|
Мартін ГайдеґґерГельдерлін та сутність поезії
У своїх
міркуваннях виходитиму з основних тез: 1. Поетична
творчість: «Це найневинніше
із занять» 2. Людині
«дане найнебезпечніше з благ – мова, щоб вона...
посвідчила, ким вона є... » 3. «Багато зазнала людина, Не одного з Богів назвала, Відтоді, як ми є мовленням І чуємо одні одних» 4. «А однак усе, що триває, постає завдяки поетам». 5. «Вся у заслугах, людина все ж мешкає поетично
на цій Землі» Чому
в пошуках сутности поезії я звертаюся до творчости саме Гельдерліна? Чому не
Гомера чи Софокла, не Верґілія чи Данте, не Шекспіра чи Ґете? Адже у творах цих
поетів утілено не менше поетичного, причому навіть наочніше, ніж у рано й раптово
обірваній творчості Гельдерліна. Можливо.
Та, не дивлячись на це, вибір упав саме на Гельдерліна.
Але чи можна дійти до універсальної сутності поезії, звертаючись лише до творчости одного-єдиного поета? Адже чогось загального ми досягаємо,
порівнюючи якусь кількість конкретних випадків. А отже, потрібно якомога більше
різної поезії. І тоді поезія Гельдерліна була б одним
із них. Але ж ніяк не тією єдиною мірою, яка б визначила сутність поезії загалом.
Тоді ми з самого початку пішли б хибним шляхом. І справді – адже «сутність поезії»
є певним загальним поняттям, яке однаково істотне для будь-якої поезії. Але ця неодмінна
універсальність, байдуже, який із часткових випадків ми візьмемо, сама завжди є
до них нейтральною. Вона є «сутністю», яка сама ніколи не може стати істотною. Але
для нас передусім йдеться про те, що у цій сутності є істотного, про те, що змушує
нас вирішити, чи будемо ми у подальшому сприймати поезію серйозно, а якщо так –
то чи готові ми, і як до неї причаститися. Ми вибрали
Гельдерліна не тому, що його творчість у числі инших є втіленням загальної сутності поезії. Єдиним мотивом
цього вибору є спрямованість його поезії – саме цим вона й вирізняється: він свідомо
шукав сутність поезії. Гельдерлін у повному розумінні
цих слів є поетом поетів. Тому наш вибір упав саме на нього. Однак
чи не є такого роду поезія оманливою самозакоханістю чи відривом від повноти світу?
Чи не є творчість, яка спрямована лише на поета, ілюзією й декадентством, якоюсь
крайністю? Гадаю,
що це ми невдовзі з’ясуємо. Щоправда, метод пошуку був обраний з необхідності. Бо
ж ми не можемо у даних рамках – хоч це й слід було б зробити – подати тут більш-менш
вичерпний аналіз творчості Гельдерліна. Натомість ми розглянемо
лише п’ять визначальних тез цього поета, що стосуються поезії. Певний порядок цих
тез і їхній внутрішній зв’язок повинен розкрити справжню сутність поезії. 1 У листі
до матері, датованому січнем 1799 року, Гельдерлін називає
поетичну творчість «найневиннішим
з-поміж занять». Але наскільки вона є цим «найневиннішим заняттям»? Поезія народжується
у скромних шатах гри. Нічим не зв’язана, вона створює свій світ образів. Але, будучи
замкнута у собі, вона й не виходить за межі уяви. Таким чином усі її акції, які
могли б значною, мірою підірвати нашу невинність, стають не чинними. А отже, поезія
безневинна – вона не має ніяких реальних наслідків, бо є лише словами. Поезія неначе
й бездіяльна, вона ніяк не вторгається у світ дійсного, щоб якось його змінити.
Поезія – це радше сон, ніж дійсність, радше гра словами, ніж велич дії. Вона є самою
безневинністю і не тягне за собою жодних наслідків. Бо що ж може бути безпечнішим,
ніж самі слова? Але окресливши поезію як «найневинніше з занять», ми не можемо вичерпати цим усієї
її повні. Проте ми вже знаємо, де її шукати. Поезія творить у царині мови, мова
є її «матеріалом». Що ж може сказати Гельдерлін про мову?
Розгляньмо другу його тезу. 2 У фраґментарному
шкіці, що датований тим самим періодом (1780), що й наведений
вище вступ до листа, поет говорить: «Натомість,
живучи у оселі, прикриваючи одягом свою сором’язливу наготу,
людина все-таки більше заглиблена у внутрішнє, там вона уважніша, її розум полягає
у тому, що вона стереже дух, як жриця божественний вогонь. І тому їй, подібній до
Бога, притаманна свобода – найвища сила наказувати і сповнювати, для цього їй дане
найнебезпечніше з благ – мова, щоб створюючи, знищуючи, гинучи
і, повертаючись до вічно живої наставниці й матері, людина посвідчила, ким вона
є; щоб показала, що вона від неї успадкувала, й навчилась від неї того, що у ній
найбожественніше, – її підтримуючої все любові». Але як
мова, будучи цариною «найневиннішого
із занять», може бути «найнебезпечнішим
з-поміж благ»? Як узгодити ці дві тези? Давайте поки що відкладемо це запитання
і розглянемо три допоміжні: 1. Чиїм
благом є мова? 2. Якою
мірою вона є благом найнебезпечнішим? 3. У
якому сенсі вона взагалі є благом? Передусім
звернімо увагу на контекст наведеного вище витягу щодо мови: це є шкіц твору, який повинен відповісти на запитання, чим людина
відрізняється від инших істот, що є у природі, – троянд,
лебедів, оленів у лісі. Тому наведений фраґмент, віддаляючи людину від инших живих істот, починається словами: «натомість, живучи
у оселі... » Ким є
людина? Тим, хто повинен засвідчити, ким він є. Засвідчити означає показати, але
водночас і поручитися. Людина є тим, чим вона є саме тоді, коли свідчить про власне
існування. Свідчення не є додатковим чи побічним проявом людської природи – воно
співтворить саме існування людини. Однак про що повинна
свідчити людина? Про свою приналежність до Землі. Ця приналежність полягає у тому,
що людина в усьому є спадкоємцем і учнем. Але ж усе є взаємосуперечливим.
Те, що розділяє у суперечності, а завдяки цьому водночас і єднає, Гельдерлін називає «внутрішньою
сутністю». Як створення світу, його світанок, так і знищення світу, його сутінки,
свідчать про приналежність до цієї «внутрішньої
сутності». Засвідчення людської природи, а відповідно, – її належне здійснення,
відбувається завдяки свободі. Воно охоплює те, що є необхідним, і накладає на себе
вериги найвищого покликання. Засвідчення приналежності до буття у цілому відбувається
як дія. А дії є для неї можливими, бо людині дана мова. Вона є благом людини. Але якою
мірою мова є «найнебезпечнішим благом»?
Вона є небезпекою з небезпек, бо власне вона й створює саму можливість небезпеки.
Небезпека – це загроза для буття з боку сущого. Лише завдяки мові людина може зустрітися
з чимось наявним, що як суще утискає і складає її існування, а як не суще – зводить
і не справджує його. Лише мова вибудовує простір, у якому під загрозою є все буття,
простір, у якому можна заблукати; таким чином вона створює можливість втрати буття,
тобто власне небезпеку. Однак мова є не лише небезпекою небезпек, вона криє у собі
також постійну небезпеку для самої себе. Завданням мови є показ і переховування
у творі сущого як такого. У ній однаковою мірою може вилитися у слово як найчистіше
й потаємне, так і замулене і посполите. Ба навіть більше – істотне слово, для того
щоб бути зрозумілим і таким чином стати набутком усіх, повинно стати словом на щодень.
Про це Гельдерлін пише у другому фраґменті: «Ти говорив до божества, але всі забули про те,
що нове завжди не для смертних, що воно належить богам. Плід повинен стати звичним
щоденним харчем – лише тоді він стане набутком смертних».
Як слово чисте, так і слово на щодень однаково є чимось сказаним. Тому саме слово
ніколи не дає безпосередньої ґарантії стосовно того, чи воно є словом істотним,
чи лише оманою. Навпаки – істотне слово у своїй простоті часто здається чимось неістотним.
А з иншого боку те, що начебто є чимось істотним, насправді
є лише повтором і повторює щось давно сказане. Тобто сама по собі мова повинна безперервно
вводити у оману, створювати ілюзії, відповідно, піддаючи небезпеці щось найбільш
інтимне – автентичне висловлювання. В якому
сенсі ця найбільша небезпека є «благом»
для людини? Мова йде про володіння людини світом. Людина вдається до мови, передаючи
досвід, рішення чи настрій. Мова служить для порозуміння. Як знаряддя придатне для
порозуміння, вона є «благом». Однак той
факт, що мова є засобом порозуміння, ще не вичерпує її сутності. Це лише наслідок,
що випливає зі справжньої сутності мови. Мова є знаряддям, яким людина володіє як
і багатьма иншими, однак мова взагалі створює можливість
самого перебування у відкритості сущого. Лише там, де є мова, є світ: місце, яке
весь час змінюється, де приймаються рішення і постають твори, місце дії й відповідальності,
а також сваволі й галасу, занепаду й замішання. І, своєю чергою, лише там, де є
світ, є й історія. Мова є благом первиннішим, ніж просто
знаряддя: це завдяки їй людина має можливість бути історичною. Мова не є знаряддям,
яким людина послуговується, а чимось, що окреслює найвищі можливості самої людської
природи. Щонайперше ми повинні розібратися у цій сутності мови, щоб правильно зрозуміти
природу тої сфери, у якій твориться поезія, а завдяки тому і саму поезію. Як працює
мова? Пошукаємо відповідь на це запитання, звернувшись до третьої тези Гельдерліна. 3 Отож
звернімось до заплутаного й широко закроєного шкіцу незакінченого
вірша, який починається словами: «Ти, примирителю,
котрий ніколи не вірив...» і далі: Багато зазнала людина. Не одного з Богів назвала, Відтоді, як ми є мовленням І чуємо одні одних. Почнімо
з того звороту, який безпосередньо стосується сказаного вище: «Відтоді, як ми є мовленням...» Ми, люди,
є мовленням. Основою людського буття є мова; але мова насправді збувається лише
у мовленні. Причому мовлення є не просто одним із способів здійснення мови – мова
може бути істотною лише як мовлення. Запас слів і правила синтаксису, які ми чомусь
називаємо «мовою», є лише оболонкою явища
мови. Що ж тоді окреслює поняття «мовлення»?
Мовити – це зазвичай про когось або про щось говорити. Окрім того, розмовляючи,
ми стаємо ближчі один до одного. Однак Гельдерлін пише:
«Відтоді, як ми є мовленням і чуємо одні одних».
Здатність вислухати когось випливає не з того, що я з кимсь розмовляю, радше навпаки
– обумовлює наявність слова і вимагає цього слова. Здатність говорити і здатність
слухати є однаково первинними. Ми є мовленням: можемо одні одного вислухати. Ми
є мовленням – а це, зокрема, означає, що мовлення нас об’єднує. Об’єднавчий характер
мовлення полягає у тому, що істотне слово щоразу вказує на Одне й Те Саме, на щось,
з огляду на що ми консолідуємось як самості, на основі
чого ми є чимось цільним, а отже, – собою. Однак
Гельдерлін не пише просто: ми є мовленням, а: «Відтоді, як ми є мовленням...» Не завжди
там, де люди здатні говорити й говорять, ідеться про справжній прояв мови – мовлення.
Відколи ми є мовленням? Там, де йдеться про об’єднавче, скупчуюче
мовлення, там істотне слово повинне бути прив’язаним до Одного і Того Самого. Без
цього зв’язку неможлива навіть суперечка. Одне й Те Саме може різним чином проявитись
лише у світлі чогось триваючого, чогось сталого. Однак сталість і тривалість стають
явними лише у світлі тривкості і наявності. А це можливе лише тоді, коли відкривається
час із його вимірами. Відтепер людина стає перед наявністю чогось, що триває, лише
після цього вона може зустрітися з чимось змінним, чимось, що приходить і відходять.
Лише щось тривке і є змінним. Лише з того моменту, коли «рвучкий час» розірвався
на теперішнє, минуле й майбутнє, постала й можливість єдності з огляду на щось,
що триває. Скупчуючим мовленням ми є відтоді, відколи
«є час». Відколи постав час і був затриманий, тобто саме історичність є способом,
яким ми є. Ми є скупчуючим мовленням тією мірою, якою
ми є історичними – одне стосується иншого, є тим самим. «Відтоді, як ми є мовленням...» – «Багато
зазнала людина, не одного з Богів назвала...» Відколи мова здійснюється належним
чином, як мовлення, Боги доступаються до слова і з’являється світ. Але наявність
Богів і поява світу не впливають на поставання мови – вони з нею одночасні. Справжнє
мовлення – мовлення, яким ми є, – власне кажучи, полягає у тому, що Боги отримують
свої назви, а світ стає словом. Але Боги
можуть втілитися у слово лише тоді, коли самі – попадуть у нас своїм покликом. Слово,
яке називає Бога, завжди є відповіддю на такий поклик. І щоразу ця відповідь випливає
з відповідальності, яку покладає на нас доля. Тільки
тепер, коли Боги роблять наше існування мовою, ми стаємо перед вибором – чи присвятити
себе їм, чи ні. Лише тепер з усією повнотою ми розуміємо, що означає зворот: «Відтоді, як ми є мовленням...» Як лише Боги
вводять нас у мовлення, одразу ж з’являється час, одразу ж основою нашого існування
стає мовлення. Це і є пояснення і обґрунтування тези, за якою мова є найважливішим
фактором існування людини. Однак
відразу постає запитання: як здійснюється те мовлення, котрим ми є? Хто називає
Богів? Хто вихоплює з рвучкого часу те, що триває, аби закріпити його у слові? Гельдерлін говорить про це з непомильною простотою. Отож перейдімо до його четвертого висловлювання. 4 Ним закінчується
вірш «Спогад»: «А однак усе, що триває, постає завдяки поетам». Він кидає світло на
поставлене нами запитання про сутність поезії. Поезія є становленням чогось через
слово і у слові. Але що ж при цьому у-становлюється? Щось,
що триває. Та чи може поставити щось, що триває? Чи не застаємо ми його щоразу таким
самим? Ні! Саме щось, що триває, ми і повинні затримати, аби його не відніс рвучкий
потік часу – просте ми повинні вилущити зі складного, піднести міру над невимірним.
На волю має вийти те, що рухає сущим у цілому, що нероздільно у ньому панує. Має
відкритися буття, щоб з’явилося суще. Тобто повинно відкритися те, що триває недовго:
«Швидко минає все божественне; та не намарне». Фіксація минущого не зважаючи ні
на що – от роль «довірена турботі та службі поетів». Поет
називає Богів і всі речі тим, чим вони є. Це не є надавання назви чомусь, що попередньо
вже було відоме – суще іменується тим, чим воно є, лише завдяки істотному слову
поета. Таким чином суще стає знане власне як суще. Поезія – це у-становлення буття
за допомогою слова. Тому щось, що триває, ніколи не ліпиться з минулого. Просте
не можна добути безпосередньо зі складного. Міра не лежить там, де немає міри. Ми
не знайдемо опори у безодні. Буття ніколи не є сущим. Оскільки й буття, і сутність
речі у кожному з випадків не можуть бути виведені за допомогою обрахунків з того,
що існує, – вони повинні бути створені, установлені й подаровані, причому з усією
свободою. Саме у цьому й полягає суть становлення. Речі
починають сяяти лише після того, як ми первинно назвемо Богів, а сутність речі перейде
у слово. Тоді людське існування отримує сильні зв’язки й основу. Сповідь поета є
у-становленням не лише тому, що вільно обдаровує, але й тому, що дає сильну основу
людському існуванню. Коли ми розуміємо, що сутністю поезії є у-становлення буття
через слово, то ми певною мірою можемо розкрити істинність слів, які зронили уста
Гельдерліна задовго до того, як на нього впала пелена
божевілля. 5 П’ятий
вислів походить з великого й шаленого вірша, що розпочинається словами: В коханому блакиті розквіта
Собора вежа, бляхою окута. Тут Гельдерлін говорить далі: Вся у заслугах, людина все ж мешкає Поетично на цій Землі. Те, що
робить людина і чим вона займається, здобуте і заслужене її власним трудом. Однак
Гельдерлін підкреслює – «все ж», тобто він усвідомлює,
що це все не зачіпає сутності перебування людини на Землі, не сягає основ людського
існування. У своїй основі це існування є «поетичним». А поезію тепер ми розуміємо
як у-становлююче називання Богів та сутностей речей. «Поетично
мешкати» означає перебувати у присутності Богів, у близькості до суті речей. Те,
що у своїй основі людське існування є «поетичним», водночас свідчить: як таке, яке
у-становлюють, воно є не заслугою, а даром. Поезія
є не просто окрасою нашого існування, минущим захопленням, екстазом чи забавою.
Вона є фундаментом, на якому тримається історія, а тому це не просто культурний
феномен чи «маніфестація» якоїсь «душі культури». Основоположна
поетичність нашого існування говорить, що поезія – далеко не невинна гра. Однак
хіба сам Гельдерлін у наведеному на початку фраґменті
не називає поезією «найневиннішим
з-поміж занять»? Як це ув’язати із щойно задекларованою сутністю поезії? Тепер
саме час повернутися до відкладеного на початку запитання. Спробуймо відповісти
на нього, розглянувши сутність поезії й поета водночас. Спочатку
виявилося, що сферою, у якій поезія втілює свої твори, є мова. Сутність поезії ми
повинні були б визначати, виходячи з сутності мови. Однак із наших подальших міркувань
випливає, що поезія – це у-становлююче називання буття
та сутностей усіх речей, – тобто не якесь довільне висловлювання, а саме таке, яке
витягає на яв усе, про що ми потім щодня розмовлятимемо й сперечатимемось. Тому
мова не є матеріалом, який застає поезія, щоб його потім обробити – саме поезія
робить мову можливою. Поезія є прамовою історичного народу. А тому ситуація насправді
цілком протилежна тій, якою від початку здавалася: сутність мови слід розуміти виходячи
із сутності поезії. Основою
людського існування є мовлення; мовлення як говоріння. Однак прамовою є поезія як
становлення буття. Мова з різних причин є «найнебезпечнішим
з-поміж благ». Тобто поезія є найнебезпечнішою справою – і водночас «найневиннішим з-поміж
занять». Тільки
охопивши ці дві дефініції у їхній єдності, можемо зрозуміти сутність поезії у всій
її повноті. Однак
чи справді поезія є справою настільки небезпечною? Перед тим, як вирушити у останню
подорож до Франції, Гельдерлін пише до приятеля: «О друже, світ лежить переді мною світліший і
серйозніший, ніж будь-коли! Мені подобається те, що просто відбувається; мені подобається,
як тепер, влітку «старий святий отець спокійною рукою струшує з червонястих хмар
благословенні блискавиці. Тому що саме
цей знак я вибрав для себе з-посеред усього, у чому для мене може проявитися Бог.
Раніше я міг радісно волати про нову істину, про те, що я краще зрозумів щось із
того, що є над нами і довкола нас, тепер я боюсь, чи не станеться зі мною врешті-решт
те, що сталося із старим Танталом, якому Боги дали більше, ніж він міг перетравити». Поет
виставлений під блискавиці Бога. Про це йдеться у вірші, який я вважаю поезією найчистішою,
що показує саму сутність поетичного. Вірш розпочинається словами: Немов у свято, селянин іде Уранці глянуть на поля... У останній
строфі говориться: Та нам, поети, з непокритою головою Належить стояти під божими грозами І власною рукою промінь Отця Ловити, й дарунок небес, Загорнутий у пісню, простягти народу. А роком
пізніше, повернувшись до рідної домівки, вже потьмарений божевіллям Гельдерлін пише до того ж приятеля, згадуючи своє перебування
у Франції: «Мене раптом охопила стихія, вогонь
неба і смирення людей, їхнє життя у природі, їхні обмеженість і пересит – я можу
сказати про себе, як про героя: мене вразив Аполлон». Надмірна ясність штовхнула
поета у темряву. То чи ж потрібні инші свідчення щодо
небезпеки, яка таїться у цьому «занятті»?
Цією долею усе вже сказано. Що, як не її передчуття, звучить у словах з його «Емпедокла»: ...Мусить Відійти з життя той, через кого промовляв
дух. І все-таки
«поезія є «найневиннішим з-поміж занять». Гельдерлін пише ці слова не тільки, щоб заспокоїти матір – він
знає, що цей невинний, зовнішній бік справи співвідноситься з сутністю поезії, як
прірва й вершина. Але як міг би поет реалізувати такий небезпечний дар, а потім
зберігати його, коли б не був «викинутим» («Емпедокл») з буденности і захищеним
від неї ілюзією невинності свого заняття? Поезія
нагадує гру, проте нею не є. Гра об’єднує людей, але у ній кожен забуває про себе.
Натомість у поезії людина зосереджується на самих основах власного існування. При
цьому вона досягає спокою; але не спокою бездумної бездіяльності, а такого, що не
знає меж; такого, у котрому й далі живуть усі сили й зв’язки. Поезія
нагадує ілюзію чи сон у порівнянні з реальною й крикливою дійсністю, у котрій ми
ніби живемо. Насправді ж усе якраз навпаки: дійсною є мова поета й завдання, яке
він виконує власним існуванням. Чудово розуміючи це, Пантея
говорить товаришці (про Емпедокла): ...Бути ним самим – ось Життя; ми ж, инші,
є лише сном про це. Сутність
поезії скидається на марево. Однак то вона сама собі надає такої непевної, ілюзорної
форми. І це при тому, що досить міцно закорінена у землі. За своєю сутністю вона
є становленням, закоріненням у землю. Звичайно,
будь-яке становлення є справою свободи, а тому Гельдерлін
пише: «Вільні, як соколи, будьте, поети»!
Але ця свобода не є необмеженим свавіллям чи капризом; свобода поета – це найвища
необхідність. Поезія,
як по-ставлення буття, обмежена двояко. Лише маючи перед собою цей її найсокровенніший закон, ми можемо охопити всю її сутність. Поетична
творчість є первинним називанням Богів. Однак слово поета отримує нарікаючу силу лише тоді, коли Боги самі мовлять про нас. Але
як мовлять Боги? ... а знаки є одвіку мовою Богів. Оповідь
поета відчуває ці знаки, щоб потім переказати їх своєму народові. При цьому поет
не лише бере, але й дає. Уже у «першій ознаці» він спостерігає сповнене і сміливо
одягає його у шати слова, щоб говорити про відкрите. Так ...сміливий дух летить орлиним летом Поперед бур страшних – він пророкує Про тих Богів, що йдуть за ним одразу. Становлення
буття обмежене знаками Богів. Водночас слово поета є лише тлумаченням «голосу народу».
Так Гельдерлін називає оповіді, у яких зберігається пам’ять
народу про його приналежність до цілісності буття. Однак часто цей голос заникає,
слабне, і взагалі – він не може висловити того, що справді потребує тлумачення.
Вірш під назвою «Голос народу» дійшов
до нас у двох версіях, що відрізняються останніми строфами, які, однак, доповнюють
одна одну. У першому варіанті закінчення звучить так: Зважаючи на Небо, він шанує Народу голос, у спокій оповитий, Та для Богів і для людей нехай же Не засина він надто
вже охоче! А у другому: ...напевно, ці оповіді добрі є, бо це Є пам’ять про найвище, та потрібне Й тлумачення цих повістей святих. Таким
чином сутність поезії втягнуто у орбіту законів божественних знаків і голосу народу,
які то сходяться, то розходяться. Сам поет стоїть посередині – між Богами й народом.
Його викинуто – викинуто у це «між», між Богами й людьми. І лише тут уперше вирішується
проблема, ким є людина і у якому ґрунті проростає коріння її існування. «..Людина
все ж мешкає поетично на цій Землі». Невтомно
й дедалі наполегливіше, не звертаючи уваги на багатство образів, що напирають на
нього, дедалі глибше Гельдерлін проривався у своїй поезії
у це «між». Саме тому ми й говоримо, що він є поетом поетів. Тож чи
можна наполягати на тому, що Гельдерлін заплутався у пустопорожньому
й упередженому самозамилуванні, бо розірвав пуповину, яка пов’язувала його з повнотою
життя? Чи не слід би визнати, що високий лет його поезії підносить думку цього поета
до основ і самої серцевини буття? Адже це про себе він пише у пізньому вірші «В коханому блакиті розквіта...»,
хоч мова йде про Едіпа: Напевно, у царя Едіпа
на одне око забагато. Гельдерлін поетично втілив сутність поезії – але не
як дійсне для всіх часів поняття. Ця сутність поезії закорінена у своєму часі. Однак
вона не пристосовується до свого часу, як до чогось уже існуючого. Знову у-становлюючи сутність поезії, Гельдерлін
тим самим окреслює новий час. Це є час Богів, що втекли, і Бога, що надходить. Це
голос біди, йому притаманна двояка відсутність, двояке «не»: вже-не-Богів, що відходять,
і ще-не-Бога, що надходить. Сутність
поезії, яку у-становлює Гельдерлін,
найвищою мірою історична, бо заздалегідь окреслює певну епоху історії. А як історична,
вона є єдиною істотною сутністю. Це нещасливий
час, тому так надмірно багатий його поет. Настільки багатий, що часто, згадуючи
тих, що були, і чекаючи на Того, Хто прийде, хоче лише завмерти й заснути у цій
ілюзорній порожнечі. Проте він не піддається, животіє у нікчемності цієї ночі. Так,
залишаючись самим собою, зовсім самотній на життєвому шляху, поет здобуває для свого
народу істину – сам за всіх, і тому здобуває істотно. Це віщує сьома строфа елегії
«Хліб і вино». У ній поет мовить про те,
що мислитель міг би лише тлумачити: Запізно ми, приятелю, приходимо. Хоч Боги
живуть, Та живуть вони у нас над головами, у иншому світі. Там їх могуття безмежне, вони майже не зважають,
Чи живі ми, – отак шанують нас мешканці неба.
Оскільки ж ми нездатні збагнути тонку їх
природу, То лиш деколи, із зусиллям, знести їхню повню
ми здатні, І все життя є сном про це. Але таке блукання
часом Допомагає, як дрімота, біда чи ніч, додаючи
сили, Поки у бронзових колисках не виростуть богатирі,
Що мають серця, як у давнину, і силою рівні
лише Богам. У громах вони на світ виходять. Мені серед
цього здається Не раз, що краще б спати, ніж отак, на самоті,
Чекати. І я не знаю, що говорити, що чинити,
Не знаю, навіщо існуємо ми, поети, у цей
безплідний час? Але ти кажеш, що ми – немов жерці лози винної, Яка тягнеться з краю у край у мороці ночі. Переклад Тараса Возняка |
ч
|
 |
 |