Загальною думкою поляків є те, що чехи – народ пронімецький, який тільки про те і мріє, щоб стати однією із Земель Німецької Федеративної Республіки. Але чехи насправді мають з Німеччиною проблеми, хоча насправді це проблеми із самими собою, з власними мітологією та національним мітом, що був покладений в основу незалежної чеської державности 1918 року.

Не заперечуючи мітів, які навіювала народові інтеліґенція упродовж 150 років, не можна дійти до порозуміння з судетськими німцями, які добиваються відміни так званих декретів президента Бенеша, або ж на практиці повернення відібраного громадянства (права на проживання у Чехії) та майна. Взявши до уваги, що Судети в господарському сенсі є руїною, повернення маєтку має перш за все аспект ідеологічний.

Судетських німців підтримує уряд ФРН, натомість у Чехії думки розділилися. Політики не хочуть змінювати status quo. Звідси і випливають всі труднощі з чесько-німецькою декларацією, в яку шеф МЗС ФРН Клаус Кінкель хотів включити засудження декретів Бенеша. І хоча у 1990 році Вацлав Гавел осудив виселення судетських німців та вибачився за всі кривди, однак він не зробив жодних політичних висновків із висловленої тоді моральної позиції. Прем’єр Вацлав Клаус вважає, що проблеми чехів з німцями мають тисячолітню традицію, натомість частина інтелектуалів підтримує ідею єдности. У 1995 році сто чеських та німецьких інтелектуалів підписали відозву “Єдність – 95”, що закликала уряд до початку переговорів із судетськими німцями. Середовище довкола двомісячника “Стредні Европа” відкрито висловлюється за право німців на повернення та відшкодування за спричинені кривди.

У 1994 році в дискусії на шпальтах часопису “Соудобе Деїни” прихильники рішення про виселення судетських німців та збереження його чинности арґументували, що у площині моральній слід бути самокритичними, просити вибачення в жертв, бути відкритими в історичній суперечці, але в площині політичній не слід повертатися до того, що відбулося. Критикам Бенеша закидали пронімецьку позицію та свідомий вихід поза рамки історичного контексту, в якому було прийняте це рішення: війна, злочини Третього Райху, участь найсильнішого політичного нурту судетських німців у знищенні держави. Говорилося також, що заперечення слушности рішення Бенеша в результаті загрожує підривом леґітимности кордонів чеської держави, прийнятих у 1918 році.

“Соудобу Деїни”, по суті, поверталися до дискусії розпочатої 16 років тому, в якій взяли участь частково навіть ті самі автори.

У 1978 році в еміґраційному місячнику “Сведецтві” №57 з'явилася надіслана з краю стаття словака Яка Млинарика. Автор рішуче засудив виселення судетських німців як з морального, так і політичного погляду. На його думку, не можна було приймати засади колективної вини німців, тим паче, що фашистська група, як він твердить, налічувала тільки 300 тис. осіб. Виселяти слід було тільки на підставі рішення суду щодо цієї особи.

Млинарик вважав, що 5-7 років (1938-1945) не можуть перекреслити досвіду п’яти-семи сторіч спільного життя чехів та німців. Натомість справжню причину розвалу республіки він бачив у розпаді версальської системи та поступливості союзників, а не в діяльності судетських німців. Тому він особливо засудив Бенеша, який, на його думку, бажаючи ірраціональної помсти за неначебто розвал держави, щоб отримати у грудні 1945 року згоду Москви на виселення судетських німців, дозволив комуністам взяти владу. І навіть більше, націоналізація німецького майна мала стати першим кроком до боротьби з чеською буржуазією. Тим самим депортація німців прив’язала Чехословаччину до Совітів. Виселення підірвало можливість співпраці із Заходом і відкрило Чехословаччину на співпрацю із Сходом (Росією). Однак судетська проблема і далі є актуальною, а відсутність порозуміння в цьому питанні із ФРН буде схиляти країну на схід та до “непевних союзів”.

Млинарик звинуватив чехословацьке суспільство в тому, що воно не засуджувало виселення, вважаючи його неминучим і справедливим, що було формою самовиправдання за брак збройного опору у 1938-1939 роках, бо ж не Генлайн винний був у капітуляції чехословацького війська.

У дискусії з Млинариком, з одного боку, взяли голос опозиціоністи, що залишилися під впливом ідеї Еманюеля Радля та Яна Паточки, які виступили під груповим псевдонімом “Богемус” (Петр Пітгарт, Томаш Брод, Їржі Долежал, Мілан Отагал, Мілош Пояр і Петр Прігода), щоб підтримати автора своїми арґументами, натомість, з іншого, – прихильники виселення, серед яких найсерйознішим був голос Мілана Губла. Він пробував виправдати депортацію як рішення трагічне, але необхідне. На його думку, слід проаналізувати обставини, за яких воно було зроблене, побачити історичний контекст весь і повністю. Історик мусить відмовитись від морального осуду. Те, що відбулося, не може повернутися і воно не відповідає інтересам чехів. Губл та його прихильники боялися, що такі моральні оцінки можуть врешті-решт довести до повернення власности.

Натомість автор, що підписувався “Богемус”, обороняв право історика на моральну оцінку. Він наголошував, що єдиний слов’янсько-німецький симбіоз у Европі існував у Чехії, і перед самою війною дві третини судетських німців були лояльними щодо республіки. Причину зла він вбачав у двох фактах: прийнятті гердерівської, мовної концепції дефініції народу та те, що чехи не звернулися до німців у 1918 році з ідеєю створити спільну державу, а просто стали їхніми господарями.

Один з авторів, що репрезентували антигердерівський нурт, так підсумував чесько-німецький конфлікт: “У Першій Республіці становище німців було гіршим, ніж становище чехів у Австрії; в Протектораті чехам було гірше, ніж німцям у Першій Республіці, але становище німців у Чехії перед вигнанням було гіршим, аніж становище чехів у Протектораті. 150 років конфронтації довело до того, що чехи та німці не можуть жити в одній державі.

Погляд на “переміщення” (obsun) німецької людности залежить від приналежности до одного з двох напрямків чеської політичної думки – прихильників чи противників національної держави. Для перших “переміщення” судетських німців було логічним завершенням тисячолітньої чесько-німецької боротьби, натомість для других “вигнання” було злочином прихильників національної держави, чужої для прихильників тисячолітньої традиції чесько-німецького співіснування. Що-до німців, то в Чехії боролися між собою дві концепції історії, що виникли у XIX сторіччі – прихильників та противників інтерпретації національної історії як “одвічної суперечки чехів та німців”.

Теорія Йогана Ґотфріда Гердера (1744-1803), що визначила поняття “народу” і була потім прийнята у Середній Европі, полягала в тому, що з сім’ї виростало плем’я, а з нього народ, який прагне організувати свою державу. Згідно з ним, народ є природним утвором і головною його ознакою є мова. Отож представників одного народу єднає спільне етнічне походження і щодо держави він є більше первинним. Інша концепція народу, як спільноти всіх громадян без огляду на їх етнічне походження, була створена французькою революцією і прийнята в Европі на захід від Рейну.

Стаття Гердера Ideen zur Philosophie der Geschichte була видана чеською мовою вже у 1813 році. Під його впливом та під впливом роботи Йогана Ґотліба Фіхте (Reden an die deutsche Nation, 1807-1808) відбувся відхід від географічного поняття чеськости на користь його історичного розуміння; досі чехами вважали як чеських німців, так і етнічних чехів, тепер німцям у цьому праві відмовили. Внаслідок прийняття ідей Гердера та Фіхте прихильники національної держави у Чехії (Франтішек Палацький, Карол Гавлічек Боровський, Томаш Масарик) наголошували, що чеська свідомість виявлялася щораз частіше, аж поки не призвела до створення Чехословаччини, а отже, “чехословацький народ” – це всі покоління чехів у сенсі етнічному з початку історії, що були в опозиції до інших народів, тому створення Чехословаччини є завершенням тисячолітніх змагань за власну етнічну державу. За таких поглядів виникнення Чехословаччини було неначе запрограмоване вже в державі Пшемишлідів, ба, більше – свідомість людей XIX–XX сторіччя приписували людям попередніх епох, які насправді мислили зовсім іншими категоріями. І на цьому тлі творилася ідеологія одвічної чесько-німецької суперечки.

Палацький вважав, що вирішальною силою історії є любов до батьківщини (патріотизм), натомість, наприклад, релігія не має впливу на історію. На його думку, “основним змістом та визначальною рисою всієї чехословацької історії є... постійнна боротьба слов’янськости з римськістю та німецькістю..., а оскільки римськість зударялася з чехами не безпосередньо, але майже завжди за посередністю німецькости, то ми можемо сказати, що чеська історія взагалі полягає у протистоянні німцям”. А такі протистояння можуть бути розв’язані тільки знищенням одного із супротивників.

Той самий спосіб мислення репрезентував і Масарик. Історія Европи, на його думку, зводиться до боротьби німецької, а по суті католицької теократії з “передпартійною демократією”. Натомість чеський народ виводиться із гуманітарної протестантської традиції, а отже, ipso facto є демократичним і цілком природно бореться із ґерманізмом (католицизмом).

Протилежну позицію репрезентував противник ідеї етнічної держави та теорії “одвічної чесько-німецької боротьби” Емануель Радль (1873-1942), який критикував неісторичний погляд на чеське минуле і пропонував прийняти політичне визначення народу; представниками народу були б як чехи, так і німці, словаки і навіть угорці. Акцептація теорії “одвічної боротьби” більшістю чеських політиків і піднесення її до ранґу державної ідеології мали вирішальний вплив на вирішення судетського питання у міжвоєнні роки, та одразу після війни, а також і на дискусію, що точиться від кінця 70-их років з приводу моральної оцінки виселення судетських німців та необхідності чи недоцільності відшкодування кривди, якої завдано їм.

На думку Палацького, коли учні Кирила та Методія прибули в Моравію, то тут і у цілому наддунайському реґіоні розпочалася “найважча боротьба за національну самостійність та незалежність”. Слов’янські місіонери підтримували національні почуття чехів, їх слов’янськість на противагу німецькости, натомість німці, які здійснювали християнізацію країни в ріках крові, прагнули їх германізувати.

Однак інтерпретація протистояння східного та західного християнства у національних категоріях не має жодного сенсу. Як каже Радль, такий підхід до проблеми є цілком неісторичним.

Найбільше слов’янських поган переслідував святий Войцех, хоч він і був чехом. Натомість і самі чехи здійснювали християнізацію полабських слов’ян не менше криваво, ніж німці. Бо такі були тоді порядки. Баварці та сакси були такими ж чужаками одні для одних, як і баварці та чехи. Тільки у XIX сторіччі чехи довідалися, що слов’яни у Східній Німеччині були їхніми родичами, натомість у IX–X сторіччях панславістичних тенденцій ніхто навіть не міг відчувати. Ототожнювання папства з імперією, а отже, з Німеччиною абсолютно помилкове, оскільки в тогочасних суперечках Папа був налаштований проти німців. Але найважливішим є те, що в культурній площині тоді протиставилися один одному не слов’янськість та німецькість, а православ’я та католицизм, що, власне, тоді народжувався. Тому це була антипатія церковна, а не національна. Візантійці не репрезентували ніякої слов’янської ідеології і навіть не давали жодного поштовху до появи панславістичної ідеології, а просто хотіли прихилити до віри неосвічений народ і тому послуговувалися не латиною, а слов’янською мовою. Візантійські місіонери вибрали її не з огляду на розуміння чи турботу про “слов’янськість”, яка була їм абсолютно байдужою, а тому, що вважали слов’ян настільки темними, що не бачили жодного іншого способу якось з ними порозумітися.

Тоді чехи опинилися перед альтернативою – папство чи балканська культура. Тому швидше слід поставити запитання, яка з цих двох програм була кращою для християнства.

Німецький феодальний лад започаткував світську державу в Европі, тоді коли на Сході творилися тільки ханства та деспотії. У Середньовіччі латина давала доступ до цивілізації і репрезентувала культурний універсалізм, натомість слов’янська мова – провінціалізм. У ті часи німецькість була вікном у світ для чеської еліти. Православ’я програло двобій з католицизмом у Чехії та Моравії, бо репрезентувало слабшу культуру.

Для Палацького Гус мав бути народженим вітчизняною думкою і бути в опозиції до німецьких впливів. Масарик зробив з нього навіть антинімецького національного борця. У цій інтерпретації гуситська революція була національним рухом. Водночас вона мала боротися з німецькою мовою за права чеської.

Тоді як насправді Реформацію у Чехії розпочали німці; Гус виступив тільки після Конрада Вальдгаузера (1363), а сам конфлікт не мав національного характеру, оскільки, наприклад, у 1411 році капітул обрав німця, маґістра Альбіка, а не чеха, єпископа Яна Железного. Священики розмовляли і по-чеськи і по-німецьки і виступали проти обов’язкової до того часу латини. Мовне питання тоді взагалі не існувало, оскільки не було мовного законодавства, не існував тоді і “національний гніт”, бо не було програми, якою мовою повинна розмовляти вся країна, не доходило і до протестів проти тих, хто розмовляв німецькою мовою, вони з'явилися тільки перед першою світовою війною.

Критики ідеології чесько-німецького протистояння підкреслювали, що у Середньовіччі два народи, чехи та німці, не боролися один з одним, а були прихильники та противники Реформації. Тому гуситська революція була рухом реформаторським, а не національним. Бо тогочасний конфлікт стосувався відносин держави та Церкви, тому протагоністи поділилися на два табори – жителів країни та іноземців. Кутногірський декрет (1409) розрізняв жителів королівства та іноземців, а не тих, хто розмовляє по-чеськи та по-німецьки.

Як пише Радль, у ХV сторіччі не було ні “чеського народу”, ні “німецького” як свідомої політичної одиниці. Суттю конфлікту був поділ на своїх та чужих: до першої категорії належали чехи та німці, які проживали в Чехії, натомість до другої – нещодавно прибулі іноземці, більшість з яких теж була німцями. Однак корінних німців трактували все ж як своїх, натомість нові еміґранти стикалися з неприйняттям.

І в епоху після реформації теж не було міжнаціональної боротьби, бо в летаргії перебувала як чеськість, так і німецькість. Єзуїти не були ворогами ні чеськости, ні чеського народу, як гадав Палацький, а космополітами, що боролися за владу папства, а не за якусь німецькість. Германізація почалася тільки у XVIII сторіччі і була спричинена тенденціями двору до абсолютизму, а не акцією німців як народу, першими “будителями” були теж німці – мешканці Чехії. Вони обороняли права краю від централізації, місцеву мову від мови урядової.

До 1848 року ще була нагода побудувати у Чехії та Моравії одну політичну націю, що послуговувалася б двома мовами, однак перемогли ідеї Гердера і постали два етноси – чехи та німці. Суперечки між ними наростали, доки не стали змістом чеської політики другої половини XIX сторіччя.

Чеський рух XIX сторіччя перейшов від вимог рівноправности чехів з німцями до боротьби за особливий статус чеського населення, хоча і надалі визнавав те саме право на батьківщину як за чехами, так і за німцями і не вважав останніх колоністами. Однак напередодні першої світової війни прихильники національної держави утвердили переконання, що тільки чехи мають право на чеську землю, натомість німці самовільно зайняли пограниччя і стали тут тільки толерованими колоністами. Тобто вперше було задекларовано сумнів щодо права німців на батьківщину.

Після першої світової війни провідним мотивом чеської національної політики стала теза про “німців-колоністів”. Масарик писав: “Ми побудували нашу державу, вберегли її і знову розбудовуємо... Німці спочатку прибули до краю як еміґранти та колоністи. Натомість ми маємо повне право на багатства нашої території.”

Наслідком такого розуміння була політика прихильників національної держави, що полягала в обороні Чехії від проникнення німців та в намаганні повернути чеськість німців, які у XVII ст. чи раніше були понімечені. Поняття “понімеченої території” свідчило тільки про наміри його чехізації.

Еманюель Радль, згідно з твердженням Яна Паточки, “найбільший мислитель I республіки”, вважав, що “доцьогочасний досвід показує, що ідею так званої національної держави у нас не вдасться втілити в життя з дотриманням справедливости, так само, як і те, що Чехословаччина є державою, яка має допомогти культурній реалізації чехів та словаків, натомість німецьке та угорське населення є тільки шанованими гістьми.

Радль трактував творення єдиного народу з чехів та словаків як помилку, бо воно робилося на противагу німцям, а також не приймав протиставлення інтересів національної держави інтересам його німецьких громадян. Якщо вже чехословацький народ ґарантує культурну індивідуальність чехів та словаків, то чому це поняття не могло б охопити і німців та угорців та стати символом державної приналежности без огляду на національність? Бо, як гадає Радль, держава зовсім не є природним завершенням національних мрій.

Державницьку свідомість слід протиставити свідомості національній, бо ж держава є тільки інструментом організації суспільства і повинна бути під його контролем. Для Радля лояльність щодо держави ґарантує свідомість громадянина. Свобода громадянина-індивіда є вищою вартістю, ніж свобода “народу”, бо держава існує для громадянина, а не для народу. З цієї теорії Радль зробив висновок, що всі громадяни, без огляду на їх національність, повинні мати рівні права, а отже, право на свою мову у школі, адміністрації, право на участь у творенні держави тощо.

Тимчасом після першої світової війни німецьке та угорське населення трактували як переможене і йому диктували свої закони. Ніхто не запитував їх, які стосунки вони хотіли б мати з державою. Німців, угорців та католицьку церкву вважали за ворогів держави і застосовували щодо них її силу. Чехословацька конституція, яка була копією американської, мала, однак, принципову відмінність: якщо зразок твердив: “ми народ США”, то у прийнятій у Празі версії говорилося: “ми народ чехословацький”, а не “народ Чехословаччини”. Масарик, який вважав себе президентом чехів та словаків, а не всіх громадян Чехословаччини, був готовий дати німцям певну долю в їх участі в управлінні, однак не в організації держави. Однак, як писав Радль, право німців на своє культурне життя не випливало з того, визнають вони державу, чи ні, а навпаки – саме право держави на існування випливає з визнання прав національних меншин.

Теорія, що визнає німців та угорців за національні меншини, визнавала за чехами право єдиного автохтонного народу, який разом із словаками є більшістю і може практично застосувати щодо німців усе, що захоче. Натомість Радль вважав, що німці мають на цю державу таке саме право, як і чехи. Що вони не є тут ніякими колоністами, бо осіли легально, на запрошення короля, і до часів імператора Йосифа в Чехії не було жодних германізаторських тенденцій. Теорія, що панувала у Першій республіці, проголошувала, що змістом чеськости є боротьба з німецькістю, а її результатом була боротьба держави з місцевою німецькою людністю, яку трактували як елемент підозрілий чи небезпечний. Свідоме перекидання вини за тягар кризи тридцятих років на громадян німецької національности призвело до їхньої павперизації, що створило хороший ґрунт для фашистської пропаґанди. Боротьбу з німцями вважали патріотичною заслугою перед державою. Кожне процентне зменшення німецької людности у змішаному повіті трактувалося як перемога чехів. Національними святами вибрано дати, патрони яких уславилися антинімецькими чинами.

Мюнхенська угода та друга світова війна додали нові арґументи та спричинили до логічного та остаточного завершення ідеології споконвічного чесько-німецького протистояння, тобто до ліквідації одного з протагоністів.

У грудні 1943 року Бенеш оголосив у Москві меморандум, який передбачав, що після війни слов’янське населення у кожному населеному пункті становитиме 67% мешканців. Згідно з ним німці позбавлялись права на свою урядову мову. Німецькомовні школи були б ліквідовані, натомість саме вивчення німецької мови було б добровільним, і тільки вивчення чеської, словацької та української (на Закарпатській Русі) мов було б обов’язковим.

Дивлячись з історичної перспективи, можна зрозуміти все небажання позбутися леґенд, створених на потребу національного руху XIX сторіччя і необхідних для оборони власної національної ідентичности. Однак тепер вони є перешкодою в русі до майбутнього цілої Европи. Проблема чесько-(судетсько)-німецька є тільки одним з прикладів практичних наслідків при орієнтації на ідеал національної держави. Її епоха відходить разом з розвитком Европейського Співтовариства, тобто континентальної федерації. У Середній та Східній Европі національні держави існували тільки у XX сторіччі, але і тоді практично всі вони мали багатонаціональний характер, хоча побудовані були на міті національної ідеології. Тому тут незалежність ототожнювалася із побудовою власної національної держави.

У майбутній Европі представники кожного народу зможуть жити у якій завгодно країні і будуть мати такі ж права, як і автохтонний народ, чого традиційні націоналісти, що воюють, наприклад, із двомовними написами, не можуть собі навіть уявити. Поділ: наше – ваше взагалі втратить сенс.

Европейське Співтовариство взагалі вимагає зовсім іншого способу мислення та інших концепцій, до прийняття яких народи нашого реґіону взагалі не готові.

Переклад Францішка Площанського