(...) Моє ім’я Липський, доктор Липський.

Називанням ми не змайструємо шуфлядок у наших душах, це Гердер.

Імена позначають щось індивідуальне. Звичка людей називати себе й інших – це спроба вирізнитись, індивідуалізуватись. Позначення означає характерну прикмету: кравець, пан Кравець, пані Кравець, жінка кравця, Кравець.

Хворобливий потяг людей до категоризування звів нанівець саме називання. Насправді пан Коваль – кравець, а пан Кравець – коваль. Етикетка імені нічого не каже про його власника.

Схоже, є ще сенс називати предмети, а особливо смаколики: власна назва КАМАМБЕР нічого спільного не має ані з якимось графом, ані з місцевістю, а позначає сорт сиру, ЖІЛАВКА МОСТАР лоскоче піднебіння знавця вин згадкою про кислувато-терпкий легкостравний виноградний сік. Гурман знає безліч назв вин і страв, поєднуючи кожну із них з різними смаковими відчуттями. Органами пам’яті стають піднебіння і язик.

А людські імена – безглузді, вони заплутують.

Що означає ім’я Липський? Що воно позначає? Називанням ми не змайструємо шуфлядок у наших душах. (...)

(...) Липський встає, підходить до вікна і визирає на вулицю. На якусь хвилю його засліплює. Він бачить людей. Вони йдуть, заклопотано чи повільно, з кимось або самі. Вони рухаються. Їхні обличчя – міміка, їхні тіла – суцільна жестикуляція. Вони здаються живими. Липський бачить, як вони розмовляють.

Моє ставлення до людей назовні, думає він, визначається виключно зовнішніми подразниками. Зі свого світу безмовних предметів я спостерігаю за іншим, більшим, метушливим, гучним. Я нічого не маю проти людей там, проте їх дивний спосіб життя суперечить моєму. Я відійшов від них без розчарування. Моїм уявленням свободи є відчуження, добровільне відчуження. Цей розвиток я пройшов свідомо. Залишившись з людьми, я мусив би обрати сумну долю мізантропа, а так – з приязної віддалі – я філантроп. Свобода – це добра воля. Я добровільно зрікся життя інших. Те не моє, що випромінює зовнішній світ, чужорідність дійсності є для мене природнім відчуттям. Цього я й прагнув. Мій шлях все був інакшим. Він починався з необхідності порятуватися, не спускати з очей свого Я. Може, є якісь інші можливості, проте я їх не бачу. Мій світ, мій мікрохаос дають мені оптимальну дисперсію, не до порівняння з цією стабільною системою порядку і тиску за стінами моєї кімнати. Для тих ззовні неприйнятним є будь-яке зусилля, чужою – всяка гра. Їм йдеться про речі поважні. А я гравець. Я граюсь усім, і все править мені за гру, ба підкорене мені. Я – владар, великий монарх, анарх на цім острові непомічених сенсацій. Мені безроздільно кориться доля і недоля. Я жертва і кат одночасно. Фантазія – сестра мого розуму. Часто вона переймає владу над думками. Розум і фантазія зв’язані інцестуальною любов’ю, партнерством мрій, відчуженням від світу, насолоди, виживання.

(...) Ми стоїмо посеред величезного залу. В цьому розкішному приміщенні повнісько людей. Дзеркальні стіни поширюють зал у безконечність. Присутні говорять, говорять, говорять всі накупу, вони продукують ідеї. Коли заходиш сюди вперше, чуєш насамперед тільки неймовірне багатоголосся, жодного тобі речення, жодного виразного слова. І щойно походжаючи від одного товариства до іншого, починаєш дещо розуміти. Ми тиняємося по велетенському залу, в якому народжуються, а згодом знову нищаться, людські ідеї. Ми починаємо короткі бесіди, вихоплюємо з них щось, на якусь хвилю стаємо власниками цього, щось відволікає нашу увагу і ми про все забуваємо. Ідеї реалізовуються щойно тоді, коли ми виходимо з залу, виходимо назовсім. Лише дехто з нас знаходить шлях назовні, у дійсність.

Розумієте, я не хочу покидати цей мовний простір, приймальний покій людства, як його можна було б жартома назвати. Я боюся, неймовірно боюся безгоміння зовнішнього світу. Тут, у цьому приміщенні, все є можливим, тому що так і залишається в думках, залишається мовою, тому що нема загрози реалізації. Табу цього залу – дійсність. Думати, говорити, фантазувати, спільно творити: тут можливим і безкарним є кожне висловлене і мислиме божевілля. Чекаєш на якесь слово-підказку, яке звідкись заблукало б сюди. Всі люди підтримують між собою стосунки гіпнотизера : загіпнотизованого, всі піддаються взаємному навіюванню нав’язливих ідей. Я впевнений, що духовне спілкування людей – невпинний гіпноз, де мова виконує сумну функцію збудника і засобу створеного божевілля.

Розкуте мислення, каже якийсь голос.

Тут куточок теорії, контрольоване мислення, гукає старший пан. Вам туди, до фантастів.

L’idee vient en parlant, відповідає старенький Кляйст.

Слова – ніщо інше, як вітер;

Вченість складається з самих лише слів;

Ergo вченість – ніщо інше, як вітер, докидає Свіфт.

This language which makes life itself a lie, – каже пошепки лорд Байрон.

Називанням ми не змайструємо шуфлядок...

Оце ж, власне, і добре, любий Гердере, каже хтось Безіменний.

Думку греків, що промені сонця – це стріли Феба, від нашої – що вони є рухом невагомої матерії, відрізняє те, що перша думка – поетична, а друга – ні.

Любий Космане, – це Емерсон, – мова – реліктова поезія, всього лиш.

Називанням ми не змайструємо шуфлядок...

Моє ім’я Липський, доктор Липський, пане Гердер! Я фабрикую фікції.

Ви плутаєте ілюзію і дійсність.

– Так, втрачені ілюзії.

– Бальзака?

– Ні, мої.

– Липський, як Ви кажете – Липський?

– Доктор Липський. Що Ви уявляєте собі під цим іменем?

– Якесь життя.

– Моє життя – хроніка невдач, виміряних успіхом.

– Липський ? Звідки я Вас знаю ?

– Не знаю. Я рідко виходжу зі своєї кімнати.

– Так, алкоголь – дивовижний еліксир.

– На здоров’я.

– Дай Боже.

– Будьмо, Гердере.

– Розкажіть про себе, любий, розкажіть.(...)

Переклад Христини Назаркевич