Ніхто не зліпить знову нас із глини та землі,
нікому наш прах не обмовити.
Ніхто, нікому.
Слава во вишніх тобі, Ніхто.
Для тебе любо хочемо
цвісти.
Тобі
навстріч.
Ми є Ніщо,
були Нічим і будемо
надалі, квітоцвітні:
Ніхтотроянда,
Ружоніц.
Із маточки
душею світлою,
з тичинки пустонебом
пелюстя червоніє
багрянословом, коли співаємо ми
про, про, таки про
колючки.
Зима
Тепер іде, мамо, сніг на Україні...
Вінець Спаситель – зеренця горя...
З моїх сліз жодна не досягає до тебе.
З ранішніх помахів лиш німий і гордий...
Уже вмираємо – чому не спиш, бараче?
Цей вітер теж бродить, як відігнаний...
Чи ж ті, котрі замерзають в шлаку:
серця – стяги, а рука – підсвічник?
Я залишився тим же у темнотах:
спасає кротке, обнажує гостре?
З моїх зірок ще чутно легіт
пірваних струн прегучної арфи...
Затим іноді висить трояндова година.
Згасаючи. Одна... Завше одна...
Що б це значило, мамо: зростання чи рану –
коли я теж потонув у метелиці України?
/1942-43/
