|
Надія СлободянНімий крик сучасного Ван Ґоґа (Смак Ягоди)
Те, що час
Великого За...обища все ближче та ближче, засвідчує
не тільки наше глибоко тамоване внутрішнє сум’яття. Інтимні страхи асонують із суспільними. Ці останні відригують ерзацні прояви маскультної
інтерпретації світу споживчих якостей, у якому загальна конвенція (задля
стабільності, звісно!) вироджується до конформізму, пропонуючи Художнику такі
спокуси, від яких він не має сил відмовитися. І тільки по-справжньому справжній
(у даному випадну тавтологія – найменший із можливих гріхів, зрештою, можна
сказати й «самобутній») Митець, лишаючись наодинці з цим світом, здатен не
тільки на протистояння, а й на пошуки власної дороги до істини, яка, зі свого
боку, обертається для нього не так здобутим досвідом, як, власне,
трансцендентним Шляхом пізнання через вихід-прорив із усталених рамок:
суспільних, душевних і навіть тілесних. От тільки до чого? Про це – вистава
«НІЩО», поставлена в режисурі Марії Верес за однойменною п’єсою Мирослава
Ягоди. Драматичний
твір, що ліг в основу останньої прем’єри театру «Небо», ще до того, як знайшов
своє втілення у роботі цього аматорського колективу (хоч, як не дивно,
складеного із професіоналів), був свого часу опублікований у першому випуску
«Королівського лісу» (альманасі львівських
літераторів, згуртованих Асоціацією письменників України). Окрім віршів і п’єси
Мирослава Ягоди, «Королівський ліс» прикрашала ще й графіка цього непересічного
художника. Одразу ж по публікації «Ніщо» зацікавило не тільки «альтернативно
творчу» молодь, значно розширивши коло прихильників митця, а й осіб, яких,
здавалося, важко було запідозрити в симпатіях до неформальних мистецьких
ексцесів, що переступають межу будь-яких цензурних устоїв, але не внутрішнього
прагнення правди. Та вже
після прем’єри можна було полегшено зітхнути: слава Богу, що такі особи не
просто знайшлися, а самі (такі, як постановник Марія Верес і художник костюмів
Ірина Гех) викликалися на нечуваний подвиг – дати
сценічне життя тут-і-тепер одному з творів нашого сучасника, який також працює
тут-і-тепер, хоч відомий більше деінде-там, аніж у рідному місті. І гірка
фраза, кинута одним із персонажів п’єси в зал зі сцени про те, що «мистецтво у
цьому міс... цьому Львові просто неможливе» – не симптоматична обмовка, а радше
окреслення тла, на якому мав постати новий твір. І він
усупереч усьому неможливому таки відбувся. Причому без жодних грантів від фонду
«Відродження» (як скажімо, крістмаське шоу
харківського театру «Арабески» за лібрето Сергія Жадана). Лишень завдяки
ентузіазму та подвижництву однієї людини, яка своїм чином врятувала від ганьби
ціле не тільки наше місто, а й наш час, виявивши іманентне йому мистецтво. Тому
з’ява Мирославового «НІЩО» – більш ніж знакова подія. Сказати ще
рік тому (а саме тоді, після дебюту із драматичною поемою Липи «Офіра», в Марії
Верес зародилася ідея поставити цю п’єсу Ягоди), що на академічній сцені, цьому
оплоті котурнових кліше і штампів, покликаних
розважати глядацтво убогого міщанського кругозору,
прозвучить німий крик упосліджених пілігримів до Живого Мистецтва, – просто
ніхто б не повірив! У кращому випадку покивали б головою: «Ну, нехай Ягода і
має якусь дотичність до театру як сценограф у
виставах Атилли Віднянського,
але ж на престижній сцені ім. М. Заньковецької є зовсім інші боги й стандарти!
Як можна оскверняти святая святих?...» Але зовсім
не огудником прийшло його «НІЩО», зачепивши сакрум
театрального на території кожної глядацької душі, яка здатна була увійти в
резонанс зі звучанням нутряної музики Романа Рося:
сонного дихання, алкогольного бурмотіння, віщих стукотів, розпачливого
харчання, екстатичного тупотіння, самозреченого співу, пронизливого вереску,
передсмертного хрипіння... Народження трагедії із духу музики – «моторошна
мелодія безсмертя-вмирання». Вона виявилася щодо сценічного дійства не
зовнішнім декоруванням і навіть не паралельною реальністю, а сутнісною
еманацією змісту, найадекватнішим авторській
транскрипції сонористичним образом. Із рештою
звукової партитури вистави, що була розписана на акторські голоси, гонорова
сцена зіграла злий жарт – кажуть, що за осквернення й зневагу. Діалоги з
великими труднощами можна було розчути в першому ряду, не кажучи вже про
гальорку. Отже, постановка сама заявила внутрішню вимогу камерного театру –
того простору, який не розсікає рампою зал і сцену, роблячи досяжним для тих, хто
грає, енергетику заховану у блиск глядацьких очей. Саме цей простір камерного
театру фахово й доладно вміють опановувати всі зайняті у виставі актори: Оксана
Цимбал, Олексій Олексишин та Ігор Задніпряний,
однак вони, на жаль (за винятком деяких моментів), не спромоглися
створити конгеніальних драматургії сценічних образів. І таким чином не дали
жодних підстав оцінювати роботу за мірками театральної критики. Спасибі вже за
одне те, що наважилися наразитися на снобістську зверхність цього цеху, оголено
відкрившись публіці навіть у власній неспроможності осягнути повноту
шизофренічного світу. Але в
даному випадку перехід «сцена-зал» (як пошук зворотного зв’язку між митцем і
народом, котрому належить мистецтво не тільки за правом виведеної класиком
марксизму формули), крім акторів, намагався здійснити під час вистави ще й
відомий львівський художник Андрій Гуменюк. Його роль
була щонайненагранішою. Він був художником. Й уся хеппенінговість вистави полягала в тому, що буквально на
очах публіки на заґрунтованому полотні, закріпленому на мольберті в кутку
авансцени, Гуменюк встиг створити свою версію відчуття й розуміння сценічного
дійства – «Розп’яття». Сфокусована в цьому сюжеті ідея жертовності стосується й
Митця та його покликання. А умовно «шайнівська» стилістика
сценографії ( «Одне Ніщо + Бедлам”: майстерня-звалисько, щурячі й людські
злягання, етюди з екскрементами, пиятики, бійки) перегукується із класично
відомим рядком поезії: «О, знали б ви, з якого бруду ростуть вірші...» Їх, як і
кожен мистецький акт, художник творить потом, слиною, спермою, кров’ю,
сльозами. Усім собою. До останку. До божевілля. Зрікаючись
світу в пошуках долі. Зрікаючись долі в пошуках любові. Зрікаючись тіла в
пошуках душі. Зрікаючись душі в пошуках Бога. Визволяючись... І чий тоді
нестерпний крик нам дано почути востаннє? Коли у
фіналі клітка, у яку було ув’язнено Митця, порожніє, а до неба злітає гамівна
сорочка без тіла (“без тіла сорочка біла», – писав убитий Гудзь;
«Стань гудзем, на якому може висіти картина», –
пророче писав Ягода задовго до трагічної загибелі друга), а в сутінках сцени
світиться лишень ошкір гарбузяного
черепа, настає кульмінація-катарсис. Згори, із чорного простору НІЩО, враз
сходить пульсуючий вогонь багатобарвного світу, обрамленого картинами Мирослава Ягоди, львівського Ван-Гога,
якого знають завдяки виставкам
у багатьох країнах, якого люблять і шанують за нонконформізм ті глядачі його
вистави, з котрими автор поділився досвідом власних пошуків «у світі ніщо –
світі нанівець”: я взнав що
таке шалений кулак
художника стискає біль ніщоту і відчай невдахи кулак
художника витискає з смерті її
дари кулак
художника витискає з пустоти
ні і йде на прю з темрявою
мороку. 25-26
травня 2002 http://postup.brama.com/020525/74_9_3.html |
ч
|
 |
|