Про те, що в вірші не йдеться лише про хи­зування ерудицією чи родинний спогад, най­виразніше свідчить його пуанта – «і згине ім­перія», чому передує, у свою чергу, географіч­ний перелік, у якому після Паннонії та Сараєва слідує «місто над морем холодним» (Ґданськ?) і врешті афганська долина Паншир, терени ді­яльності найвідомішого лідера антисовєтського опору Ахмеда Шаха Масуда, котрий, з иншого боку, водночас дистанціювався і від місцевих іс­ламських екстремістів. То ж чиєю поразкою да­лебі зворушені по-галицькому конкретизований суб’єкт вірша і його батько? Хто є адресатом їх­нього співчуття, Шелерівскього «співстраждан­ня», засвідченого завдяки поезії?

Значно більш безпосередній вираз почуттів дає нам дивовижно вільний від цензури, уміще­ний у збірці «Гермес, пес і зірка», яка з’явилася в 1957 році, вірш «Угорцям», красномовно дато­ваний, що в Герберта нечасто траплялося, 1956 роком:

Стоїмо на кордоні

простягаємо руки

і великий мотуз повітряний

в’яжемо браття для вас

із охриплого крику

із кулаків затиснутих

відливається дзвін і серце

що мовчить на тривогу

просять поранені камені

просить вода убита

стоїмо на кордоні

стоїмо на кордоні

стоїмо на кордоні

званому глуздом здоровим

і в пожежу вдивляємось

і смертю захоплюємось (3)

Чотирикратно повторена фраза «стоїмо на кордоні» є водночас чимось на зразок розпачли­вого заклинання («ми тут – ви не самі») та свід­ченням безсилля. В 1956 році Польща вже не ме­жувала з Угорщиною, тож не йдеться про кордон у буквальному сенсі, а про символічну лінію, яка відмежовувала вихід із Варшавського договору, себто явне протистояння совєтському диктатові, від спроби розширення сфери відносної автоно­мії з повагою до панування Москви. Угорці цю лінію перетнули, заплативши вторгненням, тися­чами вбитих і десятками тисяч емігрантів, тим­часом, коли поляки того ж року привели до вла­ди Ґомулку, який провів у Варшаві переговори з Хрущовим і таким чином зупинив совєтські тан­ки, що вже виїжджали з розташованих у Польщі баз на шосе. На берегах Вісли симпатія до жертв інтервенції були повсюдною – люди масово зда­вали кров для поранених, збирали ліки, одяг та инші речі для потребуючих. Влада анітрохи не намагалася придушити ці відрухи солідарності, навпаки, підтримувала їх, споряджаючи лише належним, ідеологічно витриманим комента­рем. Проте згода на публікацію вірша Герберта була одиничною поступкою неповній правді. Поет Віктор Ворошильський, перебуваючи під час повстання в Будапешті та публікуючи в ча­сописі «Nowa Kultura» свій «Угорський щоден­ник», не мав шансів оприлюднити ті уривки, в яких описував збройний опір окупантам.

У «Рапорті з обложеного міста», томі, ключо­вому для історично-тиртейського нурту в ліри­ці Герберта, з’явився вірш «Пан Коґіто і уява», в якому поет відверто міркує про співчуття як емоцію, викликану здатністю творити поетич­ні світи. Титульна постать – модифікований гі­перраціональний «Monsieur Teste» Поля Валері – виявляється в цьому випадку особливо близь­кою авторові, оскільки коментар про ставлення до уяви безсумнівно автотематично стосується його поезії.

Пан Коґіто [...]

хотів з неї [уяви. – М.В.] зробити

знаряддя співстраждання

хотів до кінця зрозуміти

– ніч Паскаля

– діаманта природу

– меланхолію пророків

– гнів Ахілла

– шаленства людовбивців

– сни Марії Стюарт

– страх неандертальців

– розпач останніх ацтеків

– довге конання Ніцше

– радість художника з Ляско

– зростання й падіння дуба

– зростання й падіння Риму

Пан Коґіто, як і личить універсальному де­картівському суб’єктові, цікавиться усім: приро­дою та долею імперії, неандертальцем, первіс­ною людиною і Ніцше, відомим літературним персонажем й історичною королевою шотланд­ців, віддаленими в часі й просторі ацтеками, але й знайомими, хоч і анонімними винуватцями ма­сових убивств, вчинених у ХХ столітті. Герберт, щоправда, також охоплює у віршах величезний культурний простір і не бокує від природи, про­те читачеві, особливо зі Східної Европи, важко уникнути враження, що певні теми з’являються в його творах наче субститути, з потреби, поза­як не можна написати про щось инше. Найбільш характерними в цьому відношенні є два есе з тому «Варвар у саду», опублікованого вперше в 1962 році, коли важко було уявити собі вітчиз­няну літературу без цензури: «Про альбігойців, інквізиторів і трубадурів» і «Оборона тампліє­рів». У першому з них автор із розумінням і співчуттям описує занепад ланґедокської циві­лізації внаслідок провадженого упродовж бага­тьох років на початку XIII століття хрестового походу проти катарів, послідовників дуалістич­ної релігії маніхейського походження. Наступні етапи руйнування хрестоносцями та інквізицією південної Франції з її рафінованою, відкритою культурою, що поєднувала европейські та араб­ські впливи, поезією трубадурів і небаченою на півночі незалежністю міських органів самовря­дування, представлені настільки пластично, з такою глибокою емпатією, що годі дотримати­ся стосовно поразки графів Тулузи та різанини «досконалих» у Монсеґюрі антикварної дистан­ції. Відразу ж спадають на гадку аналогії з під­розділами АК і ВіН, які бороняться в лісах на Люблінщині чи Білосточчині від загонів НКВД і УБ, антисовєтськими партизанами в Литві та Україні, героїзмом солдатів УНР під Крутами, винищенням інтелектуальних еліт України, Білорусі та Грузії, а передусім, мабуть, Великим Голодом. З-під середньовічного костюма, який деінде зворушує навіть без прихованих контек­стів, визирають обставини, багатьом адресатам есе незнані або знані надто мало – якщо не мож­на писати про них відверто, то нехай принайм­ні формується й триває готовність співчувати жертвам ідеологічно мотивованого насильства. Може колись ця постава знайде застосування й щодо близької та нещодавньої історії, настільки успішно раптом стертої принаймні з офіційного дискурсу кількох націй, з якими вона трапилася.

Другим подвійно закодованим текстом із «Варвара у саду» є есе «Оборона тамплієрів», присвячене історії ордену Milites Templi з осо­бливою увагою до його фіналу: спалення на багатті Великого Майстра Жака де Моле і трид­цяти шести братів за наказом короля Франції Філіпа Красивого. Започатковані паризьким процесом брутальні широкомасштабні репресії поцілили в усіх членів ордену і незабаром по­клали край його діяльності. Монарх не бажав терпіти незалежності лицарів Єрусалимського Храму та їх непересічну військову силу, він хо­тів також привласнити багатства тамплієрів. Герберта цікавлять, звичайно, конкретні обста­вини занепаду легендарної організації хресто­носців, але висновок есе виразно свідчить про його універсальний вимір: «В історії нічого не закривається назавше. Методи, вжиті в бороть­бі з тамплієрами, ввійшли до репертуару влади. Тому ми не можемо полишити тієї давньої скан­дальної справи блідим пальцям архівістів (4)». І знову ж, зважаючи на біографію автора, точкою відліку для означуваного історичного елементу буде, мабуть, післявоєнне знищення совєтами і польськими комуністами АК та инших зброй­них формувань підпілля, які не погодилися з окупацією країни після перемоги над німця­ми. «Оборона тамплієрів», однак, має набагато ширший контекст: якщо потрактувати хроніку переслідувань ордену як притчу, в якій ідеться про знищення групової ініціативи із транснаціо­нальним характером, організоване абсолютист­ським режимом, який не підлягає обмеженню чи контролю з боку підданих, есе Герберта можна так само добре прочитати в категоріях апології рухів антикомуністичного опору в усій Східній Европі, адже дисидентські угруповання, що спершу рідко утримували між собою контакти, насправді почали поставати допіру в сімдесятих роках. У будь-якому разі, обидва есе – про альбі­гойців і тамплієрів – це своєрідні притчі. Історія Польщі та сусідніх країн визначила їх особли­ве сприйняття, що далеко виходить за межі бу­квальності.

Серед есе автора «Варвара у саду» є ще одне, яке пропонує різнопланове прочитання, – «Самоська справа», вперше надруковане в 1972 році в щомісячнику «Odra», а відтак включене до опублікованої посмертно збірки «Лабіринт біля моря» (2000), присвяченій античності. Його тема – конфлікт між Афінами доби Перикла та островом Самос, що був формальним союзни­ком Афін, але упродовж певного періоду бун­тував проти них. Як пише Герберт, під час вій­ни, що завершилася перемогою експедиційного корпусу під проводом Перикла, обидві сторони чинили жорстокості, і немає підстав позбавля­ти «батьківщину демократії», хоча вона й була нападницею, належних їй за політичні й куль­турні досягнення лаврів, проте в підсумку з жалем визнає, що «безпосереднім наслідком самоської війни стало запровадження цензури», яка обмежила біля підніжжя Акрополя свободу слова комедіографів. Щоправда, заборону пред­ставляти на сцені персонажів під справжніми прізвищами було скасовано, коли минули два театральних сезони, проте, це був усе ж не над­то похвальний епізод, який свідчить про демо­ралізуючий вплив карної експедиції. Останній абзац есе містить спробу пояснити його пона­дісторичне значення: «Отож, яку користь можна отримати від нагадування про ту давно минулу аферу; яка мораль випливає з цієї оповіді про поневолення острова Самос? Гадаю, що така: загарбники, повертаючись із війни, приносить у складках мундирів, на підошвах чобіт вірус, на який захворіє їхнє власне суспільство, їхні власні свободи». Прикметно, що «Самоській справі» передує присвята чеському поетові та есеїстові Мірославу Голубу, а в 1968 році, всьо­го лиш за чотири роки до того, польська армія взяла участь у вторгненні військ Варшавського договору до Чехословаччини. Тож, якщо по­глянути на есе локально, враховуючи, що час і місце його створення відіграли істотну роль у формуванні одного з можливих смислів, він ви­глядав би наступним чином: Польща й справді також підлягає совєтському домінуванню, яке принаймні частина суспільства намагається різ­ними способами послабити, зберігаючи певний маргінес внутрішньої свободи, проте наслідки співучасті в придушенні Празької Весни можуть ці зусилля підважити, позаяк важко боротися за власну незалежність від спільного гнобителя, якщо водночас позбавляєш незалежності ин­ших. Голос письменника Єжи Анджеєвського, який незабаром після вторгнення звернувся з відкритим листом підтримки до голови Спілки чехословацьких письменників, був у тогочасній Польщі болісно одиничним виступом, хоча емі­грація, зокрема Єжи Ґедройц разом із середови­щем часопису «Kultura», відреагувала негайно.

Після краху комуністичної системи в Східній Европі та СССР ще за життя Герберта з’явився том його голландських есе «Натюрморт із ву­дилом» (1993). Світ змінився, а отже змінився і контекст сприйняття книжки, себто траєкторія співчуття і співстраждання, але серед доданих до основної частини збірки коротких, наполо­вину вигаданих «Апокрифів» можна знайти два, які знову ілюструють знану вже поставу поета. Йдеться про «Послугу ката» – текст, присвячений голландському державному діячеві межі XVI– XVII століття Янові ван Олденбарневелтові, та «Довготелесого Геріта», історію чоловіка гігантського зросту (2 метри 59 сантиметрів) і великої сили, убитого при загадкових обстави­нах, начебто без жодної мотивації численними вбивцями в 1688 році. Наприкінці свого життя ван Олденбарневелт, заслужений і впливовий співтворець незалежності Нідерландів, розсва­рився з принцом Оранським. Герберт пише, що він «не лише втрачав розуміння становища, його також покинув інстинкт самозбереження», що врешті-решт привело чоловіка до суду й на еша­фот. Смерть він прийняв мужньо і з гідністю, а зворушений кат подбав про те, щоб приречений у останню мить мав іще «сонце на обличчі». В тексті виразно відчутна симпатія до розгубле­ної людини, яка перестала розуміти, що навколо неї діється й сама накликала на себе лихо, по­передньо безсумнівно послуживши батьківщині. З иншого боку, Довготелесого Геріта буцім вбили лише за те, що він був занадто відмінний, його інакшість далеко виходила за будь-які межі стерпного. Обох голландських сіромах немож­ливо вписати в якусь специфічну, зовнішню си­стему відліку – вони заслуговують на співчутли­ву солідарність, бо зазнали каліцтв, які можуть спіткати кожного, хто занадто відрізняється від оточення, чи випадково втратить орієнтацію і необачно потрапить «між вістря могутніх фех­тувальників».

Останні роки Збіґнєва Герберта досі поро­джують суперечки серед його польських читачів і інтерпретаторів, у тому числі осіб, які беруть участь у публічній діяльності на боці різних політичних сил. Одні звинувачують поета у по­літичній наївності й тому, що він виступив на боці «справжніх поляків» проти цінностей лі­беральної інтелігенції, репрезентованої в числі инших його наставником, філософом Генриком Ельзенберґом, инші включають його посмертно в лави захисників націонал-католицької тради­ції, попри те, що сам Герберт говорив про себе лукаво, що хоча він і «римський католик», про­те «більше римський, ніж католик». Певною є, однак, сильніша, ніж будь-коли раніше, схиль­ність есеїста безпосередньо висловлюватися на політичні теми. Одним зі свідчень цього став відкритий лист, надісланий у 1995 році тодіш­ньому президентові Чечні, що тоді боролася за незалежність, генералові Джохарові Дудаєву (автор листа мабуть би втішився, якби дізнався, що в його рідному Львові Дудаєв має сьогодні вулицю, названу його ім’ям). Бажаючи чеченцям удачі в боротьбі проти російської агресії, поет написав:

«У драматичні дні, які переживає Незалежна Республіка Чечня, ми переказуємо Вам, Пане Президенте, вислови солідарності та нашої пов­ної моральної підтримки. [...] Поляки зазнали в історії багатьох поразок і принижень. Ми також упродовж багатьох десятиліть вели самотню бо­ротьбу за елементарне право на свободу, право на гідне життя, справедливість і безпеку. Ми бо­ролися, як і Ви, в разючій пустці навколишнього світу, а уряди багатих, демократичних і могутніх держав звинувачували нас у тому, що ми руйну­ємо встановлений порядок, чинимо бандитизм, анархізуємо сформований баланс сил. На очах у байдужих і ситих людей кати грали роль жертви. [...] Ми віримо в Вашу мужність, безприкладну жертовність і слушність Вашої справи. Вільна Чечня – це лише питання часу».

Рамзан Кадиров, який нині править Чечнею і посилає найманців на Донбас, пропонуючи Владіміру Путіну «допомогти захистити ро­сійські інтереси», безумовно, прихильності Герберта би не здобув, так само, як не втішали­ся нею Болеслав Берут, Владислав Ґомулка чи Войцех Ярузельський, які багато років поспіль менш чи більш відверто представляли інтереси Росії в Польщі. Натомість, процитований уривок листа влучно, на жаль, описує ситуацію України, яка нині борониться від різних форм тиску з боку Росії. Принагідні політичні заклики мають зазвичай чітко визначеного адресата й причину, чому вони пролунали, але цей, наче вірш чи есе, написані тим самим пером, на диво також можна читати подвійно. Вільно припустити, що автор, якби й далі був живий, не поставив би під сумнів саме такий стиль його сприйняття.

До 1989 року обов’язкова в школі, хоча й не лише там, інтерпретація творчості Збіґнєва Герберта проголошувала, що він є передусім поетом культури, есеїстом, який розкриває пе­ред позбавленими доступу до Заходу читачами літературних бедекерів принади древньої архі­тектури та малярства П’єро делла Франчески. Переміну принесла допіру написана й опубліко­вана за кордоном у 1984 році книжка Станіслава Бараньчака «Втікач із утопії», що відслонила инші смисли і внутрішню напругу, присут­ні вже в запізнілому дебютному томі «Струна світла» (1956), які виразно виходять на яву в «Пані Коґіто» (1974) і «Рапорті з обложеного мі­ста» (1983). Культура, звісно, в поезії Герберта завжди присутня, але не як салон чи антиквар­на крамниця, повна реквізитів, покликаних слу­жити в якості декорації. Марсій, з якого жив­цем здерли шкіру після програшу музичного поєдинку з Аполлоном, Гамлет, якого оплакує Фортінбрас, чи Лев Толстой, який тікає з Ясної Поляни, щоб померти на станції Астапово, – це не лише постаті з мітології, театральної сце­ни або історії літератури, а й знаки долі – пов­торювані, відомі нам із власного досвіду, вони проливають світло на перипетії людей з цього світу, які найчастіше не записані прописними лі­терами в історії. Поетичне слово, абзац есе кру­жляють довкола жорстоко позбавленого життя суперника грецького бога й тортурованої НКВД або ґестапо жертви, між Монсеґюром і Ґрозним, доводячи, що культурна пам’ять – то не музей, повний запорошених експонатів, яких боронять від дотику відвідувачів, а постійно актуальний реєстр індивідуальних і колективних катастроф і перемог, моментів радості чи розпачу. Слід лише правильно користуватися уявою – «знаряддям співстраждання». Поезія і розмисел про зв’язки між минулим і сучасним конче потрібні, необ­хідні для нашого виживання.

1.Тут і далі вірші З. Герберта в перекладі Віктора Дмитрука.

2. Переклад Сергія Злючого.

3.Дослівний переклад А.П.

4.Тут і далі цитати за збірками З. Герберта «Варвар у саду», «Натюрморт з вудилом» і «Лабіринт біля моря» в перекладі Андрія Павлишина, виданих у 2008 році київським видавництвом «Дух і Літера».

Переклав Андрій Павлишин