|
Іван ДудичСкриня Пандори - анатомія творчості Мирослава Ягоди
«…Яскраво сяяло місто. Артем
Іванов Писати про
творчість Мирослава Ягоди складно, навіть дуже складно… І не через брак
матеріалу, а, навпаки, творчість Мирослава Ягоди дуже яскрава, вибухова, скандально яскрава, просто-таки фактурна. Створене
Мирославом Ягодою не змаліло з відходом митця, а запотребувало
глибшого, ба, навіть, глибинного аналізу та оцінки. І в цьому складність, бо
все ще свіже, надто свіже… Свіже і ще дуже «живе» в плані аналізу та тієї ж
оцінки… Творчість Мирослава Ягоди – це еманація болю, рефлексії оголеного нерва-живця,
муки і страждання тієї ж творчості. Чому так? Скоріш
за все через природжену властивість – талант-хист митця, його
призначення – бути до краю-межі щирим та відвертим. Без усього зайвого: без
отого намулу прикрас, бажання сподобатися публіці, догодити їй. Проте не
догоджав і тим «обраним» у світі мистецтва, «посвяченим» у його «релігію» –
галеристам та рідкісним колекціонерам. Часто сам критично зневажав свій твір,
прирікав вже від самого початку його створення на фізичну загибель-розклад. І в
цьому криється чи не найбільша «ягода» Ягоди, даруйте за тавтологію. Своїм
життям втілював власний вибір – бути в авангарді аж до деструкції, навіть самодеструкції. Його розуміння «нерівного всім равенства» Сковороди втілювалося на авансцені власного
життя – життя як модерністського спектаклю, нео-теософської
притчі, адже для декого був авторитетом чи, навіть, духовним наставником. Його точки зору можна не поділяти,
не сприймати, але рахуватися з ним доводилося і доводиться… Його життєвий
вибір-кредо – пройти все самому і до кінця, яким би він не був… Не уникав
труднощів, навіть їх провокував чи створював, досліджував «навколишні» шляхи,
вимірював глибину прірв та життєвих ущелин… У цьому ключ до розуміння творчості
Мирослава Ягоди – ментально пройти крізь творчість, крізь цей витворений ним
психологічний трилер-хоррор, від якого, певно й Фройд би плакав… Його
творчість дивує, шокує, закидає-занурює у глибокий стрес навіть знаючого
критика чи мистецтвознавця, не кажучи вже про пересічного глядача, для якого
видива Ягоди видаються ілюстраціями до Апокаліпсиса чи предвісництвом-передчуттям
кінця світу. І це першочергова і поверхнева оболонка у сприйнятті творчості
Мирослава Ягоди, яка не зовсім вірна. Нею, оцією жорсткою, колючою та
важко-пробивною шкаралупою, митець, наче їжак колючками відсіює-відфільтровує «свого» глядача-поціновувача.
Поверхнева
і першочергова хибна оцінка творчості Мирослава Ягоди – це, мовби, атракція
кунсткамери – дивне, страхітливе, ба, відверто відразливе, але все ж, попри
все, патологічно атрактивне. Занурення у його
творчість – це «плавання» непевними водами. Що першочергово привертає увагу і
насторожує – так це відвертість до межі та глибокий психологізм. Тут не
відшукати показовості чи штучного епатування. У своїй творчості Мирослав Ягода
відкриває перед нами скриню Пандори власної
підсвідомості та суспільства, її анатомію через її розтин. А тне митець у
творчості різко, болюче, майже садистично… Сприймаючи
творчість Мирослава Ягоди пригадується давня українська легенда-апокриф про
появу лелеки-бусола у цьому світі. Як дав Бог
чоловікові міх із зібраною нечистю та лихами і наказав не зазираючи всередину
скинути в провалля. Та людська цікавість взяла верх – перемогла. В покарання
обернув Господь того чоловіка на бусола, щоб ходив лісами та болотами, полями
та покосами, і збирав назад у той мішок гріховну нечисть. Такий парафраз міфу
про Пандору, такий парафраз пройде й в мотив
гріхопадіння та спокути гріха. Таким бусолом-лелекою
чи пастухом бачиться і Мирослав Ягода. Митець не боїться складних чи незручних
тем – їх для нього просто не існує – він все відкриває перед глядачем, виявляє
оту людську гріховність, силу та слабкість експериментальним чином, чистою емпірією
– чистотою власного досвіду. У творчості
Мирослава Ягоди нема святого чи грішного, його не цікавлять полярні контрасти.
Святе і грішне зображене у нього водночас, переплетене, взаємозв’язане і
взаємодоповнююче, взаємоперетікаюче та взаємосимбіотичне врешті-решт. Мирослав Ягода не
представляє видива-картин раю чи пекла – його рай і пекло – це наш світ, де
святе і грішне обнялося і повилося разом. Художник дуже критичний та гостро
саркастичний. Він вивертає перед глядачем власну підсвідомість та совість, як
на сповіді, а звідти, мов з «рогу достатку» сипляться
на нас численні образи. А підсвідомість приховує різне… «Якщо довго
заглядати у темряву прірви, то, врешті темрява загляне у тебе...» І не кожен
має на це відвагу. Саме тому так багато людей не розуміють, не сприймають та
відверто уникають заглиблення у творчість Мирослава Ягоди, бо це митець, який
сидів над прірвою, жив поруч неї, не лякався її, намагався її збагнути як наше віддзеркалення. Щодо тем,
які цікавили митця – то тут немає жодного табу. Мирослав Ягода зображав все –
від лику Господа до приземленого фізичного коїтуса.
І, даруйте, але не творив поміж ними патетичної різниці. Його маніфест можна
порівняти з «чорними» картинами з так званого «Дому глухого» Франсіско Гойї. Творчість
Мирослава Ягоди можна назвати «чорними» картинами з «Дому зрячого» тому,
що його погляд на речі і світ можна порівняти з рентгенівськими променями, які
«прошивають» на виліт, пробивають, наче кулі. І тут все постає, як на останній
сповіді, без прикрас, разючий виклад експресіоністичної дійсності. Ключовим
моментом у Мирослава Ягоди постає нуар. Занурення у непросвітність темряви та внутрішньої моральної катастрофи,
що веде до загибелі. Загибелі не лише однієї особи, особини, індивіда,
індивідуума, особистості, але через цей послідовний місток до всього
суспільства, до всієї людськості вцілому. Тому
наскрізним стрижнем всього у Мирослава Ягоди є Танатос.
Мотив і теми смерті розігруються через різні варіанти від дрібної дещиці до
великомасштабної епопеї, як загибель давньої Помпеї. Танатологія у митця
набуває розмаїтих проявів, часто перверсивних. Тут і
звичайна людська кончина через природну старість та хвороби, але заразом митець
інсталює зовсім інший образ, навіть не самої смерті, як образ вмирання. Часто
він повільний та конаючий з елементами деградації не лише фізичної, але й
духовної. Танатологічні мотиви викривають дуалізм
смерті, для когось – це острах зникнення-розчинення назавжди, для інших
звільнення безсмертного духа від земних оков плоті. Чи не тому
у всіх живописних творах Мирослава Ягоди розгортається діалог. Часто цей діалог
не лише поміж митцем та глядачем-реципієнтом, а діалог всередині твору. Чимала
кількість полотен містить як мінімум двоє персонажів,
а то і більше. Вони завжди у взаємозв’язку: мрець та плакальник, художник та
його муза, двоє випиваючих гульвіс,
лікар та пацієнт… Це своєрідні рольові ігри з визначенням акцентів та
домінанти. Завжди є домінуючі та підпорядковані персонажі-учасники цього
дійства. Митець тонко викриває хто є в цьому світі маріонеткою, що рухається
лише завдяки ляльководу, а хто здатен сам розпоряджатися власним життям. Тому
покійники у творчості Мирослава Ягоди є часто більш «активними» та домінуючими,
аніж ті, що залишилися живими, адже вони зробили свій вибір, яким би він не
був… Складність
тем доповнена не менш складним колоритом. Палітра художника широка – часто з
використанням яскравих вкраплень-акцентів. Деякі кольори доведені до межі своєї
яскравості, майже люмінесцентності. Завдяки такому
прийому митець досягає ще більшої виразності. Спосіб нанесення фарби змінюється
в залежності від настрою митця та його задуму. В одних роботах вдавався до
локальних однотонних площин чітко-геометрично
окреслених, в інших – до дослівного «фарбового місива». Це перетворює поверхню його
творів на захопливу фактуру, якою можна тамувати мистецьку спрагу. Проте «вода»
у Ягоди часто, як і в народних казках – «мертва», і не завжди можна її раптово
обернути на «живу». В цьому сила творчості Мирослава Ягоди. Хтось побоюється
його творів, намагається їх оминати будь-якою ціною, а хтось не може насититися
ними. Наче чудо у Кані Галілейській – твори митця – це його завіт, що промовляє
до нас. Одних він зцілює, інших вбиває… Як та скриня Пандори
чи Свята Скинія зі скрижалями Завіту. Домінантні образи
часто значно перебільшені. Їхня гіперболізація, мовби почерпнута з мистецтва ще
Стародавнього світу, коли основна дійова особа зображувалася вдвічі, а то і
більше збільшеною. Так вона виділяється не лише фізично-масштабно,
але й духовно. Таким персонажам притаманна певна сакралізація – обернення їх на
образ деміурга-творця, чи подобу святості. Всі вони зображені поруч
«заблукалих» душ. Вся інтеракція розгортається
внутрішньо поміж ними. Часто для них навіть не потрібен глядач. Вони замкнені у
живописній площині власно-витвореного мікро- чи макро-косму.
Прикметно, що митець не означує їх як позитивного і негативного, для нього вони
рівноправні учасники дійства. Це як давня історія про бунтівного ангела –
Божого улюбленця. Адже Люцифер – це «світлоносний». Творчість Мирослава Ягоди
«опромінює» на свій манер. Трансформація
матерії – це живопис Мирослава Ягоди. Як біблійне обертання води на вино, так
звичні фарби на дивну метафізику духу, що, мовби, плавиться крізь пітьму. Дослухання до смерті, кожного стуку серця, пульсування жил
у скронях, спів-дзюрчання крові, що біжить венами-артеріями рефлексуючих
тіл. Це темпо-ритміка живопису Мирослава Ягоди. У
його творчості нелегко вивести інтеграл, проте саме цим вона і проймає, пробудужує дивний «смак». Проте «куштувати» його потрібно
дуже обережно, як божественна амброзія, що вбиває смертних і призначена лише
для обраних, як і отрута, що здатна зцілювати, але лише по краплині. Не маю і
не знаю формули дозування творчості Мирослава Ягоди, та її безперечно знайдуть
у покроковому вивченні науковці-мистецтвознавці та галеристи і колекціонери, що
не дадуть згаснути цій зорі. Є зорі, що
сяють яскраво, а є зорі згаслі, але їхнє відлуння видиме, чи то пак зриме на
горизонті мистецтва. Маємо зустріч зі spente le stelle духу Мирослава Ягоди… |
ч
|
 |
|