|
Дмітрій ОрєшкінФініта ля комедія
Головне питання - чи ризикне Путін вводити війська на
Схід України вирішене: не ризикне. Хоча військово-економічна і геостратегічна
логіка прямо вимагала введення. Зрошувальний канал,
електрика, сировина для промисловості та вивезення виробленої
продукції - все це диктує необхідність взяти під контроль інфраструктуру
прилеглих областей. Інакше Крим - оточений ексклав. Слабкі портові термінали явно не
готові до прийому більшого потоку вантажів, тому вигадки
про постачання по морю, так само як і про будівництво моста через Керченську
протоку (мінімум 3-4 роки)
- пустопорожня пропаганда. Крім
того є фактор Придністров’я, яке виявилося
в лещатах між недружньою Молдовою і ще
більш недружньою (тепер) Україною. Хоча сухопутний коридор Луганськ-Одеса аж до кордону з Придністров’ям
- необхідна з тактичної
точки зору річ. Однак військової логіці протистоїть логіка політики. У Кремлі не чекали такої згуртованості Заходу. Передбачалося, що пошумлять і замовкнуть - як
з Грузією. Але перспектива санкцій
третього рівня виявилася абсолютно реальною - і якщо
підійти до справи тверезо,
режим може їх не витримати. По-друге, з кожним втраченим днем наростає боєготовність української армії - вже яка вона не є. Без стрілянини точно не обійдеться, а
колективний Путін зовсім не хоче цинкових трун і слави ініціатора братовбивчої війни на чужій території. По-третє, стратеги прорахувалися
з оцінкою соціальної підтримки. Київську владу і западенців на
Сході не люблять - але цього замало, щоб
радісно вітати зелених чоловічків без розпізнавальних знаків. Особливо,
якщо ті будуть
стріляти. А стріляти - див. вище - доведеться. Схід України, безумовно,
хотів би більшої самостійності та незалежності. І саме тому він не готовий замість Києва безоглядно піти під
Москву. Навпаки, усвідомлюючи
слабкість нинішніх київських властей, східним регіонам вигідніше вести торг про
підвищення статусу якраз з ними, а не з безальтернативним
Кремлем. Підтвердженням неготовності кремлівської Корпорації до ескалації стало придбання І.Сєчєним акцій «Роснефти» на 1 млрд. рублів,
що впали в ціні після кримського аншлюсу. Сєчін чудово поінформований, і якби він очікував загострення,
зачекав би тиждень-другий, поки курс не
провалиться ще нижче - що неминуче сталося б після вторгнення.
Отже, не очікував. Питання, звідки у нього в кишені в потрібний момент виник зайвий мільярд, залишаємо на потім. Нічний дзвінок Путіна Обамі і розворот літака Дж. Керрі для паризької зустрічі з Лавровим, що відбувся у
результаті цього, був ясним сигналом про бажання обговорити умови відступу в обмін на розблокування Придністров’я і « федералізацію» України. Американці, всупереч щирій вірі російської
патріотичної громадськості,
не дурні. Прочитали сигнал так, як його слід було
прочитати: наступати Кремль
боїться. Можна тільки поспівчувати міністрові Лаврову. Йому випало захищати
позиції, які утримати в принципі неможливо. Він зробив все що міг,
з горя запустивши перед зустріччю купу небилиць про Придністров’я, «Правий сектор» і снайперів. Не
для Керрі, звичайно, - а щоб підстелити соломки патріотичній громадськості Росії. Щоб їй
було що жувати,
коли нема чого говорити. Але у політики свої
правила - якщо партнеру заздалегідь
ясно, що ти зважив плюси і мінуси вторгнення і зрозумів, що добряче
надають по заду, то нерозумно
вимагати, щоб у нагороду за турботу про власний зад тобі ще відвалили дипломатичних пряників. Тому пан Керрі проявив передбачувану незговірливість:
ніхто, шановні панове, вас в кримську мишоловку не тягнув. Ось і
їжте свій
безкоштовний сир, переконуючи
прихильників, що прищемлений хвіст ну зовсім не болить. США сухо наполягають на підключенні
до переговорів київського
уряду - того самого, про нелегітимність якого голосно розпатякують
у Кремлі. І, схоже, доведеться
погодитися - надії на дестабілізацію і відкол Східної України не виправдовуються. А що в сухому залишку? Амбітна історія починалася з обіцянки повернути Україну (всю цілком!) у сферу впливу Москви,
вмонтувавши її в Митний союз і євразійську систему
цінностей. Це програма-максимум. Вона, очевидно, провалилася.
Настала черга програми-мінімум
- забрати під
крило хоча б Схід України разом з Кримом. Мовою Корпорації
це позначається кодовим словом «федералізація».
Першим цю чудову ідею ще під час помаранчевої революції 2004 р. озвучив директор Інституту
країн СНД К.Ф.Затулін. Тоді він висловлювався
сміливіше і інтерпретував «федералізацію» як запрошення українському Заходу провалювати в
свою Європу, а Сходу повернутися
в сферу впливу Росії. Відмінність тодішніх корпоративних уявлень про «федералізацію» полягало в ілюзії, ніби Схід
за замовчуванням включає в
себе Київ. Сьогодні амбіції скоротилися: ми чуємо пристрасні промови про «наш» Харків і Донбас; рідше
про Одесу. Київ за 10 років
тишком-нишком відкочовував
на Захід - природний
результат більшої привабливості
європейської системи цінностей в порівнянні
з патріотичними байками Корпорації. Корисно мати
на увазі, що термін «федералізація» в устах Ангели
Меркель та інших європейських
політиків увазі щось зовсім інше
- чисто внутрішні статусні відносини між
землями і федеральним урядом в рамках єдиної суверенної держави. Приблизно як у федеративній Німеччині або в федеративних США. Швидше за все, переділу територіальних статусів Україні все одно не минути - але
вона дуже постарається
обійтися при цьому без братньої допомоги Кремля. 30 березня стало ясно, що програма-мінімум теж провалена. Колективний
Путін змушений задовільнитися символічною перемогою в Криму, яка відгукується короткостроковим
сплеском популярності і довгостроковими фінансово-економічними труднощами дотаційного анклаву в
проблемному оточенні.
Плюс наростаюча міжнародна
ізоляція. Плюс очікувана
блокада Придністров’я - а ви на що
розраховували? Плюс очікувані
дії Заходу на нафтогазовому
напрямку. Переможні фанфари відлунають, а проблеми залишаться. Зірвати вибори нового президента
України не вдається. Хоча спроби, безсумнівно,
продовжаться. Республіканські
еліти (поки що?) демонструють здатність до компромісу і формують притомні передвиборчі союзи. При цьому кандидатам зі Сходу апріорі буде важче:
Янукович граціозно вилучив мільйони розчарованих виборців з електорату Партії Регіонів. Путін не менш витонченим
ходом відняв ще 1.5 мільйона кримських голосів. Так що
новий президент буде швидше
київським, ніж донецьким. Москві так чи інакше доведеться
мати з ним справу - в набагато
менш комфортних умовах, ніж півроку тому, коли Кремль тільки
заварював кашу зі своїми спробами спокусити України. Нескладно передбачити подальший хід подій.
Компенсуючи провали на українському
та міжнародному фронті, Корпорація буде змушена зосередитися на закручуванні гайок у внутрішній політиці. Затикати останні незалежні ЗМІ, через які просочується об’єктивна оцінка дій керівництва, боротися з Інтернетом, голосити про «п’яту
колону» і скаржитися на імперіалістичне
оточення. А якої ще реакції з боку найближчих сусідів
(Прибалтики, Фінляндії, Грузії, Молдови...) ви зволили очікувати,
з кондачка вводячи війська
на територію незалежної держави? Хто і що, крім
НАТО, може гарантувати безпеку і суверенітет цих країн, де теж
живуть росіяни, яких Кремлю раптом захочеться захистити? З переходом української
кризи в довготривалу холодну фазу, коли вирішальне значення набуває soft power, європейська система продовжить потроху нарощувати свої соціальні та економічні переваги, на які Кремлю відповісти нічим. Якщо, звичайно,
не вважати відповіддю зелених чоловічків без розпізнавальних знаків і вайкіт Раші Тудей, на які вже давно не звертають уваги - як не звертали уваги на ляпанину ТАСС, який завжди був уповноважений
заявити щось екзотичне. Заходу поспішати нікуди. Він непогано
почувається, потроху піднімаючись з економічної
кризи на хвилі нових технологічних рішень. У тому числі
в галузі енергетики. А от про путінську трубопровідну
імперію такого не скажеш.
Ті, хто порівнює
дії Путіна в Криму з діями Гітлера
в Судетах і в Австрії, упускають з виду важливу обставину. Гітлер розгорнув експансіоністську програму на тлі потужного економічного зростання, пов’язаного з виходом з глобальної депресії 30-х років і початком нового довгого кондратьєвського циклу.
Економічний вітер
дув у вітрила цього гада. Путін у відчаї схопився за Крим на тлі очевидної рецесії
в нашій економіці
- сподіваючись прикрити болючу невдачу з Митним союзом. Якщо прибрати бубни ТВ-шаманів, радіти абсолютно нічому. Переконати себе, що 2 мільйони громадян Криму це більше
і краще, ніж
мати справу з роздратованою
43 мільйонною Україною - завдання не для середнього розуму. Боюся, навіть незрівнянний Д.Кисельов не зможе з необхідним напором дути (або що він
там робить) проти вітру очевидності. Прогноз погоди ясний: мишолов-ка затраснулася. Безкоштовний телевізійний сир закінчиться через
півроку, якщо
не раніше. Трубопровідній Корпорації залишається тільки чепірити пальці через грати вслід за розвиненими країнами, які
її спокійно обганятимуть. Корпорацію не шкода
- їй місце саме в зоопарку. Жаль тих, кого вона
зжере або розчавить у своїй
клітці, перш ніж помре від недокорму за добре відомим зразком. Жаль Росію, яка
знову заходиться в бурхливих,
тривалих оплесках, що переходять в овацію. |
ч
|
 |
|