|
Михайло ПавлівВовки та вівці - що стоїть за побоюваннями про розкол України
Про соціальні практики, а також про потестарні
і феодальні моделі в сучасній Україні. Що таке соціальні практики? Це вид практик, в ході яких конкретно-історичний суб᾿єкт,
використовуючи суспільні інститути, організації та установи, впливаючи на систему
суспільних відносин, змінює суспільство і розвивається сам. Вони визначають місце великих груп людей в суспільстві, їхні
інтереси, характер взаємодії з иншими соціальними групами.
Тому розвиток суспільства – це завжди зміна тієї системи відносин, в яку включені
люди, і яка, будучи створена їх власною діяльністю, виступає разом з тим регулятором
цієї діяльності. Це довідкова інформація. Так би мовити, понятійний апарат. Ще раз хотів би повернутися до теми про яку вже писав кілька
разів останнім часом, та й раніше доводилося. Про різницю суспільних моделей в різних регіонах України,
а також про загальні місця, схожих практиках. Чому я так наполегливо пишу про це? Я зовсім не горю бажанням підлити масла в вогонь протиріч.
Навпаки, прагну зробити різні регіони країни більш зрозумілими один одному. Вся логіка того, що відбувається говорить на користь того,
що розколу України не дозволять ні еліти, ні зовнішні гравці, а значить, нам доведеться
шукати шляхи і формати взаємодії. Є одна базова омана, ключова в індукуванні культурно-політичного
конфлікту в країні. Це помилка стосовно того, що західно-український
культуртрегерський проект може бути успішним, і питання лише в тому, скільки часу
потрібно на його реалізацію. Проблема описаного вище припущення полягає в тому, що базовим
критерієм в оцінці успішності визнаний критерій ототожнення індивідуумом себе з
українською державою, і залученням його в коло українізованих мас культури за допомогою
освітньої системи. Це все так, ці цілі можуть, і, швидше за все будуть досягнуті
проектом України, рано чи пізно. Однак, носіями українського культуртрегерського проекту упускається
з уваги той факт, що зовсім не ці маркери лежать в основі культурно-політичного
конфлікту в країні. Суть в тому, що вони артикулюються, вони «на знаменах», вони
зручні, і здатні швидко мобілізувати маси. Але, вони лише «обгортка», набагато глибших протиріч, які
і є справжніми рушіями української культурно-політичної тектоніки. Так що ж це за глибинні суперечності? А ось тут, якраз мова йде про соціальні практики. Я багато писав про відмінності між урбанізованим Південним
Сходом і аграрним Заходом. Це, безумовно так. Це, безумовно, одна зі сторін великої української
культурної тектоніки. Важливо инше – ця приналежність
до різних соціокультурних таксоном визначає різницю в соціальних практиках, і як
наслідок фундаментальні відмінності в ціннісних перевагах, громадських пріоритетах,
публічних формах соціальної активності. Безумовно і те, що, загалом, сучасна глобальна культура більш
урбаністична. Більше того, глобальна економіка орієнтована на місто. Але це не означає,
що міська культура повсюдно уніфікована, навпаки, вона в різних регіонах зберігає
основні риси культурно-соціального середовища до якого належить. І ось тут ми підходимо до головного. До соціальних практик, і до винесеної в заголовок тези про
наявність потестарних і феодальних моделей в сучасних
соціальних практиках в Україні. Заздалегідь прошу вибачення у методологів, істориків і політантропологів. Звичайно ж мова не про формаційний підхід, а лише про наявність
елементів цих систем, уплетених в тканину сучасних майнових і соціокультурних практик. Важливо й те, що в сучасному світі саме міська культура регіону
визначає його соціокультурне обличчя, і політичну інституціоналізацію. У випадку з Україною ми можемо говорити про те, що в країні
наявні два, а то і три типи міської культури. Саме тут розташований «гордіїв вузол» культурно-політичних
суперечностей, які визначають перманентно кризовий стан «високої» української політики. Уважно вивчаючи характер міської культури різних регіонів
ми знаходимо першопричини тих чи инших соціальних процесів,
які будучи виражені через політичну практику, індукують системний конфлікт. Як не парадоксально, але міська культура є дзеркалом міської
округи, тобто, вбирає, спотворює і каталізує, всі риси
не урбанізованого простору регіону. При цьому в будь-якому міському середовищі є ядро, яке визначає
серцевину «міського» міту регіону, а отже і політичного
міту регіону. Це ядро є сховищем культурної спадщини, транслятором набору
практик які, будучи адаптованими до соціокультурного середовища регіону, формують
культурний ландшафт як такий. У чому ж ключові відмінності цих матриць на Південному Сході
і на Заході? У тому, як і коли вони формувалися. І в тих процесах в міській
окрузі, дзеркалом яких є міська культура як така. Матриця міської культури Південного Сходу формувалася як міська
культура Новоросії, півдня Росії, в рамках загального
розвитку міської культури в Російській імперії. Це ядро міцно постраждало в ході революційних подій початку
століття, багато в чому дезінтегроване в ході перших десятиліть
совєтської влади, проте зберегло себе, за рахунок того
міського населення яке багато в чому збереглося з початку століття. Ввібравши в
себе совєтських висуванців, партноменклатуру, і трудову
інтелігенцію, сформовану першими п᾿ятирічками індустріалізації, ця матриця
стала основою уже совєтської міської культури Південного
Сходу. Тепер про міську культуру Західної України.Тут
я повинен зробити невеликий відступ, і уточнити, що в цьому випадку я пишу все ж
про міську культуру Галичини, тому, що саме галицький політичний міт визначає політичне обличчя Західної України як такої. Міська
культура закарпатського і буковинського анклавів дуже специфічна і не має визначального
впливу на українську культурно-політичну тектоніку, а міська культура Волині, можна
сказати, ідентична міській культурі правобережної України, і не несе в собі оригінальних
рис які могли б настільки ж серйозно, як і риси галицької міської культури впливати
на український політичний ландшафт. Так от, можна стверджувати, що міська культура Галичини –
це новобуд. Трагічні події 1939-45 років розірвали ланцюг
спадкоємності сучасної галицької міської культури з тією, що існувала в Галичині
до 1939 року. Не можна заперечувати, що міста Галичини зберегли помітну
частину населення з часу «до», але визначальним є факт соціального розшарування
в галицькій міській культурі до 1939 року, яке носило всі риси етнічного. Тобто,
соціальні групи були сформовані різними етнічними групами, і в силу цього факту,
очевидним є те, що населення, яке збереглося в галицьких містах не становило визначального
міського ядра до 1939 р., а було елементом залученого в міське середовище аграрного
за своєю суттю оточення. Саме тому, як би парадоксально це не звучало, сучасна галицька
міська культура формувалася вже в совєтський час, за рахунок
тих же, що і на Південному Сході елементів: совєтських
висуванців у всіх сферах, управлінців і відставників, які приїхали з инших регіонів СССР. Крім того, якщо говорити про міську культуру совєтської України в цілому, варто відзначити активні процеси
урбанізації, а отже, залучення міської округи, що відбувалися в 60-80 роки. Ці процеси
були спільними для всіх регіонів нинішньої України. Представники залученої округи
потрапивши в місто, виявлялися долученими до міського ядра соціальних практик та
міських культурних мітів, але сама логіка процесів асиміляції
говорить на користь того, що мігранти в місто совєтського
періоду, і донині не стали безумовною частина української міської культури, а є
чужорідним з погляду соціальних практик і побутової культури, де субстратом, а де
і суперстратом міського населення. Цей фактор необхідно враховувати оцінюючи сьогоднішній стан
міської культури в різних регіонах країни. Підходячи до межі 1991 року, де риси набутого державою суверенітету
каталізували всю сучасну культурну політичну тектоніку,
зробимо відступ. Ми кілька разів вже згадували про участь міської округи в
створенні міської культури. Міська культура має складений характер, має ядро, «плавильний
шар», має периферію. Цей периферійний шар, в тому числі, являється дифузною областю,
де, скажімо так, флуктуації міського ядра взаємодіють з залученими інокультурними елементами. Відчутною частиною цих залучених
елементів є культура та соціальні практики міської округи. Саме тому характеристики міської округи мають практично настільки
ж важливе значення як і характеристики міського ядра, особливо зараз, коли швидкість
поширення культурних практик дуже висока за рахунок радикального зростання можливостей
соціальних комунікацій. Чим же є себе міська округа галицьких міст і міська округа
міст Південного Сходу? Варто визнати, що говорячи про Галичину, ми можемо констатувати
факт аграрної однаковості міської округи. Стосовно Південного Сходу, такої однаковості не спостерігаємо.
Але, можемо стверджувати, що, все ж, велика частина міської округи в регіоні є урбанізованим
ландшафтом міст-супутників, селищ міського типу, робітничих селищ. Ступінь урбанізації Південного Сходу, при загальній однаковій
щільності населення, значно перевищує ступінь урбанізації Галичини. І якщо міська культура Західної України – це дзеркало, яке
відбиває патріархальну аграрну округу, то міська культура Південного Сходу, відображає
саму себе, тільки в більш маргіналізованих, креолізованих формах, що поєднують як міські так і сільські
соціальні практики. Це базис відмінностей міської культури Західної та Південно-східної
України, який ми мали до 1991 року. Це базис культурно-політичної тектоніки в сучасній
Україні. Що ми бачимо в 1991 році? Ми бачимо західноукраїнську міську культуру, яка складається
з новоствореного після 1945 року ядра (з включенням карго практики і практик реплікантів з часу до 39-го) з включенням аграрного субстрату
і суперстрату архаїчної патріархальної міської округи. У той же час, міська культура Південного Сходу складалась
до 91 року з міського ядра, що еволюціонувало в умовах середовища з дореволюційного
ядра, і залученим субстратом урбанізованої і креолізованої
міської округи. Це вихідні позиції. Після 1991 року, після здобуття суверенітету, всі ці фундаментальні
відмінності потрапивши в активне політичне середовище молодої держави індуціювали процеси, які призвели до нинішнього катастрофічного
становища безконсенсусного суспільства, яке практично
нездатне на будь-які важливі форми соціального співробітництва. Які ж процеси відбувалися в міському середовищі, і міський
окрузі Заходу і Південного Сходу, в роки незалежності? Точніше, сказати, які з цих
процесів здійснили найбільший вплив на міську культуру, і спричинили найбільші зміни. Ось тут, я повернуся в самий початок і поясню чому згадав
про потестарну і феодальну моделі. Трошки про термінологію. Потестарність –
форма організації суспільної влади в докласових і ранньокласових суспільствах. Найбільш адекватним вираженням потестарності
є звичаєве право. Соціальна небезпека потестарності полягає
в запереченні і нехтуванні загальнолюдськими цінностями, правами і свободами, а
також в дихотомічному поділі суспільства на «своїх» і «чужих», в переродженні демократично
обраної влади в деспотичні і тоталітарні режими. Феодалізм (від лат. Feudum – льон,
феодальне землеволодіння) – тип суспільства, що характеризується наявністю двох
соціальних класів – феодалів і простолюдинів, які займають стосовно феодалів підлегле
становище; феодали при цьому пов᾿язані один з одним специфічним типом
правових зобов᾿язань,
відомих як феодальна ієрархія. Для початку, потрібно відзначити, що будь-який соціум в будь-якій
з точок свого існування може продукувати найрізноманітніші форми соціальної організації
і соціальних практик, в тому числі і архаїчні, стосовно решти середовища. Тому, вважаю доречним допускати виникнення потестарних і феодальних соціальних практик, в нашому середньому
по палаті недопостмодерні. Причина їх виникнення полягає насамперед в універсальності
цих практик в умовах соціокультурного надлому, що відбувається на тлі докорінних
змін майнових відносин. Наше соціальне середовище не придумало нічого нового, а лише
продукувало одвічні форми, які найкраще адаптовуються
до подій. Ми знаємо, що до 1991 року міська культура, яка є модератором
і провайдером політичного ландшафту, в Західній і Південно-східній Україні вже мала
фундаментальні відмінності. І це не враховуючи відмінностей в побутовій культурі
як такій. Саме ці корінні відмінності призвели до того, що в Західній
Україні за минулі два десятиліття виникли і утвердилися потестарні
соціальні практики, а на Південному Сході, відповідно, елементи феодальної ієрархії. Причини виникнення цих форм полягають в аграрній архаїчності
і слабкій історичній вкоріненості міської культури на Західній Україні, і глибокій
урбанізованості і ієрархизованості
міської культури Південного Сходу. Спрощуючи ... У Західній Україні, політичний ландшафт зараз визначають слабо
ієрархізовані, погано взаємодіючі «великі люди» потестарних практик, висуванці першого, другого покоління. Основою
їх політичного функціонування є опора на різного роду «дихотомії» (протиставлення
в логіці свій / чужий), культурні, етнічні, соціальні. У той час на Південному Сході, політичний ландшафт визначають
не індивідууми, а ієрархічні системи, багато в чому збережені з дореволюційного
і совєтського модерну, що спираються на феодальну за своїм
характером, систему взаємовідносин, з її даруванням в годування, спадкування та
«правом першої ночі». Втім, можна з упевненістю констатувати взаємопроникнення цих
практик, але це взаємопроникнення не має системного характеру, і не модерує політичний ландшафт регіонів. З огляду на це ми маємо парадоксальну на перший погляд суперпозицію
– на Заході набагато більше колективізму, а на Південному Сході індивідуалізму,
в той час на Заході набагато більше власників, а на Південному Сході найманих працівників. Весь цей набір практик визначає культурно-політичні відмінності
регіонів країни, визначає антагонізм цих соціальних систем і практик, який стримується
лише буфером слабкого центру. Ми маємо: а) неієрархізований (цю рису часто
помилково приймають за велику демократичність західно-українського
соціуму), колективістський Захід, який в політичних практиках спирається на «дихотомну» модель, і готовий до експансії і соціокультурного
поглинання Південного Сходу. б) суворо ієрархізований, глибоко
індивідуалістичний, важко втягуваний в колективні соціальні
практики Південний Схід, що прагне до змонтовування Заходу
в свої ієрархічні системи і до отримання з Заходу своєї «феодальної» ренти. Саме в цих таких різних потребах проявляються стратегії політичних
інституцій, які уособлюють регіони. З одного боку боротьба з «закріпаченням». З иншого боку оборона від «дихотомних» практик. Ось так, це складне рівняння ми звели до простого підсумку. Що з цим антагонізмом робити, як долати відчуженість соціальних
практик і неготовність до загальнонаціональної взаємодії? Як зробити так, що б вовки і вівці, а точніше західні і південно-східні
вовковіці були ситі і цілі? Це питання для майбутніх обговорень, принаймні, смію
стверджувати, що справа ця не безнадійна. |
ч
|
 |
|