутів без створення нових.

У деяких країнах, як, наприклад, в Угорщині, Литві, а пізніше в Чехії, після невдач на перших етапах перетворень була розроблена більш успішна економічна політика. До середини 90-х років «інтерактивна» економічна політика, націлена на поступові структурні зміни і залучення суспільства в процес перетворень, повністю змінила на ліпше і польську економіку. У цьому випадку первісні «шокова терапія» і «творче руйнування», що провадили до некерованости і системного вакууму, були замінені на послідовну терапію і творче будівництво.

У ході першого етапу перетворень неправильні уявлення про швидке оздоровлення економіки, що повинно супроводжуватися стійким ростом, були тісно пов’язані з настільки ж неправильними уявленнями, що нові соціяльні і суспільні відносини можуть виникнути стихійно, самі по собі. Передбачалося, що між цими процесами буде існувати зворотний зв’язок, що відразу ж виникне і ринкова інфраструктура з усіма її взаємозв’язками. Такий зворотний зв’язок і справді існує, але, на жаль, є величиною неґативною, і процес, який, як передбачалося, буде підтримуватися творчими силами, обернувся мітом. Замість того системний вакуум став причиною ще більшого спаду виробництва, що, у свою чергу, зробило усунення синдрому «ні плану, ні ринку» ще складнішим.

Стара система розподілу з її неефективністю була надто швидко демонтована, а нова система розвинутої ринкової економіки ще не була створена. Природний взаємозв’язок між економічним розвитком і соціяльною еволюцією був порушений. Виник так званий «дикий» ринок, і це позначилося на економічній ефективності і розподілі благ не на користь їхніх виробників. І знову замість ринку виник системний вакуум, і лише деякі змогли скористатися з цієї ситуації. Ліпшим, чи, вірніше, гіршим прикладом знову стала Росія.

Низька ефективність роботи і слабка дисципліна управлінського апарату всіх рівнів, помножена на корупцію, некомпетентність і недосвідченість, внесли істотний вклад в економічний спад. Рішучість будь-якої структури, що хоче чесно вести справи, була приречена на провал. Найпростішим способом вижити в новій Росії став обман податкових служб, сплата данини рекетирам, підкуп місцевих бюрократів і затримка зарплати працюючим (чи взагалі несплата). Система не тільки дозволяла все це робити, вона підштовхувала до таких дій.

Такого стану можна було б уникнути, і наступний хід подій не був виправданий таким прологом. У Росії говорять: хто старе пом’яне, тому око геть, але результати на сьогодні надто серйозні для майбутнього, щоб взяти і викреслити їх з пам’яті.

Замість збанкрутілих «шокової терапії» і «творчого руйнування» активна політика створення необхідних структур може скоротити період перехідного спаду і сприяти початку оздоровлення⁵³. Тривалість спаду залежить від успадкованих економікою «родових» рис, але також і від ступеня системного вакууму. Чим раніше система почне приходити в себе, тим раніше вона вийде на дореформенний рівень виробництва.

Отже, процес повернення економіки на шлях росту може бути прискорений відповідними структурними заходами. У Росії, де про ріст ВВП на 0,4% було офіційно заявлено у 1997 році, промислове виробництво знову виявляє тенденцію до спаду. Спад знову проявився й у таких країнах, як Албанія, Болгарія, Латвія, Румунія, у Чехії приріст виробництва знову сповільнився.

4.5. Революція у правах власности і спад виробництва

Перехід неможливий без приватизації. Якщо вона не була проведена, це означає, що не відбулося істотних змін у правах власности і можуть бути тільки реформи, але не перехід. Часткова децентралізація в Европі була здійснена ще при соціялістичній системі, а такі країни, як Китай і В’єтнам, просунулися досить далеко й у більш ґрунтовних перетвореннях, проте, держава залишалося власником основного майна. Найістотнішою характеристикою переходу до повномасштабного ринку і реставрації капіталізму є передача власности від держави до приватних власників.

Існує широко поширена думка, що для досягнення стійкого економічного росту досить приватизувати державне майно, і чим швидше, тим ліпше. Відповідно до цієї теорії, приватизація разом з лібералізацією і запровадження жорстких бюджетних обмежень буде сприяти оздоровленню і швидкому, стійкому росту. Але такий сценарій ніхто не рекламував, оскільки навіть країни, що мають досвід такого підходу, ще не дійшли до безупинного росту.

Темпи росту (чи спаду) не перебувають у прямій залежності від темпів і обсягу приватизації. Базуючись на цій точці зору, можна, наприклад, прийти до висновку, що підхід Бєларусі до приватизації більше сприяв росту, ніж шлях, обраний Латвією, коли ВВП Бєларусі у 1998 році складав 72,6% від дореформеного рівня, а ВВП Латвії в тому ж році був тільки 58,4%. Чи можна (на тій же підставі) вирішити, що, відповідно до прогнозів, Узбекистан і Угорщина у 1998 році повинні були досягти у ВВП рівня 1989 року (88,1 і 91,5% відповідно), вони, без усякого сумніву, здійснювали приватизацію єдиним способом, як до краху соціялізму, так і після.

У дійсності, Польщі, наприклад, вдалося приватизувати приблизно той же обсяг державної власности, що і Чехії, але зробити це набагато успішніше стосовно темпів росту. У порівнянні з дореформенним рівнем ВВП цих двох країн складали у 1989 році приблизно 119 і 99% відповідно. Режисери й адвокати «революційних» кроків у сфері приватизації були здивовані тією обставиною, що темпи зростання виробництва були вищими в Польщі, де здійснювався поступовий підхід до денаціоналізації. Таким чином, темпи приватизації не є ключем до зростання виробництва.

Приватизація, здійснювана державою шляхом розпродажу майна на постсоціялістичному ринку, безпосередньо впливає на розподіл благ, ефективність і ріст економіки, але цей вплив може бути як позитивним, так і неґативним у залежності від управлінської структури конкретної країни.

На противагу иншим економічним системам у постсоціялістичних країнах, приватизація планувалася як спосіб створення капіталізму без створення класу капіталістів. У країнах, що реалізували великі програми приватизації і структурної перебудови у 90-х роках, такі завдання не ставилися, тому що вони мали у своєму розпорядженні фондові біржі, інвестиційні банки і т.д. До того ж, у них завжди знаходилися групи людей (фахівців, ділків), що знають правильні шляхи виходу з будь-якої ситуації. У перехідних же країнах існував дефіцит інвестиційних засобів, а клас підприємців лише робив перші боязкі кроки у незнаній для нього економічній і соціяльній обстановці.

Перший вагомий арґумент на користь приватизації в тому, що її проведення достатнє для підвищення ефективности розподілу ресурсів і, як наслідок, для швидкого і стійкого росту економіки. Цей висновок базується на припущенні, що внаслідок усунення дефіциту буде швидше досягнуте найбільш повне використання потужностей підприємств, а це, у свою чергу, буде сприяти зростанню виробництва в короткотерміновій і середньотерміновій перспективі.

Невдовзі, однак, стало зрозуміло, що передача прав власности зможе привести до повного використання потужностей тільки у тому випадку, якщо вона буде супроводжуватися здоровими реформами соціяльних і суспільних відносин, новим, ринковим мисленням і, головне, новими методами корпоративного управління. У протилежному випадку через хаос, що завжди сусідить перетворенням, поки не встановився новий порядок, розподіл потоків капіталу може виявитися ще менш ефективним, ніж це було до приватизації, і така ситуація може затягтися на довгі роки. У той час, як частина ресурсів буде відразу пущена в справу найбільш ефективним шляхом, инша їхня частина буде розпорошена, або й розтринькана. Більше того, вони можуть бути просто вкрадені чи вивезені за кордон.

Управлінська недуга вражає країни на ранніх етапах перетворень, роблячи їхню політику слабкою і неефективною. Серед малорозвинутих країн це найяскравіше демонструє Нігерія, де є великий приватний сектор з великим досвідом підприємництва, але через пороки управління і помилки у політиці країна нездатна підтримувати економічний ріст.

Другий арґумент на користь приватизації – те, що радикальна лібералізація торгівлі повинна породжувати швидке задоволення попиту і негайне зростання виробництва. На жаль, сталося навпаки. Через слабку конкуренцію, структурну негнучкість і брак досвіду дій у нових умовах задоволення попиту виявилося неґативним. План зник, але ринок ще не з’явився. Замість росту економіки, що очікувався слідом за лібералізацією торгівлі, наступив глибокий спад. У середньотерміновій перспективі у виграші виявилися ті країни, що повільно, але твердо йшли шляхом лібералізації.

Третім арґументом на користь приватизації є те, що макроекономічна стабілізація, особливо якщо вона проводиться радикально, буде сприяти прагненню до накопичення коштів і, тим самим, можливості інвестувати їх в ефективні і конкурентоспроможні підприємницькі проєкти, зокрема, у швидко зростаючий приватний сектор. Наслідком цього повинен стати внесок у довготерміновий стійкий ріст економіки, але на практиці стабілізація не була досягнута настільки швидко, і натомість було значне скорочення існуючих вільних коштів і заощаджень.

Крім того, переміщення заощаджень з державних банків у комерційні автоматично не стимулює схильність населення і підприємців до інвестицій і, відповідно, не забезпечує більш ефективного вкладення коштів. Подібний процес вимагає надійного банківського сектору і стабільної політичної атмосфери. Немає нічого дивного в тому, що в період змін політична сцена була більш рухливою, ніж економічна. Раптові політичні зміни означали, що пріоритети й інструменти економічної політики стають минущими, і це значно впливало на діловий клімат, уже не кажучи про настрої серед населення.

Хоча приватизація і сприяла поширенню капіталу в довготривалій перспективі, але в короткотривалій і середньотривалій перспективі немає достатніх умов для акумуляції і конкурентного вкладення приватних заощаджень.

Иншими словами, неправильна послідовність у застосуванні лібералізаційних заходів і приватизації може зменшити розмір наявного капіталу, замість того щоб його збільшити. Якщо ж це відбудеться в період соціяльної нестійкости, що супроводжує ранні фази перетворень, тоді приватизація і лібералізація приведуть до спаду, а не до росту. Фінансова, а особливо банківська система, є найбільш вразливою частиною перехідних заходів для акумуляції капіталів. Тому фінансова система повинна бути реконструйована до початку приватизації.

Тепер буде простіше зрозуміти, чому у кожному конкретному випадку не існує прямого зв’язку між регулюванням усіх сфер соціяльних відносин і економічним розвитком у період переходу. Як би не оцінювався цей феномен, такі країни, як Чехія в 1997–1998 рр. у соціяльно-політичному плані просунулися досить далеко, але показують дуже млявий ріст, якщо не стагнацію, тоді як инші, наприклад, Бєларусь чи Грузія, демонструють помітно більш високі темпи росту при меншій структурно-управлінській зрілості (табл. 14). Середній темп росту економіки у Чехії в 1997–1998 р.р. оцінювався приблизно в 1,5%, 6% – у Бєларусі і 10% у Грузії.

Таблиця 14. Прогрес у соціяльно-суспільному розвитку і ріст ВВП

Джерела: дані ЕБРР, РЕВ, авторські оцінки.
*Класифікація ЕБРР по різним курсам 1–4,5
Класифікація МБРР: 4 = провідні реформатори, 3 = просунуті реформатори, 2 = середні реформатори, 1 = запізнілі реформатори, 0 = перебувають під впливом регіональних факторів.

При розробці сценарію переходу варто брати до уваги не тільки обсяг приватного капіталу, ступінь лібералізації й инші фактори, але ясно уявляти собі шляхи подальшого розвитку. Зрештою, приватизація і лібералізація є всього лише засобами, але не цілями розвитку. Прогрес у розвитку приватного сектору й у стабілізації соціяльної сфери починає відігравати вирішальну роль, коли буде піддана рішучій і всебічній перебудові вся система управління.

5. Перегляд Вашинґтонського консенсусу

5.1. Стратеґія без росту: відсутні елементи

Наприкінці 80-х і початку 90-х років був розроблений так званий «Вашинґтонський консенсус», покликаний з’ясувати справжню суть шляху переходу від стабілізації до росту. Відповідно до цього консенсусу, однієї твердої фінансової політики, разом з дерегулюванням і лібералізацією торгівлі, було б досить, щоб усунути стагнацію й ініціювати економічний ріст. Хоча ця методика була розроблена, головним чином, як спосіб вирішення проблем для Латинської Америки, вихідні постулати реформ, засновані на Вашинґтонському консенсусі, були використані, щоб вирішити структурні кризи в різних регіонах. Таким чином, Вашинґтонський консенсус став важливим фактором впливу на курс постсоціялістичного переходу.

Основні положення цієї угоди – їх всього десять – повинні стати загальними принципами для урядових органів, фінансових організацій, фахівців у сфері економіки і т.д. От ці положення:

– фінансова дисципліна. Дефіцит бюджету не повинен бути великим, щоб його можна було покрити без застосування інфляційного податку;

– пріоритет суспільних витрат. Витрата коштів повинна бути переорієнтована зі сфер, важливих з політичної точки зору, на сфери з високою економічною віддачею і потенційно здатні поліпшити розподіл доходів;

– податкова реформа повинна містити у собі розширення бази оподаткування і зниження граничних ставок. Мета цього – підсилити стимули і поліпшити горизонтальну справедливість без зниження досягнутої прогресивности;

– фінансова лібералізація. Вищим її пріоритетом є ринково орієнтовані процентні ставки. Але досвід показує, що ринково обґрунтовані ставки можуть бути високі рівно настільки, щоб не загрожувати платоспроможності виробничих підприємств і уряду;

– валютний курс. Країни мають потребу в однаковому (принаймні для торгових угод) валютному курсі, установленому на рівні, досить конкурентоспроможному для того, щоб ініціювати швидкий ріст нетрадиційних раніше експортних товарів і при цьому гарантувати експортерам, що така конкурентоспроможність буде підтримуватися у майбутньому;

– лібералізація торгівлі. Кількісні торгові обмеження повинні бути якнайшвидше замінені митом, а останні повинні послідовно зменшуватися до досягнення загальноприйнятого розміру мита в інтервалі 10–20%;

– прямі иноземні інвестиції. Штучні бар’єри необхідно усунути, і иноземним, і вітчизняним фірмам повинні бути надані рівні умови;

– приватизація. Державні підприємства повинні бути приватизовані;

– дерегулювання. Уряди повинні усунути обмеження, що перешкоджають появі нових фірм чи стримують конкуренцію. У иншому випадку уряд повинен представити докази, що обмеження запровадженні з міркувань державної безпеки, а нагляд за фінансовими організаціями проводиться задля охорони навколишнього середовища;

– право власности. Законодавство повинно забезпечувати надійні права власности без надмірних витрат і повинно зробити такі права доступними у державному секторі.

Пізніше до документу були прийняті доповнення, де в основному був врахований досвід проблем, з якими зіштовхнулася економіка Латинської Америки у першій половині 90-х років. Були також прийняті до уваги всі уроки инших регіонів, у тому числі Европи й колишніх совєтських республік. Десять головних принципів звучали тепер так:

– збільшити заощадження, у першу чергу, шляхом підтримки фінансової дисципліни;

– переорієнтувати суспільні витрати на соціяльні потреби;

– реформувати податкову систему, серед инших запровадити екологічний податок, земельну ренту;

– підсилити банківське регулювання;

– підтримувати конкурентоспроможний валютний курс, відмовитися від плаваючого курсу і від використання прив’язки валютного курсу;

– домагатися внутрішньорегіональної лібералізації торгівлі;

– розбудовувати конкурентоспроможну ринкову економіку шляхом приватизації і дерегулювання (включаючи ринок праці);

– зробити суворо визначені права власности доступними для усіх;

– створити ключові структури, такі як незалежні центральні банки, міцні бюджетні організації, незалежне і некорумповане правосуддя і біржі праці;

– збільшити витрати на створення насамперед початкових і середніх шкіл.

Принципи Вашинґтонського консенсусу не були спочатку розроблені як вирішення кризових ситуацій у постсоціялістичних країнах, що стали на шлях переходу до ринкової економіки. Вони були призначені для країн, що вже мали ринкову економіку і не є у стані переходу, що пізніше і підтвердив Джозефе Штігліц, віце-президент і головний економіст МБРР.

З цієї причини постсоціялістичні країни, перед якими стояли инші завдання, не могли знайти відповідь на свої пекучі питання у Вашинґтонському консенсусі. Пристосований до проблем постсоціялістичних країн з перехідними економіками документ свідчить, що буде цілком достатньо налагодити основні фінансові питання і приватизувати велику частину державного майна, а наслідком має стати стійкий ріст економіки. Це, на жаль, не більше, ніж спрощення, і події ніколи не розвивалися за цією формулою.

Так, новий документ повністю коректно формулює суть створення інститутів влади, захисту навколишнього середовища і капіталовкладень. Але в ньому все ж так само відсутні кілька важливих пунктів. Головним відсутнім елементом є питання про корпоративне управління державним сектором до його приватизації і питання, пов’язані зі створенням нових управлінських структур.

Один з пунктів раннього Вашинґтонського консенсусу, у якому говориться: «Державні підприємства повинні бути приватизовані», є насправді найбільш важким до реалізації у реальних умовах перехідних країн. Якщо навіть в урядів цих країн є твердий намір здійснити приватизацію у значному обсязі і швидко, це далеко не завжди здійсненно як з чисто технічних причин, так і через політичні умови. Окрім того, існують ще і проблеми послідовности, темпів, розподілу вартостей і прибутку, а також здійснення найбільш ефективного корпоративного управління.

Щоб відповідним чином структуризувати економіку в постсоціялістичних країнах, недостатньо просто створити незалежний центральний банк чи податкову службу. Необхідно також реформувати культуру, атмосферу, мислення управлінських структур і встановити такі зв’язки між ними, що можуть сприяти ефективності і росту економіки.

Хоча проблеми перехідних країн, як уявляється, не домінували у стратегії реформ, запропонованій Вашинґтонським консенсусом, проте, інтерес до процесів, що відбувають у перехідних країнах, постійно демонстрували організації згаданої угоди, включаючи ті з них, що тісно пов’язані з міжнародними економічними і фінансовими структурами. Більше того, здобутий досвід переходу виразно спричинив зміни у деяких стратегічних положеннях консенсусу.

Цікаво, що серйозні труднощі і провали в стратегії переходу за останні 10 років не привернули до себе такої уваги, як пропозиції про шляхи виходу з кризи Південно-Східної Азії за один-єдиний рік.

Відповідно до оцінок, у 1998 році ріст у Південно-Східній Азії упав з -2 до -15%, та й перспективи 1999 року теж не обнадіювали. Капітали полишають п’ять найбільших з охоплених кризою країн – Індонезію, Малайзію, Філіпіни, Південну Корею і Тайланд. З початку спаду ділової активности у середині 1998 року розміри відтоку капіталу склали приголомшуючу суму в 115 млрд. доларів, що складає приблизно 10% від ВВП цих країн. Тим часом, за той же період банківські кредити були скорочені на 88 млрд. доларів, а це ще 8% від ВВП.

Основна відмінність східноазійських країн від країн з перехідною економікою полягає в тому, що проблеми економіки постсоціялістичних европейських країн не впливають неґативним чином на потенціал промислово розвинутих країн.

За уповільненою реакцією на постсоціялістичні проблеми може ховатися й инший фактор – тільки політичний: «це їхні власні помилки, і нехай виходять з ситуації самі». Навіть нувориші миттю засвоїли, що шукати причину всіх лих треба в соціялістичному минулому. Подібні посилання у Південно-Східній Азії були б щонайменше недоречними. З одного боку, політичні лідери там – ті ж люди, що були причетні до азійського економічного «дива». Більше того, ці лідери, на відміну від своїх колег у постсоціялістичних країнах, рішуче заперечують проти всякого «відбілення» минулого; вони приймають на себе частку відповідальности за минуле і не соромляться назвати инших винуватців: міжнародні фінансові організації, иноземні інвестори і світовий ринок капіталу.

Необхідно брати до уваги, що роль країн-учасниць Бретонвудских угод і уряду США, коли незабаром Вашинґтон став головним місцем проведення дебатів, має вирішальне значення, чи це для структурної кризи у Латинській Америці 80-х років, чи для перехідної кризи у постсоціялістичних европейських і постсовєтських країнах упродовж 90-х років, чи для фінансової кризи в Азії 1997–1998 р.р., чи для боргової кризи серед «загрузлих у боргах найбідніших країнах» наприкінці 90-х років⁵⁴.

Здається, що лише Китай менше піддається впливу Вашинґтонського консенсусу. Цікаво, що у Китаї, незалежно від цього, справи йдуть цілком пристойно.

Вашинґтонський консенсус частково зазнав невдачі у тому, що стосується країн з перехідною економікою, оскільки недооцінив значення створення нових структур навіть у той період, коли инші підґрунтя переходу в цілому вже були створені. Цей недогляд пояснює, чому настільки багато західних учених спочатку неправильно зрозуміли справжню природу даної проблеми. Структури можуть бути замінені тільки поступово, і вони сильно впливають на функціонування економіки. Наївно очікувати стабільного економічного росту відразу після того, як основи вже створені, а управлінських структур немає. Насправді, у реальних економічних умовах, неможливо підтримувати основи, якщо за ними не стоять могутні структури. Дуглас Норт писала: «...західна неокласична економічна теорія не переймається цією проблемою, тому не може допомогти в аналізі тіньових важелів управління економікою. Трохи згущуючи фарби, можна стверджувати, що оскільки неокласична теорія робить основну ставку на діяльність результативних факторів і товарних ринків, лише деякі західні економісти розуміють нагальну потребу структурних перетворень для створення таких ринків, тому що вважають їхню наявність необхідною. Набір політичних і економічних важелів, що забезпечують прийнятну цінність угод і надійність зобов’язань, роблять надійним фактором товарні ринки, що лежать в основі економічного росту».

Передбачалося, що ринкові відносини виникнуть самі, «наступного дня» після лібералізації економіки, а економіка відновиться і швидко рушить уперед.

Проте, «наступного дня» лібералізація і стабілізація були у гіршому стані, ніж напередодні. В атмосфері системного вакууму – «ні ринку, ні плану» – виробничі потужності використовувалися ще менше; заощадження і капіталовкладення танули, а замість швидкого економічного росту відбувалося катастрофічне падіння. Відсутність відповідних структур стала ключовим моментом, що випав зі стратегії переходу, запропонованої Вашинґтонським консенсусом. Лібералізація і приватизація, не забезпечені добре організованими ринковими структурами, породили, замість стійкого росту, тривалий період спаду виробництва. І це була аж ніяк не успадкована проблема; це був результат нав’язаної (і тому убогої) стратегії.

За певних умов рекомендації Вашинґтонського консенсусу можуть мати значення для рішення проблем, що з’являються перед менш розвинутими країнами з хворою ринковою економікою. Однак у цих країнах ринкові механізми існували вже багато років, на відміну від постсоціялістичних країн.

Завдання, що виконують ринки капіталу в країнах з розвинутою ринковою економікою, реалізовувалися головним чином через державний бюджет. Відсутність надійних комерційних і інвестиційних банків перешкоджала акумуляції будь-яких накопичень. Таким чином, відразу ж після колапсу соціялізму, відсутність відповідного регулювання ринків капіталу і недостатність ключових організацій, таких як інвестиційні банки, спільні фонди, фондові біржі і контрольні комісії, викликали перекоси, що не могли бути виправлені тільки шляхом лібералізації і приватизації.

У постсоціялістичних економіках створення ринкових організацій і структурних зв’язків не могло відбутися за одну ніч. Процес переходу повинен містити в собі перекваліфікацію персоналу, кадрових працівників, щоб дати їм можливість ефективно працювати у ринковому середовищі. Це процес тривалий, і було б набагато мудріше здійснювати лібералізацію і приватизацію такими ж темпами. Инакше ринок стає диким, а це може загатити рух економіки до конкурентности, ефективности і росту. У цілому ряді країн, що намагалися взяти радикальніший курс на зміни, поспішна лібералізація і повільне створення структур відбувалися паралельно, але нескоординовано, хаотичо, так що стосовно створення управлінських організацій і міжгалузевих зв’язків «творче руйнування» було більше руйнівним, ніж творчим.

При наявності повної зайнятости і навіть браку робочої сили в соціялістичних країнах не існувало системи соціяльного захисту від безробіття, оскільки не існувало самого безробіття⁵⁵. Тому всім перехідним країнам довелося створювати «захисні засоби» від безробіття з нуля. Але ще до змін на недоцільне використання фінансових ресурсів стало накладатися нераціональне використання робочої сили.

Дефіцит житла став серйозною перешкодою на шляху вирішення кадрових проблем. Немає нічого дивного в тому, що в перехідних країнах безробітний витрачає дуже багато часу на пошуки роботи. Рівень безробіття між різними регіонами значно відрізняється. Причиною цього є не тільки концентрація виробництва в окремих регіонах, але також і проблеми з рухливістю робочої сили.

Для вирішення проблем ринку праці необхідна глибока реструктуризація виробничих потужностей, послідовне створення інфраструктур, а також багато років соціяльно чуйного перерозподілу і перекваліфікації робочої сили.

Зрозуміло, що Вашинґтонський консенсус недооцінив межу, до якої відповідні структурні заходи були життєво важливі для різкого підйому в постсоціялістичних країнах і в инших економіках, що проходять процес перебудови.

Напрямок економічної стратегії Вашинґтонського консенсусу мав значний вплив на теорію і практику в постсоціялістичних країнах Европи і колишніх совєтських республіках, як і на соціялістичні економіки в Азії, але за результатами стало ясно, що необхідні стратегічні висновки не були зроблені. Країни з нерозвиненими і перехідними економіками досить швидко усвідомили, що не можна досягти стійкого росту без міцних основ.

Уроки були зрозумілі також у Вашинґтоні і Лондоні, і, починаючи із середини 90-х років, країни-учасниці Бретонвудських угод приділяли більше увагу методикам для створення ринкових структур і поведінкових аспектів у нових умовах. Тепер їм відомо, що лібералізація і структурна реорганізація рівно ж необхідні як для розвитку ринку, так і для економічного росту. Завдяки гіркому досвіду перехідного спаду й особливо азіатській кризі, стало очевидним, що стійкого росту не буде, якщо міцна основа – збалансований бюджет, баланс поточних рахунків, низька інфляція, стабільна валюта, лібералізована торгівля і великий приватний сектор – не буде підтримана відповідними структурами. Прийшло розуміння того, що Вашинґтонський консенсус повинен бути переосмислений і сформульований так, щоб він відображав досвід, отриманий у реальних умовах.

5.2. Уперед, до нового консенсусу

Пошук партнерів, що можуть зробити консенсус успішним, є постійним процесом⁵⁶. Усе це дуже нагадує довічні пошуки таємниці щасливого життя; можна наближатися до розкриття цієї таємниці чи віддалятися від неї, але нікому не дано вирішити цю проблему і відшукати рецепт. Час від часу, коли ситуація міняється і наше знання еволюціонує, перед нами з’являються нові труднощі і нові перспективи.

Добрим прикладом стала декларація Тимчасової комісії МВФ у вересні 1996 р. «Партнерство для стійкого всесвітнього росту». Ця декларація може розглядатися як видозмінена версія колишнього Вашинґтонського консенсусу. У ній міститься 11 пунктів. Пункт 1 підкреслює, що монетарна, фіскальна і структурна політики є взаємодоповнюючими і повинні підкріплювати одна одну. Пункт 3 стверджує, що необхідно створювати сприятливе середовище для приватних заощаджень. Пункт 7 вказує, що бюджетна політика повинна бути скерованою на середньотерміновий баланс і зниження державного боргу. Пункт 9 стверджує, що структурні реформи повинні приділяти особливу увагу ринкам праці. Пункт 10 особливо виділяє важливість доброго корпоративного управління. Пункт 11 робить наголос на те, що банки повинні бути під наглядом, і що нагляд за банками повинен бути посилений, щоб перешкоджати корупції у громадському секторі і відмиванню грошей через банківську систему. Инші пункти також істотно важливі для стійкого розвитку перехідних економік. Вони звертаються до проблем стабільности валютного курсу (пункт 2), «дефляції» (4), опору протекціоністському тиску (5), свободи руху капіталів (6) і фіскального регулювання шляхом відповідних вкладень в інфраструктуру і зниженню непродуктивних витрат (8). Це всі поради, яких так потребували постсоціялістичні й инші країни в першій половині 90-х років. Утім, не факт, що якщо подібні поради були б запропоновані тоді, вони були б взяті до уваги.

У 1997 і 1998 рр. було багато ознак того, що у високих міжнародних колах виникає новий консенсус і що він ґрунтується на ідеях, випробуваних у Польщі у середині 90-х років. Методики, впроваджені на той час у Польщі, були розроблені як альтернатива пануючої стратегії Вашинґтонського консенсусу. Завдяки «багатоцільовому підходу», Польща уникла багатьох неґативних моментів, що їх довелося пережити иншим перехідним економікам, наприклад, у Чехії і Росії, що «загрузли у заплутаних кланових системах, де банки і керівники компаній піклуються про власне благополуччя, але мало що роблять для прибутку акціонерів»⁵⁷.

З приводу першого етапу спаду економіки Б. Мандел, незалежний і авторитетний спостерігач, зауважує: «...було доведено – колишні заперечення існуючого спаду були хибними» і що взагалі цей спад був зумовлений «помилками безпрецедентного масштабу в економічній політиці».

Польський економіст Станіслав Гомулка, прихильник польського варіанту пакету методик 1989–1991 рр. і переконаний послідовник теорії «творчого руйнування» зізнався, що «відсоток спаду загального промислового виробництва в більшості перехідних економік... усе ще залишався дивовижним навіть після того, як була зроблена помірна корекція офіційних даних». З приводу меншої значимости приватизації державного майна стосовно «органічного» росту приватного сектору, він поділяє точку зору, що «єдиним найважливішим фактором, що визначав великі розходження в темпах оздоровлення економік тих країн, у яких воно спостерігалося у 1995–1996 рр., були початковий обсяг і наступний ріст приватного сектору». Однак, надії на те, що створені приватні компанії створять значну кількість робочих місць і тим самим будуть сприяти скороченню рівня безробіття, не виправдалися. У цьому сенсі Польща відтворила модель, знайому з китайського і в’єтнамського досвіду.

Чому ж тоді більш ранній «творчий» кидок знищує державний сектор чи розбиває його?

У світлі економічних і фінансових подій 90-х років, Джефрі Сакс в остаточному підсумку теж змінив свою думку і визнав, що його віра в шокове лікування повинна бути переглянута. Досвід постсоціялістичної Европи (особливо наслідки провалу «шокової терапії» у Польщі у 1989–1991 рр. і затяжна недуга Росії) поряд із кризою в Азії в 1997–1998 рр. цього разу привели Д. Сакса до вірного висновку: «Реформа торгівлі повинна бути, на мою думку, якнайшвидшою, оскільки відкрита економіка дає могутній стимул до розвитку конкуренції і ринкових сил. Фінансова дерегуляція повинна здійснюватися більш поступово... Якщо реформа фінансового ринку протриває кілька років, це нормально; якщо вона буде рухатися вперед крок за кроком, то це також повністю прийнятно».

Цей висновок підтверджує думку, що миттєва радикальна лібералізація неможлива через наявність фінансових ринків, які, на відміну від системи торгівлі, не можуть бути комерціалізованими настільки швидко. Фінансова дерегуляція повинна проводитися поступово, і тут вкрай важлива методика, за якою вона проводиться, а також мета дерегулювання.

Тоді чому ж було таке прагнення лібералізувати і приватизувати практично все «за одну ніч», не звертаючи уваги на попередження про величезну соціяльну ціну такого прагнення?

Думки мінялися настільки радикально, що висновки, взяті з того самого джерела, видаються иноді уривками з зовсім різних видань. Неоліберальний щотижневик «Економіст» инколи всіляко підтримував усяку радикальну, швидку і глибоку лібералізацію і приватизацію в країнах з перехідними економіками. Довгі роки він виступав на підтримку стратегій вільного ринку і звеличував Вацлава Клауса за обраний ним шлях. Трохи пізніше він змінив курс, коли прем’єр-міністру Чехії вже загрожував провал. І раптом «Економіст» написав: «Пан Клаус може звинувачувати тільки самого себе... Його стрімка масова приватизація, що зробила пересічного чеха формальним власником більшости підприємств, але фактичний контроль над ними віддала державним банкам, створила нову кризу, кульмінацією якої стала принизлива девальвація національної валюти у травні 1997 р. Зараз безробіття й інфляція ростуть, а реальні доходи падають; ріст економіки склав 1% у 1997 р. і у ліпшому випадку досягне 2% у поточному році».

Чого ж тоді вартувала демонстративна підтримка миттєвої приватизації і настільки ж необачна підтримка ліберальної стратегії правоцентристських урядів Чехії?

Після того, як азіатська криза досягла масштабів, яких ніхто не міг і припускати, у впливових людей з міжнародних фінансових кіл з’явилися сумніви щодо правильности рекомендацій, запропонованих для постсоціялістичних ринкових економік, особливо Росії. І хоча новий консенсус поки ще не склався, висновки, нарешті, були враховані. Було визнано, що «користь, принесена міжнародними кредиторами з їхніми короткотерміновими кредитами, є сумнівною: вони не передбачають нових технологій; вони не сприяють поліпшенню макроструктури, вони не пропонують надійного фінансування для покриття платіжного дефіциту. У країнах з високими банківськими відсотками по вкладах вони збільшують вже і без того надмірні ставки інвестування. Керуючи припливом коштів, позичальники можуть мати можливість акумулювати фінанси у великих резервних фондах. Азіатська криза ще раз доводить, що лібералізація погано керованих фінансових систем є шляхом до катастрофи.

Треба визнати, це дуже точний висновок. До такого ж висновку прийшли, наприклад, у Польщі під час дуже важких переговорів цієї країни з МВФ і ОЕСР.

Головна проблема полягає в тому, що виникаючі в країнах з перехідною економікою ринки набагато слабкіші і набагато вразливіші, ніж ринки Азії і Латинської Америки, щоб успішно утримуватися на хвилях короткотермінових спекулятивних інвестицій. Тоді чому ж «Економіст», провідний журнал, тісно пов’язаний з міжнародними фінансовими колами, так довго проповідував на користь непродуманої і ризикованої лібералізації постсоціялістичних ринків капіталу?

Тим часом, країни-учасниці Бретонвудських угод завжди ставили своє фінансовє становище у залежність від проведення певної фіскальної і монетарної політики. Чи відбувалося 10-процентне падіння ВВП чи його 10-процентний ріст, вони завжди натискали на уряди з метою зменшення бюджетного дефіциту і підняття ставки позичкового відсотку. Вони також виставляли вимогу, що фіскальна і монетаристська напруженість повинні зберігатися, навіть якщо дефіцит бюджету в перехідних країнах був меншим, ніж в економічно розвинених країнах, і навіть якщо реальна ставка позичкового відсотку була вже настільки високою, що не було змоги надалі стримувати дефіцит через високе зростання вартости обслуговування національного боргу⁵⁸. Позичковий відсоток, що «перекриває» більш низькі позичкові відсотки, полегшує завдання пакету замовлень інвесторів, але за рахунок бюджету, тобто за рахунок платників у бюджет і одержувачів з бюджету. Така вимога усе ще діяла у 1998 р. щодо Росії, де продовжувався спад виробництва і бюджетний дефіцит у першій половині року складав 6% від ВВП, і щодо Польщі, де ріст становив близько 6% і дефіцит незначно перевищував 2% від ВВП. Отже, така «ортодоксальність» застосовується як непорушне і жорстке правило незалежно від того, які справжні причини наявних проблем чи які унікальні умови існують в окремих країнах.

Розглянемо кризу в Азії. «Фінансова паніка послужила – і служить – значно більшою причиною збитків, ніж внутрішня слабість економік цих країн»⁵⁹. Не фінансовий дефіцит і не державний борг привели до цієї кризи, а приватний сектор – тому що він грав на протилежних інтересах. Приватні иноземні кредитні організації, особливо банки й інвестиційні фонди в країнах з розвиненою ринковою економікою, позичали гроші, а частки місцеві банки і корпорації виступали в ролі дебіторів. Фінансова тенденція зайшла занадто далеко, але пручатися цьому тепер треба тільки на рівні всесвітньої боротьби з наркотиками.

Є ознаки того, що внаслідок серйозности азіатської кризи МБРР почав розглядати все, що відбувалося, у новому світлі, можливо, навіть у ракурсі, відмінному від точки зору МВФ. Жан-Мішель Северіно, віце-президент МБРР, що курує східно-азіатський і тихоокеанський регіони, заявив, що «уряди повинні почати нову серію витрат на інфраструктуру і на соціяльні програми з метою пом’якшення зростаючої бідности, тоді як бюджетному дефіциту має бути дозволено рости, а ставку позичкового відсотку варто тримати низькою настільки, наскільки це можливо»⁶⁰.

Подібне зрушення в стратегії, рекомендованої експертами МБРР і МВФ для Росії, України й инших постсоціялістичних країн, є тепер тільки питанням часу. Повинно бути, нарешті, визнано, що обставини вимагають куди більшого, а не меншого, втручання самої держави, щоб усунути недоліки ринку стосовно розподілу капіталів і забезпечити фінансування в тих сферах, де ринок не може цього зробити. Оптимізація ефективности шляхом надійного корпоративного управління вимагає терпіння й активної державної стратегії. Чому дотепер панувала точка зору, при якій наполегливо врізали державні ресурси і підтримували надвисокі ставки позичкового відсотку? Як можна дотепер вірити, що ефективна приватна власність може існувати без добре працюючої держави?

З приводу Росії Мішель Камдесю, директор-розпорядник МВФ, сказав, що «неможливо нічим виміряти всю глибину колапсу всіх адміністративних структур, розвал держави, що супроводжували розпад комуністичної системи»⁶¹.

Заступник міністра фінансів США Лоуренс Саммерс, давній прихильник помилкового підходу з питань надання допомоги перехідному процесу Росії з боку США і МВФ, заявив: «Часто говорять, що уряди нині мають менше влади, але вони все-таки тримають долю суспільства у своїх руках міцніше, ніж будь-коли раніше. Правильна стратеґія тепер все більше заохочується і підтримується, а хибна стратеґія радше карається. Тому вплив стратегій ніколи ще не був настільки великим. Елементом істини у цій заяві про безпорадність урядів є те, що певні речі, які урядам необхідно робити, стають для них усе важчими».

Ніколас Стерн, провідний економіст ЕБРР, визнає: «Створення управлінських структур вимагає певного часу. Наочним прикладом є фінансові і юридичні структури. Банкам необхідно виробити майстерність у сфері розрахунків, кредитного аналізу і т.п. Адже це також пов’язано з налагодженням взаємин, накопиченням певного досвіду і виробленням методів роботи. Якщо брати юридичну систему, то вона повинна бути спочатку заснована, а потім впроваджена в життя. Аналіз «Звіту про перехід за 1995 рік» показує, що втілення проробляється менше, ніж створення самих юридичних структур. Подібні ж міркування стосуються і конкретної політики, і, узагальнюючи, до змінної ролі держави».

ЕБРР підкреслює, що «зміцнення існуючих макроструктур і стратегій, доповнене поведінковими змінами владних і приватних осіб, необхідні для істотного поліпшення інвестиційного клімату в тому чи иншому регіоні». Таким чином, ставлення впливових організацій, таких як МБРР, МВФ і ЕБРР до способу вирішення проблеми змінилося.

Важливість корпоративного управління – як альтернатива простій заміні табличок з іменами власників – нині визнана навіть такими закоренілими апологетами масової і швидкої приватизації, як Р. Фрідман і А. Рапачинський. С. Естрін пише, що в Угорщині, Польщі, Росії і Чехії немає переконливих свідчень того, що приватизовані підприємства функціонують ліпше державних неприватизованих, і стверджує, що для встановлення ефективного корпоративного управління необхідний час⁶². Н. Стерн звертає увагу на те, що процес реструктуризації «є великим і фундаментальним завданням, що включає в себе капіталовкладення, тверді рішення і деяку дезорганізацію. Він був би менш хворобливим, якби вже існували економічний ріст, ефективне корпоративне управління і надійне функціонуюче підстрахування». Д. Конінгс, Х. Леманн і М. Шеффер справедливо стверджують, що для оздоровлення ситуації добре корпоративне управління принаймні настільки ж важливе, як і приватизація і глибока лібералізація.

Після необмеженої свободи початку перехідного періоду знову згадали про такі цінності, як кооперація, взаємодопомога і корпоративність. Навіть мільярдер-фінансист Д. Сорос у січні 1997 р. не посоромився визнати: «Хоч я і заробив статок на фінансових ринках, сьогодні я побоююся, що нічим не обмежена інтенсифікація вільного капіталізму і поширення ринкових цінностей в усі сфери життя наражають на небезпеку наше відкрите і демократичне суспільство... Занадто багато конкуренції і занадто мало взаємодопомоги можуть стати причиною неприпустимої несправедливости і нестабільности».

У «Звіті про світовий розвиток» за 1996 р., присвяченому процесам переходу, вказується на необхідність згоди у суспільстві. «Встановлення соціяльного консенсусу буде основним моментом для довготермінового успіху переходу – аналіз процесів у різних країнах дає змогу стверджувати, що суспільства, дуже неоднорідні у сенсі доходів чи майна, виявляють тенденцію до меншої політичної і соціяльної стабільности і до більш низьких темпів капіталовкладень і економічного росту».

Нині визнано, що в країнах, економіки яких уражені хворобами структурної негнучкости, начебто формальною і неформальною індексацією і млявістю в реагуванні на запити ринку, будь-які спроби збільшення дефляції, якщо інфляція перевалила за рівень 40%, можуть вимагати значної, можливо, навіть надмірної ціни. У всякому разі, ціна буде вищою, ніж вартість помірковано падаючої інфляції у провідних у процесі переходу країн. Варто брати до уваги, що процес інфляції повинен йти, плавно і відчутно знижуючись, але у жодному разі не прискорюючись. Такий процес дефляції сприяє росту довіри до уряду взагалі і його монетарної політики зокрема, але також забезпечує передбачуваність у розвитку економіки, створює ліпшу ділову атмосферу і підтримує довіру до країни на міжнародній арені.

Поряд із всеохоплюючими фіскальною й адміністративною державною стратегією, а також пенсійною політикою і демографічною тенденцією зараз як визначальний фактор заощаджень більш осмислено розглядаються і реальні ставки позичкового відсотку, що піддалися руйнівній стратегії на ранній стадії переходу⁶³.

Ігнорація реальною ставкою позичкового відсотка продемонстрована У. Байтером, Р. Лаго і Н. Стерном, що показали важливість гіпотези «постійного доходу і життєвого циклу». Відповідно до цієї гіпотези повністю переконливо звучить наступний постулат: «деякі «цільові» вкладники банків можуть неґативно реагувати на обіцянки виплатити усі відсотки разом у далекому майбутньому, а не, скажімо, 15% із внеску і щомісяця. У цьому найменше зацікавлені люди похилого віку і пенсіонери, що складають значну частину суспільства в постсоціялістичних країнах. Ситуація з підтримкою високих ставок позичкового відсотка на тлі галопуючої інфляції не сприяє збереженню заощаджень, а, радше, навпаки.

Оптимістичні настрої, стабілізація і зростання реальних доходів є передумовами підвищення депозитного відсотку. Лише в такій ситуації може виникнути схильність до створення заощаджень.»

ЕБРР у доповіді (1996 р.), присвяченій інфраструктурі і заощадженням, особливо виділяє роль зростаючих державних заощаджень (особливо шляхом перегляду і реформування системи соціяльного страхування, пенсійної системи і шляхом розширення бази оподаткування при зниженні ставки податків) і розвитку договірних довготермінових заощаджень і страхування життя. У цій перспективі початковий(і пізніший) тиск на перехідні країни з метою підтримки ними високих ставок позичкового відсотку був невиправданим. Фіскальні чи квазіфіскальні дії центральних банків у постсоціялістичних країнах відразу привернули до себе увагу. Програми, спрямовані на нейтралізацію неґативних наслідків, пов’язаних з надмірною різницею у ставці позичкового відсотку і недооцінкою національних валют, вийшли на перший план. ОЕСР виявила, що протягом істотного періоду центральні банки Чехії і Польщі втрачали приблизно 1% від щорічного ВВП через невдалі стерилізаційні стратегії.

Азіатська криза і досвід Польщі, де не були використані «радикальні стратегії» першого Вашинґтонського консенсусу, дали кілька позитивних висновків. У такій ситуації міг би бути створений новий консенсус, що враховує зміни і нові реалії, що спроможний допомогти у здійсненні нових стратегій, орієнтованих на стійкий ріст, враховуючи такі ключові фактори, як створення нової управлінської макроструктури й активної ролі держави.

5.3. Цілі і методи економічної стратегії

Недоліком Вашинґтонського консенсусу є змішання цілей і методів рекомендованої стратегії. Стійке фінансове положення, низька інфляція, стабільний обмінний курс иноземної валюти і всеосяжна фінансова стабілізація є тільки засобами економічної стратегії; у той час як стійке зростання виробництва і високі життєві стандарти є її цілями. Дуже важливі зміни, якими є приватизація і лібералізація, всього лише інструменти, але ніяк не мета. Існує небезпека забути про це й уявляти собі «інструменти» чи «процеси» як суть чи кінцеву мету економічної стратегії. Як при соціялістичній системі виконання плану було метою політики, будучи усього лише інструментом. Такого роду змішання ведуть до перекручування стратегії і до недостатнього розуміння її впливу на реальну економіку.

Инакше, як могло статися так, що ортодоксальний неолібералізм скористався уявним спрощенням, відповідно до якого немає необхідности думати про те, як керувати автомобілем, якщо з такого-то пункту і при таких-то обставинах він може рухатися сам? Найяскравішим прикладом цього є ідея: «Найліпша стратеґія – ніякої стратегії»⁶⁴.

Розходження між цілями і засобами повинне бути особливо очевидним тим людям, що втягнуті в економічні дослідження і розробку стратегії. Насправді ця плутанина не може бути пояснена тільки наївністю і лінощами економістів і політиків, радше це наслідок політичного антагонізму, а вірніше, конфлікт інтересів і найменшою мірою це альтернативні теоретичні концепції і наукові пояснення.

Природно, стратегічні помилки відбуваються також через прогалини в знаннях і через помилкові політичні рекомендації, але значно частіше причина криється у прихильності до групи інтересів чи у «теоретичній школі», що ці інтереси представляє. У медицині чи фізиці немає лівих чи правих, такі існують лише серед економістів і політиків.

Д. Вільямсон особливо виділяє пріоритети і стратегічні альтернативи Вашинґтону «політичного» і Вашинґтону «технократичного». Проте, цю картину варто розглядати комплексно, оскільки крім чисто політичних чи технократичних існують і инші пріоритети і варіанти вибору. Окремі учасники ведуть подвійну гру. Більше того, вплив Бретонвудських угод, особливо МВФ, має дуже серйозні наслідки, тому що для окремих країн і регіонів, якщо не для усієї світової економіки, вони часом керуються простим принципом: «сюди – більше, туди – менше».

Вільямсон також розглядає розходження через призму теоретичних арґументів, що можуть привести до консенсусу, і основних цінностей, де розходження часом більш істотні і стійкі. Наприклад, він намагається сформулювати різницю між «лівими» і «правими» у такий спосіб: «Фундаментальний політичний вододіл (із проблем економіки) проходить не між капіталізмом і соціялізмом і не між вільним ринком і державним регулюванням, а між тими, хто стурбований підтримкою справедливого розподілу доходу («ліві»), і тими, хто стурбований захистом наявних привілеїв («праві»). Зауважте, що ця розмежувальна лінія допомагає пояснити, чому для комуністичних ортодоксів стало природним у недавніх совєтських суперечках називатися правими, тоді як ті, хто виступає за перехід до ринкової економіки, іменуються «лівими».

Але ситуація ще більш заплутана, оскільки, якщо не брати до уваги інтелектуальні протиріччя і різні основні цінності, існують політичні, економічні і фінансові інтереси. Инакше було б неможливо зрозуміти, як можуть помилкові стратегії мати настільки великий вплив навіть після того, як стало очевидним, що вони хибні. Саме так було, наприклад, з ранньою лібералізацією і стабілізацією в Польщі в 1989–1992 рр., чи неуважністю до корпоративного управління в Чехії у 1993–1996 рр., чи з російською приватизацією 1994–1998 рр., що була проведена з активною участю неформальних структур, тісно пов’язаних з організованою злочинністю.

Ці події є прикладом змішання цілей і методів економічної стратегії, що не може оцінюватися темпами приватизації, а ефективністю приватизації через ріст конкурентоспроможности, надходження у бюджет, збільшення національного доходу. У Росії, наприклад, окремі особи, у тому числі і високопоставлені чиновники, наполягали на прискореному проведенні приватизації, але за цим не обов’язково ховалося бажання розпродати державне майно якомога швидше і якнайдешевше, але бажання придбати це майно якомога швидше і якнайдешевше, що було б неможливо при поступовому проведенні цього процесу. Кажуть, «хто поспішив, той продешевив». Так, суспільство втрачає потенційні надходження до бюджету, але хтось на цьому і наживається.

Попередження і критика з боку інтелектуальної і політичної опозиції, незалежної преси стали на шляху цієї нерозумної стратегії, яка, проте, перемогла. Чому? Відповідь полягає в тому, що вона була впроваджена завдяки посиленому лобіюванню зацікавлених груп.

Справжня реформа повинна бути орієнтована на таку далеку мету, як стійкий ріст і інтереси більшости, а не на корисливі інтереси деяких. Без виконання цього завдання будь-який прогрес є нереальним, і поліпшення всієї економічної ситуації залишається теорією. Ситуація в цілому погіршується, якщо обсяг приватного сектору, межі лібералізації торгівлі чи рівень дерегулювання розширюються, однак спад в економіці триває, ріст уповільнений, а життєвий рівень знижується. І все-таки найчастіше ситуація, розглянута з погляду перспектив певної групи інтересів, є адекватною загальній картині економіки. Так, оцінка здоров’я економіки і правильности стратегічних підходів часто упереджені і повинні бути ретельно вивчені, щоб визначити, що саме було зміщено, ким і з якою метою. Очевидно, що оцінки, наприклад, агентства Моуді і російських профспілок можуть настільки ж розрізнятися між собою, як інтереси, скажімо, банку Моргана і шахтарів Сибіру.

У будь-якій економічній системі зміни повинні оцінюватися відповідно до рівня збільшення конкурентности ділового сектору і росту життєвих стандартів. Зрозуміло, що треба забезпечувати конкуренцію і тримати реальну вартість праці під контролем. Зрозуміло також, що було б абсурдом зайти надто далеко у зменшенні реальної заробітної плати, як це відбулося в Польщі, де реальна заробітна плата упала в цілому на 25% у 1990–1991 рр., чи в Угорщині, де вона скоротилася на 18% у 1995–1996 рр. Може трапитися, що тимчасове зменшення заробітної плати необхідне для підтримки тривалої здатности економіки до саморегулювання. Але все-таки було б повною профанацією стверджувати, що такий спад може бути свідченням здорової економічної стратегії.

І справді, тривалий ріст реальної заробітної плати – ознака добре функціонуючої економіки. Це набуває особливого значення під час переходу до ринку, принаймні, на той період, коли міжнародне співробітництво не чинить несприятливого впливу.

Якщо можна провести межу між методами стратегії і її цілями, то можливо і зрозуміти, що ліпше функціонування економіки характеризується більш високим темпом росту, а не більш високим рівнем банкрутств; зростанням реальних доходів, а не падінням реальної заробітної плати; підвищенням зайнятости, а не ростом безробіття; доцільною приватизацією, а не нестримним розпродажем національного майна за неприпустимими цінами. Добра стратеґія не лягає важким тягарем на більшість населення і не обертається благом для вузьких його прошарків, а забезпечує розвиток і веде до підвищення рівня життя всього суспільства.

Крім змішання цілей і методів економічної стратегії, існує ще і змішання стратегії переходу і стратегії розвитку, а також плутанина, що оточує природу переходу, яка полягає не тільки в лібералізації і стабілізації, але й у створенні нових інститутів макро- і мікроекономічного реструктурування.

Високі темпи росту ВВП йдуть рука в руку з ростом виробництва, але лише значно пізніше приводять до поліпшення якости життя, що залежить від набагато більшого числа факторів, ніж просто рівень економічної активности, відображений у ВВП. Індекс людської еволюції (HDI), розрахований за методикою програми розвитку ООН, схоже, є більш надійною міркою розвитку суспільства, ніж ВВП, хоча, зрештою, існує стругаючи взаємозв’язок між рівнем ВВП на душу населення і змінами в HDI. Цей індекс є комплексним індикатором і бере до уваги досягнення у сферах основних людських можливостей, таких як середня тривалість життя, одержання утворення і доходи. Тому HDI є більш прийнятним показником стосовно найвищої мети і стратегії розвитку⁶⁵.

Немає нічого дивного в тім, що рівень постсоціялістичних країн відповідно до HDI виявився вищим, ніж рівень відповідно до частки ВВП на душу населення. Різниця між рівнем HDI і рівнем реальної частки ВВП на душу населення у випадку економічно передових країн коливається від 19 пунктів для Іспанії і 15 для Фінляндії і Нової Зеландії до 0 для Японії, -8 для Данії і -12 для Швейцарії. Ця ж різниця в такім же розміщенні між постсоціялістичними країнами (за винятком Лаосу і Монголії, єдиних країн з неґативною величиною індексу) варіюється від 3 пунктів для Чехії, Румунії і Словенії і 14 для Польщі до понад 30 пунктів для Грузії і Таджикистану (табл. 15). Високий результат пояснюється позитивною спадщиною старої системи, що надавала особливого значення освіті, культурі і безкоштовній охороні здоров’я. Тому, наприклад, середня тривалість життя більша у перехідних країнах, ніж у инших країнах з близьким рівнем ВВП на душу населення.

Таким чином, цілі стратегії розвитку ширші, ніж цілі перехідної стратегії, і відношення до них змінювалося, зокрема і серед перших учасників Вашинґтонського консенсусу, скажімо, МБРР. Стабільна економіка, стійкий ріст і високий рівень життя є важливими і переважаючими факторами, але такими ж повинні бути і справедливий розподіл доходів, здорове навколишнє середовище і міцне здоров’я демократії.

Наше розуміння інструментів підтримки добре функціонуючого ринку поліпшилося, і ми розширили набір цілей розвитку, включивши в нього і стійкий розвиток, рівноправний розвиток і демократичний розвиток. Незважаючи на погану репутацію у цьому сенсі банків узагалі, МВФ завжди був схильний ставитися до соціяльних проблем і розвитку людського капіталу більш серйозно, ніж инші міжнародні фінансові структури. Варто визнати, що в багатьох країнах, зокрема з перехідними економіками, МВФ бере участь у проєктах, що значною мірою спрямовані на підвищення життєвого рівня.

Стенлі Фішер, перший заступник директора-розпорядника МВФ, на поставлене йому запитання: «Чому проблеми справедливости мають таке значення для фонду?», відповів у такий спосіб: «По-перше, усім членам суспільства повинні бути однаково доступні усі види справедливости. І хоча є багато важливих арґументів на користь справедливого розподілу доходів, ми поділяємо той погляд, що бідність посеред достатку соціяльно не прийнятна. По-друге, існують також діючі арґументи на користь рівности: відкоректовані за ознакою справедливости програми і справедливий ріст добробуту більш стійкі. Цих арґументів для МВФ цілком достатньо, щоб перейматися проблемами справедливости – чи це зниження рівня життя, чи бідність, чи проблеми розподілу доходів у програмах, підтримуваних фондом».

Це і справді саме той підхід, при якому неможливо змішати цілі і засоби стратегії. Чи це буде тернистий шлях від спаду виробництва до його росту в постсоціялістичних країнах, чи бита дорога стійкого росту в реформованих соціялістичних економіках Азії (що не слухали порад першого Вашинґтонського консенсусу), досвід перетворень, поза всяким сумнівом, значною мірою вплинув на зміни у підходах. Цей досвід, поряд з східноазіатською кризою, може стати каталізатором для появи «постВашинґтонского консенсусу» аналогічно тому, як боргова криза 80-х років у Латинській Америці ініціювала перший Вашинґтонський консенсус. Але дистанція між інтелектуальною згодою і відповідною стратегією дій усе ще залишається величезною.

Таблиця 15. Індекс гуманітарного розвитку (HDI) для перехідних країн, 1994 р.

* Додатнє число означає, що значення HDI ліпше, ніж реальний ВВП на душу населення; від’ємне число означає зворотне.

⁴¹ Різниця між обсягом торгівлі провінцій Канади й обсягом торгівлі совєтських республік Центральної Азії не надається до порівняння. Товарообіг експорту й імпорту щодо ВВП порівняємо в обох випадках, але більше половини продажів канадських провінцій припадало на експорт за межі країни, у той час як за межі СССР експортувалася лише одного десята від обсягу торгівлі центральноазіатських республік. Більша частина цього сектору зовнішньої торгівлі стосувалася бартерних угод з иншими країнами – членами РЕВ чи з менш розвинутими країнами, тісно зв’язаними зі СССР.

⁴² Реальний ВВП у Европі і країнах СНД скоротився майже на 23% у перші три роки перетворень (1990–1992 рр.); майже на 21% у Европі і більш ніж на 27% у країнах СНД (див. табл. 8).

⁴³ Вплив перехідних країн на рішення міжнародних банків досить незначний. Такі країни виступають радше в ролі центру уваги, ніж стороною, що приймає рішення.

⁴⁴ Офіційне найменування Світового банку – Міжнародний банк реконструкції і розвитку – повністю правильне, оскільки він був заснований спеціально для сприяння реконструкції після Другої світової війни.

⁴⁵ У тексті спеціального декрету, яким у Польщі був запроваджений військовий стан у грудні 1981 року, йшлося про «стан війни». Незважаючи на це, будь-які аналогії з дійсною війною чи з післявоєнним відновленням були б безглуздими.

⁴⁶ Невиправдана аналогія спостерігається також і у згадках про німецьке возз’єднання. Однак, реінкорпорація (тобто повторне приєднання) п’яти земель НДР була зовсім иншою справою, ніж післявоєнне відновлення, зокрема у західній частині країни. Немає нічого дивного, що спад виробництва в колишній НДР було значнішим, ніж очікувалося, оздоровлення відбулося пізніше, ніж передбачалося, а ціна возз’єднання виявилася набагато вищою, ніж планувалося. Інституційні реформи, що і справді були радикальними в цьому винятковому випадку, не принесли прогнозованих результатів.

⁴⁷ Добрим прикладом поганої послідовности може служити лібералізація комунальних послуг у Чехії, здійснена після приватизації.

⁴⁸ У соціялістичній економічній системі не існувало істотних податків на особисті доходи. Цей вид оподатковування був запроваджений пізніше, у період перетворень.

⁴⁹ Для монетаристської політики НБП стати причиною інфляції нелогічно, навіть більш нелогічно, ніж для державної фіскальної політики. Критика невдалої монетаристської політики НБП була зігнорована його керівництвом. Тільки у травні 1998 року банк визнав (та й то побічно), що його попередня політика була хибною. Незважаючи на те, що відсоток інфляції не опускався (уперше з початку перетворень відсоток інфляції у першому півріччі був вищим, ніж у грудні попереднього року), НБП справедливо визнав, що цього разу була можливість для зниження позичкового відсотка, і ця обставина перешкодила б подальшому росту запасів валюти, що сприяють інфляції.

⁵⁰ Цей сегмент економіки складає, за різними оцінками, від 15 до 50% від ВВП у деяких менш розвинутих економіках. Для просунутих ринкових систем частка тіньової економіки у ВВП складає приблизно 15% у країнах Европейського Союзу і менше 10% у США. Про ситуацію в постсоціялістичних країнах можна тільки здогадуватися.

Перший заступник директора Департаменту податкової поліції Росії В. Волковский повідомив «Нєзавісімой газєте», що одна третина російського бізнесу не платить ніяких податків, а ще 50% платять податки від випадку до випадку. Він сказав також, що у найближчі кілька років влада має намір суворими заходами знизити масштаб тіньової економіки до рівня, на якому вона перестане становити загрозу для економічної безпеки Росії. За його оцінкою, розмір тіньової економіки у 1996 році склав 45% від ВВП.

⁵¹ Дані по Росії були значною мірою перекручені корумпованою державною статистикою, метою якої було допомогти підкупленим компаніям ухилитися від сплати податків. «У певному сенсі цей скандал зіграв позитивну роль. Уперше державним чиновникам пред’явлене обвинувачення у хабарництві і зумисному перекручуванні даних у бік заниження про обсяги продукції, виробленої цілою низкою підприємств, а отже, за сприяння у зменшенні податкових зобов’язань. Цей факт демонструє, що російська економіка сильніша, ніж свідчить офіційна статистика. Міжнародний валютний фонд, наприклад, оцінює обсяг російської економіки на 20% більше» («Нью-Йорк Таймс», 1998 р.). Схоже, що в Росії приватизовано абсолютно все, разом із думкою МВФ про обсяг тіньової економіки.

⁵² Тут суть питання у термінології. Якщо передбачається, що термін «тіньова» чи «паралельна» економіка містить у собі також і організовану злочинність, тоді найвищі оцінки її частки в реальному ВВП можуть виявитися правильними і визначення «підпільна» буде повністю виправданим. Однак, немає жодних підстав включати у ці оцінки «ринковий» обсяг таких кримінальних явищ, як наркоторгівля, незаконні азартні ігри, проституція, викрадення з вимогою викупу, рекет, замовлені убивства тощо. Поняття «тіньова економіка» стосується тільки тих явищ, які збільшують багатство країни, що навряд чи можна сказати про організовану злочинність.

⁵³ Певний спад виробництва був би навіть тоді, якби стратеґія переходу була бездоганною. Попов доводить, що через серйозні структурні диспропорції спад в економіці неминучий для будь-якої постсоціялістичної країни. Питання полягає в тому, чому він був настільки сильним?

⁵⁴ Латинська Америка набула такого великого значення у суперечках про шляхи розвитку не тому, що наростала соціяльна несправедливість і ширилася бідність, але через заборгованість усього регіону. І не співчуття до страждань континенту спонукало уряд США, міжнародні організації і зацікавлені фінансові групи почати необхідні дії, але бажання вирішити кризу заборгованостей, для того щоб повернути вкладені кошти. Сьогодні, десятиріччя потому, у міжнародних спробах реконструювати африканську економіку подібного ентузіазму не спостерігається, оскільки Африка не має неоплачених боргів такого обсягу, які були у Латинської Америки у 80-х роках. На відміну від Латинської Америки, постсоціялістичні країни Европи (окрім Польщі) також не мають ні несплачених боргів, ні нестримно зростаючої інфляції (за винятком Югославії).

⁵⁵ Єдиним винятком з цього «правила» була колишня Югославія.

⁵⁶ У червні 1998 р. МВФ провів конференцію «Економічна політика і неупередженість», у якій взяли участь розробники стратегії з Бретонвудських організацій і співробітники міністерства фінансів США, політичні діячі, дослідники, лідери профспілок, церковні ієрархи з усього світу. Проте, якщо ми хочемо, щоб Вашинґтон пробився крізь проблему неупереджености, а Ватикан – крізь суперечки про ефективність, то нам було б ліпше, щоб усе йшло як і колись. До речі, як щодо капіталовкладень Ватикану з погляду етики? (брат Тань, К. Баклі і Дж. Тірні 1988).

⁵⁷ «Економіст», 15 лютого 1997 р.

⁵⁸ Иншими словами, вартість обслуговування боргу була настільки високою не через номінальний розмір боргу, а тому, що дуже високою була реальна ставка позичкового відсотка.

⁵⁹ Якби це сталося у постсоціялістичній Европі, то не викликало б настільки серйозних збитків. Відкритість нових постсоціялістичних ринків, включаючи найбільші з них, усе-таки недостатня для спекуляцій міжнародного капіталу. Розмір капіталу, вкладеного чи вилученого з Европи, дуже обмежений у порівнянні з надходженням капіталу в країни АСЕАН.

⁶⁰ «Морнінг Пост» від 16 червня 1998 р.

⁶¹ «Файненшнл Таймс» від 10 січня 1997 р.

⁶² Ж. Пол, С. Дьянков і Р. Андерсон вказують на позитивний вплив приватизації, заявляючи, що великі підприємства, перетворені в процесі приватизації, чудово функціонують. Проте, оскільки існував елемент вибірковости у вирішенні питання про те, приватизувати дане підприємство чи ні, подібного роду спостереження не можуть бути визначальними.

⁶³ Ця догма дорого коштувала польським платникам податків, особливо коли ставка позичкового відсотку злетіла на зовсім недосяжну висоту в період необхідної реальної девальвації у 1996 і 1998 рр. Коли, нарешті, ця помилкова, нав’язана Польщі політика була відкинута у середині 1998 р., ціна вже була сплачена. Зрозуміло, збитки платників податків і національної економіки обернулися чиїмись доходами, зокрема, доходами короткочасних портфельних інвесторів. Російські платники податків були змушені заплатити ще вищу ціну за спроби нав’язати економіці свідомо провальні стратегії, що випливають з помилкової догми. Незадовго до фінансової кризи 1998 р., зі схвалення МВФ і міжнародних інвесторів, ставка позичкового відсотка була встановлена у 150%, у той час як інфляція складала менше 10%.

⁶⁴ Гасло «Найліпша стратеґія – ніякої стратегії» було популярним твердженням (і, на жаль, навіть принципом дії) у польському уряді періоду «шокової терапії». Нічого дивного, що промислове виробництво упало на 40% всього лише за два роки.

⁶⁵ Величина HDI для кожної країни вказує, як далеко країна повинна просунутися для досягнення певних цілей: середньої тривалости життя (85 років), доступу до отримання освіти для всіх і гідного рівня життя. HDI приводить всі три базові індикатори до єдиного показника, вимірюючи просування країни до кожного з них як відносну дистанцію, що відокремлює країну від поставленої мети. Максимальне і мінімальне значення для кожного з показників укладається на шкалу від 0 до 1, кожна країна представлена крапкою на цій шкалі.