|
Ювілейний поетичний вечір Мирослава Ягоди 22 серпня 2007 р.
22 серпня 2007 р. у
львівському театрі імені Курбаса відбувся поетичний, ювілейний вечір художника
Мирослава Ягоди. В сенсі відходу від традиційних основ мислення і культурних
цінностей – ця Ягода незвичайна. Делікатес. Вона не надається до безпосереднього
вульгарного й щоденного споживання і перетворення в засвоєний елемент культури
– надто отруйна. Перевершення Бога – це найбільша спокуса й задоволення,
приступні у цьому світі. Так думають художники, аскети екстазу, і звісно
помиляються, бо Бог, насправді, неприступний. Хоча, з тих спроб бунту
виростає інколи дещо цікаве, наприклад – ритуальне авангардне мистецтво – а
іншим воно і не буває. Це мистецтво майстерної
ритуальної провокації і накликання на себе «вищого
гніву», що спопеляє, само виставляння себе під його нищівні блискавиці. Йдеться про віртуозну
гру потойбічного з наявним. Бо художник (за версією Ягоди) – «звабник дівочих
ліній і фарб, який вирушає в надзвичайні подорожі надчуттєвості»
– аж до кінця почуттів і нутра таємниці». Хоча, його творчість не
для дівчаток – чорна дюра
самопізнання самого Бога, карнавальне кружляння на терасах і щаблях безодні
збоченого виживання, де актуальним залишилось одне питання: «не бути – як це?» Тому об’єктом, пунктом
прибуття своєї поетичної і малярської творчості Мирослав Ягода зробив «ніщо», і
зовсім не в сартрівському розумінні. Знаючи, що
мистецтво і життя, в своїй суті, тотально брехливі й
несправжні, він чинить виклик, який покінчить з цією обридливою грою. Він сам себе виставляє
іронічним Богом, кривляючись і повторюючи, наслідуючи Його. Простір бунту
розчахнуто і ритуально передвизначено, бо Майстру
відомо – «нічого нам не дано. Усе забрано, залишилось розсипатись на порох, що
падає в порох.» І намалювати, ритуально
зафіксувати цю пустелю та її нищівний вітер і самому ввійти в останню картину
власного виклику, поразки розчеплення, самотності і виживання. І якщо полотна Ягоди
розчахують простір в пошуку отієї найменшої дискретної часточки, висвітлюючи
нічні спалахи і навіть персонажів потойбічного (яке йому надзвичайно близьке),
то поезії часто звернені до минулого, вже відбуто-втраченого-дитинного. «В дитячих спогадах я
знав, що світ – це картина, обридливий і страшний образ, вмираючого дня і ночі,
…тоді я відкрив місяць – бліде обличчя вампіра, що висмоктує мозок і думки». З того часу, відблисків
пекельної війни потойбічного, що наближається, побільшало і «танцює навіжений
світ зварйованого театру речей». В ньому точиться
«полювання на Саваофа, психічна атака на Бога». Власне, як виглядає,
Бог і є ніщо, відчута смерть. І завданням художника стало заклясти її, створити
свій ритуальний акт, «виграти смерть». Бо вона ж «чудова, як жінка, схожа на
Ейфелеву вежу зі снігу і льоду, яку ковтають». І Ягода, ритуально
«обростивши свою кісточку-осердя» бризкає соком, разом з іншими «богами
вмираючи на яскравості вогняної металевої палітри». Конкуренція з Богом,
його викликання – небезпечна штука і саме в цьому і є Його гра. Від торкання і
віри в нього «виступає червоний ягідний сік», і з останніх ритуальних сил,
художник хапається за найдорожче і найглибше в своєму живокості-осерді – «на
кінці язика в моїй криївці-гноївці ховається мама, її запах вмирання, запах
свіже викопаного долу, куди вливається з загону її
викохане біле сало і білі очі, які шукали, де їм втулитись…» «Білим по білому! Пийте
гноївку – кров мою, їжте сало моє! Кінець малюванню…» Всі ці образи,
надзвичайно синестетичні, в них cтинаються
різні чуттєвості, витворюючи цілісний образ, і цей ніби збочений образ
виявляється чистим і світлим, він вселяє надію, дає оптимізм порятунку і
затишку. Принаймні, в межах
звучання вірша, споглядання картини. Але щоб дійти до цієї, вистражданої Ягодою
правди, треба відкрити саме його «дистанцію нуль», «проїхати крізь картину
світу по лезі ножа виживання, спопелившись до попелу» – щоб уникнути вороття. Результатом 33-річного
ритуального полювання на ніщо в своєму підвалі-храмі для 50-річного художника
стало відкриття, що неуникна «війна крутиться», вічно
повертається. Війна богів, демонів, почвар. Повторення вічного
повернення до першовитоку, кістки ягоди – і є
нездоланне, неохопне ніщо. Перед обличчям його
безодні залишається одне – бунт, спроба збочення з накинутого, чужого шляху,
пошук в ритуалі материнського прихистку. Але в тому прихистку залишається лише відгомін, «регіт пса, що витерся
об смерть». Саме цю гру
запропоновано Ягоді, і він запрошує нас прийти і на неї подивитись. Слово,
колір, плоть зливаються в справжній грайливості на краю безодні самогубного
ножа. Бо людська плоть і вищий меч – нерозлучні навіки… (http://vgolos.com.ua/articles/nezvychaynyy_delikates_myroslav_yagoda_107532.html) |
ч
|
 |
|