зміст
на головну сторінку

Ян Пєкло

Волинь, Єдвабне, Боснія:
Злочин між сусідами

Вчинені в 1943-1944 роках масові вбивства поляків, які мешкали на Волині, мали характер злочинів проти сусідів, їх жертвами ставали знайомі вбивцям люди, котрі жили в найближчих околицях, у селі за межею, у халупі за видним із вікон хати гайком. Злочинці либонь зустрічалися з ними колись на ярмарку, миналися на шляху, торгували, можливо, навіть пили гуртом горілку в корчмі неподалік, і діялося це і тоді, коли волинським воєводою був близький соратник Юзефа Пілсудського Генрик Юзевський [Henryk Józewski], і згодом, коли вже тривала війна. Бувало також, що молодий закоханий поляк залицявся до українки, або українець упадав за полькою. Не так уже й рідко траплялися польсько-українські подружжя, які теж стали жертвою Волинської різанини...

Шкода, що досі не розказана жодна з трагічної історій волинських відповідників Шекспірових Ромео і Джульєтти, і не послужила вона за сюжет для прози чи кіно. Шкода, що в українсько-польських дискусіях, замість зосереджуватися на тих питаннях, які нас єднають, ми воліємо сперечатися про цифри та провини. Шкода, що замість за прикладом євреїв шукати праведників, які відважилися в ті страшні часи встати на прю зі злом і рятувати життя, ми апелюємо до негативних емоцій і взаємних звинувачень. Шкода, що саме тепер, у 70-і роковини Волинських убивств до головного нурту публічних дискусій проникли токсичні погляди, які досі дбайливо плекали у середовищі маргінальних груп обабіч тепер уже унійного кордону. Шкода, що ми не змогли запобігти цьому, коли ота тема стала заручницею внутрішньополітичних ігор у Польщі та Україні. Прикро, що породжені колись привиди досі не залишають нас у спокої...

 

1

Сусідський злочин вражає найбільше, позаяк передбачає кривду знайомих, які мешкають поруч. Винуватцями убивств на Волині були переважно українські селяни, підбурювані, маніпульовані та очолювані галицькими офіцерами з УПА. Без участі селянства (т.зв. черні), годі було б досягти таких масштабів злочину. Механізмів драми несила зрозуміти поза контекстом триваючої навколо воєнної веремії, без аналізу участі присутніх тоді на сцені інших авторів – совєтських комуністів і нацистів, які точили між собою смертельний бій. І одні, й другі були, звичайно, зацікавлені в тому, щоб українці гуртом із поляками не виступили збройно проти них. Найкраще запобігти цьому можна було, плекаючи ненависть між поляками та українцями. Щось на кшталт Волинської різанини могло ідеально прислужитися цій меті. Російська, а відтак і совєтська традиція випрацювала ефективні механізми генерування польсько-українських конфліктів для власного політичного вжитку. В цій галузі нацисти були не рівня совєтам. Але, звичайно ж, безпосереднім виконавцем злочину був керівництва УПА.

Триваюча в цьому регіоні війна з усіма її совєтськими та нацистськими жорстокостями, так яскраво описана в книзі Тімоті Снайдера «Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin» (Basic Books, 2010) (1), призвела до збайдужіння та дедалі глибшої деморалізації, зумівши перетворити жертв на кровожерливих вбивць. Уміле підкладання ідеологічного пояснення, яке давало в ті похмурі безбожні часи повної відсутності моральних гальм зручне виправдання грабежів і масових убивств, оживило дрімаючих у людських душах демонів. Українські селяни рушили на польських сусідів із вилами, ножами, молотками, косами, серпами, пилами. Убивства чинилися украй жорстоко, жертвам розпорювали животи, виколювали очі, палили живцем. Убивали також літніх людей, жінок і дітей. Мордували віруючих, які збиралися на службу Божу в латинських церквах. Палили дощенту села, а награбоване добро підводами звозили до власних хат...

Варто відзначити, що жертвами були не тільки поляки, а й неприхильні УПА українці, євреї, вірмени, місцеві чехи й росіяни. Дії УПА були також скеровані проти змішаних шлюбів згідно з принципом, що в такому подружжі хтось завжди мусить стати зрадником. Жертвами Волинської різанини стали також: дух, історія та культура цього регіону. На цій знеславленій землі Сталінові було набагато легше монтувати нову тоталітарну систему. Сьогодні ми бачимо, якими важкими виявилися змагання з совєтським спадком...

 

2

Та подія стала переломною у свідомості поляків – їм було дуже нелегко погодитися з правдою про відповідальність за вбивство під час Другої світової війни єврейських мешканців Єдвабного, невеликого містечка в Ломжинському повіті Підляського воєводства. Як нація ми звикли міркувати про себе винятково в категоріях жертв нацизму й комунізму (якими далебі й були). Проте історія доводить, що власне з жертви легко можна зробити ката...

Правда про ту подію з’явилася в публічному просторі раптово і викликала шок(2). Група з близько 40 мешканців Єдвабного та околиць вчинила, заохочувана німцями, жорстоке вбивство своїх єврейських сусідів. 10 липня 1941 року місцеві поляки заходилися виганяти своїх єврейських сусідів із помешкань на ринок містечка. Озброєна орчиками, палицями, вилами юрба спершу знущалася з них, потім чоловікам наказали демонтувати пам’ятник Леніну, встановлений у містечку під час тимчасової окупації совітами. Відтак євреїв змусили перетягти уламки пам’ятника до дерев’яної, критої соломою стодоли, розташованої за околицею міста. Там частину з них убили, а решту, в тому числі стариків, жінок і дітей, загнали до стодоли, замкнули її двері на засув, споруду облили гасом і підпалили. Живцем у ній згоріли близько 300 єврейських мешканців Єдвабного.

То було також сусідське убивство, жорстоке й безжальне. Його жертвою стали діти, які разом зі своїми польськими однолітками, синами й дочками катів, ходили, мабуть, до тієї ж школи, бавилися разом на подвір’ї, стрибали «у класи», їли ті ж цукерки, читали ті ж книжки...

Потім почався грабунок єврейського майна, в якому брали участь винуватці злочину. Решта польської громади міста мовчки спостерігала за усіма цими подіями.

Ми бачимо ту ж схему сусідського вбивства: деморалізація, зумовлена подіями війни, ідеологічний привід, радше за все пов’язаний із тим, що євреїв гуртом обтяжили відповідальністю за співпрацю з совітами, а насправді за всім цим крилося жадоба грабунку і збагачення коштом жертв.

Сьогодні в Єдвабному стоїть пам’ятник на честь жертв, а польський Інститут Національної Пам’яті провів слідство, результати якого оприлюднені. Полякам, однак, важко забути, що в ПНР комуністи уславлювали героїзм єврейських повстанців у Варшавському ґеті в 1943 році, водночас обкидаючи багном повстанський зрив у Варшаві в 1944 році (цікаво пише про це в своїй статті для New York Times Марсі Шор (3)). Армія і польський еміграційний уряд були для них «поплічниками фашистів» і «ворогами народу». Усім відомий плакат із незабутніми словами: «АК – запльований карлик реакції». Це мусило боліти...

 

3

А тепер приклад із новітньої європейської історії. В 1992 році почалася війна в Югославії, , здавалося б, найбільш стабільній і заможній з-поміж усієї комуністичної родини країні, яка почала розпадатися. На очах у шокованої та безпорадної Європейської Унії віджили заморожені комунізмом давні конфлікти, генеруючи потужний ладунок ненависті. Метою кожної з воюючих сторін стало проведення етнічної чистки, а в ухвалених нових конституціях забракло положень про захист національних меншин. Тривало взаємне винищення. На Балканах почався зворотний відлік часу, а локальні лідери творчо продовжували «роботу», започатковану ще в роки Другої світової війни.

Я поїхав туди в якості журналіста й пізніше написав, що «політики і ЗМІ поставили мешканців різних республік колишньої Югославії перед доконаним фактом – їм було наказано ідентифікувати себе етнічно, властиво, не залишаючи жодного вибору» (4). Там я переконався, що на руїнах комуністичної системи легше створити націоналістичну диктатуру, ніж стабільну демократію. Вистачить лише замінити червоний прапор на національні барви, а поняття соціалізму на ідею Великої Сербії, Хорватії, чи ісламської держави...

Концепцію «etničko čišćenje» – етнічної чистки, натхнену расистською ідеологією, вперше заходився втілювати на Балканах під час Другої світової війни профашистський режим Анте Павеліча [Ante Pavelić] в Хорватії. Чистки чинили також албанці на території приєднаного до профашистської Великої Албанії Косова. Подібна ідея з’явилася й серед сербів. Етнічно однорідну Велику Сербію в складі власне Сербії, а також Боснії і Герцеговини, Воєводіни та Славонії намірявся створити в 1941 році Драґолюб (Дража ) Михайлович [Драгољуб (Дража) Михаиловић], лідер сербського руху четників, але його дочасна смерть від рук комуністичних партизанів Йосипа Броз-Тіто перекреслила ці плани (5). Естафету підхопив у 1991 році президент Сербії Слободан Мілошевич...

Особливого характеру під час тієї війни набули воєнні дії на терені сільських та маломістечкових Боснії й Косова, де було вжито методики сусідських убивств із урахуванням усього описаного вже раніше арсеналу насильства. На очах у змушуваних дивитися на неподобство членів сім’ї вояки ґвалтували зрілих жінок і неповнолітніх дівчаток, розпорювали черева вагітним. Серби руйнували мечеті та римо-католицькі церкви, палили цілі села, вбиваючи їх мешканців із рафінованою, притаманною для сусідських порахунків жорстокістю. Звичайно ж, усе це супроводжувалося грабежами, які, мотивовані вищими ідеологічними раціями, перетворювалися на бажану «патріотичну діяльність».

Почали виникати перші в Європі від часів Другої світової війни концентраційні табори. В східній Боснії, у контрольованій ООН зоні безпеки в Сребрениці, на очах у голландських миротворців, покликаних наглядати за порядком у анклаві, армія боснійських сербів замордувала в 1995 році понад 7000 мусульманських чоловіків і юнаків. Обабіч боснійського фронту часто стояли зі зброєю напереваги однокласники, які грали в футбол на одному й тому ж шкільному майданчику і разом курили перші в житті цигарки, пили перший кухоль пива, може, навіть, були закохані в одних і тих дівчат. Так само, як на Волині, жертвами передусім ставали змішані шлюби та старі приязні. Ще однією жертвою виявилася мова, яку колись називали сербсько-хорватською, і на зміну якій зненацька прийшли хорватська, сербська та боснійська, а слухняні владі місцеві мовознавці поставили собі за мету продемонструвати їх глибинну лінгвістичну відмінність. На Балканах тривали похмурі часи етнічного безумства. Якби не й так запізніла інтервенція НАТО, конфлікт поширився би далеко за межі колишньої Югославії...

Сьогодні триває коштовне заліковування ран балканської драми, переважно з кишені платників податків із Європейської Унії та Сполучених Штатів. Сусіди, однак, і досі ненавидять одні одних. У незалежному тепер Косові я був свідком того, як бронетранспортер КФОР (міжнародні сили НАТО) ескортував при переїзді крізь албанський район автобус із сербськими діточками, який перевозив їх із одного до іншого сербського анклаву, де міститься школа, в якій малюки навчаються. Їхні албанські однолітки показували їм із тротуарів жест, що означає перерізування горла ножем. Малі серби не залишалися в боргу перед албанцями. Трохи далі, перед старовинним сербським монастирем виднів пост КФОР, з-за мішків із піском виблискувало на сонці дуло невеликої гармати. Якби її там не було, храм, як це вже траплялося деінде, міг би однієї уночі злетіти в повітря...

Європа – це місце, де вбивства сусідів, на жаль, становлять невід’ємну частину історії. Європейська Унія постала після двох нищівних світових воєн в якості гаранта того, що подібні ситуації більше не повторяться. Щоб уже нікому ніколи не спала на гадку думка палити сусідів у стодолі, «частувати» їх сокирою або орчиком, чи ґвалтувати їхніх дочок...

Та передусім ми самі мусимо звести порахунки з тим нашим похмурим минулим. Прогнати демонів, які невідступно присутні під час наших суперечок, які переслідують нас у наших снах. Адже те, що трапилося колись на Волині та в Єдвабному, як засвідчила не така вже давня війна на Балканах, може знову повторитися в іще жахливішій версії.

 

1.Українською мовою книжка «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним» (переклад М.Климчука та П.Грицака) була опублікована 2011 р. в видавництві «Грані-Т» (Київ). – Прим. пер.

2.Увагу громадськості до злочину в Єдвабному привабили документальні фільми Аґнєшки Арнольд «Де мій старший син Каїн» (1999) і «Сусіди» (2001), а ще більшою мірою заснована на них публіцистична книжка американського соціолога, емігранта з Польщі Яна Томаша Ґроса «Сусіди. Історія знищення єврейського містечка» (польськомовне видання 2000, англомовне 2001 р.). Розслідування злочину в Єдвабному та процес над винуватцями відбулися ще в 1949-1950 рр. (зокрема, один з винуватців був страчений, а 9 засуджені до ув’язнення), повторне розслідування провів у 2000-2004 рр. Інститут Національної Пам’яті, прокурори якого не виявили інших винуватців злочину, окрім уже раніше засуджених, і уточнили масштаби жертв, скоротивши їх кількість із 1600 до 300-400, та визнали безпідставними й неправдивими свідчення Ш. Вассерштайна, на яких засновані фільми А.Арнольд. Інформація про слідство 1949-1950 рр. була публічною, фігурувала в роботах польських істориків починаючи з 1960-х років, з нею міг ознайомитися кожен бажаючий. Після раптового інформаційного вибуху в польських і американських ЗМІ (згідно з законами жанру, йшлося переважно про один із злочинів, хоча подібних у околицях було чимало) польський уряд змушений був реагувати. ІНП провів уже згадане повторне слідство, могили жертв були в Єдвабному належним чином впорядковані, а президент А.Кваснєвський у 2001 році вибачився за цей злочин від власного імені та тих поляків, які поділяють його переконання. Йдеться про ліберальні середовища, орієнтовані на членство в ЄУ, натомість місцеві мешканці та праві, зокрема кресові, середовища категорично відкидають потребу та правомірність каяття, апелюючи до німецької вини за цей злочин та його зумовленість діяльністю просталінської «жидокомуни» на цих теренах, у 1939-1941 рр. окупованих СССР. – Прим. пер.

3.Див: Marci Shore, The Jewish Hero History Forgot (http://www.nytimes.com/2013/04/19/opinion/the-jewish-hero-history-forgot.html?pagewanted=1&_r=3&ref=europe&).

4.http://www.eurodialog.org.pl/text/media.php.

5Генерал сербської королівської армії, міністр оборони югославського уряду Драґомир Михайлович (1893-1946) не визнав капітуляції Сербії, упродовж 1941-1946 р. командував героїчною боротьбою сербів проти нацистської окупації та комуністичної диктатури, полонений у травні 1946 і розстріляний невдовзі комуністами. У наказах Д.Михайловича пряме розпорядження провести етнічну чистку міститься уже в грудні 1941 року. – Прим. пер.

 

 

Назва оригіналу: Wołyń, Jedwabne, Bośnia: Zbrodnia po sąsiedzku

Переклав Андрій Павлишин


ч
и
с
л
о

74

2013

на початок на головну сторінку