Publius Ovidius Naso
Публій Овідій Назон

…forte petens Delum Chiae telluris ad oras

adplicor et dextris adducor litora remis

doque levis saltus udaeque inmittor harenae:

nox ibi consumpta est; aurora rubescere primo

coeperat: exsurgo laticesque inferre recentis

admoneo monstroque viam, quae ducat ad undas;

ipse quid aura mihi tumulo promittat ab alto

prospicio comitesque voco repetoque carinam.

«adsumus en» inquit sociorum primus Opheltes,

utque putat, praedam deserto nactus in agro,

virginea puerum ducit per litora forma.

ille mero somnoque gravis titubare videtur

vixque sequi; specto cultum faciemque gradumque:

nil ibi, quod credi posset mortale, videbam.

et sensi et dixi sociis: «quod numen in isto

corpore sit, dubito; sed corpore numen in isto est!

quisquis es, o faveas nostrisque laboribus adsis;

his quoque des veniam!» «pro nobis mitte precari!»

Dictys ait, quo non alius conscendere summas

ocior antemnas prensoque rudente relabi.

hoc Libys, hoc flavus, prorae tutela, Melanthus,

hoc probat Alcimedon et, qui requiemque modumque

voce dabat remis, animorum hortator, Epopeus,

hoc omnes alii: praedae tam caeca cupido est.

«non tamen hanc sacro violari pondere pinum

perpetiar» dixi: «pars hic mihi maxima iuris»

inque aditu obsisto: furit audacissimus omni

de numero Lycabas, qui Tusca pulsus ab urbe

exilium dira poenam pro caede luebat;

is mihi, dum resto, iuvenali guttura pugno

rupit et excussum misisset in aequora, si non

haesissem, quamvis amens, in fune retentus.

inpia turba probat factum; tum denique Bacchus

(Bacchus enim fuerat), veluti clamore solutus

sit sopor aque mero redeant in pectora sensus,

«quid facitis? quis clamor?» ait «qua, dicite, nautae,

huc ope perveni? quo me deferre paratis?»

«pone metum» Proreus, «et quos contingere portus

ede velis!» dixit; «terra sistere petita.»

«Naxon» ait Liber «cursus advertite vestros!

illa mihi domus est, vobis erit hospita tellus.»

per mare fallaces perque omnia numina iurant

sic fore meque iubent pictae dare vela carinae.

dextera Naxos erat: dextra mihi lintea danti

«quid facis, o demens? quis te furor,» inquit «Acoete,»

pro se quisque, «tenet? laevam pete!» maxima nutu

pars mihi significat, pars quid velit ore susurro.

obstipui «capiat» que «aliquis moderamina!» dixi

meque ministerio scelerisque artisque removi.

increpor a cunctis, totumque inmurmurat agmen;

e quibus Aethalion «te scilicet omnis in uno

nostra salus posita est!» ait et subit ipse meumque

explet opus Naxoque petit diversa relicta.

tum deus inludens, tamquam modo denique fraudem

senserit, e puppi pontum prospectat adunca

et flenti similis «non haec mihi litora, nautae,

promisistis» ait, «non haec mihi terra rogata est!

quo merui poenam facto? quae gloria vestra est,

si puerum iuvenes, si multi fallitis unum?»

iamdudum flebam: lacrimas manus inpia nostras

ridet et inpellit properantibus aequora remis.

per tibi nunc ipsum (nec enim praesentior illo

est deus) adiuro, tam me tibi vera referre

quam veri maiora fide: stetit aequore puppis

haud aliter, quam si siccam navale teneret.

illi admirantes remorum in verbere perstant

velaque deducunt geminaque ope currere temptant:

inpediunt hederae remos nexuque recurvo

serpunt et gravidis distinguunt vela corymbis.

ipse racemiferis frontem circumdatus uvis

pampineis agitat velatam frondibus hastam;

quem circa tigres simulacraque inania lyncum

pictarumque iacent fera corpora pantherarum.

exsiluere viri, sive hoc insania fecit

sive timor, primusque Medon nigrescere toto

corpore et expresso spinae curvamine flecti

incipit. huic Lycabas «in quae miracula» dixit

«verteris?» et lati rictus et panda loquenti

naris erat, squamamque cutis durata trahebat.

at Libys obstantis dum vult obvertere remos,

in spatium resilire manus breve vidit et illas

iam non esse manus, iam pinnas posse vocari.

alter ad intortos cupiens dare bracchia funes

bracchia non habuit truncoque repandus in undas

corpore desiluit: falcata novissima cauda est,

qualia dividuae sinuantur cornua lunae.

undique dant saltus multaque adspergine rorant

emerguntque iterum redeuntque sub aequora rursus

inque chori ludunt speciem lascivaque iactant

corpora et acceptum patulis mare naribus efflant.

de modo viginti (tot enim ratis illa ferebat)

restabam solus: pavidum gelidumque trementi

corpore vixque meum firmat deus «excute» dicens

«corde metum Diamque tene!» delatus in illam

accessi sacris Baccheaque sacra frequento.»

     «Praebuimus longis» Pentheus «ambagibus aures,»

inquit «ut ira mora vires absumere posset.

praecipitem, famuli, rapite hunc cruciataque diris

corpora tormentis Stygiae demittite nocti!»

protinus abstractus solidis Tyrrhenus Acoetes

clauditur in tectis; et dum crudelia iussae

instrumenta necis ferrumque ignesque parantur,

sponte sua patuisse fores lapsasque lacertis

sponte sua fama est nullo solvente catenas.

     Perstat Echionides, nec iam iubet ire, sed ipse

vadit, ubi electus facienda ad sacra Cithaeron

cantibus et clara bacchantum voce sonabat.

ut fremit acer equus, cum bellicus aere canoro

signa dedit tubicen pugnaeque adsumit amorem,

Penthea sic ictus longis ululatibus aether

movit, et audito clamore recanduit ira.

     Monte fere medio est, cingentibus ultima silvis,

purus ab arboribus, spectabilis undique, campus:

hic oculis illum cernentem sacra profanis

prima videt, prima est insano concita cursu,

prima suum misso violavit Penthea thyrso

mater et «o geminae» clamavit «adeste sorores!

ille aper, in nostris errat qui maximus agris,

ille mihi feriendus aper.» ruit omnis in unum

turba furens; cunctae coeunt trepidumque sequuntur,

iam trepidum, iam verba minus violenta loquentem,

iam se damnantem, iam se peccasse fatentem.

saucius ille tamen «fer opem, matertera» dixit

«Autonoe! moveant animos Actaeonis umbrae!»

illa, quis Actaeon, nescit dextramque precanti

abstulit, Inoo lacerata est altera raptu.

non habet infelix quae matri bracchia tendat,

trunca sed ostendens dereptis vulnera membris

«adspice, mater!» ait. visis ululavit Agaue

collaque iactavit movitque per aera crinem

avulsumque caput digitis conplexa cruentis

clamat: «io comites, opus hoc victoria nostra est!»

non citius frondes autumni frigore tactas

iamque male haerentes alta rapit arbore ventus,

quam sunt membra viri manibus direpta nefandis.

talibus exemplis monitae nova sacra frequentant

turaque dant sanctasque colunt Ismenides aras.

Плив я на Делос якось. На весло налягаючи справа,

До побережжя Хіоського я підпливав. Ось і берег...

Легко стрибаю з судна - в пісок вогкуватий ногами.

Там ми й ніч провели. Непомітно рум’янцем Зірниці

Небо взялося. Прокинувшись, друзям велю по джерельну

Воду піти й на тропу, що веде до струмка, їх виводжу.

Сам вибігаю на горб, обмірковую, чим нас потішить

Вітер, і, друзів гукаючи, знов до судна повертаюсь.

 «Ось ми!» - першим озвався Офельт, посміхаючись гордо:

З того безлюддя, мовляв, не з пустими вертаюсь руками.

Хлопця він берегом вів, що скидався на миле дівчатко.

Бачу, хлоп’я ледь бреде: чи то сон йому йти заважає,

Чи то вино; на лице його глянув, на одяг, на рухи -

Й тут же подумав собі: не людська це, не смертна дитина.

От і кажу я супутникам: «Хто з богів, ще не знаю,

В хлопця того замінивсь, та що бог він - у цьому я певний!

Хто б ти, одначе, не був,- не гнівися, сприяй нам у всьому!

Вибач і друзям моїм!» - «За нас ти дарма не молися!» -

Діктід мене перебив, що найшвидше з усіх на вершечок

Щогли вилізти міг чи вниз по шнурку зісковзнути.

 «Справді!» - підтакнули й інші: .русявий Мелант, гострозорий

Сторож на носі судна, і Лібій з Алкімедоном,

І Епопей, що накази дає веслярам і в дорозі

їх бадьорить,- геть усіх одурманив до здобичі потяг.

 «Не потерплю,- я гукнув,- щоб у нас на судні коли-небудь

Був полонеником бог! Моє вирішальне тут слово!»

З тим загороджую шлях їм собою. З усіх найлютіший

Гнівом кипить Лікабант: вигнанець із туського міста,

На чужині він за вбивство страшне відбував тоді кару.

Й поки стою, він мене кулаком (а бив молодецьки)

В горло вразив, і з судна вже на дно мав мене зіштовхнути,

Та серед линв корабельних повис я, хоча й непритомний.

Схвально гуде нечестивців юрба. Тоді Вакх (а це справді

Вакх був) неначе від окриків сон його, врешті, покинув,

Чи одшуміло вино, й до грудей відчуття повернулось,-

 «Що це за галас? Що робите? Як, поясніть, мореплавці,

Тут опинивсь я? Куди завезти мене маєте намір?»

 «Ти не хвилюйсь,- йому каже Прорей,- назви тільки гавань,

Де б ти зійти захотів, і прибудеш на землю жадану».

 «В Наксос,- їм Лібер на те,- судна свого біг завертайте!

Там - оселя моя; вона й вас повітає гостинно».

 «Згода!» - брехливі богами всіма присягаються й морем

І над оздобним судном мені парус велять піднімати.

Наксос праворуч лежав. Повертаю й вітрило праворуч.

Тут мені гнівно Офельт: «Чи ти глузду рішився? Що робиш?»

Бачу, зам’ялись усі. А тоді почали: хто кивати,

Дехто й на вухо шепнув,- завертай, мов, негайно ліворуч!

Я остовпів. «Якщо так, хай судном,- відмовляю,- керує

Інший». І так од стерна відсахнувся й від темного діла.

Лаять мене почали всім судном, загули вколо мене...

Втрутивсь . тут Еталіон: «Виходить,- всміхнувся злобливо,-

Ти лиш один нашим щастям рядиш!» І ось, замість мене

Взявши кермо, в протилежний від Наксоса бік завертає.

Ну, а хлопчак, наче б тільки тепер запримітивши підступ,

Став на загнутому носі судна, озирнув усе море

Й, ніби втираючи сльози: «Не в той ви мене, мореплавці,

Край обіцяли везти, не про те я просив побережжя.

Чим я на кривду у вас заслужив? Чи така вже велика

Слава -стільком юнакам одного підманути хлопчину?»

Я не приховував сліз, та що тим безбожникам сльози?

Тільки сміялися з них, налягаючи дружно на весла.

Ним присягаюсь я нині тобі (бо хто йому рівний

Серед богів?), що, наскільки ця річ неймовірною здасться,

Віри настільки ж вона буде гідна: судно серед моря

Враз зупинилося так, ніби врізалось носом у берег.

Ті, зчудувавшись, розмашисто веслами б’ють, напинають

Всі паруси - на підмогу веслу залучають ще й вітер.

Плющ їм, однак, на заваді стає: вколо весел обвившись,

Пнеться вгору, цупкий, розбуявши, повис на вітрилі.

Ось і сам бог, увінчавши чоло золотим виногроном,

Тирсом трясе, що в зелену лозу виноградну вповитий.

Тигри блукають довкіл; то тут, то там полохлива

Рись, наче привид, майне, розляглися плямисті пантери.

Тут якось дивно, чи то з переляку, чи то з божевілля,

Всі застрибали; з них перший Медон став тілом чорніти

Й вигнувся, наче дуга, шорсткуватою вкрившись лускою.

 «Ну й чудасія! - йому Лікабант - Що за вигляд у тебе!»

Та на півслові запнувсь: уста його пащею стали,

Ніздрі обвисли; лускою взялася, затверднувши, шкіра.

Лібій на весла хотів налягти, але бачить, що в нього

Руки раптово неначе коротшають, далі й руками

Вже не здаються вони - поплавками назвати їх можна.

Інший за шнур, оповитий плющем, норовив ухопитись,

Та не було в нього рук, тільки, вигнувши тулуб кумедно,

Гепнувсь у воду плиском, і тут серповидним одразу

Хвилю хвостом, що на роги півмісяця схожий, став бити.

Бачу, й інші стрибать почали; спливає вода з них,

То виринають вони, то знов у глибини пірнають,

Наче танок завели: вигинаються в хвилі грайливо

Тілом усім і випорскують воду крізь ніздрі широкі.

Тож із усіх двадцяти (на судні саме двадцять було нас)

Я залишився один. Сам себе з переляку не тямлю,

В поті холодному весь, але тут мене бог заспокоїв:

 «Ти не лякайсь, і на Дію пливи». Я доплив туди, й тут же

Вакхові шану віддав і до таїнств його залучився».

 «Довго ти гаяв нас,- каже Пентей,- балачками пустими,

Думав, що стихне мій гнів, поки нам теревені розводиш?

Гей же! На муки його! Не жалійте вогню та заліза,

Поки живий, а тоді - пожбурніть його в пітьму Стігійську!»

Вмить у в’язниці глухій опинивсь Акет тірренієць

В путах міцних. І вже кат готував за наказом Пентея

Все, що потрібне для мук,- і залізо, й вогонь,- та зненацька

Двері самі по собі перед ним розчинилися навстіж,

Кажуть, що й пута самі по собі з його рук поспадали.

Вперся ще більше Пентей: замість іншим накази давати,

На крутосхили, посвячені Вакхові, сам поспішає,

На Кіферон, де вакханок лункі чути заклики-співи.

Як стрепенеться загонистий кінь, коли мідноголоса

Раптом сурма заячить, як до бою жага його пройме,

Так і Пентея жінок голоси й завивання нестямне

Збуджують: чуючи їх, він ще більшою люттю скипає.

Здалеку видна галявина є посеред Кіферону,

Темним вона звідусіль, мов кільцем, опоясана лісом.

Там, поки таїнство невтаємниченим оком він бачить,

Першою вздріла його, й, ошаліло підбігши до нього,

Першою кинула тирс і вразила в груди Пентея

Мати. «Сюди! -зазиває,- сюди, мої сестри обидві!

Гляньте-но, що за кабан походжає по нашому полю!

Я кабана того вб’ю!» Налітають у дикій нестямі

Всі вони - на одного. Завиваючи, мчать за тремтливим,-

Вже-бо він справді тремтить, вже забув свою мову зухвалу,

Сам проклинає себе, у провині своїй зізнається.

 «Згляньсь, Автоноє,- поранений зойкнув,- о сестро моєї

Матері! Зглянься хоч ти! Пригадай собі тінь Актеона!»

Про Актеона ж ця ніби й не чула, й простягнену руку

Вирвала. Іно, підбігши, Пентею викручує й другу.

Рук, щоб до матері міг простягти, вже не має сердега,

Тож покаліченим тулубом тягнеться: «Глянь, моя мати,

Глянь же!» - благає. Агава ж, поглянувши, тільки завила,

Наче здригнулась уся, й, розпустивши з вітром волосся,

Синові голову миттю зриває, і пальцями в неї

Вп’явшись: «Іо! - кричить.- Таки вклали ми, подруги, звіра!»

Навіть морозом побитих листків, що ось-ось облетіти

Мають самі, з верховіть не зірве так раптово негода,

Як розірвали Пентеєве тіло безжалісні руки.

Після таких от повчальних подій узялись Ісменіди

Вакхові ладан палить, до нових залучившись обрядів.

Переклад Андрія Содомори

ч
и
с
л
о

82

2015