Єлєна Воля

«Вперед культурою людини буде

рухатися і культура всесвіту»

Фіхте

У роботі «Нариси філософії культури» П. Струве і С. Франка (1905) акцент робиться на розумінні культури, «яка існує не поза людьми, а в людях і робиться ними». Культура, що розуміється, насамперед, як «культура в людині», має прикладне значення для педагогічної практики» [1], і на наш погляд, може бути пов’язана з концептом людської гідності. Зауважимо, що в сучасному суспільстві поняття гідності все частіше розглядається в контексті правових питань, що означає втрату певних початкових смислів – насамперед, смислів особистісного розвитку.

Сучасні дослідники вказують на те, що: «Поняття гідності як загальнолюдської характеристики може мати різний ступінь узагальнення. Гідним може визнаватися індивід, а) який відповідає уявленням про вище призначення людини (такий загальногуманістичний образ гідності, складений вже в античності, яскраво виражений у Аристотеля, Епікура, стоїків); б) просто як такий, тобто безумовний (в християнстві гідність людини асоціюється з тим, що вона від початку містить в собі образ Бога; в кантовому вченні повагу до иншого обумовлено тим, що инший визнається суб’єктом законодавчої волі); в) як особистість, що виконує свої обов’язки і відповідає розумним очікуванням оточуючих в конкретних людських стосунках» – Апресян Р.Г. Нова філософська енциклопедія. 2003.

Кант звертається до проблеми гідності, беручи собі за завдання схарактеризувати вищий принцип моральності. Особливої уваги заслуговує обраний ним метод: піти «аналітичним шляхом – від звичайного пізнання до визначення його вищого принципу, а потім зворотним, синтетичним – від дослідження цього принципу і його джерел до повсякденного пізнання, де він застосовується» [2]. Кант вводить поняття «доброї волі», яка добра «завдяки волінню, тобто сама по собі» [3]. Він бачить справжнє призначення розуму як практичної спроможності в тому, «щоб породити не волю як засіб для будь-якої мети, а добру волю саму по собі», ця воля «повинна бути вищим благом» і умовою усього иншого» [4]. Для пояснення поняття доброї волі Кант використовує поняття «обов’язок» і розрізняє позиції «відповідно до обов’язку» і «з почуття обов’язку». За Кантом, тільки коли людина діє «з почуття обов’язку, її максима має моральну гідність» [5]. Вчинок набуває моральної цінності, коли він зроблений з почуття обов’язку. Обов’язок Кант визначає як необхідність (вчинення) вчинку з поваги до закону [6]. Тому тільки уявлення про закон сам по собі, яке є, звичайно, лише в розумної істоти, оскільки це уявлення, а не очікуваний результат, є визначеною підставою волі, і може становити те настільки детально визначене благо, яке ми називаємо етичним, і яке є вже в самої особистості, що діє згідно з цим уявленням, а не очікується ще тільки в результаті вчинку [7]. Кант виводить загальну «закономірність вчинків», яка повинна служити волі принципом. «Це означає: я завжди повинен чинити тільки так, щоб я також міг бажати перетворення моєї максими під загальний закон» [8]. Кант підкреслює основу вищого практичного принципу стосовно людської волі – категоричного імперативу: «розумне єство існує як мета сама по собі», також виводить практичний імператив: «чини так, щоб ти завжди відносився до людяності і в своїй особі, і в особі всякого иншого так, як до мети, і ніколи не відносився б до неї тільки як до засобу» [9].

Кант розглядає гідність як підставу виділення одного з типів цілей. «У царстві цілей все має або ціну, або гідність. Те, що має ціну, може бути замінене також і чимось иншим як еквівалентом; що вище всякої ціни і не допускає ніякого еквівалента, те має гідність». За Кантом те, що складає умову, при якій тільки й можливо, щоб щось було метою саме по собі, має не тільки відносну цінність, тобто ціну, але і внутрішню цінність, тобто гідність. Моральність же є умовою, при якій тільки можливо, щоб розумна істота була метою сама по собі, бо тільки завдяки їй можна бути законодавчим членом в царстві цілей. Таким чином, тільки моральність і людство, оскільки воно до неї здатне, володіють гідністю [10].

На наш погляд, ця позиція створює основу для розуміння культури, яку творить людина. Тим більше, якщо ми слідом за Кантом розуміємо гідність як людське в людині, а культуру як створювану людиною. Виховання гідності як людського в людині близьке до термінологічного розуміння Наторпом освіти «як створення людини в людині» [11].

Зв’язок гідності з культурним розвитком людини і суспільства простежується в спадщині Фіхте [12]. Виділимо деякі смислові одиниці. Гідність у Фіхте співвідноситься з: а) усвідомленням наступності [13]; б) можливістю удосконалюватися [14]; в) сприянням розвитку людства [15]. На наш погляд, позиція Фіхте щодо поняття гідності вказує на його культурні підстави і дозволяє характеризувати культуру як: а) зв’язок з предками; б) форму безперервного розвитку; в) суспільне служіння [16].

Слідом за Кантом і Наторпом педагогіку і теорію виховання розуміли як «прикладну» філософію насамперед неокантіанці. За зауваженням Н. Дмитрієвої, «їх власна філософія вчинку ставала філософією історії» [17].

Ми вважаємо, що вчинок людини є проявом її гідності. Це положення знаходиться в руслі розвитку проблематики неокантіанської традиції, де мислителі, в принципі орієнтовані на проблему людини, акцентували на проблематиці вчинку. За Когеном, людина стає людиною завдяки діянню (вчинку). Умовою вчинку є самосвідомість, з його погляду, орієнтована на «єдність державної волі» [18]. Подібну позицію знаходимо у Наторпа: «справжня спільність звільняє індивідуальність», забезпечуючи «всебічне розкриття сутності людини» [19]...

Примітки

1.Наведемо деякі, на наш погляд, важливі тези з глави:

1) «Культура і особистість»: «Втілення ідеалу в реальність, яка утворює сутність культурної творчості» – на думку Франка – «може відбуватися, лише проходячи через ту точку буття, в якій світ ідеалу схрещується зі світом реальності і творіння абсолютних цінностей поєднується з їх реалізацією в емпіричному житті; ця точка є особистою свідомістю, духовним життям мислячої і діючої особистості».

2) «Всі ідеали, не зважаючи на відмінність їх змісту, по суті є вільними творіннями особистості. Особистість створює науку, мистецтво, мораль; навіть в релігії, де особистість часто заперечує саму себе, схиляючись перед вищим началом, це начало твориться нею ж. Не в матеріальній силі і не в зовнішній сфері життя лежить джерело і коріння культури; вони таяться в глибинах особистої свідомості, і всі великі перевороти, що визначали долю царств і народів і змінили обличчя землі, годувалися думками і сподіваннями, народженими у тиші відокремленої роботи духу. «Світ нечутно обертається навколо тих, хто відкриває нові цінності» (Ніцше)» – Струве П.Б., Франк С.Л. Нариси філософії культури // Франк С.Л. Непрочитане...: статті, листи, спогади. М., 2001.

2.Кант І. Основоположення метафізики моралі // Твори. У 8-ми т. Т.4. М.: Чоро. 1994. с. 160.

3.Кант І. Основоположення метафізики моралі // Твори. У 8-ми т. Т.4. М.: Чоро. 1994. с.162.

4.Кант І. Основоположення метафізики моралі // Твори. У 8-ми т. Т.4. М.: Чоро. 1994. с. 165.

5.«Збереження свого життя є обов’язком, і, крім того, кожен має до цього ще й безпосередню схильність. Але звідси не випливає, що боягузлива часом дбайливість, яку проявляє більшість людей до свого життя, має внутрішню цінність, а її максима – моральну гідність. Вони оберігають своє життя згідно з обов’язком, але не через почуття обов᾿язку. Якщо ж мінливість долі і незнищенна туга зовсім відняли смак до життя, якщо нещасний, будучи сильним духом, більше через обурення на свою долю, ніж з малодушності або пригніченості, бажає смерті і все ж зберігає собі життя не через звичку або зі страху, а через почуття обов’язку, – тоді його максима має моральну гідність» – с. 167.

6.Кант І. Основоположення метафізики моралі // Твори. У 8-ми т. Т.4. М.: Чоро, 1994. с. 170.

7.Кант І. Основоположення метафізики моралі // Твори. У 8-ми т. Т.4. М.: Чоро. 1994. с. 171.

8.Кант І. Основоположення метафізики моралі // Твори. У 8-ми т. Т.4. М.: Чоро, 1994. с.172.

9.Кант І. Основоположення метафізики моралі // Твори. У 8-ми т. Т.4. М.: Чоро. 1994. С. 205.

10.Кант І. Основоположення метафізики моралі // Твори. У 8-ми т. Т.4. М.: Чоро, 1994. с. 212.

11.Наторп. П. Філософія як основа педагогіки / передмова Г.Г. Шпета. М.: видання М.М. Клочкова, 1910. с. 46.

12.Фіхте І.Г. Призначення людини // Твори в двох томах. Т. II. / СПб.: Міфріл, 1993. с. 20.

13.«Міцніє почуття нашої гідності і нашої сили, коли ми говоримо собі те, що кожен з нас може собі сказати: моє існування не марне і не безцільне, я – необхідна ланка великого ланцюга, який тягнеться від розвитку в першій людині повної свідомості її існування у вічність <...> благодійники роду людського, імена яких я читаю в записах світовій історії <...> працювали для мене: я пожинаю плоди їхніх праць, я ступаю по землі, яку вони населяли, за благодатним їхнім слідом. Я можу, як тільки захочу, взятися за піднесене завдання, яке вони ставили перед собою, робити більш мудрим і щасливим наш спільний братський рід» – Фіхте І.Г. Про призначення вченого. М.: ОГИЗ, 1935. с. 98.

14.«Людство може обійтися без усього. У нього все можна відняти, не торкнувшись його істинної гідності, крім можливості вдосконалюватися» – Фіхте І.Г. Про призначення вченого. М.: ОГИЗ, 1935. с. 107.

15.Фіхте І.Г. Про призначення вченого. М.: ОГИЗ. 1935. с.107.

16.Життя Фіхте була яскравим виразом його громадянської позиції.

17.Дмитрієва Н. Людина і історія: до питання про «антропологічний поворот» в російському неокантіанстві // «Гефтер», 2013

18.Цит. по: Дмитрієва Н. Людина і історія: до питання про «антропологічний поворот» в російському неокантіанстві // «Гефтер», 2013.

19.Цит. по: Дмитрієва Н. Людина і історія: до питання про «антропологічний поворот» в російському неокантіанстві // «Гефтер», 2013.

ч
и
с
л
о

82

2015