Ομηρικοί Ύμνοι
Гомер Гімн до Діоніса
Εἲς Διόνυσον
«ἀμφὶ Διώνυσον,
Σεμέλης ἐρικυδέος υἱόν»
ἀμφὶ
Διώνυσον,
Σεμέλης ἐρικυδέος
υἱόν,
μνήσομαι,
ὡς ἐφάνη παρὰ θῖν᾽
ἁλὸς ἀτρυγέτοιο
ἀκτῇ ἔπι
προβλῆτι
νεηνίῃ ἀνδρὶ ἐοικώς,
πρωθήβῃ:
καλαὶ δὲ
περισσείοντο ἔθειραι,
κυάνεαι,
φᾶρος δὲ περὶ
στιβαροῖς ἔχεν
ὤμοις
πορφύρεον:
τάχα δ᾽ ἄνδρες ἐυσσέλμου
ἀπὸ νηὸς
ληισταὶ
προγένοντο θοῶς
ἐπὶ οἴνοπα
πόντον,
Τυρσηνοί:
τοὺς δ᾽ ἦγε κακὸς
μόρος: οἳ δὲ ἰδόντες
νεῦσαν ἐς
ἀλλήλους, τάχα
δ᾽ ἔκθορον. αἶψα
δ᾽ λόντες
εἷσαν ἐπὶ
σφετέρης νηὸς
κεχαρημένοι ἦτορ.
υἱὸν
γάρ μιν ἔφαντο
διοτρεφέων
βασιλήων
εἶναι καὶ
δεσμοῖς ἔθελον
δεῖν ἀργαλέοισι.
τὸν δ᾽ οὐκ
ἴσχανε δεσμά,
λύγοι δ᾽ ἀπὸ
τηλόσε πῖπτον
χειρῶν ἠδὲ
ποδῶν: ὃ δὲ
μειδιάων ἐκάθητο
ὄμμασι
κυανέοισι:
κυβερνήτης δὲ
νοήσας
αὐτίκα οἷς
ἑτάροισιν ἐκέκλετο
φώνησέν τε:
δαιμόνιοι,
τίνα τόνδε θεὸν
δεσμεύεθ᾽ ἑλόντες,
καρτερόν;
οὐδὲ φέρειν
δύναταί μιν νηῦς
εὐεργής.
ἢ γὰρ Ζεὺς
ὅδε γ᾽ ἐστὶν ἢ ἀργυρότοξος
Ἀπόλλων
ἠὲ
Ποσειδάων: ἐπεὶ
οὐ θνητοῖσι
βροτοῖσιν
εἴκελος,
ἀλλὰ θεοῖς, οἳ Ὀλύμπια
δώματ᾽ ἔχουσιν.
ἀλλ᾽ ἄγετ᾽,
αὐτὸν ἀφῶμεν ἐπ᾽
ἠπείροιο
μελαίνης
αὐτίκα:
μηδ᾽ ἐπὶ χεῖρας
ἰάλλετε, μή τι
χολωθεὶς
ὄρσῃ ἔπ᾽
ἀργαλέους τ᾽ ἀνέμους
καὶ λαίλαπα
πολλήν.
Ὣς φάτο:
τὸν δ᾽ ἀρχὸς
στυγερῷ ἠνίπαπε
μύθῳ:
δαιμόνι᾽,
οὖρον ὅρα, ἅμα δ᾽
ἱστίον ἕλκεο
νηὸς
σύμπανθ᾽
ὅπλα λαβών: ὅδε
δ᾽ αὖτ᾽ ἄνδρεσσι
μελήσει.
ἔλπομαι,
ἢ Αἴγυπτον ἀφίξεται
ἢ ὅ γε Κύπρον
ἢ ἐς Ὑπερβορέους
ἢ ἑκαστέρω: ἐς δὲ
τελευτὴν
ἔκ ποτ᾽ ἐρεῖ
αὐτοῦ τε
φίλους καὶ
κτήματα πάντα
οὕς τε
κασιγνήτους, ἐπεὶ
ἡμῖν ἔμβαλε
δαίμων.
ὣς εἰπὼν
ἱστόν τε καὶ ἱστίον
ἕλκετο νηός.
ἔμπνευσεν
δ᾽ ἄνεμος
μέσον ἱστίον: ἀμφὶ
δ᾽ ἄρ᾽ ὅπλα
καττάνυσαν:
τάχα δέ σφιν ἐφαίνετο
θαυματὰ ἔργα.
οἶνος μὲν
πρώτιστα θοὴν ἀνὰ
νῆα μέλαιναν
ἡδύποτος
κελάρυζ᾽ εὐώδης,
ὤρνυτο δ᾽ ὀδμὴ
ἀμβροσίη:
ναύτας δὲ
τάφος λάβε
πάντας ἰδόντας.
αὐτίκα δ᾽
ἀκρότατον παρὰ
ἱστίον ἐξετανύσθη
ἄμπελος ἔνθα
καὶ ἔνθα,
κατεκρημνῶντο
δὲ πολλοὶ
βότρυες: ἀμφ᾽
ἱστὸν δὲ μέλας
εἱλίσσετο
κισσός,
ἄνθεσι
τηλεθάων,
χαρίεις δ᾽ ἐπὶ
καρπὸς ὀρώρει:
πάντες δὲ
σκαλμοὶ
στεφάνους ἔχον:
οἳ δὲ ἰδόντες,
νῆ᾽ ἤδη
τότ᾽ ἔπειτα
κυβερνήτην ἐκέλευον
γῇ
πελάαν: ὃ δ᾽ ἄρα
σφι λέων γένετ᾽
ἔνδοθι νηὸς
δεινὸς ἐπ᾽
ἀκροτάτης,
μέγα δ᾽ ἔβραχεν,
ἐν δ᾽ ἄρα μέσσῃ
ἄρκτον ἐποίησεν
λασιαύχενα,
σήματα φαίνων:
ἂν δ᾽ ἔστη
μεμαυῖα: λέων δ᾽
ἐπὶ σέλματος ἄκρου
δεινὸν ὑπόδρα
ἰδών: οἳ δ᾽ ἐς
πρύμνην ἐφόβηθεν,
ἀμφὶ
κυβερνήτην δὲ
σαόφρονα θυμὸν
ἔχοντα
ἔσταν ἄρ᾽
ἐκπληγέντες: ὃ
δ᾽ ἐξαπίνης ἐπορούσας
ἀρχὸν ἕλ᾽,
οἳ δὲ θύραζε
κακὸν μόρον ἐξαλύοντες
πάντες ὁμῶς
πήδησαν, ἐπεὶ ἴδον,
εἰς ἅλα δῖαν,
δελφῖνες
δ᾽ ἐγένοντο:
κυβερνήτην δ᾽ ἐλεήσας
ἔσχεθε
καί μιν ἔθηκε
πανόλβιον εἶπέ
τε μῦθον:
θάρσει, δῖε
κάτωρ, τῷ ἐμῷ
κεχαρισμένε
θυμῷ:
εἰμὶ δ᾽ ἐγὼ
Διόνυσος ἐρίβρομος,
ὃν τέκε μήτηρ
Καδμηὶς
Σεμέλη Διὸς ἐν
φιλότητι μιγεῖσα.
χαῖρε,
τέκος Σεμέλης
εὐώπιδος: οὐδέ
πη ἔστι
σεῖό γε ληθόμενον
γλυκερὴν κοσμῆσαι
ἀοιδήν.
Ще й Діоніса спімну
Ще й Діоніса спімну, многославного сина Семели,
Як появився
він на узбережжі безплодного моря
На невисокому
розі в юнацькій подобі [цвітучій]
Літ
молодих. Довкола [голови] нависали прегарні
Чорнії кучері; плащ
пурпуровий на плечі широкі
Мав він
накинений.
Враз
корабель многовеслий явився
Серед
розбурханих [хвиль] винобарвного моря, а в ньому
Морські розбійники,
всі тірсеняни; плили вони скоро,
Гнала ж їх
доля лиха. Як [на березі парубка] вздріли,
Один
другому кивнув, і з судна в один дух поскакали,
Швидко
зловили його і, на свій корабель посадивши,
Раді душею
були. Здався він королівським їм сином,
Божим
нащадком [якимсь] і тяжкими оковами хтіли
[Тут же]
зв’язати його. Та не сила була їм зв’язати,
Бо
відпадали від рук і від ніг кандали ті далеко,
Сам же, всміхаючися, він сидів [супокійно] й очима
Чорними
[міряв їх, знай]. Се стерник [корабля] як побачив,
Зараз до
товаришів загукав і сказав отсе слово:
«О
нещасливі, мабуть, ізловили ви бога якогось
Сильного й
в’яжете. Вже й корабель його знести не може.
Хтозна, се,
може, Зевес або теж срібнолукий
Аполон,
А може, Посейдон, бо не до нас, смертельних, подібний,
А до
[безсмертних] богів, що в Олімпі доми свої мають,
Але велю: полишім його зараз на березі чорнім,
І то
негайно! І рук не вкладайте на нього, а то він
В своїм
гніві наведе на нас вітер і лютую бурю».
Так мовив
се, та його ватажок [розбійницький] словами
Острими вилаяв: «Ти, нещасливче, пильнуй лише вітру
Та
корабельне вітрило напни, пусти в рух усі весла!
Сього ж
мужі допильнують. Сподіюся, що до Єгипту
[З ним] запливем, чи до Кіпру, або до Гіпербореїв,
Чи куди
інде, а він оповість нам нарешті про своїх
Другів,
маєтки свої нам покаже й братів своїх, [все те
Заберемо й
продамо], коли нам пощасливить фортуна».
Так кажучи,
напинав [сам] мале та велике вітрило;
Вітер
вітрило надув, заплескали у такт в воді весла.
Та почали
тут нараз їм чудесні знаки появляться.
Перед
усього вино по судна забрудненій палубі
Красне
плисти почало й запахуще, а божеський запах
З нього
пішов, і проняв жах усіх моряків при тім виді.
Зараз по
тім на версі мачти виріс та
заколисався
Корч
винограду буйний, і звисали додолу премногі
Грозди, а чорний повій став звиваться по мачті від долу,
Цвіти
пускаючи й [тут же] приносячи гарнії плоди.
На всіх
чопах, де були весла вправлені, виросли вінці.
Бачачи теє, усі в кораблі стернику загукали,
Щоб
допливав до землі, та той тут же на свойому місці
Львом став
страшним і міцним і почав престрашенно ричати.
На середині
судна тут медвідь появився косматий
З шалу
ознаками й став, ревучи; на стерничому місці
Лев стояв,
люто униз глядячи. [Всі розбійники] зараз
Збіглися взад корабля й ватажка свойого
обступили,
Мов
остовпіли, й на ум його мали надію єдину.
Раптом,
зіскочивши, лев ватажка вхопив [у свої лапи],
Ті ж, аби
смерті уйти прегіркої, тельмом
усі в море
Скочили, де
хто попав, і дельфінами всі поставали.
Над
стерником же мав бог милосердя, його удержав він,
ІЦастя йому дарував і такеє сказав йому слово:
«Віри не
трать, бравий мужу, бо милий ти мойому серцю.
Я Діоніс голосний, а була моя мати Семела,
Кадма дочка, що Зевес удостоїв своєї любові».
Радуйся,
сину Семели з очима прекрасними! Годі
Не нагадати
тебе, коли хто спів складає солодкий.
Писано д(ня) 9 марта 1915
Переклад
Івана Франка
|
