Михайло Красник

Про потребу поговорити

Як тільки я попав до Львова, в 1977 році, то відразу з Ягодою і познайомився. Тому що то була одна тусовка: Гуменюки Петро і Андрій, Ягода, той же Юрко Бойко… Мирко був трошки відлюдькуватий, його не можна було побачити на каві, він сидів в себе в майстерні і щось ро­бив. Розходились чутки: хтось щось бачив, хтось щось читав, хтось був в майстерні. Я теж був в нього в майстерні. Але якихось задушевних бе­сід про мистецтво не було: забіг, подивився ро­боти, десь разом пішли… Не погоджуюся з тим, що зараз про нього пишуть: був самітником, створив свій власний світ, нічого не потребував. З одного боку, ніби то так, кожній людині, зреш­тою, потрібне якесь усамітнення, а тим більше художнику – для концентрації. Але я пам’ятаю вже останні часи, коли я їхав повз його майстер­ню на ровері чи йшов, а він або стояв біля своєї майстерні зі своїм псом, або виходив з гастро­ному навпроти і: «О, привіт-привіт! Стій-стій! Давай поговоримо…». Та яке поговоримо, ми всі спішимо, весь час біжиш. Хіба десь разів п’ять тільки вдалося затриматися і поговорити. Відчувалося, що є в нього та потреба – погово­рити, неважливо про що. Він міг спілкуватися і з бомжем, і з інтелігентною людиною. Потребував уваги, потребував людських відносин… Ніби всі Ягоду знали, чули, до майстерні ходили – як до певного атракціону, але якщо брати безпосеред­ньо хто з ним контактував, то можна перераху­вати на пальцях: і через то, що вів такий спосіб життя, і через то, що був тяжкою людиною для спілкування. Багато хто його уникав, побачать на вулиці «О, Ягода, давай обійдем». Бо раптом він п’яний. А якщо вже Ягода був п’яний, то він тебе не відпускав, і треба було йти з ним на якесь пиво, а потім тягнути в майстерню…

А коли я його роботи побачив, то перше, що мене здивувало – його відношення до них: все було пом’яте, десь подерте, на прибито­му до стіни полотні малювалося. Я б не сказав, що то спеціальне якесь недбале відношення саме до картин, то така манера життя. Роботи його мені подобались, чим – пояснити не міг. Там багато символів, але то його власні символи. І поки він тобі не розповів про картину, ти сприймав її зовсім по іншому. А його це деколи дратувало: «Ти нічого не розумієш!». Вважав, ще це всім має бути зрозуміло і очевидно – його символи, його переживання. Хоча сам міг одну й ту саму картину пояснювати раз так, а раз – зовсім інак­ше. Мені імпонувала оця нестандартність його образів, але я не розумів його символів, сприй­мав їх не настільки глибоко, наскільки там було вкладено. Коли ми вже розмовляли про його кар­тини, мені було набагато легше, і я по іншому на них дивився. Поезію його я читати не міг – воно мені не йшло, вона була для мене затяжка (не в тому плані, що занадто філософська чи зарозум­на), в прямому сенсі затяжка в самій подачі.

Спілкуватися з Мірком було специфічно. Од­ного разу ти бачиш його в костюмі, при краватці, елегантного, а другий раз бомж бомжем. Такий дуже різкий контраст. Але такий чи такий, він постійно працював – то для нього було основне.

Те, що він малював чи писав – його три­мало при житті і стільки часу протри­мало, зважаючи на його спосіб життя.

Добре, що біля нього були люди, які йому допомагали, і мама, від якої він мав шалену підтримку.

Десь рік тому йду попри сквер біля Галицького базару, дивлюсь – якийсь бомж до якоїсь жінки чіпляється. Я обійшов, а десь кро­ків за десять чую: «Михайле, Ми­хайле!». А то Мирко стоїть з мамою. Питається: «Ти закурити не маєш?». Кажу: «Ти що забув, я вже років десять не курю». «О, шкода, я б так закурив…». «Чекай, – кажу, – зараз тобі куплю». Погнав на базар, ку­пив, дав йому пачку, «сірники дай» – дав і побіг на роботу. Я до чого: він останні часи якось так ставився до себе, якби його не було – був папір, було полотно, були фарби, а побут – то все було неважливо.

PS. З такого веселішого. Одного разу Христя Назаркевич була в Німеччині, і їй там кажуть знайомі: передай вітання Ягоді і Фурексу. Вона задумалась: то ж такий Фурекс? А виявляється, то йшлося про пса. В Мірка був пес – такса Рекс, дуже гавкав. І коли хтось приходив, то він, щоб його вгамувати, казав: «Фу, Рекс!» Так і вийшло – «Фурекс».

Записала Наталія Космолінська

ч
и
с
л
о

89

2018