|
Андрєй ПіонтковскійОстанній міф
«Умом Россию не понять, аршином общим не измерить» -
стандартна відмовка російських і західних експертів ось уже півтора
століття. Але сьогодні вже не треба розуміти Росію.
Завдання істотно спростилася. Для практичних цілей середньострокового
планування досить розуміти мотиви поведінки однієї людини. Всі інші громадяни
Росії, від останнього бомжа до лідерів світових
списків журналу «Форбс», із захопленням і благоговінням здали йому свою
суб’єктність. А дії цієї Персони (особливої точки, як кажуть математики) визначаються
тільки одним критерієм - збереженням довічної влади. І це не патологічна жадоба
влади, як іноді кажуть, а цілком природна турбота про особисту фізичну безпеку.
Він чудово розуміє закони функціонування системи, побудованої з його участю. Кінець
тунелю в ній - це той колектор, з якого люди з ломами витягли приреченого на
смерть Каддафі. Розглянемо в цьому контексті політику Путіна щодо України. Вона достатньо послідовна і логічна на всіх своїх етапах. Навіть боязка
спроба українських побратимів Путіна по олігархії відмити своє злочинне минуле, прикинувшись цивілізованими европейськими підприємцями,
викликала шалений неприйняття Кремля. В асоціації з ЕС Путін справедливо
побачив деякий шанс для України випасти з ланцюга посткомуністичних злодійських
паханатів, що утворилися на території колишнього СССР, і перейти до
европейської моделі економічної та політичної конкуренції. Такий розвиток міг
стати в перспективі заразним і привабливим прикладом для підданих
Путіна, і тому бунт необхідно було ліквідувати в зародку. Домігшись погрозами і
підкупом відмови Януковича від підписання угоди з ЕС,
Путін визнав свою тактичну задачу виконаною і не подумував про Крим. Навіщо йому Крим, коли у нього під
контролем вся Україна. Несподіванкою став Майдан. Перемога Лютневої української
антикримінальної революції перетворила академічну загрозу довічного правлінню
Путіна на реальну політичну проблему дня.
Першочерговим завданням для путінської Дзюдохерії, необхідною умовою її
виживання, став розгром української революції, максимальна її дискредитація в
очах російської громадської думки і або встановлення в Києві слухняної для
Кремля влади, або ж розчленування української держави із збереженням контролю над більшою його частиною. Ось тут і знадобилися штабні
плани по анексії Криму Силами Спеціального
Забезпечення (ССО). Ця операція була стрімко
проведена - як природний перший крок реалізації амбітної, але досить
ситуативної, що не претендує на породження
якихось довгострокових ідеологем, програми упокорення України. Кримська
промова Путіна вісімнадцятого березня замислювалася як пропагандистська
презентація urbi et orbi приєднання Криму в максимально вигідному для
Кремля світлі. Несподівано, як мені здається, і для
самого оратора ця промова стала чимось значно більшим, вона вирішила для нього
його набагато важливішу особисту проблему, ніж навіть удушення української
революції. Нагадаю, в чому я бачу нерв екзис-тенціальної проблеми
диктатора, про яку не раз
говорив в останні роки. Будь-який, навіть найжорстокіший режим не може
спиратися виключно на насильство. Генетичною матрицею кожного
авторитарного режиму є якийсь системотворчий міф, що на якийсь час вводить
значну частину суспільства в спокусу. Життєвий цикл режиму - це тривалість
життя цього міфу, який реалізує себе в періоди бурі і натиску, досягає свого
акме і, нарешті, згасає, тягнучи за собою породжений
ним режим. Так совєтський комуністичний режим, породжений міфом про Царство
справедливості і свободи, досяг своєї трагічної вершини у перемозі СССР у ІІ світовій війні і згас наприкінці 1980-х, коли в
комуністичний міф вже не вірив ні один член Політбюро. Свій маленький
телевізійний міф про молодого
енергійному офіцера спецслужб, що посилає російські полки на Кавказ, який ніс
жах і смерть терористам, що підривають нас у наших власних будинках, а також
всім ворогам Росії, яка встає з колін, і створили цинічні кремлівські
шахраї-політтехнологи кривавої восени 1999 року. Ключовим мемом стала знаменита
сортирного репліка героя. «Наш!» - Задоволено видихнула тоді жіноча душа Росії. З тих пір вся політична конструкція держави
повисла на тоненькій ниточці путінського міфу. Свідомо
задуманий як симулякр більшого ідеологічного стилю, путінізм пробіг у своїй
коротенькій біографії всі класичні стадії совєтської історії, ставши вульгарною
пародією на кожну з них. У 2008-му цей режим перевалив через своє убогеньке
акме (переможна війна з Грузією), і наростаюча з тієї пори нудота еліт свідчить про смерть путінського міфу. Міф перейшов в зомбі-стадію, тривалість якої давно перевищила середньостатистичну
норму. За всіма законами еволюції авторитарних режимів Дзюдохерія повинна була
вже впасти з огляду на два взаємодіючі фактори: масовий протест активної
меншості і розкол еліт. Ця російська аномалія - надтривала зомбі-стадія
- породжена унікальним характером нашої еліти-нувориша, яка піднялася не на
творенні, а на банальному перетравленні останків колишньої наддержави. Відраза до диктатора і усвідомлення згубності для країни
і для них самих продовження його правління уживається
у росіян елітаріїв з липким страхом залишитися без Путіна один на один з
похмурим, нескінченно їм чужим, диким в їх уявленні народом. Злив масового
протесту 2011-2012 років, який не підтримали «еліти»,
які проголосили за «ми повинні впливати на владу, а не валити її», переконливо
це продемонстрував. Однак продовжувати своє зомбі-існування в відсутність мобілізуючого позитивного міфу, мляво
відбріхуючись від все більш домінуючого в політичному дискурсі мема «Путін –
злодій», стає все більш дискомфортним і небезпечним, особливо на тлі
незворотного краху злодійський економіки. І ось тут відзначився геніальний спічрайтер путінської
промови. Він інтуїтивно вловив, що за п’ятнадцять років телевізійного розтління
народ для оргії зібрався і нарешті дозрів до ідеї
возз’єднання «Русского Мира» / П’ятої Імперії / Третього Рейху в дусі ein Volk ein Reich ein Fuhrer. Вкладена ним в уста Вождя ризиковане посилання на німецький досвід
роз’єднаного народу в його кримській (Судетській) промові на засіданні
«Федерального собрания» (Рейхстагу) формально політкоректно стосувалося початку
1990-х, але глибинно-міфотворчо - 30-х років минулого століття. У тій же промові національний лідер вперше спробував на смак гітлерівські слова
«націонал-зрадники». Тепер вони будуть звучати часто.
В цілому композиція, риторика, аргументація були настільки відверто списані з
гітлерівських судетських прописів, що знатному кремлівському пропагандисту
Андронику Міґраняну довелося навіть для пом’якшення цього враження висунути
теорію «хорошого (до 1939 року) Гітлера». Хороший Гітлер чи поганий, залишимо
це з’ясовувати професору МДІМВ Міґраняну, але психотехнології пропагандистської
машини Третього рейху завжди виключно високо оцінювалися професіоналами. А якщо
їх ще помножити на можливості сучасного телебачення? На наших очах відбувається успішне перезавантаження
зотлілого сортирного міфу 1999 року. Народжується
новий піднімаючий дух росіян променистий міф про Володимира Таврійському,
збирача земель руських (як це мариться Прілєпіну), про нового
Сталіна, що виріс в надрах юдейського режиму (як це мариться Проханову),
про хорошого Гітлера, що проїхався на своєму народному автомобілі по
побудованому ним євразійського Транссибірської автобану (як це мариться
Дугіну). Останній російський міф, рішучий і нещадний. До 18 березня Київ був метою, анексія Криму - одним з
інструментів її досягнення. Після 18 березня збирання
російських земель, «криміналізація» всього простору колишнього Совєтського
Союзу або колишньої Російської імперії стає, за задумом кремлівських міфотворців,
містичної надметою і вищим сенсом існування вставшого, нарешті, з колін і
повернувшого собі гідну національну ідею російського етносу. А заодно і
легітимізацією довічного правління Путіна. А Київ? Так, віха, один з необхідних етапів великого
шляху. 75% опитаних громадян РФ підтримують військове вирішення українського питання.
Це остаточний діагноз стану суспільства, який опинився під
жорстким інформаційним випромінюванням. Перезавантаження системоутворюючого
міфу, перепомазання Путіна на довічне правління в
одежах «Мессии Русского Мира» приведуть до кардинальних змін у внутрішній
політиці, у відносинах із зовнішнім світом, у військовій і насамперед ядерній
стратегії РФ. Кожен з цих напрямків заслуговує на написання спеціального
тексту. Зараз я обмежуся зауваженням загального порядку. Деякі експерти висловлюють побоювання, що подібне
перезавантаження призведе до нової холодної війни. Категорично з цим не згоден.
Воно призведе до ще гіршого і небезпечного стану відносин Росії
із Заходом. За часів холодної війни президенти США і генеральні секретарі ЦК
КПСС після драматичного досвіду Карибської кризи
розглядали ядерну зброю виключно як засіб стримування можливої агресії один проти одного, як інструмент
підтримки стратегічної стабільності, збереження статус-кво, але не розмахували
ядерної дубиною. Політик же, що взяв на себе місію
відтворення «Русского Мира» шляхом переділу державних кордонів, який володіє
величезним ядерним арсеналом і відносно слабкою звичайної армією, просто
приречений проголосити (що й було формально зроблено ще у 2008 році) для себе
свободу рук на постсовєтському просторі, шантажуючи незгодних з цією ідеєю
«партнерів» по колишній G8
загрозою застосування ядерної зброї, тобто загрозою взаємного самогубства. Власне, цей ядерний блеф і працює сьогодні у війні з Україною. Репліка про радіоактивний попіл
безсумнівно затверджувалася на найвищому рівні.
Характерно, що першими словами Обами і Расмуссена з приводу України були
запевнення в тому, що військове втручання США і НАТО абсолютно виключене,
оскільки Україна не є членом НАТО. А якщо завтра жителі Нарви
проведуть референдум про приєднання до Росії? Чи готові будуть десятки
мільйонів людей в США і Европі піти на ризик війни з
ядерною державою і померти за Нарву? Путін переконаний: ні, не будуть готові. І
я з ним згоден. Кім Чен Ин, володіючи всього лише відром ядерних помиїв, своїм
шантажем змушує танцювати навколо нього весь світ і
постачати його армію продовольством. До речі, сімейство Кімів
благополучно править вже 70 років, і меншенький теж планує померти у своєму
ліжку в глибокій старості. Уявляєте, які можливості відкриваються у Путіна,
якщо він остаточно пуститься берега, переверне шахову дошку і теж почне грати
«не за правилами»? Саме тому Путіна так довго
тримали в «Великій вісімці», навіть коли він став їм
усім відверто ***** в очі. І ця його поведінка не безумство. Це дійсно інша
реальність, недоступна розумінню добропорядної фрау Меркель і чиказького
профспілкового аніматора Обами. Міжнародні відносини вступають в область
більшої нестабільності і волатильності, ніж будь-коли за останні 60 з гаком
років. Якщо вже говорити про аналогії в совєтсько-російській історії, то я б
порівняв поточне путінське перезавантаження з останніми місяцями життя Сталіна (жовтень 1952 - березень 1953 року). Той вождь, як
і всі люди цієї рідкісної професії, був стурбований (і
не без підстав) проблемою збереження влади і життя. І теж задумав триєдине
перезавантаження: форсовану підготовку до ІІІ світової війни, ліквідацію
партійної верхівки і радикальне вирішення єврейського питання. Того разу якось пронесло. |
ч
|
 |
|