Пінхас Самородницький

Дивний народець

Якщо кому-небудь заманулось би скласти реєстр найтемніших загадок сучасного світу, загаданих людині, то на одне з перших місць він, можливо, поставив би ненависть, яку відчувають в СРСР до сіонізму. Багато хто ще й нині схильний думати, що надто великою є невідповідність між реальними масштабами небезпеки, яку сіонізм становить для однієї з наймогутніших держав планети, і енергією та засобами, які вона витрачає на боротьбу з ним.

Проте до цієї загадки, можна віднайти ключ. Незалежно від того, як ставляться самі сіоністи до радянської системи, її владоможці не так вже, мабуть, і помиляються, коли в сіонізмі, як у сучасному виявленні устремлінь гебрейського народу до самозбереження, вбачають загрозу для себе. В рамках радянської ідеології, навіть якщо б в СРСР не залишалось, або й ніколи не було жодного гебрея, такий вислід видається логічним.

В основі радянської ідеології та практики лежить припущення, що в розвитку суспільства, в історії людства основним і визначальним є матеріальне буття людей і сформовані в процесі цього матеріального буття об’єктивні, від волі та свідомости людей не залежні, закономірності. Історична доля людства і кожного народу зокрема визначається цими законами і нічим іншим. Ці закони невблаганно прирікають все старе на загладу, і нове виникає тільки для того, щоб з часом у свою чергу перетворитися в прах. Люди здатні в кращому випадку осягнути ці закони і діяти строго відповідно до них. Людський дух підпорядковується плоті і не може бути нічим іншим, як тільки відображенням цієї плоті. [...]

Єдиним свідченням, що руйнує цю впевненість і відкидає напередвизначеність, є унікальна доля гебрейства. Доля ця є разючим, за своєю ясністю свідченням торжества духу над плоттю, причому повнота цього торжества підсилюється тим, що досягнуте воно не окремою сильною особистістю, а усім народом, переважна більшість представників якого, як і в будь-якому іншому народі, є людьми слабкими, обтяженими різноманітними забобонами. Перемога ця є тим більше переконливою, що здобута вона не в короткочасному поєдинку, а майже в двотисячолітньому спротиві духу, позбавленого своєї національної плоти.

Перемога гебрейського духу не була б подією настільки винятковою, якби вона не була торжеством чистого духу, що відкинув будь-яку плоть. Унікальність національного духу гебрейства в тому, що цей торжествуючий дух зумів воскресити давно втрачену (і, здавалось, безнадійно) його національну плоть.

Вже для кого, а для цього народу умови його матеріального життя та створені, всупереч його бажанню закони не були визначальними у його долі.

Але якщо доля одного народу настільки переконливо свідчить, що матеріальні умови буття і сформовані в них закони можуть бути подолані силою його духу, то звідси випливає, що доля інших народів, а відтак і всього людства зовсім не прирікає їх на рабське підпорядкування матеріальним умовам буття та його законам.

Чи ж не в цьому нині всесвітнє і загальнолюдське значення гебрейства та сіонізму як сучасної форми його національної самосвідомости? [...]

Приблизно з середини минулого століття проблема гебрейства вдруге за останні два тисячоліття набуває всесвітньої ваги. Саме в цей час питання про те, чим було гебрейство в минулому і чим воно може стати в майбутньому, знову привертає до себе увагу. Над цим розмірковують К. Маркс і Е. Ренан, В. Соловйов і Ф. Лессінґ, Ф. Ніцше та Ф. Достоєвський.

Коли европейська цивілізація досягнула апогею, своєї, здавалось би найвищої могутности, гебрейство не квапилось поділяти загальне торжество. Дух нуртування, такий властивий цьому народові, не тільки не затих, а навпаки ще більше загострився, поставив під сумнів доцільність загального ликування.

Цей, за словами Ренана, "вічний Єремія, скорботний чоловік, що підставляє з незбагненним для нас терпінням свою спину під удари", ворохобив одних апокаліпсичними видіннями, пророкуючими загладу цієї землі і цього неба, бентежачи інших впертим небажанням відмовитися від своїх давніх вірувань та звичаїв, ще інших тривожив наполегливістю, з якою він прагнув у все втручатися. Ці гебрейські якості, цей неспокійний гебрейський дух виявився настільки заразним, що полонив і багатьох негебреїв, загрожуючи поширитися і підірвати надію людства на можливість вдалого та для усіх прийнятного влаштування своїх справ. Рефрен, який постійно повторювали антисеміти – "гебреї, всюди гебреї" не так вже й сильно спотворює реальний стан речей. Гебреї і насправді всюди, вони навіть і там, де їх не мало би бути: гебрейський дух присутній скрізь, нехай навіть у вигляді неґативної реакції на нього.

Він усім заважав, цей, як його назвав той таки Ренан, "дивний народець", псував усю картину, став більмом на оці. З ним потрібно було щось зробити – такою була думка багатьох.

Одностайним було не тільки питання, одностайною була навіть і відповідь – гебрейство має щезнути. У пропонованих способах виконання цього вироку відмінності були не дуже суттєвими: і повна асиміляція в умовах рівних прав та можливостей, і класова уніфікація в атмосфері праведної ненависти до свого антиподу, і фізичне винищення – усі ці способи мали врешті привести до одного наслідку.

Незважаючи на те, що вирок цей не вдалось виконати жодним з названих способів, питання про те, що робити з гебрейством, як його сприймати, як себе з ним поводити і далі залишається на порядку денному. Ренан вважав, що гебреї принесли світові стільки добра і лиха, що неможливо ставитись до них справедливо. Ми, каже він, надто багато чим зобов’язані їм і водночас надто добре бачимо їхні хиби, щоб не дратуватися при одному тільки їхньому вигляді. І далі говорить вже прямо про хиби, але закінчує знаменним висновком: "Це сотворіння, настільки далеке від наших уявлень про честь, гордість, витонченість та мистецтво, цей народ, настільки не войовничо і не по-лицарськи настроєний, який не любить ні Греції, ні Риму, і якому ми, проте, зобов’язані релігією, так, що гебрей має право сказати християнинові: "Ти також гебрей, але нижчого сорту", ця істота стала точкою відліку, де сходились суперечності і загальна антипатія. Продуктивна антипатія, що стала однією з умов проґресу людства". Ренан, з усього судячи, не розмірковував спеціально над таємницею збереження гебрейства впродовж століть. Зрештою одна побіжно висловлена про це думка у нього є: "Тільки фанатики, – пише він, – здатні створити що б то не було. Гебрейство живе ще завдяки напруженій пристрасності своїх пророків та ревнителів".

Чому ж не збереглись давні греки та інші народи, яких не спіткала доля фізичного знищення? Чому вони зникли, розчинились серед інших? Вирішальним для долі гебрейства, для його унікальної долі виявилось те, що усі вищі досягнення його національного духу ставали життєво необхідними для більшости інших народів і часто мали вирішальний вплив на їхнє формування.

Чи ж винне в тім гебрейство? Чи ж винне воно хоч би в тому, що, нехай навіть не нав’язуючи іншим, як це робили послідовники Магомета, воно призначало творіння свого духу для усіх, вперто наполягаючи на універсально-імперативному характері творінь свого духу?

Але чи ж тільки цей народ так оцінював творіння свого національного духу? Чи ж не у всі часи і чи ж не усі язики оцінювали творіння свого духу, як найкращі, і чи ж не ставились вони з погордою до усіх інших, хто не поділяв цієї впевнености? Гебрейський народ не відрізнявся від усіх інших. І, будучи, можливо, у всіх інших аспектах посереднім племенем, воно призначало творіння свого духу лише для себе, для свого, так би мовити, власного вжитку. Що вже казати про Тору та пророків, коли навіть християнство його творці призначали тільки для гебреїв!

Тому гебрейський народ не має вини в тому, що творінням саме його національного духу випало стати універсальними вартостями людства. Чому так сталося? Будь-яке раціональне пояснення тут безсиле, і в ліпшому випадку його відповідь буде такою: це випадковість.

Нехай це і насправді є випадковістю. Але ж ця неймовірна випадковість сталася! Чи ж могла така дивовижна в житті національного духу подія, дивовижність якої збільшується до безконечности тим, що сталась вона принаймні двічі, не відобразитися на долі носія цього духу, не визначити навіки його долю?

Відчуття духовного первородства щодо християнських та мусульманських народів у гебреїв було настільки сильним, до такої міри визначало їхнє ставлення до життя, побуту, вірувань та упереджень цих народів, що ніякі переслідування, зневажання та упосліджування не змогли їх послабити. В християнстві та ісламі вони бачили тільки зіпсуте юдейство. Гебрей не тільки мав право сказати християнинові чи мусульманину: "Ти також є гебреєм, тільки нижчого сорту". Він ще й доволі сильно відчував це, спостерігаючи за життям тих, хто був навколо. Це відчуття, було постійно присутнє, хоча не завжди усвідомлюване, впродовж багатьох століть визначало ставлення гебрейства до всього християнського та мусульманського світу.

* * *

Особливості національного характеру, так, як вони сформувалися за останні дев’ятнадцять століть, є багато в чому спільними для усіх гебрейських громад при всій різноманітності їхніх історичних типів. Мабуть, не можна сумніватися, що визначальним тут було почуття своєї духовної первородности, яке відчували гебреї, де б вони не жили і яких би звичаїв не переймали. Чи ж потрібно заперечувати, що це почуття глибоко вкоренилось і, ставши ознакою національного характеру, багато що визначило у поведінці представників цього народу? Чи ж не звідси походить і ця нетерпимість, яку завжди виявляли гебреї в релігійних питаннях (і духовних взагалі), на відміну від суто практичних справ, де вони вславилися своєю податливістю, в’юнкістю та схильністю до компромісів?

Надто довго не було в гебреїв інших підстав для самоповаги, окрім реальної в їхніх очах та уявної в очах інших вищости, яку вони мали порівняно з християнством та ісламом. Тому навіть тоді і там, де і коли наставала ера цивільної емансипації гебреїв і багато хто з них ставав на шлях асиміляції, сфера духовної діяльности залишалась для них найпривабливішою, а прагнення доказати свою здатність досягнути найвищих результатів у цьому напрямку перетворилась в національну потребу.

Дуже багато визначали, звичайно, особливості того духовного надбання, яке успадкувало і якому так довго зберігало вірність гебрейство. Помилковим є твердження, а тим не менше його дотримуються майже всі – і гебреї, і негебреї, що це надбання є доктриною що вистояла, чи навіть перемогла в конкуренції з іншими доктринами. Якщо б це було насправді так, то духовні вартості гебреїв спіткала б така сама доля, що й творіння усіх інших давніх народів, тим паче, що в доктринальному плані творіння ці були набагато багатшими та красивішими, аніж юдейські.

Зрозуміло, що будь-які доктрини, якими б справжніми чи уявними перевагами вони не були наділені, підвладні історичному часові, який нещадний до усіх. Основною та вирішальною особливістю гебрейського національного духу є те, що його істинним та потаємним призначенням є не створення, а руйнування усіх і всяких доктрин.

Чи ж не прийшов уже час, поряд з наріканням на адресу антисемітизму звернути увагу на себе, спробувати збагнути таємницю своєї долі і віднайти в цій таємниці та долі, в собі, а не тільки у злобі антисемітів, реальні причини тієї ненависти, яку відчувають до нас інші народи? Ненависти, яку не змогли подолати ні політичне вдосконалення, ні масова освіченість, ні навіть споживацьке процвітання?

Антисемітизм ніколи не був безпідставним. Якими у кожному окремому випадку не були зовнішні причини та приводи для нього, його справжньою основою завжди була суто гебрейська схильність руйнувати фетиші, які створювали собі інші народи, піддавати сумнівам непорушність та мудрість усталеного і прямо відмовлятися визнавати святинями те, чому поклонялись інші. Хіба ж не цим визначається специфіка гебрейського характеру, що так легко впізнається в ґанчуванні інших добре засвоєних звичаїв? Хіба ж не це завжди і всюди було основною причиною антисемітизму? Хіба ж в невтихаючих досі звинуваченнях, що, мовляв, гебреї не дорожать тим, що інші народи вважають найважливішим, немає певної долі правди?

Юдаїзм не можна сприймати і трактувати як доктрину. Мойсей, пророки і навіть Ісус Христос в найостаннішу чергу були, якщо й були взагалі, творцями доктрин. Вони насамперед були творцями ідеї постійного духовного пошуку, устремління до недосяжних вершин. Саме вони залишили своєму народові, а відтак і всьому людству, заповідь "Не сотвори собі божка!".

На жаль, з того часу, як Голос з вершини Синаю возвістив це, людство нічим не займалось з такою наполегливістю, як створенням щораз нових божків, і нікого не переслідувало з такою нещадністю, як тих, хто не хотів схилятися перед цими божками. В божки були перетворені і церква, яка узурпувала прерогативи, що належали одному тільки Богу, і держава, що відібрала у своїх підданих право на людську гідність.

Глибинний сенс грізної перестороги "Не сотвори собі божка" змогли зглибити лише кращі з кращих людей в кожному, в тім і гебрейському народі.

Не сотвори собі божка, отже, і з гебрейського народу. Мудреців у ньому "на душу населення" мабуть не більше, ніж у кожному іншому, як і не надмірною є його здатність дослуховуватись до голосу рятівного національного інстинкту. Тому спокуса створювати собі божків чи поклонятися іншим божкам не раз охоплювала його і після Синайської пустелі.

Спробуймо відповісти на питання: в чому ж сутність гебрейського національного духу? Що є чи може бути альтернативою йому? Проникливу відповідь на це питання дає Ренан, котрий пише, що прірва, яка розділяє в першому столітті римський та гебрейський первні, була прірвою між властивою римлянам ідеєю права та утвердженням послідовниками Тори примату моральних обов’язків, тобто прірвою між римським принципом світської держави та гебрейським ідеалом Царства Божого. Прірва, що існувала між ними в першому столітті, не тільки не була засипана уламками Єрусалимського Храму та руїнами Римської імперії, але й стала в наступні століття ще глибшою, бо ж найсуттєвішою відмінністю між цими двома первнями є відмінність між плоттю та духом.

Римський первень в будь-якому його вияві – це примат плоті над духом, підпорядкування духу плоті (державі), її інтересам, могутності, добробуту тощо. Юдейський первень – це примат духу над плоттю, сприймання плоті лише як знаряддя, як засобу реалізації потреб та вимог духу. Перемога римського первня завжди і всюди веде до утвердження царства плоті на Землі. Перемога юдейського первня могла б спричинити до утвердження царства духу, Царства Божого на цій самій Землі. Всім добре відомо, що таке царство плоті, але ж ніхто ще не бачив Царства Божого. Чи ж потрібно дивуватися, що перше сприймається як єдино реальна можливість, а друге – як утопія? [...]

Закон, що одночасно є і цивільним, і духовним та віддає перевагу соціальним і моральним законам супроти військових та політичних, Ренан вважає основною і найнебезпечнішою тенденцією Тори. Чому багато хто цю вимогу юдаїзму вважає не тільки утопічною, але й небезпечною для своїх народів зрозуміти не важко – уроком та застереженням для них була доля самого творця та носія юдейського духу – гебрейства. Ніхто не бажав для своїх народів такої долі. Хіба ж не мав Ренан достатньо історичних підстав стверджувати, що народи повинні вибирати або життя егоїстичне та спокійне, або життя для людства, сповнене різних тривог? Нація, що шукає вирішення соціальних та релігійних проблем, мріє Царством Божим та переймається загальнолюдськими проблемами, приносить в жертву власне існування і свою земну вітчизну.

Але якщо це є історично обґрунтованим вироком гебрейству, важко сказати, для кого цей вирок жорстокіший – для гебрейства, чи всіх інших народів. Адже влаштування земної вітчизни не може бути неважливим для будь-якого народу. То чи випливає звідси, що природним і виправданим станом кожного народу є нехтування загальнолюдськими інтересами? Чи ж тільки з долі гебрейського народу всі інші народи дістали цей урок, але урок цей був взятий, втілений в політичну реальність сьогодення і, врешті, поставив людство перед наростаючою загрозою тотальної катастрофи. [...]

Те, що гебрейський народ, котрий витворив найвищі творіння людського духу, загинув у державному сенсі, стало нещастям та прокляттям не тільки для нього, але й для всього людства.

Те, що народ, який породив цей дух та залишився вірним йому, витримав усі пертурбації та випробування і зберігся, є знаком та повчанням не тільки для цього народу, але й для всього людства.

Те, що народ, який зберіг цей дух після двадцяти століть страждань та принижень, виявився здатним відновити та відстояти свою державність, вже це є справжнім одкровенням, в якому не тільки цей народ, але й усе людство повинні бачити глибинний сенс світової історії.

Цей сенс, що з такою силою виявився в долі гебрейського народу, від його праотців аж донині, свідчить, що найбільш життєздатною є та нація, яка з найбільшою енерґією та послідовністю прагне брати участь у влаштуванні загальнолюдської справи, або, іншими словами, яка просякнута месіанською ідеєю.

На жаль, цьому найглибшому сенсу людської історії настільки суперечать події, які відбуваються на її поверхні, що мало хто ще й нині, наприкінці XX століття, бачить цей сенс. [...]

* * *

Ті, хто творили духовні вартості гебрейства і робили долю свого народу невіддільною від них, були, без сумніву, національними провідниками і ні на що більше не претендували. Тому вони найбільше переймались збереженням у віках свого народу. Вони були свідомі того, що відправляючи свій народ у таке далеке плавання, наражають його на найрізноманітніші небезпеки. Вони розуміли, що за таку небезпечну мандрівку в історії народу доведеться розплачуватися неймовірно жорстокою ціною і жахалися усвідомлення того, що їхньому народові доведеться пережити та перетерпіти. Але набагато більше їх жахала можливість безслідного та безславного зникнення народу. І оскільки їм була відома тайна життя та смерти народів, вони вибрали життя.

Духовні провідники давнього гебрейства не наділили свій народ життям, а прирекли його на життя. Вони поклали на народ тягар такого життя, який робив його жертвою. Проте якою б важкою не була ця жертва, вони не зупинилися перед нею, бо ж поклали на свій народ місію зберегти і пронести у віки ідеали, які мають (а вони це знали напевно) вічну загальнолюдську вартість. Можливо, вони усвідомлювали, що їхня сучасність ще не дозріла до загального сприйняття цих ідеалів, і вірили, що прийде час, коли людство не матиме іншої змоги розвіяти млу, що його огорнула.

Ставлення до гебрейства у світі – це ставлення до тих високих духовних вартостей, які воно створило і дарувало людству. Сучасне гебрейство не може вимагати до себе особливого ставлення, але воно може і має розраховувати, що ті, хто не відмовились від цих вартостей, буде ставитись до нього, як і до решти народів, відповідно до цих вартостей.

Цей народ так втомився від того особливого до себе ставлення впродовж століть, що, здається, єдиним його бажанням зараз є – добитися для себе як народу, таких самих прав, які мають більшість народів світу.

Чи ж означає це, що "дивний народець" нарешті вгамувався і позбувся свідомости своєї месіанської місії? І чи здатен на це взагалі народ, який так довго носив, як сказав Ренан, у своєму серці духа Божого?

Гебрейський народ від самого початку був виліплений його патріархами як месіанський народ. Не тільки в тому сенсі, що з нього має вийти месія, але й у тому, що сам він має принести спасіння людству. Найпереконливішим підтвердженням, є те, що якби гебрейський народ не страждав від своїх бід, він ніколи не думав про те, що порятунок від них він може знайти у світі, в якому усі інші народи й далі перебуватимуть в полоні зла та несправедливости. Мав слушність Ф. Булгаков, коли писав, що юдейське месіанське царство – це царство, що задовольняє не тільки принижене та упосліджене національне почуття, але і палкі сподівання усіх спраглих правди.

Гебрейський народ раніше від інших усвідомив марність надій влаштувати справедливе людське життя, базуючись на домаганнях плоти. Духовні провідники гебрейства ще на світанку історії зрозуміли, які небезпеки таїть возвеличення плоти, влада одних людей над іншими. Розуміючи, що людська влада – це страшне, але невідворотне зло, вони усвідомили також, що єдина можливість зменшити і пом’якшити його – це підпорядкувати владних вищій силі, що уособлює ідеали абсолютного добра, істини та краси. Який глибинний сенс в біблійній розповіді про Божий гнів, спричинений бажанням гебреїв мати над собою царя (Книга Самуїла)!

Месіанська ідея, запропонована гебрейством людству, мала на меті царство Бога, а не владу людини. Ф. Булгакову належать прекрасні слова про характер гебрейської національної віри: "Високим покликанням не тільки возвишається народ, але ним і судиться... Національна віра, як це показали на своєму прикладі юдейські пророки, не тільки не вповноважує до самовдоволення та самовихваляння, ні, вона зобов’язує бути вимогливим, невблаганним, жорстким, вона спонукає до самобичування та самозвинувачення. Ті, серця котрих обливались кров’ю за батьківщину, були водночас і її нелицемірними звинувачувачами... Національний месіанізм є палким почуттям, що завжди коливається між надією та відчаєм, сповнене страху, тривоги та відповідальности. Воно не тільки не приховує непривабливу дійсність, що суперечить з високою місією, але й ще сильніше її підкреслює".

Як часто ця постійна невдоволеність, що стала вже національною ознакою, постійне порівняння дійсности з високими ідеалами ставили гебреїв в опозицію до будь-якої дійсности (в тім і дійсности Ізраїлю), приводили їх у перші ряди ледь не всякого дисидентства!

Месіанська ідея, зароджена в гебрействі, збіглася, таким чином, з тайною життя та смерти народів. Первинне християнство, і зокрема діяльність апостола Павла, можна трактувати як відчайдушну спробу горстки гебреїв сповістити цю тайну всьому людству в епоху, коли людська влада досягнула свого апогею в обожненні римських імператорів. Ця спроба, без сумніву, мала дуже важливі наслідки. Ідея царства Божого як альтернативи царству людському стала надбанням багатьох народів, запала в душу і оволоділа серцями багатьох людей. Ідея ця зачала в лоні Римської імперії европейську цивілізацію. Одного хіба не досягнула ця спроба: вона не зуміла запобігти відродженню на румовищах Римської імперії все нових і нових людських царств, царств людської плоті.

Не останню роль в цьому сумному фіналі відіграло те, що в тому вигляді, в якому ця ідея була викладена людству, вона не могла і не зможе бути сприйнята ним за практичний життєвий принцип. Християнські апостоли, що передали світові месіанську ідею гебрейства про Царство Боже, вражені національною катастрофою, що спіткала їхній народ, і повіривши в його цілковиту земну загибель, перенесли свої сподівання у світ інший, і проголосили, що "Царство Боже не від світу цього". Місце духовного Бога, який є втіленням і уособленням найвищого ідеалу, заступив чуттєво представлений і зображений Бог, який настільки втратив свою духовну сутність, що спочатку зачав зі смертною сина, а пізніше – набув рис римського імператора-автократа. Замість Царства Божого, що трактувалось як людське життя, надихнуте вищими ідеалами, прийшло Царство Боже, що спочатку задумало здійснитися в плоті людського життя, а потім почало заперечувати її та возвеличувати загибель (життя та смерть Ісуса Христа). Таким чином, християнські апостоли сповістили людству тайну смерти народів, але не відкрили йому тайну життя. І яким би одкровенням не стала для людства ця тайна, влаштувати життя людської плоті згідно з цим одкровенням неможливо. З вірою в післясмертне спасіння легко помирати, але як потрібно жити, ця віра не каже. Замість оптимістичної, все таки, віри в прихід Царства Божого в межах нашого ще часу, віддаленого від сучасности, нехай і значним, але визначеним проміжком, народові була запропонована така ж глибока, але песимістична ідея можливости тільки лиш післясмертного спасіння. Хіліазм, сприйнятий іншими народами в християнському варіанті, не міг не привести до внутрішньої дуалістичности їхньої свідомости, в якій життя та смерть помінялись місцями: життя було звільнене від всяких ідеалів і перетворилось в царство людського свавілля, а смерть, що відняла від життя його ідеали, і возсіяла в його славі, виявилась царством Божої благодати. І чи ж не хритиянство, повністю знецінивши людське життя, підготувало ґрунт для чи не загальної відтак відмови від найважливішої заповіди юдаїзму "Не убий"? Іслам ще більше, ніж християнство, не зумів (а може навіть і не намагався) відвернути встановлення автократичної влади людини над людьми.

Юдаїзм завжди противився цьому. Духовні вожді наполегливо вчили гебрея не визнавати над собою влади людини. Божа воля, а не людська, може повелівати йому, заповідей Божих, а не людських повинен він дотримуватись. Тільки та людина гідна бути його царем, яка веде його шляхом, вказаним Богом. Юдейські законовчителі не переставали учити, що нема тяжчого переступу, ніж визнавати над собою владу людини, яка зневажує Божественні заповіді.

Отже, беручи до уваги цю неподільну єдність, в яку сплелись для гебрейського народу його релігійні, тобто духовні, і національні ідеали та устремління, варто застановитись: чи зберігся гебрейський народ у всій своїй неповторності всупереч чи завдяки вигнанню та розсіянню? Чи не розчинився би він, не зник, не загинув би, якщо б після такої державної катастрофи залишився на своїй історичній батьківщині і підкорився би владі іноземних володарів, як це зробили усі інші народи? Чи ж зумів би він зберегти себе впродовж дев’ятнадцяти століть після того, якщо б він залишився компактним національним цілим, що живе на своїй споконвічній чи на якійсь новій землі, як це ставалося в інших випадках? Відповісти на ці запитання неможливо, не маючи на увазі того, що збереження національного тіла, яке для інших народів було чи не визначальним, для гебрейства ніколи не було самоціллю. Цей народ тисячоліттями кидався в пошуках зовсім іншого, набагато важливішого для нього – спасіння та збереження свого духу. Інші народи давнини задля спасіння своєї національної плоті готові були жертвувати усім і насамперед духом. Гебрейський народ задля спасіння свого духу готовий був пожертвувати усім, навіть своєю державною плоттю. Перші, зазвичай, гинули, другий – врятувався. [...]

* * *

Національна єдність, яку гебрейський народ зберігав впродовж багатьох століть розсіяння, не була, очевидно, звичайною національною єдністю. З огляду інших народів це взагалі не було національною єдністю, бо ж не мало у собі майже ніякої з умов, які тільки в сукупності забезпечували єдність їхнім націям. І якщо, незважаючи на все це, гебрейський народ існував і усвідомлював себе, як єдність, то річ тут не стільки в самому факті збереження духовної спільности, скільки в характері того духовного надбання, яке він успадкував від своїх праотців.

Духовні провідники гебрейського народу заповідали йому не тільки спільне минуле. Вони заповіли йому і спільне майбутнє, причому пов’язали минуле з майбутнім так міцно, що вже жодне з них не має сенсу без іншого. Яке значення може мати для народу минуле, яке безповоротно кануло в Лету і вже на зможе відродитися в майбутньому? Чи може бути бажаним для народу майбутнє, яке не пов’язане з багатостраждальним минулим, є незрозумілим і чужим для нього?

В очах пророків гебрейський народ – це блудний син, що за свої огріхи був вигнаний з отчого дому, але мусить до нього повернутися. Не збудувати собі новий дім, не визнати своїм дім, у якому йому доведеться перебути вигнання, а постійно пам’ятати, завжди мріяти про повернення в отчий дім, вимолювати його і, врешті-решт, повернутися, відбудувати його і оселитися у ньому. [...]

Юдейські пророки дали своєму народові велику надію, вдихнули у нього впевненість, що не навіки втратив він своє тіло. Прийде день, коли він зуміє відродити його, повернути до життя з попелу і запустіння, коли він зможе, врешті, знову злитися зі своїм національним тілом і дати прихисток своєму стражденному духові.

Повернутись в отчий дім, повернутись в землю, заповідану мало що не п’ять і втрачену мало що не два тисячоліття тому, повернути незворотнє, змінити те, що не підвладне навіть християнському чи мусульманському Богові, цьому Провидінню історії, – змінити минуле, історичне минуле, хіба ж це не є доказом позаісторичности, непіддатности плину історії. [...]

Гебрейський народ виявився здатним існувати і зберігати свою вітальну силу без тіла протягом століть. Він повинен був, очевидно, пройти таке випробування. Він не мав, очевидно, іншого способу доказати людству свою позачасовість, а, отже, і свою істинність. Але проіснувавши так довго без і поза тілом, гебрейський дух витримав лише перше випробування. Але цього ще недостатньо, щоб усі народи повірили в його месіанське, загальнолюдське призначення. Він мав витримати і друге випробування – відродити своєю силою, силою самого тільки духу, своє національне тіло. Якщо би гебрейський дух виявився нездатним на цей подвиг, він дискредитував би себе, а, відтак, і народ, що ототожнював себе з ним, в очах усіх інших народів.

Хтозна чи можна вважати випадковістю те, що гебрейський народ впродовж вісімнадцяти століть не зробив якоїсь серйознішої (порівняно з тією, що була в двадцятому столітті) спроби відродити свою національну плоть, повернутися в отчий дім, у Землю Заповітну. Для того, щоб така спроба стала можливою, необхідні дві умови. Насамперед гебрейський національний дух мусів вичерпати усі можливості існування поза тілом, тобто повинен був витримати перше випробування. Іншими словами, дух тільки тоді мав взятися за відродження плоті, коли її відсутність стала загрожувати самому існуванню духу. Тоді зрозуміло, чому сіонізм виник наприкінці дев’ятнадцятого століття, коли перемогла політична демократія, коли гебреям було надано громадянські права: це зробило життя гебреїв незмірно легшим і створило реальнішу, ніж коли б то не було загрозу цілковитого розчинення гебреїв серед народів, серед яких вони так довго жили. Якщо б у той час не виник сіонізм, якщо би прагнення відродити свою національну державність не стало таким сильним серед гебреїв, не надихнуло би багатьох з них, це означало би, що гебрейський національний дух уже вмер.

Проте цей дух виявився живим. Живим настільки, що відчувши загрозу, без вагань взявся за те, що з огляду будь-якого тверезо та історично мислячого чоловіка виглядало в той час чистою авантюрою. Задум створити на землі, звідки предків сучасних гебреїв було вигнано майже два тисячоліття тому, незалежну гебрейську державу, був з політичного, а особливо історичного огляду цілковитим безглуздям. Історія, будучи при нормальному розумі та твердій пам’яті, не мала цього допустити ні за яких обставин.

Для відродження гебрейської національної плоті необхідною була друга умова – потрібно було, щоб щось сталось із самою історією. Чітка конструкція історії дала тріщину, на її поверхні виступили перші, але однозначно діагностовані ознаки краху, безсилля та неспроможності. Сама історія зійшла з розуму. Двадцяте століття зуміло реалізувати і цю умову.

Після подій на сході, а потім в центрі Европи, після страхітливого безглуздя першої і ще більших жахіть другої світової війни, після Хіросіми і Будапешту, Кіпру і Праги, після Сайгону і Луанди, після щораз частіших мюнхенів та гельсінкі вже не може бути сумнівів у тому, що історія вичерпала усі свої можливості і перебуває якщо не на останньому, то на передостанньому видихові. Шпенґлер вже на початку століття говорив про сумерк Европи. Подальші події показали, що він мав рацію. Двадцяте століття є початком не сумерку Европи, а сумерку історії.[...]

Звичайно, людський розум здатен ухитритися, щоб потрактувати виникнення сучасного Ізраїлю, як випадковий і побічний результат політичного суперництва великих держав. Люди, не позбавлені чоловіколюбія, додадуть до цього те моральне потрясіння, якого зазнало гебрейство від знищення нацистами шести мільйонів гебреїв. Ніхто, проте, не застановлюється над тим, у що перетворюється світ, в якому політичне суперництво могло привести до такого результату, небагатьох по-справжньому турбує те, до якої межі підійшов історичний час, якщо стало можливим добре продумане, заплановане, майстерно організоване і на високому рівні здійснене знищення шести мільйонів людей, які не брали ніякої участи у воєнних діях.

Перед очима людства нехай воно тільки ліпше розкриє свої очі, є не одне, а два знамення. Перше – знищення шести мільйонів людей в одному місці і десятків мільйонів людей в іншому – це очевидне і безперечне знамення сумерку історії, грядущої загибелі царства людського. Друге – створення сучасного Ізраїлю, що почалося так переможно, незважаючи на неймовірні складності в жорстких межах історичного часу, – також є безсумнівним знаменням початку Царства Божого, що перемагає плоть. Християнство колись подолало язичництво насамперед внаслідок того потрясіння, якого зазнали народи від засвідченого кількома людьми факту воскресіння плоти однієї людини. Воскресіння Ісуса Христа тому є фундаментальним фактом християнського вчення, що воно дає всім щиро віруючим християнам надію на особисте, індивідуальне спасіння та воскресіння.

Але якщо християнство запропонувало людям зразок життя чоловіка, що заслужив і був винагороджений за свої страждання і моральний подвиг воскресінням та спасінням, то юдаїзм пропонує людству дещо незрівнянно більше. Зараз, коли на відміну від часів перемоги християнства над поганством, перед людством постало не перше питання історії – питання про особисте спасіння, про цінність окремого людського життя, а останнє її питання – питання про загальне вселюдське спасіння, про цінність роду людського, в ролі спасителя може і повинен виступити народ, який зумів доказати усім іншим народам можливість воскресіння не індивідуальної, а національної плоти. Гебрейський народ, який зумів на очах у всіх воскресити свою національну плоть, після двотисячолітньої смерти, дає сьогодні народам зразок такого життя, яке тільки і може запобігти тому, щоб сумерк історичного часу не став початком сумерку роду людського.

Гебрейський народ своїм життям впродовж історичного часу і, насамперед своєю непохитною вірою в необмежені можливості духу вказує всім народам шлях до спасіння, шлях із загниваючого, гинучого царства людини у можливе, але, очевидно, не визначене Царство Боже. Чи ж захочуть інші народи стати на цей єдиний що у них ще залишився шлях, чи будуть вони спроможні на це тоді, коли ще не буде надто пізно – ось питання, на яке мало би відповісти людство. Гебрейський народ із завмиранням серця чекає відповіді на це питання, бо ж він знав завжди і знає нині, що остаточне спасіння, остаточний вихід із царства людини в Царство Боже він може здійснити тільки разом з усім людством, або ж не зможе здійснити взагалі.

Воскресінням своєї плоти, відновленням своєї державности гебрейський національний дух доказав свою здатність витримати і друге випробування. Але якою б важливою не була ця перемога, яким загальнолюдським не було б її значення, для самого гебрейського народу вона не є найважливішою. Гебрейський народ, його національний дух стоїть перед третім, завершальним випробуванням, значення та наслідки якого набагато перевершують за важливістю все те, що він досі зробив.

Якщо гебрейський народ, відтворивши і відстоявши свою державу, вважатиме, що він досягнув своєї мети, здобув усе, про що мріяв і до чого прагнув тисячоліттями, задля чого приносив нечувані жертви, то він буде просто нещасним народом, який відрізняється від інших тільки тим, що йому довелось неймовірними зусиллями добиватися того, що інші народи отримали легко і просто. Якщо гебрейський народ захоче обмежитися тим, щоб створити ще одне, власне царство плоти, то він пропаде не тільки як вибраний народ, а й у прямому, банальному значенні. Сумерк історії тільки почався, сили у неї ще достатньо для того, щоб розправитися з будь-яким звичайним народом, що кинув їй виклик.

По суті, гебрейський народ сьогодні, як і вчора, немає вибору. Створення державности нічого не змінює в тому сенсі, що з нею, як і без неї, гебрейський народ може зберегтися тільки як вибраний, месіанський народ. Але створення державности рішуче змінює все решту.

Чим було гебрейство для людства впродовж останніх дев’ятнадцяти століть? Не більше, ніж "дивним народцем", у якого були великі праотці, але який всюди викликав тільки роздратування і підозру своїм небажанням бути як і усі. Ніхто, навіть серед щирих доброзичливців гебреїв, не хотів бачити нічого позитивного у цій дивності і в ліпшому випадку обмежувався співчуттям до народу, який через неспроможність позбутися химерности, приречений на таке жалюгідне існування. Співчуття небагатьох доброзичливців, зневага та ненависть численних ворогів були не зовсім безпідставними, бо ж впродовж усього того часу гебрейський народ і насправді обмежувався тільки запереченням того, що створювали, чим жили і пишались інші народи. Нічого суттєво нового він не додав до того, що було створене його предками і що він успадкував від них. Усе позитивне і нове створювали інші народи, гебрейство жило хіба спогадами.

І тепер настав час гебрейського народу. Не для того ж він прийшов, щоб народ цей прийняв те, що так наполегливо і довго відкидав, не для того, щоб здатися, уступити, підкоритися історичному часу і всьому, що він створив, а для справжньої позитивної творчости Царства Божого, яке одне тільки і може стати альтернативою царству людському. Підійшла черга гебрейського народу дати остаточне і повне свідчення своєї вибраности, настав час виповнення місії, яку поклали на нього його прадавні духовні провідники, настав час довести усім іншим народам, що не дарма він з такою непохитністю зберігав свій національний дух у чистоті та недоторканості. Гебрейський народ – це духовний народ, і його вклад у влаштування загальнолюдської справи, не може бути таким самим, яким був вклад інших народів.

Іншим народам належить велика заслуга випробовування усіх можливостей історичного часу. Цю місію вони виконали з честю і вона вже незабаром завершиться. Гебрейський народ – як народ – у цьому ніякої участи не брав. Він пройшов через історію останніх дев’ятнадцяти століть, не зробивши жодної історичної дії, не викликавши жодної історичної події, не вирішивши жодного історичного питання. Його ставлення до всіх історичних потрясінь було переважно страдницьким. Але саме те, що він практично не брав участи в ході історичного часу, давало йому рідкісну змогу спостерігати за ходом подій з боку, все трактувати з погляду вічности, все оцінювати з точки зору своїх непроминальних ідеалів. Не беручи участи в історичній драмі і будучи на ній лише глядачем, якому перепадало від усіх її дійових осіб, він здобув унікальний досвід, яким і повинен скористатися сповна, ставши дійовою особою в завершальній сцені останнього акту цієї драми. Цей унікальний досвід не міг не підказати йому, що історична драма не може мати щасливого фіналу, і тому він менш за все повинен прагнути висунутися в число найактивніших її учасників. Державне майбутнє гебрейства не може і не повинно бути типовим. Боротьба, яку змушений вести гебрейський народ за повне і загальне визнання його відтвореної державности, робить, на жаль, неминучою його участь в політичній грі та воєнних сутичках, нав’язаних йому недругами. Загроза, перед якою стоїть зараз гебрейський народ, є, однак, не тільки в тому, що не усі ще погоджуються змиритися з його державністю. Набагато небезпечнішим є інше – тривала боротьба за існування, яку ця держава змушена вести засобами, не нею вибраними, і яка вимагає напруження усіх сил, може стати фатальною для тих його ідеалів, задля яких він жив упродовж тисячоліть.

Боротьба за існування, яку веде гебрейська держава, буде, видається, ще тривалою. Відкласти до закінчення цієї боротьби здійснення своєї мрії про царство возвишення духу над плоттю гебрейський народ не може. Переможне остаточне завершення цієї боротьби за існування буде доволі сумнівним, якщо гебрейський народ не зуміє протиставити силі плоти своїх ворогів нічого, окрім сили власної плоти.

Тому гебрейський народ повинен негайно взятись за створення альтернативи царству людському, альтернативи царству панування плоти над духом. Гебрайському народові нема потреби винаходити ідеали, відповідно до яких він мав би будувати своє життя. Ці ідеали відомі йому вже не одне тисячоліття. Вони ж, вивільнені від застарілої форми та архаїчних способів вираження, мають стати основними орієнтирами в його сучасному житті.

Довгі століття европейські, та й не тільки европейські народи, відкидали те, що Ренан назвав найнебезпечнішою тенденцією Тори, а саме закон, одночасно світський і духовний, що віддає перевагу соціальним та моральним питанням перед військовими та політичними. Зараз настав час доказати власним прикладом, що, принаймні сьогодні, здійснення цієї вимоги гебрейського національного духу є єдино рятівним. Гебрейському народові не варто побоюватись того, що будуючи своє життя згідно з вимогою духу, він послабить свою плоть. Навпаки, тільки возведений на престол дух може зробити плоть непереможною, тільки плоть, підсилена та проваджена духом, здатна вистояти перед будь-яким випробовуванням.

Гебрейський народ, повертаючись у Землю Заповітну, повинен створити на ній суспільство з мінімумом політики і максимумом соціальности та моральности. Політична демократія є лише першим і невеличким, хоча й важливим кроком на цьому шляху, і було б безумством, зробивши цей крок заспокоїтися. Нехай атеїсти називають такий устрій національного життя теократією: якщо цим словом називають народне життя, узгоджене з вищими моральними та духовними вартостями, то метою, до якої повинен прагнути гебрейський (і не тільки гебрейський) народ, має бути саме теократія.

На цьому шляху є немало не тільки зовнішніх, але й внутрішніх перешкод. Гебрейському народові не бракує зараз, як не бракувало і в минулому, егоїстів лицемірів та брехунів. Але в минулому, у відповідальні моменти його життя, з цього народу виходили великі мужі, котрі давали йому такі приклади мудрости, моральної сили та духовної величі, що не тільки одноплемінники дослухались до них з трепетом і благоговінням, але й інші народи навчались у них життю.

Отже, будемо вірити, що зараз, коли гебрейський народ переживає найвідповідальніший, можливо, час своєї долі, під зовнішнім покривом його галасливого побутового та політичного життя триває напружена робота його національного духу. Будемо сподіватися, що великі національні провідники, яких зараз так потребує гебрейський народ, скоро стануть перед ним і поведуть його туди, куди вказує йому жереб, – до створення Царства Божого на цій землі і під цим небом.

Та частина гебрейського народу, яка перебуває ще в розсіянні, з трепетом, хвилюванням та занепокоєнням слідкує за всім, що відбувається в Ізраїлі. Еміґрація щораз більшої кількости гебреїв на свою віднайдену батьківщину є життєвою необхідністю для гебрейської держави і повинна всіляко заохочуватися. Але нехай гебрейство Ізраїлю почне тільки створювати Царство Боже, царство панування духу над плоттю, і воно тут же переконається, що потреба у всякому заохоченні відпаде, з якими би матеріальними, мовними чи іншими складностями не було пов’язане це повернення.

Створення Царства Божого не є, звичайно, чисто гебрейською справою. Врешті-решт, у цьому є вище покликання і вища мета всього людства. В цьому сьогодні єдине спасіння для всіх народів. Позаяк гебрейство усією своєю долею доказало, що воно має більше задатків, щоб взятися за таку справу, усі інші народи зобов’язані, принаймні, не заважати йому створити те, до чого його спонукає дух та доля.

Нехай гебрейство народить те, що воно так довго виношує у своєму череві, нехай плід, зачатий його духом, вистражданим віками вигнання, вийде на світ Божий. Коли це станеться, нехай тоді людство вирішить, чи придатний і для нього цей плід, чи зможе він прислужитись для спасіння та відродження всіх народів.

Переклад Андрія Радича


ч
и
с
л
о

8

1996