Збіґнєв Герберт

…wołałem krzemienieckiej góry,

Aby stanęła za mną – lub pode mną. (1)

(Словацький)

Коли я вперше під’їжджав до Кременця, була рання весна. Сніг ще лежав латками на заліз­ничному насипі. Телеграфні стовпи хутко тікали навспак, білі стовбури беріз біля колії нікуди не квапилися, а чорна сітка грабів у глибині лісу вперто стояла на місці. Раптом ліс скінчився, і на овиді – пагорби. Ближче: зорані поля – скиби, переткані камінням. Незабаром Кременець.

Зі станції їдемо бруком волинських вулиць. Місто – в ущелині яруги Подільської плити. Обабіч вулиці – будиночки. Дерев’яні, кривобо­кої архітектури, вкриті помальованими у черво­не бляшаними дахами або порослою мохом гол­ландською черепицею. Відразу за будиночками біжить угору стрімкий, лісистий схил яруги.

Будиночки рояться дедалі щільніше, дахи на­висають один над одним, наче колонії грибів на корі дуба. Поміж ними стримить петербурзька архітектура церкви – для розмаїття із зеленими куполами. Водостоки в дусі східних уявлень про гігієну пофарбовані вапном у білий колір. Се­редмістя. Барокові фасади старовинних будин­ків, сходи, дерев’яні балюстради, балкони. Над усім домінує із заходу фасад ліцейського собору.

З иншого боку на місто тисне гора Бони. Якщо й справді Бона Сфорца заснувала цей за­мок і побувала колись у Кременці, то її неодмін­но мусила зачарувати його краса. Бо куди там Мантуї Сфорців у нудній долині річки По до ге­роїчних скель кременецької ущелини!

У мене було часу в обріз. Увечері я мусив повертатися. Тож я жадібно поглинав це місто. Я все ще перебував під враженням від «Беньов­ського». Може воно й добре, що Кременець не стане чимось на кшталт шекспірівського Страт­форда з усіма автентичними пам’ятками юності Словацького. Я довго шукав на старому кладо­вищі ампірну урну могили пані Саломеї Бекю. Я уявляв собі, [як] глід, яким поросли вершини па­горбів, чіплявся за складки її бідермаєрівських суконь, коли в товаристві табачкових сурдутів вона вирушала на прогулянки.

Через кілька тижнів на кумедних кременець­ких вулицях почулося відлуння твердих кроків. Було нас кілька зі Львова, череда юних учениць школи красних мистецтв із Варшави – і сонце. І липень. Тутешні євреї, сільські музики і пан­ство референти зі староства обурено позирали на голі, засмаглі ноги малярок і декадентський бант колеги П.

Ми гуртом ходили на пленери, гуртом подов­гу сиділи перед вохряними на сонці та ультра­мариновими в тіні кременецькими будиночками й фасадами, гуртом обпивалися лимонадом у садку «Тіволі» й блукали увечері схилами Бони. Глибокі колодязі, пробурені в мергелі креме­нецьких пагорбів, повторювали запізнілим від­лунням хаотичні уривки дискусій. Невеличкий мандрівний цирк знайшов у нас захоплених гля­дачів.

А Іква! Срібна Іква, в самій лиш назві якої сконцентрований романтизм. До неї непросто дістатися. Спершу обід, зуби терпнуть від хо­лодного морозива (на дворі 30 градусів у тіні), а тут якийсь шановний педагог із ліцею опові­дає дива про Дальтонські методи навчання. Ми нишком вислизаємо, зануда залишається нао­динці з мухами. На кумедному складі, де можна роздобути «все», позичаємо велосипеди, й Іква наближається до нас. М’який торф прирічкових лук вгинається під пневматикою.

Можна годинами ходити вздовж зарослих берегів річки, яка зміїними вигинами в’ється поміж трав. Пірнати в тиху течію із блідо-зеле­ними водоростями. Повертатися при блідому ве­чірньому місяці понад схилом яру.

У спекотні дні я їздив однокінною волин­ською лінійкою посеред хвилястих ланів. Колос­ся чіплялося кіл, кінь пирскав і смикав головою, відганяючи мух. Верхи Соколиної гори та кре­менецьких пагорбів дрижали в розігрітому пові­трі. Минаю вози, запряжені кіньми в сирицевій шкіряній збруї, якими правлять селяни в карту­зах і бумазейних барвистих сорочках.

Час прощатися з Кременцем. Низький місяць відкидає довгі фіолетові тіні на біле каміння ву­личок. Бароковий ліцейський собор вистрілює двома свічками веж до зірок. Угорі чорніють дерева кременецьких кладовищ. Убогі право­славні багатораменні хрести, меланхолійні, наче пам’ятники ґенуезького Кампо Санто.

Втретє у Кременці я побував через кілька ро­ків. Я йшов знайомими вуличками під дощем, який бубонів у листі дерев. Я приїхав рано вран­ці у ці далекі краї під час військових маневрів.

З гіркотою ходив я місцями, де бував раніше. Спогади про миті минулого нав’язливо вистро­млюють свої обличчя. Ексгумовані враження мають бліді, безкровні обриси. Новий світ, нове життя підкреслюють їхню минущість.

Я ходив вуличками, дерся на схили яру слизь­кою від дощу травою. Холодні мури ліцейського собору тремтіли від гуркоту органу. Хмари по­волі розступилися і визирнуло сонце. Каміння хутко сохло. Крамнички з яскравими вивісками, недільний рух на вуличках, картаті тіні та від­блиски сонця не пожвавили дня сьогоднішнього.

Вищерблені мури на горі Бони скривилися в іронічній посмішці потворного черепа. Блакит­не небо набуло відтінку вицвілих драперій мото­рошного ритуалу.

Час і проминання зблискують на вичовгано­му поруччі містків, на зеленому від нальоту ка­мінні мурів, на вищерблених дахах і золотушних обличчях євреїв.

Колись, багато років тому, під час першого соняшного перебування в Кременці, у пору сво­го бурлакування я натрапив у полі на розвалену кагату підмерзлої картоплі. Страшний сморід гниючої матерії спиняв перехожого за кількаде­сят кроків. Сьогодні, одержимий отим фактом, я вирушив у тому напрямку. Хвиляста рівнина простягається у бік Шумська і Катеринівки. Від кагати, звичайно, ані сліду. Проте мою уяву охо­плює та опановує хвиля спогадів про розклад. Спогади, позбавлені життєвої сили, в чистому повітрі сьогодення приголомшують.

Я повернувся до готелю. Із сухими очима, втупленими в стелю, я пролежав решту дня.

Вночі, під перестук потяга, я повернувся до світу.

Не слід повертатися до місць.

1. Дослівно: «…я кликав кременецьку гору, / Щоб вона встала позаду мене – або піді мною». Повна цитата з поеми Ю.Словацького «Беньовський» (Пісня V, «Прикінцева дигресія проти Міцкевича»): «Wołałem ręką Krzemie­nieckiej Góry, / Ażeby weszła rozpędzić tę ciemną / Zgraję – i stanąć za mną – lub pode mną» («Я помахом руки кликав Кременецьку Гору, / щоб вона прийшла розігнати цю темну / Зграю – і встати позаду – або піді мною»).

Переклад Андрія Павлишина

ч
и
с
л
о

76

2015