Ігор Герич

МЕДИЧНА РОДИНА – ЦЕ ВЖЕ ТРАДИЦІЯ

Тетяна Козирєва: Пане Ігорю, скільки років ви одружені і де познайомилися зі своєю обраницею?

І.Г.: Дев’ятнадцять. А познайомилися у Розлучі. Я там мешкав, а моя майбутня дружина приїхала з друзями відпочивати на День Перемоги.

Зустрічалися з травня по грудень, а потім я поїхав в Афганістан – виконувати, як тоді говорили, «інтернаціональний обов’язок». І перебував там два з половиною роки. А після мого повернення ми одружилися. Це було складно, бо Оленці довелося знайомитися з двома різними Ігорями – тим, який був до Афганістану, і тим, яким став після Афганістану. До війни я був доволі м’яким і, напевно, сентиментальним. А повернувся цілком инакшим – жорсткішим, колючішим, радикальнішим.

Т.К.:Під час війни часто листувалися?

І.Г.: Часто.

- Я всі листи зберігаю, – додає Олена. – І всі читала батькам. А не читати не могла... Він, як говорить гарно, так само і пише.

Т.К.:Ніколи у шлюбі не заважало, що ви люди одного фаху?

І.Г.: Ні. Можливо, тому, що я виріс у лікарському середовищі. Батько був блискучим хірургом. Мама – кардіологом. Й досі, у свої 69 років, працює рентгенологом. Причому «на ізнос», бо молода генерація не дуже любить працювати, а мама бере на себе навіть нічні чергування.

Т.К.:Скільки вам років?

І.Г.: Я 1961 року. Але на стільки себе не відчуваю. Застряг на позначці 24 (сміється). Це аж ніяк не ознака інфантильності. Сповідую тезу, що вік – це всього-на-всього цифра. Крім того, не прислухаюся до себе в сенсі недуг. Не приймаю ліків. Це в мене, напевно, від мами. А якщо й відчуваю якийсь дискомфорт, не акцентую на ньому увагу.

ДІМ І СІМ’Я Є НАЙВИЩА ЦІННІСТЬ

Т.К.:Скажіть, будь ласка, пане Ігорю, що для Вас – дім?

І.Г.: Точно не фортеця. Швидше – гавань. Дім і сім’я – це найвища цінність, яку я маю.

Т.К.:Коли приходите чимось заклопотаний додому, залишаєте цей клопіт за порогом чи ділитеся з родиною?

- Він ніколи нам нічого не розказує, хоча я його про це прошу, – долучається до розмови дружина. – Може через тиждень чи два сказати якусь коротку фразу, з якої розумію, що відбувалося.

І.Г.: Це стиль виховання. Я був єдиною дитиною в сім’ї... Не знаю, звідки це в мене взялося... Ніколи не приносив батькам поганої інформації. Навіть мої досягнення у науці починалися з того, що мені хотілося зробити приємне батькам.

Т.К.:Ваша висока посада забирає дуже багато часу. Дружина й діти не нарікають на брак уваги?

І.Г.: (Сміється) Це ви в них ліпше запитайте. На превеликий жаль, вони давно вже адаптувалися бути обділеними увагою. І в мій суто хірургічний період я мав обмаль часу. Та й узагалі, трудоголік гірший для сім’ї, ніж алкого­лік. Бо алкоголік часом виходить зі свого «важкого» стану, а в трудоголіка цього нема. У мене завжди були нічні чергування. Потім кандидатська дисертація, докторська... Окрім того, відрядження, конференції...

Т.К.:А те, що помешкання в двох кроках від управління, – випадковість? На обід приходите?

І.Г.: Випадковість. Ні, це, радше, фатум (сміється). Зазвичай, в обідню пору розписую папери на роботі.

Т.К.:Не тужите за суто хірургічною роботою?

І.Г.: А я й досі час від часу оперую. Більше того, абсолютно чітко усвідомлюю, що начальницька робота для мене – випадковість. Я був і залишаюся операційним хірургом. Навіть домовився із головою облдержадміністрації щовівторка обов’язково суміщати роботу в управлінні з роботою у клініці. Крім того, маю п’ять аспірантів, з якими працюю в суботу та ночами, бо дисертації треба читати... Також маю купу книжкових проектів. Публікую статті.

Т.К.:Чи є в хаті найулюбленіший куточок?

І.Г.: Кухня. Навіть за наявності комп’ютера люблю писати від руки саме на кухні. Тут народжуються найліпші ідеї. Кухня, напевно, енергетично – найліпша точка в оселі.

Т.К.:Чи капризуєте Ви щодо їжі?

І.Г.: Це велике щастя моєї дружини (сміється). Я, напевно, за звичками, як верблюд...

- Він не те що невибагливий у їжі, – пояснює дружина Олена, – він взагалі майже не їсть. Зранку – тільки кава. Пробувала готувати канапку, висихає...

І.Г.: Обідати теж не обідаю. Але ввечері і вночі можу під’їдати... Я не гурман – це точно!

ПЕРЕВАГУ В РОДИНІ ГЕРИЧІВ ВІДДАЮТЬ АКТИВНОМУ ВІДПОЧИНКУ

Т.К.:Як відпочиває начальник Управління охорони здоров’я? Залишаєте, може, вдома мобільний телефон і цілком, хай ненадовго, але присвячуєте себе родині?

І.Г.: Нині це неможливо. Колись я був щасливий професорськими відпустками. Бо вони були довгі й давали можливість наздогнати все по роботі. Потім ми їхали до мами в Турку, щоб допомогти по господарству. А потім – подорож у різні місця. Україна і закордон. Найбільше мені сподобалося у Вилковому – це гирло Дунаю. Завжди орієнтуємося на дітей, щоб їм було цікаво як історично, так і географічно. Також запам’яталася Асканія, західне узбережжя Криму. Об’їздили всі замки Львівщини. Мене постійно тягне й на Пікуй. Ця гора, попри те, що невисока, домінує над усім горизонтом. І найбільш вражаючим було те, що орли цілими зграями літають знизу.

Т.К.:Тобто відпочинок завжди активний... А санаторій чи бодай пансіонат?

І.Г.: Ніколи! Я, звичайно, розумію, що це потрібно, але відкладаю на потім. У нас відпочинок завжди динамічний. І щороку плануємо щось инше.

Т.К.:Який пан Ігор батько? Суворий?

- Сувора я, – говорить Олена. – А в нього завжди з дітьми нормальна спокійна розмова. Він правдивий батько. І взагалі сім’янин прекрасний.

Т.К.:Сімейні свята маєте?

І.Г.: Дні народження – точно ні. Я навіть на свій день народження тікаю до мами. Святкую мінімально – у вузькому, найвужчому колі.

Т.К.:Про Вас кажуть, що Ви страшенно не любите бенкетів. Чому?

І.Г.: Бо вони не мають сенсу. В них закладений великий елемент безглуздя.

Т.К.:Чи маєте щось таке, що взяли з батьківської оселі?

І.Г.: Так. Фотографії. І ще одну річ, яка не має жодної художньої цінності, але асоціюється з моєю родиною. Це гіпсова скульптурка, виготовлена у 20-ті чи 30-ті роки минулого століття. З дитинства мені здавалося, що в цій скульптурці зображений мій тато.

Т.К.:А книжки?

І.Г.: Частина тут, більше – у мами. Є такі, що без обгорток, страшенно затерті, але в мене не піднімається рука їх викидати. Так само, як не піднімається рука викидати старі газети і журнали. Вони лежать у мами на стриху. Наприклад, «Кобєта і жицє», «Всесвіт», «Иностранная литература»... Із задоволенням читаю сучасну літературу.

Т.К.:Пані Олено, чоловік, напевно, не допомагає по господарству?

- Допомагає. Може і в холодильнику порядок навести. Ніхто з нас не вміє так ретельно і гарно це робити. Разом їздимо й за покупками.

Т.К.:Таке враження, що ви взагалі не конфліктуєте...

- Ну, може раз на місяць, – усміхається Олена. – Але через що... Я й не згадаю...

Т.К.:Дозволю собі поставити каверзне запитання: чи є у Вас аптечка?

І.Г.: Є. Але в тій аптечці... Це як про того швеця, котрий без чобіт. У нашій аптечці точно не є той формат, який би мав бути. По-перше, мінімум перев’язувальних матеріалів – на випадок, якщо діти травмуються. Також протиалергійні ліки і знеболювальні. Був також один антибіотик, але термін вийшов. І я його викинув. Маю надію, що колись аптечку докомплектуємо. Це в планах – тих, які не реалізовані (сміється).

Т.К.: Сусіди користуються з того, що ви лікарі?

І.Г.: Користуються. Але не в позичанні медикаментів, а в частині консультацій. До речі, весь мій рідний Турківський район проходить як мінімум через наш домашній телефон. І ввечері, і вночі.

розмовлялала Тетяна Козирєва

Газета «Ваше здоров’я»

15 лютого 2008 р.

ч
и
с
л
о

82

2015