|
Олег ЯськівМій Бетговен
Особливий Розмова
про Бетговена – це завжди більше, ніж розмова про
музику. Коли
ми говоримо про Моцарта, то потрапляємо у простір геніальності та драми
маленької, непочутої, несвоєчасної людини, але майже цілковито розчиненої у
музиці. З
Бетговеном ми приречені боротися зі стихіями:
боротьби, страждання, злетів, розчарувань. Життя Бетговена
здатне розірвати розміреність обивательського порядку і що більш небезпечно –
запалити у душі небезпечний потяг до краси і досконалості. У всьому: у думках,
намірах, діях, коханні, дружбі. Тож
спробуємо ризикнути, спробуємо, ступаючи услід крокам великого композитора,
потрапити у справжній, а тому особливий світ людських пристрастей. Людвіг
ван Бетговен – особливий композитор. Більше того,
подвигом свого життя він посів унікальне місце серед творців та підніс роль
митця на небачену до того висоту. Цілісність його особистості майже немає
аналогів ані у літературі, ані у живописі, кіно чи хореографії. Знайомство
з його життям – це щаслива лотерея, яка може випасти нам щоб змінити власне
світосприйняття. Пізнаючи його життя, ми отримуємо шанс віднайти ті моральні
цеглини, які ніколи не буде пізно вбудувати у будівлю власної натури. Два
генії Дивовижною
і незбагненною є логіка, з якою народжуються генії. Часто
віриш, що такі діти є Божою компенсацією батькам за власну посередність. Батько
Бетговена знав про злет і трагедію іншого батька –
Леопольда Моцарта. І його спроба повторити комерційний успіх чудо-дитини була
приречена на невдачу. І не тому, що таланту бракувало його синові Людвігу, а
швидше через те, що право першості було втрачене і, найголовніше, що сам Йоганван Бетговен … не був таким геніальним батьком, як Леопольд
Моцарт. Старший
Бетговен, а вірніше середній, бо був ще Людвіг Бетговен – дідо композитора і капельмейстер Бону, був
посереднім музикантом і добрим п’яницею. Настільки добрим, що рано помер,
залишивши сім’ю
на руки старшого дванадцятирічного Людвіга. Утримування
сім’ї в такому юному
віці стало першим суворим випробуванням Бетговена. Це
стало і першим водорозділом, що відрізнило його від Моцарта – ще живого, ще
дуже молодого генія, для якого батько був навпаки, вчителем, менеджером та моральним
авторитетом. Розгледіти у Бетговені геніального
музиканта зумів не його батько, а Готліб Неефе, який став не лише вчителем композиції юнака, а й
значним моральним авторитетом для нього, а також першим хто підняв перед ним
проблеми філософії та політики. Неефе першим
опублікував у музичному журналі статтю про юного музиканта та передрік йому славу нового Моцарта. Взагалі, Неефе був непересічною людиною свого часу і його візит до
Бона співпав з коротким періодом культурного злету
міста. Можливо, саме він привів Бетговена до
масонства, засіявши молодий розум ідеями рівності, братерства та просвітництва.
Десь у той час і Моцарт долучився до масонства, щоправда у Віденській ложі.
Так, незалежно один від одного і не будучи знайомими особисто, два великі композитори
поєдналися в одному братерському колі. Взагалі,
вікова різниця між цими композиторами на диво незначна – всього чотирнадцять
років. За певних обставин, які нам також легко уявити, вони могли б навіть
дружити. Проте реалії життя не відвели їм часу на тривале спілкування. Але
справжня – світоглядна, життєва різниця між ними – величезна. Обидва стрибнули
через свої покоління. Але якщо Моцарт музичною думкою сягнув двадцятого
сторіччя, парадоксально в ідеях, емоціях та діях залишившись у своєму вісімнадцятому,
то Бетговен провів за собою усе дев’ятнадцяте, від
вісімнадцятого залишивши лише конфузливе подивування своїх шанувальників, що «віддав»
йому аж тридцять років свого життя. Тридцять, більшу половину з прожитого… Людина
і час Бетговен жив у цікаву епоху змін. Чомусь
прийнято не бажати людині
жити в епоху змін, але це твердження
не бездоганне. Міцний неспокійний характер Бетговена органічно вписався у свій час. Це
був не лише час великої французької революції, народження свідомості націй,
але й період трансформації класицизму, який пластично перетікав у дев’ятнадцяте сторіччя. Головне відкриття класицизму було у тому, що він надав
відстороненому спогляданню об’єктів статусу світоглядної
загальності. Він освятив насолоду від споглядання
досконалості структури, динаміки її розвитку. Класицизм
у музиці пішов ще далі: він поєднав особливу глибину та різноманіття змісту,
ясність і простоту з вийнятковою досконалістю та
відточеністю форм. У такій сутності він не цілком поєднується
з «класичним» класицизмом в
загальнохудожньому розумінні.
«Моцарт вводить нас в глибину
царства духів. Нами опановує страх, але без мук, – це швидше
передчуття безконечного.
Гайдн романтично зобразив людське
у житті…» – писав Ернст
Теодор Гофман. Про Бетговена можемо продовжити, що він поєднав
духовне та людське, форму
та зміст у нерозривне ціле, фактично передвістивши романтизм
і навіть якоюсь мірою залишивши його позаду. Прекрасне у Бетговена прориває оболонку класицистського аффекту, воно створюється і створює, не піклуючись про співрозмірність конструкцій. Вперше музика виходить
на рубежі соціальної
драми, в якій індивидуальне почуття підпорядковане грандіозній суспільній «надзадачі». «Свобода
і прогрес – ось ціль мистецтва та й усього
життя», – говорив Бетговен. Хоча Бетговен читав Клопштока і шанував Гьоте, на нього більше впливав дух часу, ніж авторитети.
Прикметно, що стиль Бетговена не був до кінця сприйнятий
ані Гьоте, ані Гегелем: Гоьте знаходив у нього «надмірну кількість прекрасних деталей», що суперечило натурфілософському
духу Просвітництва і навіть
одного разу промовився, що йому «важко не погодитись з Бетговеном у тому, що світ жахливий, але присутність у цьому світі самого Бетговена не робить його більш привабливим».
Абстрактні тотожності гегелівського
«абсолютного духу» здавались блідими
і схематичними у по-плебейски повнокровній
вітальності бетговенского симфонізму. Хоча Бетговен не був теоретиком-реформатором, як Глюк до нього
чи Вагнер опісля, він, здається, і справді писав для майбутнього –
сам він так і відповів одному скрипалю, який засумнівався в тому чи його квартети
взагалі можна називати музикою: «Просто вони написані не для вас, а для наступних поколінь» – як завжди прямолінійно відповів гострий на слово композитор. А одному відомому
на той час віолончелісту на його
закид, що партія віолончелі у «квартетах Розумовського» написана неможливою
до виконання, відповів
десь приблизно так: «Відійди, дурню, я розмовляю з Богом». З
іншого боку, складні життєві обставини не дозволили йому – який слідкував за
новими тенденціями у культурі та науці – відобразити повною мірою дух часу, що динамічно змінювався. Особливо в останнє десятиріччя свого
життя. А це був час, коли обмежили 12-а годинами дитячу працю, встановили
правила регбі, Фарадей створив рідкий хлор, вийшов патент на штучні зуби, Шопенгауер написав свою основну працю «Світ як воля»,
Шуберт завершив «Розамунду», а молодий Ліст почав
публічно виконувати свої фортепіанні речі. Класицизм уже залишився в минулому,
як і Гайдн з Моцартом. Навіть титану Бетговену було складно встигати за своїм стрімким часом. Людина
і революція Моцарт,
як і Гайдн справді відкрили і закрили віденську
класичну школу, а відтак фактично вісімнадцяте сторіччя у музиці. Але перший
геній не пережив революції, а другий, напевно в силу меншого масштабу мислення,
взагалі ігнорував її або ж заховався у бліду палітру реакціонерів. Для
Бетговена французька революція стала ключовою подією
життя, що в унісон лягла на його вразливу до несправедливостей натуру. Навіть
якби революція не відбулася, навіть коли б Наполеон не перетрусив світ, Бетговен став би революцією самостійно. Адже його музика
мала такий же ефект, як і події у Франції, а вплив та відголоски на майбутнє,
були, можливо, навіть і сильніші. Бетговен
запропонував цілком нове розуміння музики. Нове її призначення – не лише для
розваг чи домашнього музикування, але й для душевного сповідання та суспільного
піднесення. Нове її звучання – не лише для приємності слуху та зрозумілої
гармонії, але й сповнене дисонансів, насичене несамовитим звуком виконання.
Нове ставлення до композитора – не як до високооплачуваного підлеглого на
службі у аристократів-олігархів, але як до незалежного творця, перед яким ці
останні повинні схилятися. Жоден
з композиторів-попередників і ще довго ніхто з наступників не підніс так високо
людську гідність митця. Адже Бетговен першим
відмовився від залежної служби у аристократів і став незалежним композитором.
Першим відверто ігнорував прийняті правила субординації з можновладцями.
Зрозуміти це навіть зараз, коли гідність людини у цивілізованих суспільствах
захищена законом та мораллю, нелегко. І навіть для сучасного українського, дещо
звихненого суспільства це також було б феноменом. Відомий
факт зустрічі двох геніїв того часу – Гьоте і Бетговена – у присутності імператорського двору. Гьоте – імперський чиновник і людина старого гарту,
поступився дорогою імператору у низькому поклоні, тоді як молодий Бетговен пройшов прямо, проігнорувавши загальноприйняті
правила етикету. Ця зустріч розчарувала композитора у авторитеті поета, хоча до
його творів у своїй музиці він повертався згодом неодноразово, привносячи не
властивий поетові героїзм у його драми. Взагалі,
революційні теми у реакційній Австрії – лютому ворогові Франції – були
небезпечні, але саме Бетговен якнайкраще відобразив
їх у своїх симфоніях. Тому Бетговен лише формально
австрійський композитор – енергетично та ментально він втілення німецького духу
та французького героїзму. Причому найважливішим у революції для нього була не
соціальна складова, а народження особистісного героїзму. Це було так співзвучно
його життю, це було так потрібно йому, щоб перемогти у власній боротьбі.
Боротьбі зі здоров’ям, боротьбі за кохання, боротьбі за нову музичну мову... Людина
і любов Прагнення
Бетговена до любові було настільки ж нездоланним, як
і бажання писати музику. Боротьба з тілом, життєвими обставинами,
обивательським оточенням витворила у ньому складний, нелегкий характер, який
глибоко заховав у собі величезну потребу у любові. Настільки глибоко, що
більшість жінок не змогли її розгледіти. Бетговенбув
нещасливий у коханні. Він часто закохувався, але рідко
мав успіх. Стефан фон Брунсвік – найближчий його друг
– казав, що він постійно обирав не тих жінок. То аристократка, то заміжня, то
співачка. Але найчастіше це були його юні учениці. Кожна невдача ставала
черговим ударом долі, але лише загартовувала характер. І породжувала чудову
музику. Джульєтта Гвічарді стала музою
для так званої «місячної» сонати, Тереза Мальфатті –
для багателі «До Елізи». При цьому в його близькому
оточенні були розумні жінки, аристократичного походження, які розуміли його
новаторську музику і, здавалося, що і непересічну натуру. Але тим не менше, не
склалося і композитор так і не пізнав у житті щастя взаємного кохання,
подружнього життя чи народження власних дітей. Можливо, що від Жозефіни фон Брунсвік у Бетговена була
позашлюбна дитина. Можливо, Амалія Зебальт була
загадковою «безсмертною коханою», якій присвячував листи та музику. Але це лише
здогади науковців. В історії ж залишилися імена жінок, які не зуміли розгледіти
силу кохання великого композитора. Але залишилася також музика – шедеври
лірики, на які ці жінки надихнули митця і які дотепер підсилюють інтимні
почуття закоханих. Людина
і тіло Тіло
було ворогом Бетговена. Жорстке волосся, що погано
вкладалося (час перук якраз минув), відтак постійне враження скуйовдженості та недоглянутості. Спотворена віспою шкіра обличчя. Коротка
шия, грубі «ремісничі» руки, невисокий зріст при кремезній «квадратній»
статурі. Зрештою, з цим усім можна було б миритися і жити. З чим складно було
жити композитору та музиканту – так це зі слухом, вірніше, його відсутністю. Усе
це різною мірою перешкоджало Бетговену. І всі ці
дрібні та не дуже обставини творили у ньому міцну і цілісну натуру. Адже він
таки став кращим піаністом сучасності (навіть сам Моцарт це зауважив). Ще у
дитинстві, коли навіжений бажанням повторити феномен Моцарта, п'яний батько бив
до крові різками його пальці, йому вдавалося дивувати слухачів прекрасною грою
рук, з яких сочився гній. Життя
Бетговена стало вражаючою ілюстрацією того як часом
геніальне приходить через біль і страждання. Боротьба
за слух стала найбільшою битвою його життя, адже перші ознаки його ослаблення з’явилися
досить рано, коли йому ще не було і тридцяти, і ще не встиг написати кращих
своїх речей. Загроза втрати слуху (а для музиканта це усе!) змінила його
характер, зробила відлюдкуватим, жорстким, але не знищила у ньому доброти.
Проте сила характеру дозволила йому приховувати наростаючу хворобу майже десять
років навіть від близьких друзів. Складно уявити у яких умовах творив напівглухий Бетговен. Як конфузливо виглядали концерти під його диригуванням, коли
він не потрапляв у такт музиці чи не обертався на оплески, бо просто не чув їх.
І майже неможливо уявити, як він при цьому міг писати таку геніальну музику.
Адже пізні його квартети і сонати, що передвістили атональну музику двадцятого
сторіччя, дев'ята симфонія зі славною Одою радості, що стала гімном Євросоюзу,
були написані у період фактично повної глухоти композитора, коли з друзями він
спілкувався через зошити. Його особиста боротьба за право творити була
настільки ж величною і драматичною, як і музика. «Ти ледве повіриш як самотньо та сумно провів я останні
два роки: глухота, ніби привид,
приходила до мене повсюди, я уникав
людей, здавався мізантропом,
на якого насправді мало
схожий. Раніше я постійно хворів,
а зараз – тілесні сили мої, а разом з тим і духовні з деякого часу все більше міцнішають. З кожним днем я все ближче до цілі, яку відчуваю, але не можу визначити. Тільки цим і може жити
твій Бетговен. Не потрібно спокою! Іншого спокою, крім сну, я не визнаю.
Ви повинні бачити мене щасливим. Я схоплю долю за горло,
зовсім зігнути мене не вдасться. О, як прекрасно жити тисячократним життям!»(З листа другові Отто Вегелеру, 1801). Нова
музика Бетговен
дуже короткий період залишався послідовником музики Моцарта. Гайдна він шанував більше, але швидше завдяки загальному
авторитету та видатній викладацькій роботі віденського класика. Навчатися в
обох майстрів Бетговену довелось мало – у Моцарта у
той період не було часу, а з Гайдном він порвав сам,
коли зрозумів, що їхні погляди на музику суттєво відрізняються. Щось схоже, у
продовження творів віденських класиків він пише лише у юнацькому віці. Пізніше
навіть не включить ці твори у власний каталог. Як це не дивно сьогодні
здається, але найкомфортніше йому навчалося під опікою Сальєрі. Уже
наприкінці вісімнадцятого сторіччя Бетговен пише
речі, які цілком належать іншій епосі. Звичайно, інтонації та дух минулої епохи
ще відголосками залишалися у перших симфоніях, концертах і сонатах. Але у них
же з’являються і радикально нові тенденції. Головне у новаторському трактуванні
музики було те, що і симфонія, і соната, і квартет чи інші різновиди камерної
музики трактуються значно серйозніше, ніж у його попередників. Ключовими стають
роздуми, ідея, емоція. Саме їм починає підпорядковуватись мелодія і гармонія та
й ціла форма творів. Відтепер у Бетговена кожен твір
– це окрема неповторна історія з притаманною лише йому драматургією. І форма
твору вперше підпорядковується ідеї, а не навпаки. Саме з Бетговена
вийшов програмний симфонізм Берліоза, романтизм Шумана,
Брамса і Ліста, оперна драматургія Вагнера, камерний суб’єктивізм
імпресіоністів Дебюссі та Равеля, ідейна
монументальність творів Шостаковича і Прокоф’єва. Щоправда,
траплялися серед творів Бетговена і періоди
інтелектуального відпочинку і навіть компромісів, але це слід пов’язувати
швидше з колосальним виснаженням від творення попередніх речей (як у випадку з
четвертою симфонією після третьої, чи восьмою після трагічної сьомої). Можливо,
такі зриви викликані також і творчими кризами, які переживав композитор у
пошуках нових шляхів. Адже нові етапи творчості Бетговена
якщо й не заперечували попередні, то принаймні базувалися на новому фундаменті.
Таке безкомпромісне творче мислення завжди нелегке і може породжувати
затьмарення та провали. Знамениту у свій час і зараз повністю забуту симфонію «Битва
під Вітторією», яка зробила Бетговена
тріумфатором у Відні і першим композитором світу, виконували в оркестрі і Гайдн і, Сальєрі і, величезна кількість пристосувань для
відтворення рушничних та гарматних пострілів. Ніколи ані до, ані після цієї
прем’єри композитора так не розхвалювали і буквально не носили на руках.
Напевно, мав місце феномен масового психозу після перемоги над французами, коли
смак зрадив не лише композитору, але й, загалом, вибагливій віденській публіці. І
серед безлічі шляхів Музика
Бетговена настільки різноманітна, що дозволяє кожному
простувати власною дорогою у її розумінні. В основних музичних жанрах – як от
симфонії, сонаті, концертах – композитор створив найкращі, неперевершені до
сьогодні зразки. Те, що почали Гайдн та Моцарт, у Бетговена набуло досконалих форм. А окрім усього, додалося
тремтливе серце, зранена душа, тріумфальна радість від життя, захват від
боротьби – тобто ті емоційні злети, які у його музиці стали вперше виразно
проявлятися і без яких сприймати сьогодні музику неможливо. Бетговен
був не перший, який змушував серце слухача здригатися і навіть плакати. Але
його музика стала найбільш переконливим співрозмовником з душею людини. Фортепіанні
сонати композитора – завершений всесвіт, скарбниця людських емоцій. Лише цим
одним циклом можна обмежитися, щоб відчути неповторну силу музичної мови. А те,
що музика – найвища форма мистецтва, саме у творах Бетговена
найпереконливіше доведено. Дев’ять
симфоній Бетговена – це альфа і омега симфонізму
наступних сторіч. Від рінгтонів
телефонів до гімнів Євросоюзу, від траурних маршів до пасторальних замальовок
сьогоднішньої Європи – такий спектр використання симфонічних зворотів Бетговена. Після Бетговена у
симфонізмі було сказано не так і багато, хоча не один десяток талановитих
композиторів розвивав цей жанр. І зверніть увагу, що у Бетговена
усього дев’ять симфоній, тоді як у інших віденських класиків 41 у Моцарта і 109
у Гайдна. Кількості симфоній інших його попередників
і навіть сучасників ніхто й не рахує – адже концентрація новаторства і
геніальності у них на порядки нижча. Навіть таке кількісне співставлення свідчить
про якісний стрибок, який здійснив Бетговен у
симфонізмі. Схожа
тенденція до зменшення кількості за рахунок якості і масштабності має місце і з
концертами та камерними творами (тріо, квартетами). Кожен з п’яти фортепіанних
концертів майстра – немов дитина з неповторним характером, внутрішнім світом та
долею. Кожен з них може стати вам другом, що доповнюватимуть, але не
дублюватимуть інших. Окремий
шлях у світ Бетговена – через його вокальну музику.
Композитор написав лише одну оперу, одну месу та понад сотню пісень. Для
композитора його епохи – та й наступних також – це небагато. Але він перший привніс у вокал те, на чому тримається сучасна пісня –
байдуже чи рок-, поп- чи джазового жанру – мелодизм, сюжет, внутрішню
драматургію, діалог між текстом та музикою. Безумовно, що довершили пісенний
жанр його наступники (як от Шуберт), а в опері більш обдаровані італійці, але
перший серйозний погляд на пісню було кинуто саме Бетговеном.
До речі, безумовний музичний смак Бетговена
підштовхнув його до майстерних обробок кількох українських народних пісень. Ораторіально-релігійне
мислення не було притаманне Бетговену, відтак він
мало писав для церкви. «Урочиста меса» та ораторія «Христос на оливковій горі»
– два неоднозначних зразки його творчості. Причиною цьому було, мабуть загальна
тенденція до відходу від клерикальності у музиці у
дев’ятнадцятому сторіччі, хоча чимало шедеврів церковної музики буде створено і
після Бетговена (як от реквієми Брамса та Верді, меси
Сен-Санса чи Літургія Чайковского).
Все ж, зважаючи на жорстке несприйняття твору з боку як офіційної австрійської
(тобто, католицької), так і російської (тобто, православної) влади, можна
думати, що його «Урочиста меса» стала відчайдушною спробою композитора – і
знову неоціненою – увірувати, адже на час її написання він вже не сумнівався,
що його життєвий кінець близький. Однак,
геній Бетговена зумів охопити і належно оцінити
масштаб титанів поліфонічної музики минулого – Генделя
і Баха. Можна навіть думати, що він був одним з перших, хто підніс їх значення
з небуття. Останні роки життя, свій «глухий період», Бетговен
присвятив прочитанню усіх ораторіальних поліфонічних речей Генделя,
був від нього у захопленні. Певний вплив цього німця позначився на його
останніх роботах і можна з певністю передбачати, що якби Бог виділив би йому
трохи більше життя, то Бетговен створив би новий
синтетичний з поліфоністами минулого музичний напрям. Розвінчання
міфу Так
якось склалося у нашому сприйнятті, що генії повинні бути невизнаними. Бетговен був першим з них, який усупереч стереотипам, був
визнаний за життя. Так, його життя було драматичним і періодами, трагічним, але
зовсім не через брак розуміння. Уперше в історії музики, смаки освічених
слухачів почали встигати за думкою геніїв. У цьому Бетговену
пощастило, на відміну від Баха чи Моцарта. Більше того, мені навіть здається,
що значна роль у вихованні музичних почуттів публіки належить саме Бетговену. Його геній був безкомпромісний. У своїх пошуках
він не орієнтувався на смаки меломанів, а виключно на власний. Напевно, цей
напір зламав звичний плин смаків віденців і розуміння музики піднялося на
якісно вищий щабель. А оскільки Відень залишався культурною столицею світу, то
нова музика Бетговена і нове її розуміння швидко
поширилося по цілій Європі. Бетговен став першим
композитором, який не був прив'язаний до обов'язкової служби. Спроби
звільнитися робив ще Моцарт, але тоді ще не настав такий час і він лише
прорубав вікно у вільний світ художника. Дружити з Бетговеном
стало престижним серед аристократії, він давав уроки
найвищим особам імперії, був допущений до салонів обраних. А коли його почав
переманювати до себе німецький курфюрст, то заможні друзі встановили йому річну
стипендію без жодних зобов’язань,
єдиною умовою якої було не покидати Відень. Так Бетговен
отримав щастя творчої свободи. У
випадку з Бетговеном маємо феномен визнаного генія,
який не піддався спокусам успіху, у тому числі матеріальним. У цьому він
відрізняється від посередніх своїх колег, яким вдавалося за значно менших
талантів здобувати більші матеріальні дивіденди. Погодьмося, що непоганий
взірець для наших сучасників. Бетговен
був першим музикантом, який у своєму світогляді вийшов за межі музики. Його
думки цікаві не лише щодо музики, але й щодо інших сторін культури та політики.
Він добре знав літературу, непогано живопис, активно реагував на політичні
зміни. Думаю, не буде перебільшенням сказати, що був у душі справжнім
революціонером. Недаремно, він так активно прийняв французьку революцію, що
навіть присвятив її лідеру Наполеону Бонапарту одну з кращих своїх симфоній,
яка дала початок новому симфонізму. Згодом, після звістки про коронацію
Наполеона імператором, тобто зраду ним інтересів революції, композитор змінив
присвяту симфонії та назвав її Героїчною. Але тим не менше, уперше публіка почула
настільки довгу симфонію з небаченою кількістю інструментів, надзвичайно
складну структурно, у якій кожна партія інструментів була характерною, а
лейтмотивів та мелодій було настільки багато, що за першим разом навіть зараз
її складно сприйняти і зрозуміти. Не
можна говорити, що Бетговенбув першим успішним чи
популярним композитором. Схожу популярність свого часу мали і Гендель, і Глюк,
і його старший сучасник Гайдн. Але Бетговен став першим вільним художником, якого прийняв і до
якого прислухався світ. Маленька
трагедія великої людини Бетговену
не довелося відчути щастя сім’ї
та батьківства. Однак всю свою невикористану любов він вклав у племінника
Карла. Така нагода випала йому наприкінці життя, скрасивши чергову кризу та
творчу мовчанку композитора. Однак Карл виявився прикрою та непорядною людиною,
яка жорстоко використовувала наївного люблячого дядечка. До того ж у Бетговена виник жорсткий конфлікт з матір’ю Карла, яку він
називав зловісним прізвиськом «цариця Ночі» – як у Моцарта. Вони змагалися за малого
з рівносильною впертістю, руйнуючи характер хлопця і навіть спровокувавши у
нього спробу самогубства. Вірогідно, що певний внесок у погіршення здоров’я
Бетговена і зниження його продуктивності в останні
роки належить і цим людям. «Невже
мені доведеться отримати в нагороду найнижу невдячність? Що ж, якщо зв’язок
між нами повинен обірватись, нехай так і буде! Всі
об’єктивні люди, які дізнаються про це, тебе зненавидять... При твоїй
розпусності тобі б не завадило спробувати стати нарешті простим і правдивим; моє серце надто
настраждалось від твого лицемірства зі мною... (з листа до племінника
Карла). Складний
характер Бетговена став другим тягарем, який
ускладнював його життя. Йому було складно поєднувати образ бідняка з власним
темпераментом і статусом. А в останні роки матеріальне життя його ще більше
ускладнилося. За один рік пізньої творчості він змінював незчисленну кількість
кухарок та економок, яких переважно називав у листах «фрау Шнапс» – за
марнотратство. Не додавала йому любові оточення і наступаюча глухота,через яку він – володар низького голосового рику –
не давав спати і жити сусідам та домовласникам. Незважаючи
на ці та інші прикрі обставини, композитор продовжував шукати нові шляхи у
музиці. І у цьому невблаганному прагненні до досконалості він також не знав
компромісів. Адже навіть генію складно перебувати у постійному творчому пошуку.
Він загнав себе та публіку на такі висоти духу та думки, що повернення було
неможливим. Пізні твори композитора перестали розуміти навіть найближчі друзі та
музиканти. Вони стали закритими як таємниче знання, хоча насправді добре
відображали морально-духовний стан виснаженого життям композитора. Нзавершена десята симфонія увібрала муки створення найбільш
складних останніх п'яти квартетів. Фактично, з погляду сьогодення, розуміємо,
що це вже була музика далекого майбутнього, з якої виросли генії двадцятого
сторіччя Шостаковіч, Барток,
Мессіан, Шніттке. Але
Бетговен, титан, що постійно йшов під гору,
повернутися уже не міг. Він виношував грандіозні замисли, він відчував вільний
простір в хоровій музиці, хотів зреформувати оперу – жанр, який йому давався
найтяжче – недаремно він так ретельно переробляв свою єдину оперу «Фіделіо», планував нарешті покласти на музику «Фауста»
свого ідейного супротивника, але шанованого поета і мислителя Гьоте. Складно
сказати на які висоти піднявся б геній його музики і скільки б простору залишив
він для своїх послідовників. Але підірване творчими муками, жіночими невдачами,
підлостями племінника, неправильним лікуванням здоров’я
композитора не витримало на 57-ому році життя. Це було логічне завершення
боротьби сильної людини. І останній шляхетний вчинок Бетговена,
який залишив достатньо музичного простору для своїх послідовників, якими були
практично усі композитори дев'ятнадцятого і багато з двадцятого сторіччя. Бетговен став першим в історії композитором, на якого
відверто орієнтувалися, у якого вчилися, якого шанували як найбільшого авторитета і реформатора. Фактично,
Бетговен «навчив» публіку по-справжньому любити
музику – не танцювати, не пліткувати, не сприймати як тло для власних костюмів
та персон, а слухати, розуміти, жити нею. Адже після нього музику стали
сприймати переважно саме так. І на щастя, відтоді нічого не змінилося,
незважаючи на хвилі спрощення у смаках та засилля поп жанрів. |
ч
|
 |
|