Ευριπίδης

Διόνυσος

ἥκω Διὸς παῖς τήνδε Θηβαίων χθόνα

Διόνυσος, ὃν τίκτει ποθ᾽ ἡ Κάδμου κόρη

Σεμέλη λοχευθεῖσ᾽ ἀστραπηφόρῳ πυρί

μορφὴν δ᾽ ἀμείψας ἐκ θεοῦ βροτησίαν

πάρειμι Δίρκης νάματ᾽ Ἰσμηνοῦ θ᾽ ὕδωρ.

ὁρῶ δὲ μητρὸς μνῆμα τῆς κεραυνίας

τόδ᾽ ἐγγὺς οἴκων καὶ δόμων ἐρείπια

τυφόμενα Δίου πυρὸς ἔτι ζῶσαν φλόγα,

ἀθάνατον Ἥρας μητέρ᾽ εἰς ἐμὴν ὕβριν.

αἰνῶ δὲ Κάδμον, ἄβατον ὃς πέδον τόδε

τίθησι, θυγατρὸς σηκόν ἀμπέλου δέ νιν

πέριξ ἐγὼ ᾽κάλυψα βοτρυώδει χλόῃ.

λιπὼν δὲ Λυδῶν τοὺς πολυχρύσους γύας

Φρυγῶν τε, Περσῶν θ᾽ ἡλιοβλήτους πλάκας

Βάκτριά τε τείχη τήν τε δύσχιμον χθόνα

Μήδων ἐπελθὼν Ἀραβίαν τ᾽ εὐδαίμονα

Ἀσίαν τε πᾶσαν, ἣ παρ᾽ ἁλμυρὰν ἅλα

κεῖται μιγάσιν Ἕλλησι βαρβάροις θ᾽ ὁμοῦ

πλήρεις ἔχουσα καλλιπυργώτους εις,

ἐς τήνδε πρῶτον ἦλθον Ἑλλήνων πόλιν,

τἀκεῖ χορεύσας καὶ καταστήσας ἐμὰς

τελετάς, ἵν᾽ εἴην ἐμφανὴς δαίμων βροτοῖς.

πρώτας δὲ Θήβας τῆσδε γῆς Ἑλληνίδος

ἀνωλόλυξα, νεβρίδ᾽ ἐξάψας χροὸς

θύρσον τε δοὺς ἐς χεῖρα, κίσσινον βέλος

ἐπεί μ᾽ ἀδελφαὶ μητρός, ἃς ἥκιστα χρῆν,

Διόνυσον οὐκ ἔφασκον ἐκφῦναι Διός,

Σεμέλην δὲ νυμφευθεῖσαν ἐκ θνητοῦ τινος

ἐς Ζῆν᾽ ἀναφέρειν τὴν ἁμαρτίαν λέχους,

Κάδμου σοφίσμαθ᾽, ὧν νιν οὕνεκα κτανεῖν

Ζῆν᾽ ἐξεκαυχῶνθ᾽, ὅτι γάμους ἐψεύσατο.

τοιγάρ νιν αὐτὰς ἐκ δόμων ᾤστρησ᾽ ἐγὼ

μανίαις, ὄρος δ᾽ οἰκοῦσι παράκοποι φρενῶν

σκευήν τ᾽ ἔχειν ἠνάγκασ᾽ ὀργίων ἐμῶν,

καὶ πᾶν τὸ θῆλυ σπέρμα Καδμείων, ὅσαι

γυναῖκες ἦσαν, ἐξέμηνα δωμάτων

ὁμοῦ δὲ Κάδμου παισὶν ἀναμεμειγμέναι

χλωραῖς ὑπ᾽ ἐλάταις ἀνορόφοις ἧνται πέτραις.

δεῖ γὰρ πόλιν τήνδ᾽ ἐκμαθεῖν, κεἰ μὴ θέλει,

ἀτέλεστον οὖσαν τῶν ἐμῶν βακχευμάτων,

Σεμέλης τε μητρὸς ἀπολογήσασθαί μ᾽ ὕπερ

φανέντα θνητοῖς δαίμον᾽ ὃν τίκτει Διί.

Κάδμος μὲν οὖν γέρας τε καὶ τυραννίδα

Πενθεῖ δίδωσι θυγατρὸς ἐκπεφυκότι,

ὃς θεομαχεῖ τὰ κατ᾽ ἐμὲ καὶ σπονδῶν ἄπο

ὠθεῖ μ᾽, ἐν εὐχαῖς τ᾽ οὐδαμοῦ μνείαν ἔχει.

ὧν οὕνεκ᾽ αὐτῷ θεὸς γεγὼς ἐνδείξομαι

πᾶσίν τε Θηβαίοισιν. ἐς δ᾽ ἄλλην χθόνα,

τἀνθένδε θέμενος εὖ, μεταστήσω πόδα,

δεικνὺς ἐμαυτόν ἢν δὲ Θηβαίων πόλις

ὀργῇ σὺν ὅπλοις ἐξ ὄρους βάκχας ἄγειν

ζητῇ, ξυνάψω μαινάσι στρατηλατῶν.

ὧν οὕνεκ᾽ εἶδος θνητὸν ἀλλάξας ἔχω

μορφήν τ᾽ ἐμὴν μετέβαλον εἰς ἀνδρὸς φύσιν.

ἀλλ᾽, ὦ λιποῦσαι Τμῶλον ἔρυμα Λυδίας,

θίασος ἐμός, γυναῖκες, ἃς ἐκ βαρβάρων

ἐκόμισα παρέδρους καὶ ξυνεμπόρους ἐμοί,

αἴρεσθε τἀπιχώρι᾽ ἐν πόλει Φρυγῶν

τύμπανα, Ῥέας τε μητρὸς ἐμά θ᾽ εὑρήματα,

βασίλειά τ᾽ ἀμφὶ δώματ᾽ ἐλθοῦσαι τάδε

κτυπεῖτε Πενθέως, ὡς ὁρᾷ Κάδμου πόλις.

ἐγὼ δὲ βάκχαις, ἐς Κιθαιρῶνος πτυχὰς

ἐλθὼν ἵν᾽ εἰσί, συμμετασχήσω χορῶν.

Евріпід

Діоніс:

У Фіви я, Діоніс, Громовержця син,

Прибув, кого Семела, доня Кадмова,

Зродила при разючім сяйві блискавки.

Ото в людській подобі я стою тепер,

Де б’є джерельна Дірка, де Ісмен пливе.

Ось ненька, що поникла під огнем тонким...

Могила біля замку... Дому залишки

Димлять: живе ще там вогонь божественний -

На мою матір непогасний Гери гнів.

Я вдячний Кадму: не лишив він доступу

До храму доньки; я ж іще лозу витку

Сюди спровадив - он який тут затінок.

Із Лідії, де в надрах сяє золото,

Із Фрігії, крізь ниви спечні Персії,

Через міста бактрійські, через Мідію

Морозну та щасливий аравійський край,

І весь азійський, де солона хвиля б’є

Об берег, де впереміж варвар з елліном

Міста займають людні, горді вежами, -

Спочатку в це прийшов я місто еллінів,

Свої обряди й танці запровадивши

В азійських землях, аби явним богом буть.

Я першими вас, Фіви, до пісень гучних

Закликав, давши одяг - шкуру оленя,

І тирс плющем обвитий вам у руку вклав.

Бо материні сестри - годі й вірити! -

Не визнавали, що я Зевса рідний син:

Мовляв, Семела, з кимсь повеселившися,

Свій блуд рішила приписати Зевсові,

Що це, мов, Кадм надумав, а Семелу Зевс

Убив за те, що в блуд свій і його втягла.

Тож, гострим божевіллям їх затьмаривши,

З осель я вигнав: серед гір живуть вони,

Нестямні, й носять одяг, гідний свят моїх.

А з ними й інших всіх жінок без винятку,

Перейнятих тим шалом, я в ліси прогнав,

Де просто неба серед скель, під соснами

Впереміш Кадма доньки і вони сидять.

Це місто хоч-не-хоч, а має звідати,

Що значить моїх таїнств одцуратися;

За матір заступлюся - нею зроджений

Для Зевса - я, хто богом об’явив себе.

А нині Кадм і владу, й свої почесті

Оддав Пентею, доччиному синові.

Завзявсь на мене, бога: узливань мені

Він не дарує, в молитвах не згадує.

Але йому й фіванцям доведу-таки,

Що бог я справді. Й далі, діло впоравши,

Подамся, щоб і в інших світу закутках

Явитись людям. Та коли б, розгнівані,

Схотіли Фіви збройно завернуть із гір

Вакханок, - сам очолю буйних жон юрму.

Тому-то і змінив я нині вигляд свій:

З безсмертного вмирущим чоловіком став.

А ви, що Тмол, щит Лідії, покинули,

Супутниці невтомні, що з країв чужих

За мною поспішили, доброзичливі, -

Фракійські барабани - Реї-матері

І мій дарунок - піднімайте високо,

ставши при палаці, де Пентей живе,

Вдаряйте гулко, місто Кадма скликуйте,

А я майну на Кітерон свій поки що,

Де закружляю в танцях із вакханками.

Переклад Андрія Содомори

ч
и
с
л
о

82

2015