|
Тарас ВознякМирослав Ягода "Соняшники Ван Ґоґа треба показувати разом з його вухом"
«La tristesse durera
toujours» «Печаль
буде вічною» Останні
слова Вінсента Ван Ґоґа Рушаючи в
дорогу найважче зробити перший крок. Розірвати пелену безчасся та бездомності —
часу та простору. А про те, що мушу рано чи пізно зробити цей перший крок, мені
здається, я знав завжди. І завжди був не певним, чи той мій крок буде гідним
тих просторів та обширів, куди мушу ступити. А йшлося про неначе дуже просте —
ступити вслід майже неймовірному у наші цинічні часи львівському досліднику
реґіонів великих єресей Мирославу Ягоді (1957-2018).
Ступити, звісно, не наяву, так як він, бо на те ні відваги , ні снаги не маю —
кожен йде своїм шляхом — але ступити в його слід хоча б віртуально, post factum. Про свій шлях у
якості виправдання — Імануїл Кант (Immanuel Kant,1724-1804), наяву ходив утертими, до нудоти
тими самими шляхами, однак його маятникове райзування
між Кеніґзберґським університетом та помешканням
відлюдника врешті-решт привело до осягнення сутності речей у собі. Після завершення земного шляху Мирослава Ягоди вже
всім стало з усією пронизливістю
очевидним те, що Мирослав у наші «цивілізовані часи, часи прогресу та
процвітання» практично хрестоматійно повторив життєву траєкторію, окреслену ще
одним відлюдником — Вінсентом Ван Ґоґом (Vincent Willem van Gogh, 1853-1890). Не даремно
одне з програмних полотен Ягоди так і називається —
«Соняшники Ван Ґоґа треба показувати разом з його
вухом». Це про шлях художника. Справжнього, чесного художника. Їхні шляхи були
не такі ординарні, як у Канта – з приступами божевілля, злиднями, експресивними
вибухами — всім, що і належиться справжнім. Інший
«інакший», який, як на мене близький до шляхів Мирослава Ягоди — Жорж Руо (Georges Henri
Rouault, 1871-1958) йшов у тому самому напрямку. Про
нього якось говориться менше, проте він неначе передав подих від Великого
Вінсента послідовником якого був. Коли згас Руо, народився Ягода. НАРОДЖЕННЯ «Пустіть
мене до Грегора, це ж мій нещасний син! Невже ви не
розумієте, що я повинна піти до нього?» — Грегор
думав, що, очевидно, і насправді було б добре, якби мати приходила до нього,
звичайно, не кожного дня, але, можливо, раз на тиждень». Франц Кафка
«Перетворення» Мирослав
Якович Ягода народився 23 серпня 1957 р. у селищі Гірник, що коло Червонограда,
Львівської області. Мати Віра Петрівна – матінка, як називав її Мирослав. У 1986 р.,
кажуть, він закінчив Український поліграфічний інститут ім. Івана Федорова у
Львові. Мене познайомили з Мирославом Ягодою невдовзі після. І спричинився до
цього вічний для України персонаж мандрівного напівпоета,
напівфілософа, що реплікує відомий архетип Сковороди
(1722-1794) — житомирський автор і літературний тусовщик Юрко Ґудзь
(1956-2002). Юрко багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував
філософію летризму, макото,
ісихазму. А на той час саме Житомир спромігся —
завдяки Валерію Шевчуку (1939), звісно — на свою чи не найбільш гучну на ті
часи літературну школу — Житомирську школу, яка гуртувалася не лише довкола
Валерія Шевчука, а потім і чи не першого незалежного, причому офіційного, літературного
видання — журналу «Авжеж!». «Авжеж!» — виходив у Житомирі із березня 1990 до
листопада 1998. Юрко, як
літературний менеджер чи агент, шукав контакти з доволі замкнутою групою
львівських інтелектуалів під умовною назвою «Львівська школа» (Ігор Клех (1952), Григорій Комський
(1950), Юрій Соколов (1946), Кость Присяжний (1936-2015), Тарас Возняк (1957),
Ігор Подольчак (1962) ). Тоді я
готував перші самвидавні номери Незалежного
культурологічного журналу «Ї». І перше з них вийшло у квітні 1989 року. Хоча
готувалося зо два роки. Отож Юрко, працюючи разом зі мною над наступними номера
самвидаву, якось запропонував мені залучити до видання львівського художника
Мирослава Ягоду. А йшлося про художнє оформлення цього самвидавного
видання – я наполягав на його естетичних засадах і саме шукав людину, яка могла
б стилізувати наступний номер. Бо ж тексти таких культових для мене на той час
авторів, як Мартін Гайдеґґер (Martin Heidegger, 1889-1976), Ганс Ґеорґ Гадамер
(Hans-Georg Gadamer,
1900-2002), Карл Ясперс (Karl
Theodor Jaspers,
1883-1969), Пауль Целян, Інґеборґ Бахман
( Ingeborg Bachmann,
1926-1973), Еріх Керстнер (Emil
Erich Kästner,
1899-1974), Ганс-Маґнус Енценсберґер
(Hans Magnus Enzensberger, 1929), Вітольд Ґомбрович
(Witold Gombrowicz,
1904-1969) – а йшлося саме про культ – належалося відповідно стилізувати.
Попередньо я використав графіку Анатоля Степаненка – ще однієї культової фігури
у львівському андерґраунді 1970-80х рр. Тоді
«редакція Журналу Ї» знаходилася у майстерні, яка формально належала
львівському графіку Ігорю Подольчаку (1962), однак
була нашою спільною, бо він мав іншу. Отож Ґудзь запросив молодого графіка до
майстерні на вул Чекістів, 18. Ним виявився дуже
приємний, з доброю посмішкою та очима денді. Пам’ятаю, що до мене прийшов ошатний
молодий чоловік дуже подібний до Верлена (Paul Marie
Verlaine, 1944-1996) –
у білих парусинових штанях, блискуче білій сорочці та яскравому червоному
светрі. Після розмови Юрко, як вічний сковорода, залишився ночувати у
майстерні, а ми з Мирославом попрямували до дому. Попри те, що Мирослав
виглядав як денді, він не забув кинути натяк на свою
шизофренію. Я це сприйняв як модний аксесуар. Ну як міг молодий мистець з
претензіями бути простим львівським ґоґусем –
дженджиком без родзинки. А що може бути кращим від шизофренії. Алкоголізм вже
був банальністю і не мав належної вишуканості. Про СНІД ми знали лише з преси.
Сухоти були рідкістю – ми так думали, бо були молодими. Отож, залишалася лише
шизофренія – все ж щось інтелектуальне, гадали ми. Розійшлися ми на розі вул.
Коперника та проспекту Лєніна (тепер проспект
Свободи), домовившись про зустріч у нього в
майстерні на вул. Марченка, 6 (тепер вул
Тершаківців) наступного дня. З цього
розпочалися мої постійні відвідини його майстерні, а також його візити до мене
додому – тоді прийоми вдома стали у мене певним ритуалом через який пройшло
безліч людей, що творили той час, наш час... Для мене не
було чимось екстраординарним відвідування творчих майстерень на піддашах, як у Ігоря Подольчака,
чи в пивницях, як вітражна майстерня Ігоря Клеха та Григорія Комського, чи у
Євгена Равського (1966). У совєтські
часи це була абсолютна норма і велике благо. Лише маститі колаборанти
з совєтами могли мати майстерні на поверсі. Так само
мене зовсім не шокували орди щурів, які вважали цей простір своїм – у моєму
домі було те саме, отож ми якось ділили з ними простір. Спускаюся у сутерени – коридор, перші двері наліво. Мирослав відкриває.
У нього, як завжди накурено. Майстерня складається з двох кімнат. Очевидно, ще
недавно це було помешкання якогось двірника чи вантажника – так при совєтах жила не одна львівська родина. У першій кімнатчині
диван стіл і стелаж із книгами – що не завжди характерно для художників. У
другій власне майстерня, а водночас і кубло, де Мирослав спав. Отож, перша
кава, перший коньяк. Мирослав як завжди не надто охоче показує перші графіки.
І, шок – але мовчу. Потім переходимо до майстерні. Мирослав розгортає на
підлозі величезні полотна. І знову – шок – полотна епічні, надпотужні, музейні
у найвищому сенсі цього слова, зовсім не характерні для «камерного» і в чомусь
дуже міщанського чи буржуазного львівського стилю. Тим більш в час
національного відродження, коли все національне дуже простацьки
асоціювалося з етнографізмом у всіх його проявах. Мова Ягоди була радикально
іншою – так національною, як національним є біль кожної людини, але це мова
людини, яка розмовляє з чимось, що є поза світом людини. З Творцем? З Дияволом?
З Болем, Нестерпним Болем всередині себе? Чи з нами? Зі мною? Одним словом,
розуміння того, що я маю справу з чимось екстраординарним у мене було починаючи
з першої миті, коли я побачив перші його графіки та перші полотна. ПСИХОДЕЛІКА «Ночі й дні
Грегор проводив майже без сну.» Франц Кафка
«Перетворення» Звісно,
трохи дивувало його відношення до цих творів. Він запросто знімав їх з
підрамників – бо просто не мав інших. З часом це стало його фірмовим стилем.
Так само, як його «фірмовим стилем» стали грибок, який поїдав ці фантастичні
полотна, кракілюр, тріщини, що покривали полотно, бо
Мирослав відносився до них якось нещадно, майже люто, як до небажаних свідків. Апотеозом його «фірмового стилю» стали перформанси,
які полягали у тому, що при розгортанні його полотна ти залишався останнім його
глядачем – «полотно осипалося у тебе на очах» – Влодко
Кауфман. Можливо ці полотна дійсно були свідками,
небажаними свідками дійств, які Мирослав хотів радше приховати. А, можливо,
останнім глядачем творчого акту Мирослава Ягоди був сам Ягода? І полотна, які
поставали в акті творіння, яке не було писанням картини, а власне перформансом були значною мірою лише вторинним продуктом,
відпадом його творчої самореалізації. Чим дальше, тим більше я схильний бачити
Ягоду саме як творця гепенінгів. І не лише з огляду
на те, як він зрежисерував своє життя. Гепенінг його творчого життя тривав 40 років. А саме з
огляду на ті як правило самотні гепенінги, продуктами
яких і стали його полотна. Особливо це стосується його революційного періоду
1980-90 рр. Він не виписував полотна, не бавився з ними роками, як правило це
був напад творчого шалу, перемішаної з радістю чи болем люті. Досить лише кинути
оком на розмашистість його
письма, щоб це побачити. Часто це застигла у фарбі мить. Як у дзенських поетів. І так само, як у них, найважливішим є не
сувій з блискавично записаним віршем, а мить
творіння, яку монах ледь встигає зафіксувати тушшю на сувої. Ягода не міг би
писати інакше у ті думаю короткі миті творіння. Тому в мене
і досі залишається запитання, на яке Ягода відповіді вже не дасть, а ми лише
губитимемося у версіях – чим мав завершитися для Мирослава Ягоди творчий акт – написаним
полотном? Чи, може, метою його творчого акту і була та мить творіння,
коли він не стільки писав саме
полотно, скільки викликав з сокритості Того, хто міг
дати відповіді на його не лише пекучі, але й пекельні запитання. А їх у
Мирослава, здається було більше, ніж у посполитого. Жорстка доля щедро уділила Мирославу. Отож, як на мене, для Мирослава
суть творчості полягала у самому акті запитування, витягування відповіді,
змушення до відповіді – і то не нас, смертних, а Когось Іншого. Насправді
смертні були за межами його прямого інтересу. Так, він інколи брався писати
«портрети» - бо був щедрим, пробував віддячитися. Тому ці «портрети» такі цінні
– це душевні відрухи Мирослава. Однак його
творчість зондувала зовсім інші простори – простори Великих Єресей.
Він з надлюдською натугою пробував достукатися, видерти Остаточні Відповіді на
Страшні Запитання, на запитання, які навіть помислити, не те що поставити,
звичний філістер не здатний. Ці запитання страшні, бо кожна істота суща
розуміє, що відповіді на них суголосні тим, які отримав Іван з Патмосу (Іван син Зеведеїв יוחנן
— Йоханан) у своєму Апокаліпсисі (Об’явленні Св. Івана Богослова): «…і ось двері на небі відчинені, і
перший голос, що я чув його, як сурму́, що зо мною говорив, сказав: «Іди
сюди, і Я тобі покажу, що статися має по цьому!»… З огляду на
все попереднє можна задатися ще й більш дивним запитанням – а чи лише сам Ягода
брав участь у цих нічних гепенінгах, які
завершувалися появою його полотен і графік? Очевидно,
що він з чимось боровся. З хворобою? З своєю розщепленою особистістю? Не
забуваймо, що шизофренія це розщепленість. Розщепленість на двох, трьох… Чи з Тим, Хто може дати
Остаточні Відповіді на Страшні Запитання? Котрий із Ягод
видирав ці Відповіді у Нього – той що ще хапався за соломинки раціональності,
чи той, що скреготав зубами дивлячись на нього збоку? Потім Ягода
здирав полотно з підрамника, скручував у сувій і закидав на полиці. Так
накопичилося маса полотен, які не розгорталися роками
чи й десятиліттями, жухли, гнили, осипалися. Чи
приберігав Ягода ці екзорциси для себе, чи ховав у
цих сувоях щось, що не хотів, щоб виходило на світло денне, чи, може,
напівсвідомо замітав сліди свого сорому – хто зна…
Може саме тому, вже отямившись, на позір грав вар’ята. Щоб відчепилися. Щоб не
проговоритися. TERRIBILIS МИРОСЛАВ ЯГОДА «Несподівано
щось пролетіло перед ним, легенько впало й покотилося по підлозі. Це було
яблуко; відразу за ним полетіло друге. Грегор
перелякано зупинився годі було тікати далі, бо ж батько надумав шпурляти в
нього яблуками. Він напхав їх повні кишені з миски, що стояла на буфеті, і
тепер кидав одне за одним, поки що не дуже прицілюючись. Невеликі червоні
яблука, ніби наелектризовані, розкочувались по підлозі, натикаючись одне на
одне Та ось одне легенько кинуте яблуко влучило в Грегора,
але скотилося, не завдавши йому шкоди. Зразу ж за ним полетіло друге і
просто-таки вгрузло йому в спину. Грегор хотів лізти
далі, ніби сподівався, що, коли він зрушить з місця, минеться
страшний біль, та дарма: тіло його було наче пришпилене до підлоги, і він
зомлів.» Франц Кафка
«Перетворення» Але
молодість може пережити, чи зігнорувати, і такими серйозними речами. Молодість
дуже легковажна – і, може, саме тому ще є життя на землі, бо ж якби ми всі
перейнялися тими Страшними Запитаннями і почали давати свідоцтва Остаточних
Відповідей то… Отож, я був ще доволі легковажним, щоб покинувши майстерню
Ягоди, з легкістю поринути у марноти марнот та ловлення вітру (Еккл. 1:14; 2:11). Зрештою і
Мирослав не перебував постійно у акті творчого занурення – профанічне
життя омивало і його вже тоді надщерблену душу. Звісно, він пірнав у чорториї
любощів, в алкогольні феєрії, у вибудовування творчих планів – різного роду
творчих проектів – благо, що з часом більш прониклива частина львівського
справді творчого, а не декоратизуючого, нурту вловила «інакшість», «остаточність» Ягоди, і
попри природний острах – а боятися
справді було і є чого, якщо вести мову про самого Ягоду, і про його полотна – пройнялася
респектом до цього щораз все страшнішого для них чоловіка. Слава про
«страшного» та «великого» Ягоду почала ширитися не так Львовом, як за кордоном
– у Ягоди була своя Україна, він не шукав слави у Києві чи Харкові. Інфернальна
майстерня Мирослава Ягоди стала чимось на кшталт особливого місця у Львові – до
неї можна було прийти тільки з великими інтелектуалами чи гурманами. Простаків
до Ягоди приводити не випадало – вони або в страху сахалися, або просто нічого
не розуміли. Отож, фінальний візит до майстерні Мирослава Ягоди був
інтелектуальною дуже специфічною родзинкою чи не для кожного справжнього
інтелектуала, який мав необережність завести зі Львовом якісь інтелектуальну чи
метафізичну пригоду. Благо, що 1990-ті
були у творчості Ягоди
вершиною. Ще був буремний період експресивного, шаліючого, монументального
Ягоди – Ягоди-пророка, Ягоди-Когелета, Ягоди-Ісайї. Може видатися, що вживати таких серйозних порівнянь
є перебільшенням. З історичної перспективи людства – так. Але у творчості
важлива внутрішня історія, внутрішня боротьба з собою та Іншим. За цією
боротьбою ми, спостерігачі, спостерігаємо ззовні і тільки можемо підозрювати,
що ж діється всередині. Отож, мої підозри щодо того, яка фантасмагорія діялася
в душі Ягоди, тільки вряди-годи вихлюпуючись на його полотна та сторінки його
поезій, дають мені підставу вдаватися до таких відважних порівнянь. Ягода
боровся, боровся як Савл, щоб стати Павлом… Щоправда за однією дуже істотною
різницею – Савл боровся з Ангелом один раз, і так само назавжди став Павлом,
тоді як Ягода раз за разом знову перетворювався з Павла на Савла, щоб боротися
з собою, з своєю шизофренією, з своїм одвічним
Опонентом, який так і не відкривав пелени, що прикривала його лик – можливо
відкрив в останні миті життя Мирослава – можливо… 1990-ті
Ягоди були освічені видивами, мареннями, кошмарами – великими метафізичними
полотнами. Не менш монументальною є і графіка Ягоди – менший розмір зовсім не
робить їх менш монументальними. Поєднання черні і срібла лиш ледь прикриває отхлань безодні душі Мирослава, який не знає, що з собою
зробити, як виплутатися з пригоди свого тіла, своєї хвороби, людського болю, що
хлюпотить поза вікнами його майстерні і періодично її заливає по самі вінця. А
за вікнами, не забуваймо, важкі 1990-ті… Чи Ягода
самоук? Аж ніяк. І не тому, що навчався у Інституті друкарства. Він, як і всі,
вчився у Франсіско Ґойї (Francisco
Jose de Goya y Lucientes, 1746-1828), Вінсента Ван Ґоґа,
Жака Руо, Оскара Кокошки (Oskar Kokoschka, 1886-1980). Ну
і, звісно, у Френсіса Бейкона
(Francis Bacon, 1909-1992),
ще одного «самоука» – як і у Ягоди, живопис Френсіса Бейкона передає трагедію існування. Це свого роду крик,
який не має меж та кордонів. Сюжетний простір: не тварини, не люди — самотні
розчепірені фігури, які зазнають мук в якомусь потаємному, інтимному місці.
Герої представленні у вигляді виродків, монстрів: однооких, безруких,
ампутованих, членистоногих. Чи бачив Ягода ці полотна в оригіналі? Звісно, що
ні. Однак дуже добре бачив внутрішнім зором. Цікаво, що і для Ягоди, як і для Бейкона, одним із основних мотивів є розп’яття. Де
Розіпнутим є він сам. І Ван Ґоґ, і Руо, і Бейкон неначе запитують —
словами Розіпнутого «За що мене розіпнуто» — це з тих
Страшних Запитань. Щоб потім виснаживши себе до решти у творчому запитування,
впасти у відчай — «чому Ти Мене покинув?» (Марк 15:34)… Але це
внутрішнє — внутрішнє самого Ягоди. ПЕРЕТВОРЕННЯ «Не треба
тільки марно вилежуватися», — сказав собі Грегор.
Спочатку він хотів зсадити з ліжка нижню частину свого тіла, але ця нижня частина,
яку він взагалі ще не бачив і не мав про неї жодного уявлення, виявилася найнерухомішою. Він пробував кілька разів, і все марно, а
коли, нарешті, майже розлютившись, з усієї сили закинув низ, то погано
розрахував і з розгону вдарився об бильце. Різкий біль показав Грегорові, що якраз нижня частина його тіла зараз, певно, і
найчутливіша. Тоді він спробував почати зверху і
обережно обернув голову до краю ліжка. Це йому легко вдалося, і все тіло, хоч
яке було широке й важке, повільно посунулось за головою. Та коли голова вже
повисла в повітрі, Грегор злякався, що, як і далі так
буде сунутись, то врешті впаде і хіба тільки дивом не поранить голови. А саме
тепер він нізащо не повинен був знепритомніти; краще вже лишитись у ліжку. I Грегор пересунувся назад.» Франц Кафка «Перетворення» А у Львові
тих років формуються творчі середовища вже не совєтського
Львова. Піднімаються зірки Володимира Богуславського (1954), Андрія Сагайдаківського (1957), Влодка Кауфмана (1957), Юрка Коха (1958), Ігоря Подольчака, Віктора Неборака (1961), Назара Гончара
(1964-2009), Івана Лучука (1965), Петра & Андрія Гуменюків (1960), Михайла
Москаля (1959), Євгена Равського, Влодка
Костирка (1967) … Постають нові незалежні культурні
інституції — то була революційна епоха, коли постали такі знакові для
української культури феномени, як (ВиВиx) —
молодіжний фестиваль альтернативної культури та нетрадиційних жанрів мистецтва,
«Вивих» (1990), з нього вилонилася Мистецьке
об’єднання «Дзиґа» (1993), постав перша газета «Поступ» (1997), Журнал «Ї»
(1989), літературне угруповання БуБаБу
(Бурлеск-Балаган-Буфонада), (1985), літературна група ЛуГоСад
(1984), Форум Видавців (1994), фестиваль сучасної музики «Контрасти» (1995).
Появляються перші артменеджери — Юра Соколов,
Антоніна Денисюк, Георгій Косован … І все це
супроводжується молодістю чи ранньою зрілістю цього сяючого діамантами неба над
Львовом – твориться новий Львів, новий міт Львова,
Львова не вимученого, а справжнього, Львова, що поставав і на наших очах, і
нашими зусиллями. Все це
перевіювалося, звісно, мистецьким флером, мистецьким антуражем — всім цим
алкоголем, бравадою, цигарковим і не тільки димом, німфетками.
Веселим потоком все це плило і через майстерню Сутінкового Майстра, Ягода,
сардонічно посміхаючись, поблажливо давав всій життєдайній тандиті дзюрити його
майстернею. І це ще одне обличчя Ягоди як Сатира (Σάτυροι),
козлоногого шанувальника ще одного страждущого бога —
попередника Христа — Діоніса (Διώνυσος,
Dionysos, Bakchos) чи Вакха (Βακχος,
Bacchus, епітет Тіоней, Thyoneus — несамовитий). Саме ім’я Діоніса
— означає «син бога» (dio-nysos) — чим не натяк на
Сина Божого. І близький він Сатиру-Ягоді не тому, що він бог вина, а тому, що
він перший став богом страждущим, Богом, що зазнав
страждання. Беручи участь у хорах на Діонісові свята,
сатири дали початок розвиткові грецької трагедії та сатирівської
драми. Земні страждання — «страсті Діонісові», його
загибель і відродження становили головний зміст містерій орфіків.
Для греків, о диво, Діоніс, уособлює не лише красу і
силу, а екстаз, натхнення й страждання…Таке поєднання внутрішнього страждання
та сардонічної гримаси з часом навіть стало маскою Ягоди, яка поступово
приростала до його обличчя і перетворювала блискучого денді на Сатира
львівських інферналій. Не лише алкоголь є причиною
такого перетворення Ґреґора Замзи
– персонажа оповідання Кафки, чи то самого Франца Кафки (Franz
Kafka, 1883-1924), на потворну комаху «Одного ранку,
прокинувшись од неспокійного сну, Ґреґор Замза побачив, що він обернувся на страхітливу комаху. Він лежав
на твердій, схожій на панцир спині і, коли трохи підводив голову, бачив свій
дугастий, рудий, поділений на кільця живіт, на якому ще ледь трималася ковдра,
готова щомиті сповзти. Два рядки лапок, таких мізерних супроти звичайних ніг,
безпорадно метлялися йому перед очима.». Це про Мирослава… Отож у
Мирослава Ягоди, як водиться, було два обличчя — власне обличчя, і личина, за
якою він ховав самого себе. Чи ховався від самого себе… ЧАС І ГОЛОС «Не треба
тільки марно вилежуватися», — сказав собі Грегор. Франц Кафка
«Перетворення» Та не
забуваймо, що останні 27 років в Україні неперервно триває Українська
революція. Вона то вибухає, то стишується. І попри всю свою вселенськість,
Мирослав, як би патетично це не звучало, завжди стояв на твердих національних
позиціях: «Я тут є прив’язаний, я українець. Завжди» - казав Ягода. І не тому,
що любив на свята одягнутися у вишиванку, свою програмну українськість
найяскравіше він декларував працюючи з словом, українським словом. Мирослав
Ягода і у мистецтві слова виробив свій, ні на кого не подібний голос. Його
українська мова аж ніяк не була солодкоголосою, як це у нас водиться, чи
плаксивою. Він не послуговувався мовою, а творив її — продирався через мовну недорікуватість, неначе вчився говорити. Але
насправді дійсно вчився — так як вчаться говорити
глухонімі — бо щоб розмовляти з своїм великим Співрозмовником Ягоді потрібно
було навчитися Його мови, а це далеко не мова солодкоголосих версифікаторів,
які видають свої солоспіви за розмову з Ним. Ягода неначе продирається у своїй
поезії через терня безмовності, тваринним хрипом волає до Великої Тиші. Знову
ж, що це було — дилетантство? Зовсім ні, я вже згадував його велику як на ті
часи бібліотеку, яку часто і щедро поповнювали
численні відвідувачі, які сподоблювалися честі
відвідати його у його майстерні. Навіть я, маючи чи не одну з найповніших
бібліотек у Львові, часом позичав у нього то ту, то іншу книгу. Мирослав
Ягода митець кінця 1980-1990 рр. Так, він творив і потім, але, як на мене, то
вершин своєї малярської творчості він сягнув саме у ці доволі темні, однак
разом з тим і вселяючи надію роки. Саме тоді розпочалася остаточна руйнація
панцира совєтської системи — вона на очах сходила, як
полуда, осипалася шматками. Ослабла і художня цензура. На світ Божий почало
виходити тогочасне нонконформістське мистецтво. Звісно, воно було різної якості
і спрямування. До того воно жевріло під спудом соцреалізму по майстернях та
квартирах — загального мистецького ландшафту годі було осягнути. Просто інколи
тобі привідкривали то справді мистецькі перлини, то
безбожне дилетантство — з претензією на унікальність. У тих сутінках пізнього
совка буйним цвітом буяли епігонські школи — бо ж ми були виключені з світового
мистецького процесу саме як процесу, який має свою логічну послідовність та
історію. Ми ж, попри те, хто б що тепер не говорив, могли реконструйовувати
хоча б скелет сучасного мистецького процесу, маючи в руках або якийсь один його
кіготь, або ж кутній зуб. Часом це були дуже недосконалі, як на нинішні часи,
художні альбоми. А найчастіше навіть не альбоми, а мистецькі журнали, які
залітали на оточену залізною стіною територію. Інколи це були польські чи
угорські репліки, відголоси того процесу, який буяв на Заході. Мистецтвознавці
та мистці реконструйовували процес, що відгудів. І
майже не брали у ньому участі — це я про світовий процес, а не про наша
регіональні обрії. В цьому сенсі не лише мистецтвознавці, але й самі мистці
були значною мірою палеонтологами — реконстуйовували
процеси, що давно чи не так давно відбулися і в опорі на цю реконструкцію
пробували творити свої полотна. Тому й наплодилася маса імпресіоністів,
сюрреалістів, кубістів десятого розливу. Здебільшого вони й були такими реконструкторами. Звісно — для оформлення помешкань
тогочасної напівнонконформістської, якщо таке
можливо, інтелігенції цього було достатньо. Тай тепер достатньо. Але Мирослав
Ягода, попри те, що не був на початках ґрандом львівського мистецтва, таким не
був. Він вирішив поставити на повну ставку. Як на мене, то тоді цього не
зауважили — багато хто з мистецької братії жили точнісінько таким самим життям,
як Мирослав. Однак до певного часу — одруження, народження дітей надавало
лоску, треба було заробляти на родину — і пішло-поїхало — цей процес природним
чином закінчувався милесеньким салоном з претензією на мистецтво. Нічого
поганого у цьому неначе й не мало б бути, якби цей салон та гламур з часом не
став таким агресивним і повсюдним. Натомість Мирослав почав пробивати свій шлях
— шлях у бездоріжжі. Я не пам’ятаю жодної миті, коли б він засумнівався у
правильності свого вибору і шляху, яким йшов. Можна віднести це переконання у
своїй правоті на карб психічної конституції, можливо навіть психічної девіації — однак він завжди був надзвичайно твердим у цій
своїй позиції. Твердим до пароксизму — «Ти нічого не розумієш, це геніально!». Хоча,
правди ради слід відзначити, що не все було вторинним не мало безпосередніх
коренів у світовому мистецькому процесі, особливо на Заході України —
«…відмінністю була безперервність спадкоємності
модерністських традицій серед художників Західної України, перш за все в
Ужгороді і Львові, що отримали освіту в європейських Академіях мистецтв та
приймали активну участь у художньому житті довоєнної Європи. Федір Манайло (1910-1978), Ернест Контратович
(1912-2009), Андрій Коцка (1911-1987), Володимир
Микита (1931), Адальберт Эрделі
(1891-1955), Йосип Бокшай (1891-1975), Роман Сельський (1903-1990) і Марґіт Райх-Сельська (1903-1980) та інші залишились в Україні
після приходу радянської влади. Глибоке внутрішнє розуміння модернізму властиве, також, творчості наступної
генерації митців. Карло Звіринський (1923-1997)…»
(Вишеславський, 178) Одним із
проявів того, що суспільство Львова в середині 1980-х почало справді оживати,
стали мистецькі акції — в тому числі і художні виставки. «У Львові перші
зібрання в будинку Романа та Марґіт Сельських відбувались з початку 1950-х рр. Пізніше їх стали
називати «Салони».» (Вишеславський, 187) Однак ці «криптовиставки»
ще відбувалися в глибокій конспірації — КҐБ не дрімало. У 1980-х такі ж домашні
виставки на піддашші організовував у ситуації конспірації і відомий львівський артменеджер Юрій Соколов. КҐБ тоді вже не було таким
всесильним, хоча й тоді все діялося напівтаємно. «Першою
дозволеною владою виставкою львівського нонконформізму, в якій прийняли участь
сто одинадцять художників, була експозиція «Запрошення до дискусії» (1987 р.),
що відбулась в костелі Анни Сніжної (на той час Музеї фотографії).» Дещо
пізніше Юрій Соколов організовує
наступну знакову виставку «Театр речей», 1988. Об’єднання «Центр Європи» та ін.
Це був один з перших прикладів інвайронменту. Однак
Мирослав Ягода і тут не виходить на світло денне і залишається у підпіллі,
залишається нонконформістом. Він не збирається легалізовуватися
ні у солоденькому салоні, ні у прирученому «нонконформізмі». Його шлях — пропив
у безодню пароксизму, максимальна оголеність волаючої самості.
В акті творіння виглядає на те, що він шалів — пастозний широченний мазок,
брутальність, крайня відвертість вираження, відсутність меж, заборон. У
пуристичному та гіперпатріотичному Львові того часу
мало хто на це був здатен. Так само, як мало хто був здатен прийняти таке
свідчення того часу — в суспільстві буяв дух надії — і це правильно, бо
справдилось — тоді як Ягода всім патосом своєї
творчості вказував на глибоченні отхлані болю та
розпуки, які насправді супроводжують кожне людське існування. З розпадом
СССР, здобуттям Незалежності, в Україні вибухнула потужна мистецька хвиля, яка
породила новітню українську мистецьку класику. Особливо потужним був вибух у
Києві — з певної перспективи вже можна говорити про певний культурний круг.
Хоча, звісно самі мистці на це не погодяться, бо кожен вважає, що йде своїм
шляхом. Але навіть короткий перелік показує величину цього явища перелому
1990-х: Олександр Бабак (1957), Володимир Будніков
(1947), Олександр Гнилицький (1961-2009), Павло Маков (1958), Олександр Ройтбурд
(1961), Арсен Савадов (1962), Влада Ралко (1969), Олег Тістол (1960),
Ілля Чичкан (1967) — це лише часточка, далеко не всі.
У Львові теж сходять зірки, як от — зірка Андрія Сагайдаковського
(1957), Влодка Кауфмана
(1957), Ігоря Подольчака, Юрка Коха (1958), Влодка Костирка, Ґеня Равського. Однак Ягода стоїть осібно. Він одинак. Він не
піддається на те, щоб його «розкручували». На той момент він зондує безодні
Страшного. Йому не до піару. По-суті у
ті роки Ягода дозрівав. І визріла ягода особлива, ягода заборонена, десь навіть
отруйна. В ньому якось дивно поєдналася якісь майже патріархальні рустикальні українські пласти і неймовірний космізм, зворушлива українськість
та вселенський космополітизм. Його з тією самою легкістю прочитають і у Львові,
і у Ванкувері. Можливо саме це пояснює той феномен, що він одразу з першого
погляду мав величезний успіх у іноземців. Через нього вони легко і просто
входили у всю складність людської, але разом з тим і української ситуації. Через його
майстерню, як через майстерню якогось кабаліста
переходила довжелезна вервиця візитерів. Годі всіх
пригадати, але хоча б декілька, які важливі для мене — вічний революціонер
Вальтер Мосман (Walter Mossmann, 1941-2015), якому Львів зобов’язаний цілою масою
культурних явищ, тонкий американіст Марек Вільчинський (Marek Wilczynski,1960), дослідник, як і ягода, історії страждущого
людського тіла та його помирання Станіслав Росєк (Stanislaw Rosiek, 1953). Але теж і Віктора
Неборака, Юрка Кауфмана, Маркіяна Іващишина (1966), Івана
Лучука, Назара Гончара… Слава Ягоди шириться,
його вірші починають
перекладати польською, п’єсу німецькою. На початку 2000-х у Національному
академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької
ставлять його п’єсу «Ніщо»: «Художник розмовляє з мольбертом. І жінка – якби
примара чи натурщиця, хто його знає. Отакі діалоги, дії. Про пустку, так
скажемо» — резюмує Ягода (2, зміст цієї п’єси Ягода резюмує так: «Стишитися до
рослини. Там нема того надриву, який виявляється у повсякденності. Це
внутрішній надрив, він переходить межу від крику до мовчання. Якщо одним
реченням переказати зміст, йдеться про вмирання Бога.». Ягода теж
співпрацює з творчим театром «Небо» і в ньому ставлять його п’єсу «Ніщо» (2002)
(4). Ця ж п’єса ставиться і угорською мовою в
Закарпатському обласному угорському драматичному театрі у м. Берегові відомим режисером
Атіллою Віднянським (Attila Vidnyanszky, 1964). Однак співпраця Мирослава Ягоди та Атілли
Віднянського цим не обмежується, вони разом готують
інші постановки: «Сьогодні на місяць у творче відрядження до Берегового вирушає
львівський художник, поет і драматург Мирослав Ягода (саме цю знакову постать
сучасної української контркультури зображено на репродукції картини Петра
Гуменюка). У Береговому Мирослав Ягода працюватиме над створенням сценографії
до постановки п’єси, в основі якої — біографія драматурга й поета доби
англійського Ренесансу Вільяма Шекспіра. Виставу в Народному угорському театрі
в Береговому ставить режисер Аттіла Віднянський... Сценічний життєпис Шекспіра — не перший
випадок співпраці Аттіли Віднянського
з Мирославом Ягодою. У доробку цього творчого тандему — «Дзяди»
Адама Міцкевича, поставлені в Берегівському театрі та «Зимова казка» за
мотивами творів того ж Шекспіра, поставлена на сцені Національного театру в
Будапешті!» — пише газета «Поступ» 28 січня 2005 р. (5). Одна за
одною відбуваються його виставки у Польщі, Угорщині, Австрії. 1998 — виставка в
рамках проекту «Cultural City
Network» (Ґрац, Австрія),
2006-2007 — виставка живопису, перформенс «Рибалка»
(Варшава, Польща), 23.08.2007 — презентація поетичної збірки «Дистанція Нуль»
(Львівський театр ім. Леся Курбаса), 23.02.2008 — вихід каталогу 24hours.ua —
репортаж із варшавської виставки М. Ягоди 2007 року (Клуб «Лялька», Львів). Мирослав
Ягода своїм коштом видає три поетичні збірки: «Черепослов»
(2002), «Дистанція Нуль» (2006), «Сяймо» (2008). Ягода бере
участь у виданні на межі тисячоліть «Королівському Лісі», 2000 р. (3). Це
окремий проект, який веде Віктор Неборак, а видає Володимир Дмитерко. Альманах
збирає чи не все коло авторів тогочасного Львова, що гуртуються довкола
«Дзиґи»: Мар’яна Савка (1973), Маріанна Кіяновська
(1973), Юрій Винничук (1952), Назар Федорак (1974), Василь Габор
(1959), Наталка Сняданко (1973), Назар Гончар, Іван
Лучук, Роман Садловський (1964), Віктор Неборак.
«Пустельник» Мирослав Ягода подає свої «Візії» та «Ніщо». Останньою
книгою Мирослава Ягоди стала книга «Паралельні світи», що вийшла у видавництві Гамазин, 2011 р. Мирослава
Ягоду місто Ґрац запрошує на особливу стипендію. У
лютому-березні 2001 р. перебуває у Ґраці, Австрія як
стипендіат програми Cultural City
Network. ІСТОРІЯ ХВОРОБИ «Як тільки
це трапилося, тілу його вперше за цей ранок стало зручно; під лапками була
тверда земля; вони, як він на радість свою помітив, чудово його слухались;
навіть самі намагалися перенести його туди, куди він хотів; і він уже вирішив,
що ось-ось усі його муки остаточно припиняться. Але в той момент, коли він
погойдувався від поштовхів, лежачи на підлозі неподалік від своєї матері, якраз
навпроти неї, мати, котра, здавалося, зовсім заціпеніла, скочила раптом на
ноги, широко розвела руками, розчепірила пальці, закричала: «Допоможіть!
Допоможіть, ради бога!» — схилила голову, немов хотіла краще роздивитися Грегора, однак замість цього безтямно відбігла назад; забула, що позаду неї стоїть накритий стіл; досягнувши
його, вона, немов із розсіяності, поспішно на нього сіла і, здається, зовсім не
помітила, що поруч з нею із перекинутого великого кофейника хлющить на килим
кава. Франц Кафка
«Перетворення» Як я й
писав, вже при першій зустрічі, Мирослав оголосив мені, що є шизофреніком. Тоді
у мене було запитання — я не міг
визначитися, чи це мистецька поза, для того щоб стати «цікавим» художником,
чи Мирослав дійсно страждає на цю хворобу. Тоді я більше схилявся до першої
версії. Однак з часом я все ж змінював свою думку. Особливо, коли ставав
свідком криз, у які він впадав. Він пробував лікуватися якимись таблетками. Але
загальний фон цьому не сприяв — алкоголь навряд чи був добрим супутником у цій
подорожі життям. Очевидно, що його припадки, чи краще сказати — приливи його
хвороби — разом з тим ставали і творчими екстазами,
піки хвороби співпадали і з піками у
його творчості. Однак так палати було нестерпно. І інколи він просив мене
допомогти з госпіталізацією. Я
звертався до відомого інтелектуала, а водночас на той час директора Львівської
обласної клінічної психіатричної лікарні (так званого Кульпаркова)
проф.Олеся Фільца (1955), з
тим, щоб Мирослава не лише госпіталізували, але й трактували трохи інакше. І
так сталося. Хоча втекти від себе Мирославу, звісно, не вдалося. Єдине, що
можна було зробити, це збити кризу. Наприкінці
життя, як на мене, то більшою проблемою Ягоди вже була не психічна хвороба, а
алкоголь та фізичні немочі, які були результатом його
несамовитого і безжального до себе життя. Якщо на першому, проривчому
етапі своєї творчості видіння, пов’язані з психічними відхиленнями, радше
давали матеріал та енергію його творчій особі, то більш пізня пристрасть до
алкоголю радше її притлумлювала. І врешті-решт в останні кілька років Мирослав,
як це не сумно, впав у прострацію безпліддя. Він вже не міг писати картини.
Так, ще писав вірші — свої своєрідні філософеми. ΜΙΝΩΤΑΥΡΟΣ «Лише в
сутінках отямився Грегор від тяжкого, схожого на
томність сну. Якби його і не потурбували, він однаково прокинувся б ненабагато
пізніше, оскільки почував, що достатньо відпочив і виспався. Йому здалося, що
розбудили його чиїсь легенькі кроки й звук дверей, які обережно зачиняли, тих
дверей, що виходили в передпокій. На стелі та на верхніх частинах меблів лежало
наскрізне світло ліхтарів, що проникало з вулиці, але внизу, у Грегора, було темно. Повільно, ще незграбно нишпорячи
своїми щупальцями, які він лише тепер почав цінувати, Грегор
підповз до дверей, аби подивитися, що там відбулося.
Лівий його бік здавався суцільним, довгим, неприємно пекучим рубцем, і вік
шкутильгав на обидва ряди своїх ніг. У ході ранкових пригод одна ніжка — на
щастя тільки одна — була тяжко поранена й мертво волочилася по підлозі.» Франц Кафка
«Перетворення» Не
дивлячись на славу Ягода не полишає свого способу життя. Ба більше, в своїй
майстерні-лабіринті стає подібним на Мінотавра — жахливого напівбика-напівлюдину
(Μῑνώταυρος),
люте страховисько з людським тулубом і бичачою головою. В останні роки життя
його шия стає насправді бичою. Даються взнаки
нелюдські умови життя у львівському підземеллі, постійні простуди, брак уваги
до свого здоров’я. Він не може її повернути, тому розвертається всім тулубом.
Надбрівні дуги, струпи на носі та щоках ще більше підкреслюють його подібність
до цього мітичного героя. Він любить страшити. Іноді
з лукавинкою. А іноді й насправді. Про те, що йдеться про гру, зраджують тільки
добрі очі. Стан його
майстерні змінюється залежно від настрою, рівня алкогольної залежності, стану
психічного здоров’я та банальної наявності грошей. Тут були і періоди крайньої
опущеності. Пам’ятаю, як майстернею було важко протовпитися через щурів. Їх
приходилося насправді відкидати добрячими стусанами. Можливо вони почасти були
вже домашніми. Мирослав інколи не то жартував, не то насправді говорив правду,
казав, що вони полюбляли грітися, особливо взимку у нього на грудях. Байка чи
ні — вам вирішувати. Інколи
матінка, Віра Петрівна, вибілювала майстерню, що було предметом його особливої
гордості. Якщо ж йому вдавалося, вряди-годи, продати якусь картину, то він
обзаводився новинками — інсталював душову кабіну, і навіть опалення з газовим
котлом. Для нього це був неабиякий подвиг, бо ж як людина мало соціалізована
він з величезними зусиллями міг продиратися джунглями нашої бюрократії жеківського рівня. Багато
людей, і в тому числі і я, пробували на міру своїх можливостей підтримати
Ягоду. В різні періоди його тай мого життя це відбувалося по-різному. Інколи я
пробував допомогти йому продати його полотна чи графіку. Причому слід
зауважити, що з ними він розставався неохоче. Було важко змусити показати хоч
кілька полотен. Однак інколи справа вдавалася і Ягода
отримував якийсь гонорар. Однак з часом я зауважив, як швидко він тане,
особливо з огляду на «друзів», які одразу ж появлялися, як тільки у Мирослава
заводилися гроші. А «друзів» появлялося все більше. І були вони далеко не з
інтелектуальних середовищ, а часто з бомжуватих. Цей вир іноді його затягував
на саме дно. Тоді я пішов на хитрість — пробував запрошувати до Львова маму
Мирослава і більшу частину суми передавати їй, щоб вона потім піклувалася про
нього, хоча і самому маестро щось перепадало на цигарки. Якщо ж не виходило, то
просто купував якісь продукти, яких не можна було пропити у супермаркеті
навпроти і передавав Ягоді. Часом передавав фарби та пензлі. Навіть наївно
купував сорбент ентеросгель та гепабене,
щоб якось врятувати його печінку від цирозу — а справа була ой як актуальна...
Так поступало багато людей — Павло Хобзей (1960), Юрко Цетнар (1958),
Маркіян Іващишин і багато інших. Якийсь
час Ягода був на своєрідному «пансіоні» у Мистецького об’єднання «Дзиґа» —
принаймні міг перекусити. Щоправда Мирослав соромився, бо насправді був людиною
делікатною, а тому інколи ховав свою збентеженість за епатажем. Міг кричати
через вулицю, театрально обніматися — одним словом, бравадою такого типу
маскував свою делікатну душу. Звісно, що Ягода вмів бути і нестерпним,
приставати п’яним на вулиці, ревіти на пів-міста при зустрічі, що особливо
шокувало жінок, лізти з п’яними поцілунками — все це призводило до конфузу
найбільш зичливих до нього людей, сприймалося як дискредитація, і врешті-решт
дратувало. Не один раз приходилося наштовхуватися на нього п’яного у місті,
пробувати хоча б притулити до стіни. Що не
означає, що Мирослав Ягода щось дуже вже вимагав, принаймні на початках — люди
почували себе зобов’язаними йому допомагати, бо бачили, наскільки, я б навіть
сказав «люто», Мирослав прорубує свій дуже непростий шлях у мистецтві. І навіть
не мистецтві — а філософії життя. Його справжність просто зобов’язувала. І
напевно це була навіть певна честь допомогти йому прямувати його шляхом. Періодично
появлялися добровільні опікунки, як от пані Марія Верес, яка впродовж кількох
років життя пробувала якось його підтримати. Що не було легко. Між ними часто
іскрило. Ягода
ставав львівською знаменитістю, тому приймаючи вдома гостей, я не міг оминути
запитань — а чиї це роботи. Тай гості були знаючі — Борис Акунін
(Григорий Чхартишили,
1956), Роман Віктюк (1936), Пьотр Вайль
(Peter Vail, Пётр Вайль 1949-2009), Леонід Фінберг (1948) … Оскільки у
Ягоди як правило в майстерні не було жодної живої душі, окрім щурів, то він
вирішив завести собі собаку. Ну що, скажете, собака — але в житті Ягоди це була
єдина жива істота, яка так довго, а це кілька років, вірно і безроздільно
ділила з ним його життя. Собаку звали Рекс. Рекс був великою Таксою. Щонайперше Рекс
допоміг позбутися щурів. А разом з тим став добрим співрозмовником. Щоправда
сидіти цілими днями у пивниці разом з Ягодою було непростою долею для
життєрадісного пса, однак Рекс нічого з цим зробити
не міг. З того часу Ягоду найчастіше можна було побачити у сквері на вулиці Тершаківців навпроти його пивниці – він вигулював Рекса. Це був світ Рекса. Світ Рекса і Ягоди. З часом Рекс, як і
Ягода, став знаменитістю. Його знав по імені чи не кожен львівський інтелектуал
чи те, що так називається. Однак скінчив свої дні Рекс,
за словами Ягоди, печально. Він стверджує, що Рекса
отруїли. Можливо й так. Хоча собаки не можуть жити довше від людини, а Рекс прожив доволі. Причому прожив в обставинах для пса не
найкращих – у львівському підземеллі. Хтось
нещодавно зауважив, що в останні роки Ягода обмежив свій світ якимись п’ятистами метрами від майстерні. А з часом, в останні
місяці його життя це коло ще більше стискалося. І потім колапсувалося
у чорну діру небуття. Останніми
роками мені доводилося зустрічати Ягоду радше на вулиці, ніж у майстерні. І не
завжди таким, з яким ми познайомилися. Інколи у своїм безпам’ятстві він мене не
впізнавав. Мені залишалося тільки прислонити його до стіни чи в кращому випадку
допровадити до дому. На свята та
у відповідності з настроєм притягував до нього чергові пакунки з провізією.
Алкоголю вже кілька років не брав не дивлячись на його невдоволення, тай грошей
старався не давати, хіба що на кілька пачок цигарок – все одно все йшло на
нього. Він вже не писав полотен. Радше – вірші. Жив з
своїми «захалявними книжечками», які, напевно, і надавали сенсу його життю у
той період. Читав їх вголос. Дуже хотів
їх комусь прочитати. А таких було обмаль. Очевидно, що насамкінець він все
більше ставав поетом – старим Верленом… З іншого боку над ним нависла загроза виселення з
його лабіринту. Весь будинок, за виключенням його майстерні та ще одного
помешкання скупила фірма, яка, очевидно, мала інші плани, ніж Ягода. На нього
чинився тиск. Були судові позови. Одним словом – все мало закінчитися так, як
мало закінчитися. У Ягоди шансів не було. Це теж висіло над ним. І справитися з
цим йому було б не під силу. Як це вплинуло на його смерть, не знаю. Останні
дні. Кінець зими 2018 року видався лютим. Вона ніяк не закінчувалася і морози
заповідалися міцні. На початку лютого мені зателефонував Павло Хобзей, який, попри те, що працював у Києві, щотижня наїжджав
до Львова та частенько навідувався до майстерні Ягоди, з тим, що при останньому
візиті побачив того на стільці, в куртці, як завжди, але при цілком не діючому
опаленні – лиш цеглина на газовій плиті опалювала його печеру – а тут ідуть
морози – «Замерзне». Я знайшов сантехніків, вони кілька разів поспіль реанімовували опалення, яке хтось зробив обома лівими
руками, одна наступного дня воно знову вимикалося. Потім посилав робітників.
Все на марно. Принесли масляний радіатор – так вибили запобіжники. Проте
ситуацію трохи врятували. Задумали поставити пакетники.
Однак не встигли. Мирослава
Ягоду так і застали коло стільця… ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТВОРЧОСТІ ЯГОДИ «Він хотів
насамперед спокійно встати, одягтися й поснідати, а тоді вже обміркувати, що
робити далі, бо бачив, що в ліжку нічого путнього не придумає. Грегор згадав, що не раз уже, прокидаючись уранці, відчував
якийсь легенький біль, певне, від того, що незручно лежав, однак, коли вставав,
усе миналося, тож він і тепер з нетерпінням чекав, що і сьогоднішні химери
поволі минуться. А що зміна голосу — то тільки ознака
сильної застуди, фахової хвороби комівояжерів, він нітрохи не сумнівався. Франц Кафка
«Перетворення» Ранній
період творчості Мирорслава Ягоди я б назвав «психоделічним». Тоді для Ягоди, як на мене, найважливішим
був дійсно сам творчий акт, а полотно чи графіка, які поставали в цьому
творчому акті, були радше вторинними. Часом заглиблення у психоделічну
отхлань було настільки повним, що звідти на поверхню
раціонального вже майже не виринали якісь більш-менш відчитувані
для нас образи. А інколи і навпаки — вони були настільи
відчитувані та пронизливі, що поринати у них було
дещо страшнувато. Однак, об’єднуючим елементом цього способу зондування Ягодою
безодень, в які він кидався, була саме його готовність повністю віддатися цьому
ризикованому творчому акту. З нього можна було і не повернутися. Принаймні до
тверезого розуму. І залишитися у своїй хворобі, чи в алкоголі. І багато-хто так
і не повернувся. Однак певне
призвичаєння Ягоди до своєї хвороби, можемо назвати
його криптоодужанням, десь на рубежі
2000-х переламало творчу манеру Ягоди. Він почав відходити від попередньої
«зіркової», як на мене, експресивної манери, до більш стриманої, більш інтелектуалізованої, майже афористичної, а де в чому і
пуристичної. Можливо, спрацювали чисто психічні захисні механізми. Бо у
попередніх психоделічних екзорцисах,
я на мене, він міг заходити далі, ніж може витримати людина. Тому людське
почало рятувати саме себе. Однак досвід попередніх екстазів,
звісно залишається. Так само, як і потреба його вихлюпнути з себе, позбутися,
а, отже, передати нам у будь-якій формі — чи то полотен,
чи то текстів. Він починає опиратися, задумуючи чи будуючи картину, не на
емоції, а на ним самим сконструйованих інтелектуальних конструкціях. Комусь
вони можуть видатися надуманими. Проте з часом вони склалися на цілий універсум семіотичне,знакове
поле, код Мирослава Ягоди з допомогою якого він не лише говорив до світу, а
через який він бачив цей світ. Окремого вивчення потребуватимуть всі ці знаки
його полотен того періоду – яблука, черепи, персти,
фалоси, хрести, черваки, змії, вівці, місяці, сонця, зірки, комети… Отож, на
переломі століть Ягода почав дрейфувати від оголення експресії до
персоніфікованого концептуалізму. Його роботи ставали все сухішими, менш
живописними у буквальному сенсі цього слова, комусь вони дійсно можуть видатися
навіть надуманими. Цей період його творчості
з повним правом можна назвати «семіотичним». Ягода з допомогою знаків пробував
передати, саме передати свої попередні та актуальні досвіди
зондування того, що не можна висловити дискурсивно з
допомогою знаків, вказівок, посилань. Він не «шифрує» свої послання світу у все
повторювані знаки та образи, а «дешифрує» те, що не можна показати інакше, як
через знак. Бо знак це не зображення того, що зобразити не можна, а тільки
вказування на нього, дороговказ у якому напрямку це щось перебуває. У цей
період полотна Ягоди стають картами, що умовно описують відомі лише Ягоді
простори, а деякі з них навіть просто дорожніми знаками, які дають нам змогу
орієнтуватися у тих недосяжних для нас просторах. І цілком
логічним завершенням цього періоду перехід
від живопису до літератури. Причому його
літературна творчість надзвичайно
міцно прив’язана не стільки до значення, скільки до знаку. Однак мова,
жива мова це все таки поле значень. Ягода жонглює знаками, зударяє
їх, бавиться ними. Однак за знаками мови – словами, звуками, діакритичними
знаками все ж криються значення. Так, Ягода ламає логіку мови. Ламає у всіх
відомих нам сенсах. Його українська мова дуже далеко
відходить від звичних мовних конвенцій. По-суті, як і
кожен великий поет, він творить свою мову, яку з певними застереженнями можна
назвати конвенціональною українською мовою. Однак він все ж працює в дискурсі
української мови — так чи інакше, він щось говорить, щось нам повідомляє
своїми, хоч як дивними, поезіями. Отож траєкторія творчого самовираження
Мирослава Ягоди приводить його до зрозумілого. Він працює вже не у невимовному,
як у своєму психоделічному періоді, не у вказуваному, однак не омовлюваному,
а саме в омовленому – у семантичному полі, Ягода,
цілком логічно, починає говорити. Так, іноді його
мовлення до нас нам не зрозуміле, іноді це не повідомлення, а прорікання,
прорікання оракула чи піфії. Однак це мова. Тому цей вже останній період його
творчості я б назвав «семантичним». CONCLUSIO «Що ж
тепер?» — спитав сам себе Грегор і озирнувся в
темряві. Скоро він виявив, що вже взагалі не може й поворухнутися. Це не
здивувало Грегора, швидше здалося неприродним, що
його досі могли носити такі тоненькі лапки. А втім, він почував себе порівняно
добре, Хоч усе тіло боліло йому, але здавалося, що біль поволі слабшав, тож,
певно, скоро мав і зовсім минутися. Гниле яблуко на спині і запалена рана
навколо нього, геть заліплена пилюкою, уже майже не дошкуляли йому. Про свою
сім’ю він згадував зворушено й любовно. Він тепер був
ще більше, ніж сестра, переконаний, що мусить зникнути. Так він лежав, аж поки
дзиґарі на вежі пробили третю годину ранку, і думки його були чисті й лагідні.
Він дожив ще до тієї хвилини, коли за вікном почало світати. А тоді голова його
похилилась до самої підлоги, і він востаннє легенько зітхнув.» Франц Кафка
«Перетворення» Отаким мені
з перспективи нашого знайомства видається мислитель, художник, поет Мирослав
Ягода. Звісно, це перший побіжний погляд з дуже близької перспективи. Однак і
він важливий. Насправді це фіксація часу, часу в якому ми живемо, і жив
Мирослав Ягода. Якоюсь
мірою, при довшому знайомстві з Ягодою, коли тебе вже не епатує його «театр для
профанів», чи навіть не потрафляє його «роблена епатажність»,
то починаєш розуміти, що у всьому цьому йдеться про внутрішню делікатність
Мирослава Ягоди, яка ховалася під машкарою enfant terrible, бомжа, мінотавра, гіркого п’яниці, що за позірною бравадою та
навіть неначе б то агресією, за всією вовкуватістю
останніх років ховалася тонка, на диво чутлива і добра людина. Цей текст,
звісно, є лише моїм персональним спогадом про Мирослава Ягоду. Хто пам’ятає
більше чи інше, ще напише. Або ні… Зрештою, Мирослав сам писав свою біографію.
Сам її зрежисерував. Багато що в ній є чисто
мистецьким прийомом, видумкою художника... Але у всякому випадку творчість
Мирослава Ягоди без перебільшення є унікальною, ні на що не подібною і дуже
чесною як перед собою, так і перед іншими. А тому вона ще чекає на глибокий і
різносторонній аналіз та вписування її у наш український та світовий мистецький
канон. А похований
Мирослав Ягода, художник, там само, де й народився - у селі Волсвин
на Сокальщині. 1.Гліб
Вишеславський «Нонконформізм: Андеґраунд та «неофіційне мистецтво»» 2.Мирослав
Ягода: Я створив свій світ і я щасливий, інтерв’ю Андрія Бондаренка, Варіанти,
21 серпня 2014 р.,
https://varianty.lviv.ua/21463-myroslav-yahoda-ia-stvoryv-svii-svit-i-ya-shchaslyvyi 3.Лариса Андрієвська. Королівський подарунок до міленіуму. Останній
проект минулого тисячоліття - літературний альманах «Королівський Ліс», Поступ,
3-4 ЛЮТОГО 2001 року http://postup.brama.com/010203/20_9_1.html 4.Надія
Слободян. Німий крик сучасного Ван-Гога (Бога). Смак ягоди, Поступ, 25-26
травня 2002 http://postup.brama.com/020525/74_9_3.html 5.Поступ, Віднянський + Ягода = Шекспір, 28 січня 2005 |
ч
|
 |
|