Publius Ovidius Naso
Публій Овідій Назон

At non Alcithoe Minyeias orgia censet

accipienda dei, sed adhuc temeraria Bacchum

progeniem negat esse Iovis sociasque sorores

inpietatis habet. festum celebrare sacerdos

inmunesque operum famulas dominasque suorum

pectora pelle tegi, crinales solvere vittas,

serta coma, manibus frondentis sumere thyrsos

iusserat et saevam laesi fore numinis iram

vaticinatus erat: parent matresque nurusque

telasque calathosque infectaque pensa reponunt

turaque dant Bacchumque vocant Bromiumque Lyaeumque

ignigenamque satumque iterum solumque bimatrem;

additur his Nyseus indetonsusque Thyoneus

et cum Lenaeo genialis consitor uvae

Nycteliusque Eleleusque parens et Iacchus et Euhan,

et quae praeterea per Graias plurima gentes

nomina, Liber, habes. tibi enim inconsumpta iuventa est,

tu puer aeternus, tu formosissimus alto

conspiceris caelo; tibi, cum sine cornibus adstas,

virgineum caput est; Oriens tibi victus, adusque

decolor extremo qua tinguitur India Gange.

Penthea tu, venerande, bipenniferumque Lycurgum

sacrilegos mactas, Tyrrhenaque mittis in aequor

corpora, tu biiugum pictis insignia frenis

colla premis lyncum. bacchae satyrique sequuntur,

quique senex ferula titubantis ebrius artus

sustinet et pando non fortiter haeret asello.

quacumque ingrederis, clamor iuvenalis et una

femineae voces inpulsaque tympana palmis

concavaque aera sonant longoque foramine buxus.

     «Placatus mitisque» rogant Ismenides «adsis,»

iussaque sacra colunt; solae Minyeides intus

intempestiva turbantes festa Minerva

aut ducunt lanas aut stamina pollice versant

aut haerent telae famulasque laboribus urguent.

e quibus una levi deducens pollice filum

«dum cessant aliae commentaque sacra frequentant,

nos quoque, quas Pallas, melior dea, detinet» inquit,

«utile opus manuum vario sermone levemus

perque vices aliquid, quod tempora longa videri

non sinat, in medium vacuas referamus ad aures!»

dicta probant primamque iubent narrare sorores.

illa, quid e multis referat (nam plurima norat),

cogitat et dubia est, de te, Babylonia, narret,

Derceti, quam versa squamis velantibus artus

stagna Palaestini credunt motasse figura,

an magis, ut sumptis illius filia pennis

extremos albis in turribus egerit annos,

nais an ut cantu nimiumque potentibus herbis

verterit in tacitos iuvenalia corpora pisces,

donec idem passa est, an, quae poma alba ferebat

ut nunc nigra ferat contactu sanguinis arbor:

hoc placet; hanc, quoniam vulgaris fabula non est,

talibus orsa modis lana sua fila sequente:

     «Pyramus et Thisbe, iuvenum pulcherrimus alter,

altera, quas Oriens habuit, praelata puellis,

contiguas tenuere domos, ubi dicitur altam

coctilibus muris cinxisse Semiramis urbem.

notitiam primosque gradus vicinia fecit,

tempore crevit amor; taedae quoque iure coissent,

sed vetuere patres: quod non potuere vetare,

ex aequo captis ardebant mentibus ambo.

conscius omnis abest; nutu signisque loquuntur,

quoque magis tegitur, tectus magis aestuat ignis.

fissus erat tenui rima, quam duxerat olim,

cum fieret, paries domui communis utrique.

id vitium nulli per saecula longa notatum -

quid non sentit amor? - primi vidistis amantes

et vocis fecistis iter, tutaeque per illud

murmure blanditiae minimo transire solebant.

saepe, ubi constiterant hinc Thisbe, Pyramus illinc,

inque vices fuerat captatus anhelitus oris,

«invide» dicebant «paries, quid amantibus obstas?

quantum erat, ut sineres toto nos corpore iungi

aut, hoc si nimium est, vel ad oscula danda pateres?

nec sumus ingrati: tibi nos debere fatemur,

quod datus est verbis ad amicas transitus auris.»

talia diversa nequiquam sede locuti

sub noctem dixere «vale» partique dedere

oscula quisque suae non pervenientia contra.

postera nocturnos Aurora removerat ignes,

solque pruinosas radiis siccaverat herbas:

ad solitum coiere locum. tum murmure parvo

multa prius questi statuunt, ut nocte silenti

fallere custodes foribusque excedere temptent,

cumque domo exierint, urbis quoque tecta relinquant,

neve sit errandum lato spatiantibus arvo,

conveniant ad busta Nini lateantque sub umbra

arboris: arbor ibi niveis uberrima pomis,

ardua morus, erat, gelido contermina fonti.

pacta placent; et lux, tarde discedere visa,

praecipitatur aquis, et aquis nox exit ab isdem.

     'Callida per tenebras versato cardine Thisbe

egreditur fallitque suos adopertaque vultum

pervenit ad tumulum dictaque sub arbore sedit.

audacem faciebat amor. venit ecce recenti

caede leaena boum spumantis oblita rictus

depositura sitim vicini fontis in unda;

quam procul ad lunae radios Babylonia Thisbe

vidit et obscurum timido pede fugit in antrum,

dumque fugit, tergo velamina lapsa reliquit.

ut lea saeva sitim multa conpescuit unda,

dum redit in silvas, inventos forte sine ipsa

ore cruentato tenues laniavit amictus.

serius egressus vestigia vidit in alto

pulvere certa ferae totoque expalluit ore

Pyramus; ut vero vestem quoque sanguine tinctam

repperit, «una duos» inquit «nox perdet amantes,

e quibus illa fuit longa dignissima vita;

nostra nocens anima est. ego te, miseranda, peremi,

in loca plena metus qui iussi nocte venires

nec prior huc veni. nostrum divellite corpus

et scelerata fero consumite viscera morsu,

o quicumque sub hac habitatis rupe leones!

sed timidi est optare necem.» velamina Thisbes

tollit et ad pactae secum fert arboris umbram,

utque dedit notae lacrimas, dedit oscula vesti,

«accipe nunc» inquit «nostri quoque sanguinis haustus!»

quoque erat accinctus, demisit in ilia ferrum,

nec mora, ferventi moriens e vulnere traxit.

ut iacuit resupinus humo, cruor emicat alte,

non aliter quam cum vitiato fistula plumbo

scinditur et tenui stridente foramine longas

eiaculatur aquas atque ictibus aera rumpit.

arborei fetus adspergine caedis in atram

vertuntur faciem, madefactaque sanguine radix

purpureo tinguit pendentia mora colore.

     'Ecce metu nondum posito, ne fallat amantem,

illa redit iuvenemque oculis animoque requirit,

quantaque vitarit narrare pericula gestit;

utque locum et visa cognoscit in arbore formam,

sic facit incertam pomi color: haeret, an haec sit.

dum dubitat, tremebunda videt pulsare cruentum

membra solum, retroque pedem tulit, oraque buxo

pallidiora gerens exhorruit aequoris instar,

quod tremit, exigua cum summum stringitur aura.

sed postquam remorata suos cognovit amores,

percutit indignos claro plangore lacertos

et laniata comas amplexaque corpus amatum

vulnera supplevit lacrimis fletumque cruori

miscuit et gelidis in vultibus oscula figens

«Pyrame,» clamavit, «quis te mihi casus ademit?

Pyrame, responde! tua te carissima Thisbe

nominat; exaudi vultusque attolle iacentes!»

ad nomen Thisbes oculos a morte gravatos

Pyramus erexit visaque recondidit illa.

     «Quae postquam vestemque suam cognovit et ense

vidit ebur vacuum, «tua te manus» inquit «amorque

perdidit, infelix! est et mihi fortis in unum

hoc manus, est et amor: dabit hic in vulnera vires.

persequar extinctum letique miserrima dicar

causa comesque tui: quique a me morte revelli

heu sola poteras, poteris nec morte revelli.

hoc tamen amborum verbis estote rogati,

o multum miseri meus illiusque parentes,

ut, quos certus amor, quos hora novissima iunxit,

conponi tumulo non invideatis eodem;

at tu quae ramis arbor miserabile corpus

nunc tegis unius, mox es tectura duorum,

signa tene caedis pullosque et luctibus aptos

semper habe fetus, gemini monimenta cruoris.»

dixit et aptato pectus mucrone sub imum

incubuit ferro, quod adhuc a caede tepebat.

vota tamen tetigere deos, tetigere parentes;

nam color in pomo est, ubi permaturuit, ater,

quodque rogis superest, una requiescit in urna.»

     Desierat: mediumque fuit breve tempus, et orsa est

dicere Leuconoe: vocem tenuere sorores.

'hunc quoque, siderea qui temperat omnia luce,

cepit amor Solem: Solis referemus amores.

primus adulterium Veneris cum Marte putatur

hic vidisse deus; videt hic deus omnia primus.

indoluit facto Iunonigenaeque marito

furta tori furtique locum monstravit, at illi

et mens et quod opus fabrilis dextra tenebat

excidit: extemplo graciles ex aere catenas

retiaque et laqueos, quae lumina fallere possent,

elimat. non illud opus tenuissima vincant

stamina, non summo quae pendet aranea tigno;

utque levis tactus momentaque parva sequantur,

efficit et lecto circumdata collocat arte.

ut venere torum coniunx et adulter in unum,

arte viri vinclisque nova ratione paratis

in mediis ambo deprensi amplexibus haerent.

Lemnius extemplo valvas patefecit eburnas

inmisitque deos; illi iacuere ligati

turpiter, atque aliquis de dis non tristibus optat

sic fieri turpis; superi risere, diuque

haec fuit in toto notissima fabula caelo.

     'Exigit indicii memorem Cythereia poenam

inque vices illum, tectos qui laesit amores,

laedit amore pari. quid nunc, Hyperione nate,

forma colorque tibi radiataque lumina prosunt?

nempe, tuis omnes qui terras ignibus uris,

ureris igne novo; quique omnia cernere debes,

Leucothoen spectas et virgine figis in una,

quos mundo debes, oculos. modo surgis Eoo

temperius caelo, modo serius incidis undis,

spectandique mora brumalis porrigis horas;

deficis interdum, vitiumque in lumina mentis

transit et obscurus mortalia pectora terres.

nec tibi quod lunae terris propioris imago

obstiterit, palles: facit hunc amor iste colorem.

diligis hanc unam, nec te Clymeneque Rhodosque

nec tenet Aeaeae genetrix pulcherrima Circes

quaeque tuos Clytie quamvis despecta petebat

concubitus ipsoque illo grave vulnus habebat

tempore: Leucothoe multarum oblivia fecit,

gentis odoriferae quam formosissima partu

edidit Eurynome; sed postquam filia crevit,

quam mater cunctas, tam matrem filia vicit.

rexit Achaemenias urbes pater Orchamus isque

septimus a prisco numeratur origine Belo.

     'Axe sub Hesperio sunt pascua Solis equorum:

ambrosiam pro gramine habent; ea fessa diurnis

membra ministeriis nutrit reparatque labori.

dumque ibi quadrupedes caelestia pabula carpunt

noxque vicem peragit, thalamos deus intrat amatos,

versus in Eurynomes faciem genetricis, et inter

bis sex Leucothoen famulas ad lumina cernit

levia versato ducentem stamina fuso.

ergo ubi ceu mater carae dedit oscula natae,

«res» ait «arcana est: famulae, discedite neve

eripite arbitrium matri secreta loquendi.»

paruerant, thalamoque deus sine teste relicto

«ille ego sum» dixit, «qui longum metior annum,

omnia qui video, per quem videt omnia tellus,

mundi oculus: mihi, crede, places.» pavet illa, metuque

et colus et fusus digitis cecidere remissis.

ipse timor decuit. nec longius ille moratus

in veram rediit speciem solitumque nitorem;

at virgo quamvis inopino territa visu

victa nitore dei posita vim passa querella est.

     «Invidit Clytie (neque enim moderatus in illa

Solis amor fuerat) stimulataque paelicis ira

vulgat adulterium diffamatamque parenti

indicat. ille ferox inmansuetusque precantem

tendentemque manus ad lumina Solis et «ille

vim tulit invitae» dicentem defodit alta

crudus humo tumulumque super gravis addit harenae.

dissipat hunc radiis Hyperione natus iterque

dat tibi, qua possis defossos promere vultus;

nec tu iam poteras enectum pondere terrae

tollere, nympha, caput corpusque exsangue iacebas:

nil illo fertur volucrum moderator equorum

post Phaethonteos vidisse dolentius ignes.

ille quidem gelidos radiorum viribus artus

si queat in vivum temptat revocare calorem;

sed quoniam tantis fatum conatibus obstat,

nectare odorato sparsit corpusque locumque

multaque praequestus «tanges tamen aethera» dixit.

protinus inbutum caelesti nectare corpus

delicuit terramque suo madefecit odore,

virgaque per glaebas sensim radicibus actis

turea surrexit tumulumque cacumine rupit.

     'At Clytien, quamvis amor excusare dolorem

indiciumque dolor poterat, non amplius auctor

lucis adit Venerisque modum sibi fecit in illa.

tabuit ex illo dementer amoribus usa;

nympharum inpatiens et sub Iove nocte dieque

sedit humo nuda nudis incompta capillis,

perque novem luces expers undaeque cibique

rore mero lacrimisque suis ieiunia pavit

nec se movit humo; tantum spectabat euntis

ora dei vultusque suos flectebat ad illum.

membra ferunt haesisse solo, partemque coloris

luridus exsangues pallor convertit in herbas;

est in parte rubor violaeque simillimus ora

flos tegit. illa suum, quamvis radice tenetur,

vertitur ad Solem mutataque servat amorem.»

dixerat, et factum mirabile ceperat auris;

pars fieri potuisse negant, pars omnia veros

posse deos memorant: sed non est Bacchus in illis.

     Poscitur Alcithoe, postquam siluere sorores.

quae radio stantis percurrens stamina telae

'vulgatos taceo' dixit 'pastoris amores

Daphnidis Idaei, quem nymphe paelicis ira

contulit in saxum: tantus dolor urit amantes;

nec loquor, ut quondam naturae iure novato

ambiguus fuerit modo vir, modo femina Sithon.

te quoque, nunc adamas, quondam fidissime parvo,

Celmi, Iovi largoque satos Curetas ab imbri

et Crocon in parvos versum cum Smilace flores

praetereo dulcique animos novitate tenebo.

     'Unde sit infamis, quare male fortibus undis

Salmacis enervet tactosque remolliat artus,

discite. causa latet, vis est notissima fontis.

Mercurio puerum diva Cythereide natum

naides Idaeis enutrivere sub antris,

cuius erat facies, in qua materque paterque

cognosci possent; nomen quoque traxit ab illis.

is tria cum primum fecit quinquennia, montes

deseruit patrios Idaque altrice relicta

ignotis errare locis, ignota videre

flumina gaudebat, studio minuente laborem.

ille etiam Lycias urbes Lyciaeque propinquos

Caras adit: videt hic stagnum lucentis ad imum

usque solum lymphae; non illic canna palustris

nec steriles ulvae nec acuta cuspide iunci;

perspicuus liquor est; stagni tamen ultima vivo

caespite cinguntur semperque virentibus herbis.

nympha colit, sed nec venatibus apta nec arcus

flectere quae soleat nec quae contendere cursu,

solaque naiadum celeri non nota Dianae.

saepe suas illi fama est dixisse sorores

«Salmaci, vel iaculum vel pictas sume pharetras

et tua cum duris venatibus otia misce!»

nec iaculum sumit nec pictas illa pharetras,

nec sua cum duris venatibus otia miscet,

sed modo fonte suo formosos perluit artus,

saepe Cytoriaco deducit pectine crines

et, quid se deceat, spectatas consulit undas;

nunc perlucenti circumdata corpus amictu

mollibus aut foliis aut mollibus incubat herbis,

saepe legit flores. et tum quoque forte legebat,

cum puerum vidit visumque optavit habere.

     'Nec tamen ante adiit, etsi properabat adire,

quam se conposuit, quam circumspexit amictus

et finxit vultum et meruit formosa videri.

tunc sic orsa loqui: «puer o dignissime credi

esse deus, seu tu deus es, potes esse Cupido,

sive es mortalis, qui te genuere, beati,

et frater felix, et fortunata profecto,

si qua tibi soror est, et quae dedit ubera nutrix;

sed longe cunctis longeque beatior illa,

si qua tibi sponsa est, si quam dignabere taeda.

haec tibi sive aliqua est, mea sit furtiva voluptas,

seu nulla est, ego sim, thalamumque ineamus eundem.»

nais ab his tacuit. pueri rubor ora notavit;

nescit, enim, quid amor; sed et erubuisse decebat:

hic color aprica pendentibus arbore pomis

aut ebori tincto est aut sub candore rubenti,

cum frustra resonant aera auxiliaria, lunae.

poscenti nymphae sine fine sororia saltem

oscula iamque manus ad eburnea colla ferenti

«desinis, an fugio tecumque» ait «ista relinquo?»

Salmacis extimuit «loca» que «haec tibi libera trado,

hospes» ait simulatque gradu discedere verso,

tum quoque respiciens, fruticumque recondita silva

delituit flexuque genu submisit; at ille,

scilicet ut vacuis et inobservatus in herbis,

huc it et hinc illuc et in adludentibus undis

summa pedum taloque tenus vestigia tinguit;

nec mora, temperie blandarum captus aquarum

mollia de tenero velamina corpore ponit.

tum vero placuit, nudaeque cupidine formae

Salmacis exarsit; flagrant quoque lumina nymphae,

non aliter quam cum puro nitidissimus orbe

opposita speculi referitur imagine Phoebus;

vixque moram patitur, vix iam sua gaudia differt,

iam cupit amplecti, iam se male continet amens.

ille cavis velox adplauso corpore palmis

desilit in latices alternaque bracchia ducens

in liquidis translucet aquis, ut eburnea si quis

signa tegat claro vel candida lilia vitro.

«vicimus et meus est» exclamat nais, et omni

veste procul iacta mediis inmittitur undis,

pugnantemque tenet, luctantiaque oscula carpit,

subiectatque manus, invitaque pectora tangit,

et nunc hac iuveni, nunc circumfunditur illac;

denique nitentem contra elabique volentem

inplicat ut serpens, quam regia sustinet ales

sublimemque rapit: pendens caput illa pedesque

adligat et cauda spatiantes inplicat alas;

utve solent hederae longos intexere truncos,

utque sub aequoribus deprensum polypus hostem

continet ex omni dimissis parte flagellis.

perstat Atlantiades sperataque gaudia nymphae

denegat; illa premit commissaque corpore toto

sicut inhaerebat, «pugnes licet, inprobe,» dixit,

«non tamen effugies. ita, di, iubeatis, et istum

nulla dies a me nec me deducat ab isto.»

vota suos habuere deos; nam mixta duorum

corpora iunguntur, faciesque inducitur illis

una. velut, si quis conducat cortice ramos,

crescendo iungi pariterque adolescere cernit,

sic ubi conplexu coierunt membra tenaci,

nec duo sunt et forma duplex, nec femina dici

nec puer ut possit, neutrumque et utrumque videntur.

     'Ergo ubi se liquidas, quo vir descenderat, undas

semimarem fecisse videt mollitaque in illis

membra, manus tendens, sed iam non voce virili

Hermaphroditus ait: «nato date munera vestro,

et pater et genetrix, amborum nomen habenti:

quisquis in hos fontes vir venerit, exeat inde

semivir et tactis subito mollescat in undis!»

motus uterque parens nati rata verba biformis

fecit et incesto fontem medicamine tinxit.»  

 Finis erat dictis, et adhuc Minyeia proles

urguet opus spernitque deum festumque profanat,

tympana cum subito non adparentia raucis

obstrepuere sonis, et adunco tibia cornu

tinnulaque aera sonant; redolent murraeque crocique,

resque fide maior, coepere virescere telae

inque hederae faciem pendens frondescere vestis;

pars abit in vites, et quae modo fila fuerunt,

palmite mutantur; de stamine pampinus exit;

purpura fulgorem pictis adcommodat uvis.

iamque dies exactus erat, tempusque subibat,

quod tu nec tenebras nec possis dicere lucem,

sed cum luce tamen dubiae confinia noctis:

tecta repente quati pinguesque ardere videntur

lampades et rutilis conlucere ignibus aedes

falsaque saevarum simulacra ululare ferarum,

fumida iamdudum latitant per tecta sorores

diversaeque locis ignes ac lumina vitant,

dumque petunt tenebras, parvos membrana per artus

porrigitur tenuique includit bracchia pinna;

nec qua perdiderint veterem ratione figuram,

scire sinunt tenebrae: non illas pluma levavit,

sustinuere tamen se perlucentibus alis

conataeque loqui minimam et pro corpore vocem

emittunt peraguntque levi stridore querellas.

tectaque, non silvas celebrant lucemque perosae

nocte volant seroque tenent a vespere nomen.

     Tum vero totis Bacchi memorabile Thebis

numen erat…

...Мінія донька, однак, Алкітоя, бурхливого свята

Не визнає до цих пір і не вірить у те, легковажна,

Що від Юпітера Вакх народився, ще й сестер за спільниць

Має в безбожному ділі. Та ось до обряду скликає

Жрець і жінок, і служниць, які вільні від праці; прикрити

Шкірами груди велить, розв’язати стрічки, на волосся

Позакладати вінки; виноградом оплетені тирси

Взяти до рук, провіщаючи те, що не знатиме в гніві

Стриму ображений бог. Покорились жінки й молодиці:

От вони, кинувши тканку, й коші, й недопрядену вовну,

Ладан несуть, зазивають Ліея, Бромія, Вакха,

Сина вогню, який двічі від двох матерів народився.

І додають ще: Нісей, син Тіони буйноволосий,

Також Леней-жартівник, сівач винограду п’янкого,

Також отець Елелей, Іакх, Еван і Ніктелій,

І не одне ще ім’я, що дають його різноплемінні,

Лібере, греки тобі! Нема- ж твоїй юності краю,

Вічно цвітеш юнаком; найвродливіший, високо в небі

Сяєш у колі богів. А коли ти без рогів, то з виду

Схожий на миле дівча. Ти Схід покорив аж до краю,

Де омиває засмалену Індію Ганг повноводий.

Двох святотатців скарав: Пентея й Лікурга, що гордо

З міді сокиру двосічну носив; потопив і тірренців.

Рисі послушні тобі: їх пара в упряжці кориться

Віжкам оздобним твоїм. За ними - сатири, й вакханки,

Й старець, Сілен,- то в руці з посошком він бреде напідпитку,

То на повільнім ослі, непевно тримаючись, їде.

Всюди, куди б тільки ти не прийшов,- і юнацькі, й жіночі

Заклики гучно звучать, аж гудуть під долонями бубни,

Гнута.відлунює мідь, не стихає дірчаста сопілка.

 «З миром, ласкавий, прийди!» - до обряду, як велено, ставши,

Просять жительки Фів. Тільки Мінія дочки зостались

Дома, врочистий зневажують день рукоділлям невчасним.

То вони вовну прядуть, веретено кваплячи пальцем,

То запопадливо тчуть, то рабинь спонукають до праці.

Легко пускаючи нитку з-під пальця, сказала одна з них:

 «Поки, зібравшись на свято придумане, інші дармують,

Ми, котрі пильно Палладі слугуємо, кращій богині,

Мову по черзі ведім то про се, то про те, щоб корисна

Легше нам рук наших праця ішла, щоб години повільні

Швидше спливали - незайнятий слух веселім одна одній».

Задум сподобався їм. «Ти й почни щось!» - пожвавились сестри.

Та завагалася: «Що б тут почати?» А знала всіляке;

 «Може, про те оповім, вавілонська Деркетіє, спершу,

Як Палестинського озера хвилі -в те вірять усюди -

Вкривши лускою тебе, твій природжений вигляд змінили.

Може, згадаю про те, як дочка’ твоя, в пір’я зодягшись,

Пізні роки свої часто на білих проводила вежах.

Може, й про те, як силою зілля та чарів наяда

Зайшлих могла юнаків у безмовних риб обертати,

Поки й сама не вдяглась у луску. Чи про те, як од крові

Чорні тепер, а не білі смоковниця ягоди родить».

Вибравши оповідь цю про подію не кожному знану,

Так почала, поки з вовни тонесенька нитка снувалась:

 «Тісба й Пірам, той - вродою перший поміж юнацтва,

Та - найчарівніша серед дівчат, що їх Схід колись бачив,

Дім побіч дому жили, де муром високим із цегли

Місто довкіл обвела, за переказом, Семіраміда.

Отже, сусідство близьке зазнайомило їх і зріднило.

Далі - зміцніла любов; дійшло б до весілля по праву,

Тільки не згодні батьки. На одне лиш нема заборони:

Палко любились вони, перейнявшись чуттям обопільним.

Свідків нема в них: то знаками мову ведуть, то кивками.

Пломінь же, хоч приховай, розгориться, прихований, дужче.

Здавна щілинка була у стіні, для домів їхніх спільній,

Мабуть, іще відтоді, як будинки ці два поставали,

Хиби тієї ніхто, хоч минали віки, не помітив.

Око ж любові метке: ви ж бо перші, її спостерігши,

Стали розмову крізь неї вести; через отвір вузенький

Скільки то лагідних слів туди й сюди пролетіло!

Стануть, бувало, Тісба й Пірам: ця звідси, той - звідти,

Й тільки-но подих палкий з-за стіни переловлять обоє -

 «Заздрісна,- шепчуть,- стіно! Чому заважаєш коханню?

Нам поєднатись дозволь! А коли завеликого просим -

Для поцілунку хоча б - невеликий це труд - розетупися.

Втім, ми твої боржники: бо ж тобі завдячувать мусим

Те, що можемо тут обмінятись хоч словом сердечним».

Так от, він тут, вона там, стіні глухій пожалівшись,

На ніч сказали: «Прощай!», до щілинки припали вустами,

Та поцілунок не міг, наче слово, пройти через неї.

От, звістуючи день, вже зірки проганяє Аврора;

Зринуло сонце стрімке, осушило зарошені трави.

В звичному місці зійшлись. Пошепталися, тихо сплакнули,

Потім рішили під ніч,} коли все постихає довкола,

Потайки вийти надвір, підманувши сторожу, а далі,-

Хай лише вдасться покинути дім і міські забудови,

Щоб навмання по широкому полю обом не блукати,-

Біля могили Ніна зійтись і сховатись під тінню

Дерева. Дерево те - білосніжними вкрита плодами

Смоква струнка; недалеко від неї струмок був холодний.

Намір сподобався їм. Повільніше в води, здавалось,

День западав, неквапливо й ніч із глибин виринала.

Врешті, не рипнувши навіть дверима, проворно пірнула

В темряву Тісба. Своїх підманула й, закривши обличчя,

До гробівця підійшла й під умовлене дерево сіла.

Духу любов додала. Та ось по кривавій вечері

Суне левиця страшна з бичачою кров’ю на пащі

Прямо до того струмка, щоб докучливу спрагу згасити.

Тільки-но Тісба її запримітила в місячнім сяйві,

В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі

Губить накидку легку, що з плечей, наче птиця, зметнулась.

От, нахлептавшись води, завертає до лісу левиця,

Та на своєму шляху, наступивши на те покривало,

Рве на шматочки кривавою пащею ніжну тканину.

Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив

Звіра глибокі сліди на піску - й сполотнів, на обличчі.

Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих,

Каже: «Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине,

З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку.

Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу!

Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше

Я сюди сам не прийшов. ГЛоє ж тепер тіло на кусні

Рвіть, по-хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне,

Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви!

Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!» З тим, нахилившись,

Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву.

Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши,

Каже: «Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!»

Мовив - і меч, що при поясі був, устромив собі в груди

Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани.

Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна

Високо б’є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться,

Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї

Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря.

Кров’ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі,

Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров’ю,

Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі.

Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався,

Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем,-

Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті.

От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний;

Барва плодів лиш дивує. «Чи це?» - зупинилась непевна.

Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить,

Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно,

Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю

Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє.

Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши,

Груди невинні свої невгамовним плачем надриває,

В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала,

Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров’ю густою

Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя.

 «Ой, що це сталося! - зойкнула.- Хто розлучив нас, Піраме?

О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча

Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!»

Чуючи Тісби ім’я, піднімає обтяжені смертю

Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки.

Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров’ю,

й піхви самі, без меча,- «Рука твоя,- каже,- й кохання,

О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене

Є і правиця, й любов: нанести собі й я зможу рану!

Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина,

Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене

Смерть лиш спроможна була,- неспроможна й вона відірвати!

Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання

Вам, о батьки,- мої і його, нещасливі стократно:
Тим, кого щира любов поєднала й остання година,

Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі!

Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш

Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно,

Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі:

В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!»

Мовила - й, вістря під груди, до самого серця приклавши,

Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові.

Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання:

Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє,

І спочивають останки їх - попіл - в одній домовині».

Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя

Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки.

 «Навіть сонячний бог, який править усім, яснозорий,

Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога!

Кажуть, він перший помітив якось, як розкішна Венера

Й Марс обнялись тайкома; він же перший усе помічає.

Прикро зробилось йому, і про зраду подружнього ложа

Сина Юнони він тут же звістив, ще й на місце спровадив.

Той остовпів, і з правиці ковальської виріб майстерний

Випав. Негайно тонкі ланцюжки та гачки він і сіті

З міді ковкої, такі, що й побачити їх неможливо,

Виточив. З витвором тим не могла б ні найтонша тканина,

Ні павутина легка, що під сволоком висне, зрівнятись.

Робить ще й так, щоб одним тільки дотиком міг він цю сітку

В рух привести, й хитромудро її накладає на ложе.

От і лягли собі нишком на нього дружина з коханцем,

Та ненадовго: бо лиш обнялися - небачена досі

Цупко їх сіть повила - не могли й ворухнутись обоє.

Двері слонової кості в ту хвилю Вулкан розчиняє,

Просить богів увійти, а ті двоє - у путах лежали...

Сором, та й годі! - Хоч дехто з богів тоді сам був не проти

Сорому звідать того. Насміялись безсмертні, й ще довго

Тільки про ту новину гомоніли в широкому небі.

Та Кітерея в боргу не-лишилась: того, хто таємну

Викрити пристрасть посмів,- сама покарала такою ж

Пристрастю. Що це тобі, хто родився від Гіперіона,

Врода сьогодні дає і рум’янець, і зір променистий?

Жаром ти землю довкіл обдаєш, але сам повсякденно

Сохнеш од жару того. Хоч усе тобі слід озирати,-

На Левкотою глядиш. Увесь світ занедбавши, з тієї

Діви не зводиш очей. То завчасно на східному небі

Зринеш, то в темряву західних вод поринаєш запізно,-

Днину зимову, бува, задивившись на неї, продовжиш.

Часом не видно тебе: від жаги твої очі беруться

Млою, і смертних тоді потемнілим жахаєш обличчям.

Та не тому ти стьмянів, що ближчого місяця обрис

Став на твоєму шляху: од любові погас твій рум’янець.

Вабить тебе лиш одна; позабув же ти Роду, Клімену,

Кинув з усіх найвродливішу - Матір Еейської Кірки.

Потім - ще й ту, що бажала твого, хоч зневажена, ложа,-

Клітію; саме тоді вона в серці своєму відчула

Рану важку. Забуттям не одну вповила Левкотоя,

Гожа дочка Евріноми-красуні, чия батьківщина -

Сповнений пахощів край. Лиш дозріла дочка - й свою неньку

Вродою так перейшла, як колись її ненька - всіх інших.

В ахеменійських містах її батько владу мав, Орхам.

Сьомим він був у високому роді, що вийшов від Бела.

Є пасовище в краю гесперійськім для сонячних коней,

Де їх не трави - амбросія живить; розтрачені сили

їм повертає, наснажує знов до щоденної праці.

Поки там коні баскі споживають небесну пашницю,

Поки триває ще ніч, перевтілився бог в Евріному,

Матір, і входить до спальні жаданої; там Левкотою

Бачить він: при ліхтарі в товаристві дванадцяти служок

Нитку тонку вона вправно снує говірким веретенцем.

От він, як мати, ввійшовши, цілує її, й до служанок:

 «Хочу дочці я тут дещо сказать, залишіть нас,- велить їм,-

І не перечте, бо ж я материнське на це маю право!»

Ті покорились. А бог, коли з нею віч-на-віч лишився:

 «Я - отой самий,- сказав,- хто, керуючи порами року,

Бачить усе довкруги, через кого й земля усе бачить,-

Всесвіту око. Я, вір, покохав тебе!» Тут Левкотої

Випала прядка із рук, покотилось прудке веретено.

Вроду примножував страх. Не гаючись, бог перед нею

Виступив явно тепер, у своєму звичайному блиску.

Діва, хоч як налякала її ця раптова поява,

Богові, сяйвом подолана, без нарікань піддалася.

Клітію заздрість бере, бо й сама до промінного бога

Чула надмірну любов. На суперницю зло затаївши,

Всім розплескала про гріх, перед батьком її очорнила.

Той, розлютившись, у гніві сліпому, дочку, яка руки

До ясночолого сонця простягши, благала: «Це ж бог той

Честі насильно позбавив мене!» - закопав, безсердечний,

Глибоко в землю, ще й пагорб над нею насипав піщаний.

Та, розметавши промінням той пагорб, син Гіперіона

Дав тобі змогу підняти лице з-під могили - до світла.

Не підняла ти, однак, голови, що відчула вже, німфо,

Натиск землі; непорушним було твоє тіло безкровне.

Кажуть, сумнішого в світі не бачив погонич крилатих

Коней нічого й ніде, хіба смерть Фаетона вогненну.

Все-таки пробує він, чи прониклива сила проміння

В тілі її льодянім теплоти не пробудить живої.

Та коли доля звела нанівець божественні зусилля,

Тіло її і розриту могилу зросивши нектаром,

Так завершив свої довгі жалі: «Ти сягнеш-таки неба!»

Тіло, просякле нектаром небесним, нараз розпливлося,

й запахом ніжним земля пройнялася на місці могили.

Гілка пахуча тоді, через брили пустивши коріння,

Насип вершечком пробивши тонким, протяглася до сонця.

Та відсахнувся од Клітії світла даритель, хоч тугу

Міг оправдати любов ю, а зрадництво - тугою; більше

Не повернувся, однак, розлюбив її, кинув назавжди.

Сохне по ньому вона, від палкого бажання шаліє,

Німф уникаючи, днями й ночами вона просто неба

Гола сидить на траві, розпустивши по плечах волосся.

Дев’ять днів пересидівши так без води, без поживи,

Голод і спрагу хіба що слізьми та росою гасила,

Не піднімаючись, тільки обличчя своє повертала,

Жалісним зором весь час проводжаючи бога ясного.

Кажуть, що врешті з землею зрослась і частиною тіла

В листя безкровне, бліде замінилась, а там, де обличчя,

Барва багряна лягла, до фіалки, журливої квітки,

Стала подібна. За Сонцем, однак, хоч і корінь тримає,

Все повертається: давня жага й перемінену сушить».

Тим закінчила вона, й захопила всіх оповідь дивна.

Дехто їй віри не йняв, а дехто й не сумнівався

В силі правдивих богів; не було, проте, Вакха, там, кажуть.

До Алкітої тоді, постихавши, звертаються сестри.

Та, проганяючи вправно швидкий між основою човник,

Мовить: «Змовчу про любов пастуха - про Дафніса з Іди:

Всім же відомо про те, як у камінь його обернула

Німфа, лиха на суперницю: ось як любов розпікає!

Не наміряюся вам повторяти, як проти природи

Сітон то жінкою був якийсь час, то ставав чоловіком.

Не зупинюся й на Кельмію - нині алмаз він, а був же

Другом Юпітера-хлопця колись,- ні про вас, о курети,

Діти дощу, не почну, ні про вас, Кроконе й Смілако,

Що замінились у квіти дрібні,- захоплю новиною.

Звідки славу лиху здобуло джерело Салмакіди,

й силу таку, що, торкнувшись, в’ялить і розніжує тіло,-

Слухайте. Знана-бо міць його хвилі, незнана - причина.

Сина Меркурію в дар повила Кітерея прекрасна,

й діви-наяди в печерах ідейських його згодували.

Хлопець той видавсь такий, що з обличчя однаково батька

Й матір нагадував, так що й ім’я від батьків перейняв він.

Щойно п’ятнадцять минуло йому, як батьківські гори

Та годувальницю Іду покинувши, в світ він подався.

Радо краями незнаними йшов, на незнані дивився

Ріки, й утоми не чув, озираючись пильно довкола.

От він лікійські міста й сусідню з тим краєм відвідав

Карію. Бачить там озеро, чисте настільки, що в ньому

Видно й піщинки на дні. Очерет не росте там болотний,

Ні осока з порожнистим стеблом, ні ситник гостроверхий.

Дивна прозорість води... Моріжком облямований берег;

Далі - трави довкіл поросли, що не в’януть ніколи.

Німфа в місцях тих жила. їй чужі були лови, не вміла

Й лука тримати в руці, не змагалася в бігу ніколи.

З-поміж наяд лиш її прудконога не знала Діана.

Кажуть, їй радили сестри не раз: «Візьми ж, Салмакідо,

Спис або хоч сагайдак розмальований, не полінуйся

Серед дозвілля свого й полюванням суворим зайнятись».

Списа, однак, не бере, сагайдак їй - не до вподоби,

Серед дозвілля свого забуває про лови суворі.

То джерелом охолоджує тіло гнучке, то волосся

Чеше тонким гребінцем із кіторського бука, й до хвилі,

Мовби до дзеркала, зиркає: як я, мовляв, причесалась?

То, огорнувши свій стан серпанковим ясним покривалом,

Чи на травиці м’якій, чи на листі м’якім опочине.

Часто зриває квітки. Випадково й тоді їх зривала,

Як подорожнього вгледіла; тут же його і запрагла.

Та, вгамувавши порив, привела до порядку свій одяг,

Причепурилась, хоча була й так прехороша собою.

Й тільки тоді вона, кроком легким підійшовши до нього,

Так почала: «Справедливо тебе я назвала б, юначе,

Богом, і то Купідоном самим; а якщо ти із смертних,

Значить, щасливі стократно батьки, що тебе породили,

Щасний твій брат, пощастило й сестрі, якщо є вона в тебе,

Й няні, котра згодувала тебе; та одній, безумовно,

Поталанило найбільш - нареченій твоїй, якщо тільки

Маєш таку, що весільних достойна була б смолоскипів!

Є така в тебе - то хоч крадькома я тобі подарую

Ласку свою, а нема - поєднаймось на шлюбному ложі!»

Тим закінчила вона, й зарум’янивсь юнак соромливо,

Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум’янець.

Яблуко так червоніє на гілці, осяяній сонцем,

Так і слонова кість, коли в пурпур її омочити,

Й місяць, коли при затемненні міддю видзвонюють марно.

Німфа - цілунків жде: «Хоч як брат поцілуй мене,» - каже.

Й руки уже простягла до його білосніжної шиї.

 «Годі! -він їй,- а ні, то тебе й цю місцевість покину!»

 «Що ти! - злякалась вона,- ці місця я тобі відступаю,

Гостю!» І йде собі геть, але тільки вдає, що відходить.

Ще озирнулася декілька раз і, в чагар увійшовши,

Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець,

Певний, що серед незайманих трав одинцем походжає,

Врешті ногою знічев’я торкнувся грайливої хвилі;

Далі занурив стопу - й течія невимовно ласкава

Втомлене тіло нараз переповнила млостю п’янкою.

Тут він свій одяг легкий із юнацького тіла знімає...

Наче вогонь Салмакіду пройняв, як побачила вперше

Голу красу юнака - запалали їй очі жагою.

Так, бува, сонце сяйне, коли дзеркала рівна поверхня

Серед безхмарного дня його круг відіб’є найчистіший.

Годі вже стриматись їй, наперед сона втіху смакує,

Ласки жадає його і до нього, шаліючи, рветься.

Він же руками плеснув і в прозорість рухливу з розгону

Кинувсь, і вправно пливе, викидаючи руки по черзі,

Й видно його у воді - як, буває, під скло щонайтонше

Постать слонової кості кладуть або сніжну лілею.

 «Мій він тепер! Таки я взяла верх!» - торжествує наяда.

Одяг відкинувши, хутко за хлопцем у воду пірнає.

Той опирається їй, а вона силоміць то цілує,

То обнімає його, то грудей проти волі торкнеться -

З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього.

Врешті довкола плавця, щоб не вислизнув,, .щоб не пручався,

Так обвилась, мов змія, що її аж до хмар піднімає

Владар пернатих, орел: йому шию змія охопила

Й ноги, а довгим хвостом намоталась на крила простерті.

Так наполегливо плющ на високому стовбурі в’ється,

Так восьминіг на морській глибині випускає раптово

Всі свої щупальця й наче тенетами стискує жертву.

Правнук Атланта тим часом стоїть на своєму й наяду

Втіх позбавляє близьких; а вона, просто впившись у нього

Тілом усім: «Хоч-не-хоч,- йому шепче,- моїм таки будеш,

Не сподівайся втекти! Повеліть же, боги, щоб однині

Я при ньому була, а він - при мені був навіки!»

Вчули цю просьбу боги: непомітно змішавшись, обоє

В тілі з єднались однім, одне вже було в них обличчя.

Так і дві гілки, якщо їх корою впов’єш однією,

Живляться разом, ростуть, поки тілом єдиним не стануть.

Тож, коли тісно ті двоє сплелись, то були вже не двоє:

З виду хіба що подвійні вони, бо вже годі сказати,

Хлопець чи дівчина це: і так, і не так одночасно.

Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши

У мерехтливій воді, куди входив мужчиною щойно,

Руки до неба підняв, і вже не хлопчачим благає

Голосом Гермафродит: «О ви, моя ненько, мій батьку,

Сина свого, що й ім’я перейняв у вас, просьбу сповніте:

Той, хто в потік той пірне, півмужчиною з нього хай вийде.

Ледве торкнувшись хвиль, нехай тілом одразу розм’якне!»

Жаль стало сина батькам; і сповняють, що він, двоєдиний,

Просить їх: води пливкі чарівним занечищують зіллям».

Стихла й вона. Проте Мі ні я донька ще й далі до праці

Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться.

Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька

Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали,

Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном.

Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти

Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг.

Ось уже де-не-де й грона звисають; де нитка снувалась -

В’ється вусата лоза, крізь основу брость проростає.

Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском.

День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:

Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,-

Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство.

Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні

Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши.

Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання.

Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку,

Тиснуться всі по кутках - від очей, від огнів якнайдалі.

Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває

Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки.

Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї

Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір’ям,

Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих.

Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний

Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють.

Вабить їх крівля, не ліс, і літають, цураючись сонця,

Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають.

Лиш після того по Фівах усіх божеством повселюдно

Визнаний Вакх.

Переклад Андрія Содомори

ч
и
с
л
о

82

2015