Ігор Герич

Антін Борковський: Говорячи про війну: коли у вас зник страх і бажання себе убезпечити? Що сталось?

І.Г.: Це не добре, якщо так стається. Страх – це нормальний сторож, який людині дозволяє оцінити ту чи иншу ситуацію і зробити свою поведінку безпечною. Втрата страху по-суті робить людину ранимою і небезпечною. В мене був такий період. Відбувши півроку в умовах бойових дій в Афганістані, була невелика операція в межах 3-х днів: штурмова атака на базовий табір моджахедів на горі Ургун – практично на кордоні з Пакистаном. Це високогірна територія – більше 2800 м над рівнем моря. Логіка була така: військові моджахеди вийшли на велику операцію, залишивши величезний табір на 800 чоловік (а це склад з добрим забезпеченням і з охороною), і наша диверсійна група на 16 чоловік мала зруйнувати цей табір. 13 червня 86-го року бій почався о 5-й годині ранку. Тоді з нашої групи загинуло четверо людей і всі 100%, і я втому числі, отримали поранення. Відійшли ми двоє з земляком з Рівненщини Петром Ковальчуком і тоді нам вдалося вижити. Після того стався певний психологічний злам – 3 місяці я ініціативно виходив на всі бойові операції, певно 10 разів підряд, поки командир не зупинив мене. Це було враження, що ти свідомо обдурюєш смерть, що ти в неї виграєш, що вона не має ніякого значення. І це точно робить поведінку безглуздою, абсолютно безвідповідальною особистісно. Тебе перестають тримати зобов’язання перед батьками чи ще кимось. В тому моменті спрацьовує абсолютна солідарність з тою групкою людей, з якою ти борешся. Тоді появляється віртуально третій ворог – ворог, якого ти ігноруєш – не фізичний ворог. А смерть, можливість втрати, можливість каліцтва – вона не має ніякого значення. Я дуже добре розумію, що приблизно той феномен працює зараз на Грушевського.

А.Б.: … Людей стріляють, їх намагаються знищити, а вони йдуть…

І.Г.: Їх стримати неможливо. З погляду тактики протистоянь – це історія, яка, як правило, супроводжується успіхом. З другої сторони – це історія, яка супроводжується моральним пригнічення суперника. Але вона абсолютно небезпечна – невідомо, якими механізмами вона втримується. Зрештою, тут більш зрозумілий феномен солідаризації стадіону: там 40 тис. людей сидить і на момент, коли їхня команда грає з явно сильнішим суперником, колективний драйв натиску до перемоги абсолютно не контрольований, як цунамі – це складні емоції.

А.Б.: А як закінчилася оця історія на Уругуні?

І.Г.: Нас запеленгували на доїзді вертольотами. Було видно блимання вогників в горах, коли ми піднімалися на вершину. По суті, вимучена група не дійшла метрів 200 до найвищого піку. На території багатьох гір ми лишилися нижче висоти і зрана почався просто фатальний штурм. Найперше поранили кулеметника – пряме поранення в стегно. І я побіг первинно до нього. Інтуїтивно наклав джгут, тому що була величезна кровотеча з пораненням судини, перелом стегна. Там мене поклав снайпер з протилежної гори. Це був, певно, найскладніший період в житті. І, певно, зі страхом я там і попрощався. Я лежав і пригадав всю історію мого життя. Коли починав рухатись – на будь-який рух коло мене лягали кулі. Збило шапку, наплічник був в 4-5 місцях пробитий разом з усіма медичними слойками для переливання. Пролежав так півгодини, але через годину треба було перебігати по схилу гори, бо  поранили командира. І так та історія зав’язалася. То були величезні втрати. Було дуже складно забрати людей вертольотами, тому що гора дуже стрімка і вертольоти сідали на зависанні. Але це один з феноменів патологічної війни. А та війна була патологічною, з цинічним ставленням до своїх воїнів. Тобто, вона мала свої табу. І от одне з табу – це для солдатських батьків правильно – група не відходила, поки не забрала всі тіла і всю зброю. Навіть, якщо для того, щоб забрати тіло загиблого треба було покласти ще одну групу – гинула ще одна група, але забирали всіх. Але тут була невмотивована жорстокість з иншого боку. Десь коло четвертої години ми зі старшим лейтенантом Ковальчуком залишилися, коли відлітали останні вертольоти, а відстань була дуже велика – 500 км від нашої основної бази. На щастя, нас забрали. Як долетіли ми з трудами до нашої частини, то я ще встиг прооперувати з тих, з ким разом приїхав – 5 чоловік, і після того втратив свідомість в операційній. А вже коли я рано прокинувся, то зрозумів, що у мене ноги закривавлені і почав собі витягувати відламки гранат з гомілки. Я просто не відчував болю в ті хвилини.

А.Б.: Беркут перейшов оте табу?

І.Г.: Він поза табу. І взагалі, можна говорити про антифеномен чи поведінку, яка практично порушує всі конвенції, всі закони і, очевидно, не має навіть логічного пояснення.  Кадри, які я бачив при штурмі адміністрації мене просто шокували. Лежить людина, біжать 30 дибілів і кожен б’є, як килим витріпує – з задоволенням. Це уму непояснимий феномен. Такого я точно не бачив, проживши достатньо довге життя, включаючи різні форми насильства, різні форми агресії і війну в тому числі. Але тут біда не в хвильовій агресії. Те, що ми бачили – це лише маніфестація хвилинної історії, причому за відсутності небезпеки для тих самих «беркутівців». Це вони робили за визначенням, не маючи певної небезпеки…

А.Б.: … для душі, для власного задоволення…

І.Г.: Так, вони робили погану справу для душі. А що вони будуть робити, коли буде небезпека? Це перше питання. І друге – ми говорили про агресію позитивну – агресію революційного спротиву. А може бути така сама агресія сконцентрована – агресивна поведінка потенційно небезпечна. Ми маємо хмару людей: молодих, здорових, фізично розвинених, які мають внутрішню готовність бити дитину, лупцювати будь-кого безборонного, бити лежачого, перейти Женевську конвенцію, стрілити журналіста чи лікаря якогось. Це ж не війна. А ця історія нікуди не подінеться. Що ж нам робити? Навіть, коли буде розформований «Беркут», то ці люди залишаться. Це люди, які живуть поруч з нами – люди з Тернопільщини, з Львівщини, це чийсь сусід, чийсь тато. Це людина, яка має таку акумулятивну енергію. Вона ж не отримує її, коли бере шолом – це точно не шолом з якимось магнітами, які дають агресію. Вона має це в своїй голові, під волоссям, в черепній коробці.

розмовляв Антін Борковський, Еспресо.TV, «Студія Захід», 19 лютого 2014 р.

ч
и
с
л
о

82

2015