Пауль Целян

У перекладі Олега Заячківського

Ми тебе бачимо

Ми тебе бачимо, небо, ми бачим тебе.
Віспу за віспою
ти насилаєш,
струп’я за струп’ям.
Так ти збільшуєш вічність.
Ми тебе бачимо, земле, ми бачим тебе.
Душу за душею
ти вивергаєш,
тінь за тінню.
Так дихають пожежі часу.

Tenebrae

Близькі ми, Господи,
близькі та досяжні.
Торкнувшись один одного,
зчепилися ми пазурами - і тіло
кожного з нас стало немовби
твоїм, Господи, тілом.
Молися, Господи,
молися до нас,
ми близькі.
Похилені вітром,
ішли ми туди, щоб зазирнути
у жерло вулкану.
До водопою ішли ми, Господи.
Це була кров,
пролита тобою.
Блищала вона.
Нам ввижався у ній
образ твій, Господи.
Очі й уста, отверзлі й порожні.
Пили ми, Господи, кров
і твій образ у крові.
Молися, Господи.
Ми близькі.

Око часу

Ось воно, око часу:
дивиться скоса
з-під семиколірної брови.
Його повіку миють вогні,
його сльози - пара.
Сліпа зоря злітає на нього
і розтоплюється об гарячу вію:
більшає в світі тепла -
і мерці
розбруньковуються і цвітуть.

Кухлі

Кляусові Демусу

За довгими столами часу
бенкетують кухлі Бога.
Вони п’ють очі зрячих
та очі сліпих,
серця пануючих тіней,
запалу щоку вечора.
Вони - найзавзятіші гультяї:
однаково п’ють як порожнє,
так повне
і не перехлюпуються через вінця,
як ти чи я.

Спогад про Францію

Альфредові Марґуль-Шперберу

Згадаймо разом: небо Парижа,
великий осінній пізньоцвіт...
Ми купили серця у квіткарок.
Вони були блакитні й розцвіли у воді.
Почав падати дощ у нашій кімнаті,
і прийшов наш сусід, пан Льо Сонж,
худий чоловічок.
Ми грали в карти, я програв зіниці;
ти позичив мені своє волосся, я програв його,
і він повалив нас додолу.
Вийшов з кімнати, дощ слідом за ним.
Ми були мертвими і могли дихати.

Сон і їжа

Простирадло твоє - подих ночі. Темрява в ліжко до тебе лягає.
Торкає вона твої ступні та скроні і кличе тебе до життя і до сну.
Тебе віднаходить вона у бажанні, у слові, у думці,
з кожним із них вона спить, щоб з’явивсь ти до неї.
Вона тобі сіль вичісує з вій, пригощаючи нею ж,
вона забирає пісок із годинника твого життя й виставляє його тобі напоказ.
А те, чим, трояндою бувши, жила вона (тінню й водою), тобі наливає.

Даремно

Даремно малюєш на шибі серця: герцог тиші
наймає солдатів у дворі замку.
На дереві стяг свій закріплює він - що мов синій листок восени;
стебла журби й квіти часу розподіляє у війську;
з птахами в волоссі іде, щоб мечі опустити.
Даремно малюєш на шибі серця: у юрбі якийсь бог,
загорнений в плащ, що якось вночі додолу на сходи спадав із плечей твоїх;
замок палав тої ночі, коли по-людському ти мовив: Кохана...
Не впізнавши свій плащ і до зір не звернувшись,
слідом йде за листком, що йому майорить.
“О стеблино,- вчуває він голос,- о часу квітко...”

Як пригорща часу

Як пригорща часу - так прийшла ти до мене, і я проказав:
Волосся твоє не каштанове.
Ти легко поклала його на страждань терези, і воно
було важчим, ніж я...
На кораблях прибувають до тебе вони, вантажать волосся твоє
і збувають його на ринках утіх.
Ти мені усміхаєшся із глибини, а я плачу тобі
зі спорожнілої шальки.
Я плачу: Волосся твоє не каштанове; вони пропонують воду морську,
і кучері їм віддаєш ти...
Ти шепочеш: Світ вже наповнюють мною вони, та для серця твого
я ущелиною залишилась.
Ти кажеш: Забери собі листя років, бо тобі уже час
прийти і мене цілувати...
Листя років рудувате, а не волосся твоє.

ч
и
с
л
о

9

1997