Олег Кузан

Ще з дитинства пам’ятаю, як в сімейному колі про Ігоря Герича говорили дуже позитивно, завжди згадували з якимось піднесеним тоном, з пієтетом – ми були далекими родичами, свояками. Я особисто його тоді не знав, але коли вже по якихось громадських справах познайомились, то слухати його було справді дуже цікаво. Ця людина мислила глобально про все, що діється в суспільстві. Він ґрунтовно претендував на роль інтелектуала – на кого орієнтуються ті, хто щось думає. У нього справді був великий авторитет.

Хоч до дня, коли його не стало, ми були знайомі вже доволі давно, але мало спілкувались і я про це дуже шкодую. Хіба ото десь він цікавився, як в мене справи, колись я взнавав щось про нього через спільних знайомих. Та, на мій погляд, він був дуже приємний – міг багатьом допомогти, хоча мав купу своїх справ. Таких людей справді мало, а його безвідмовність і готовність всіх виручити вражає.

Ще з нового боку я відкрив Ігоря Дионізійовича під час Майдану. Коли він дізнався, що ми – «ветерани» студентського руху 90-х, умовно «Батьківський комітет» – опікувалися львівським Майданом – шукали їжу, намети, спальники, прапори, приміщення на штаб… То одразу ж, як тільки це все почалось – він забезпечив все по медичній частині: організував людей, які чергували, надав ліки. Коли ж в Києві пішли заворушення і перші жертви – Герич працював там. Поранені з Майдану, насправді, йшли до Львова двома шляхами – офіційно їх приймала міська рада, але з тим були проблеми, бо їх «пасли», а не офіційним шляхом, підпільно – їх привозили ми. Ігор Дионізійович моментально допоміг організувати схему і сам слідкував за її виконанням: ми привозили пацієнтів, Герич домовлявся з лікарями, що їх під иншими прізвищами, під иншими адресами, під иншими діагнозами клали в лікарню. І всю цю інформацію він тримав в голові. Ми – Комітету майдану Львівщини – мали забезпечити доставку поранених до Львова і їх охорону, але на початках за швидкі домовлявся сам Герич. Вже скільки часу пройшло, а про ці його заслуги мало хто знає.

Коли під час Майдану ситуація в країна погіршувалась – оціночно я розумів, що мирного вирішення цього вже не варто чекати – логікою, розумом усвідомлював це, але внутрішньо опирався. А він твердо знав і казав: війна буде.

Це була просто універсальна людина. Він ніколи не хотів себе показати, похвалитись. Він міг і інтелектуальні посили давати, і роботу тяжку робити, і допомогти людям. Добре, що збирав навколо себе людей, з яким пробував поділитися тим, що знав, чого набув з досвідом – людей, які були близькі до нього і ставали його Учнями.

ч
и
с
л
о

82

2015