Ґжеґож Мотика Спроба підведення підсумку: «війна у війні», геноцид, сталінські етнічні чистки

Ґжеґож Мотика

Спроба підведення підсумку:
«війна у війні», геноцид, сталінські етнічні чистки

Хронологія та баланс жертв

Аналіз описаних подій показує, що відвертий польсько-український конфлікт 1943-1947 років виразно ділився на дві фази. Перша з них тривала від лютого 1943 року до весни 1945 року й була пов’язана зі спробою організованого ОУН-б і УПА «усунення» всіх поляків із земель, які члени цих організацій вважали етнічно українськими. Друга фаза, яка частково хронологічно накладається на першу, розпочалася восени 1944 року разом із з першими виселеннями польського та українського населення, а закінчилася в 1947 році операцією «Вісла» та наступною ліквідацією підпілля ОУН в Польщі.

В першій фазі конфлікту з українцями воювали всі польські підпільні організації. В той період самого лиш факту приналежності до певної етнічної спільноти часто вистачало, щоб встати на бік однієї з воюючих сторін. Адже нерідко людей вбивали тільки тому, що вони були поляками чи українцями, і найбільш очевидним це було на Волині, де нещадно мордували усіх осіб польського походження.

Друга фаза конфлікту мала інший характер. Проти спільного ворога – комуністів – АК-ВіН і ОУН-б та УПА уклали кілька локальних угод про ненапад і обмежену співпрацю. Від цього моменту проти УПА виступало керівництво «нової Польщі» та націоналістичне підпілля, яке, втім, обмежилося проведенням кількох пацифікацій. Тимчасом, коли перша фаза конфлікту тривала в тіні антипольських чисток, здійснюваних ОУН-б, то в другій фазі динаміку подій визначали настанови совєтської та польської комуністичних партій, які неухильно втілювали план створення етнічно однорідної Польщі та «очищеної» від поляків Західної України. Якщо в 1943-1944 роках українські націоналісти вбивали членів змішаних родин, вважаючи їх «ненадійними», то польські комуністи в 1947 році під час операції «Вісла» такі подружжя з аналогічних причин силоміць переселяли.

Дуже складно підрахувати кількість людей, які стали жертвами всіх цих подій. Ми не будемо тут обговорювати багату літературу предмету й цікаві дискусії, які супроводжували суперечки на цю тему. Слід зазначити, що найбільше поляків полягло на Волині. За даними Владислава та Єви Семашків, у 1943 році в цьому регіоні загинули щонайменше 33 тисячі поляків, з-поміж яких відомі імена та прізвища близько 19 тисяч осіб (1). Загальна кількість загиблих від рук українських націоналістів може коливатися там у діапазоні від 40 до навіть 60 тисяч осіб. У Східній Галичині більш реалістичними здаються оцінки, які говорять про 30-40 тисяч польських жертв, натомість на землях сучасної Польщі були вбиті 6-8 тисяч поляків.

У світлі наведених лічб схоже, що внаслідок операцій УПА польські втрати сягнули, ймовірно, близько 100 тисяч убитих (причому, радше менше, аніж понад 100 тисяч). Усі вищі пропоновані оцінки – 150, або навіть 200 тисяч жертв, – не знаходять підтвердження в жодних серйозних наукових дослідженнях, і їх часту появу в ЗМІ можна пояснити, мабуть, тільки прагненням до сенсаційності.

Зауважмо, що переважна більшість польських жертв загинули до укладення навесні 1945 року угод між АК-ВіН і УПА (від зустрічі в околицях Руди Ружанецької до кінця 1947 року від рук українського підпілля в Польщі полягли близько 3 тисяч осіб, переважно вояки ВП, Прикордонних Військ і КВБ). Це показує, наскільки важливим для польської історичної пам’яті є перший етап конфлікту.

Багато суперечок породжує оцінка українських втрат. Десять років тому я був, мабуть, першим польським істориком, який намагався приблизно їх підрахувати. На підставі знаних мені на той момент матеріалів, я виснував, що внаслідок дій поляків полягли 15-20 тисяч українців. Сьогодні, в світлі найновіших даних, я схильний дещо зменшити оцінку кількості українських жертв. Від рук поляків на Волині, ймовірно, загинули (не рахуючи убитих польською допоміжною поліцією) від 2 до 3 тисяч українців. У Східній Галичині були вбиті 1-2 тисячі українців. Зовсім іншою була ситуація на землях сучасної Польщі. Там у 1943-1947 роках загинуло більше українців, ніж поляків, найпевніше, 8-10 тисяч (3-4 тис. до літа 1944 року і 5-6 тис. у період 1944-1947 років). Загалом це давало би кількість від 10-11 до 15 тисяч убитих. Так само і в цьому випадку покликання на вищі лічби не знаходять жодної підстави в наукових дослідженнях. Підкреслимо це виразно – відомості про 30, 50 або навіть 70 тисяч українців, які трапляються в українських підручниках, просто взяті «зі стелі».

Та це не змінює того факту, що більшість українських жертв – подібно, як і на польському боці, – становило цивільне населення, в тому числі нерідко жінки й діти. Польські операції, скеровані проти української цивільної людності, за нормальних обставин мали би викликати значну заклопотаність, але вони блякнуть у порівнянні жертвами, яких зазнала польська сторона. Причому на Волині співвідношення втрат просто шокує: на польському боці полягло, можливо, навіть 60 тисяч жертв, а на українському, радше за все, не більше 2-3 тисяч людей.

Але баланс страждань, завданих польсько-українським конфліктом у 1943-1947 роках, аж ніяк не обмежується кількістю загиблих. Не вільно забувати про близько 1,1 мільйона поляків і 630 тисяч українців і лемків, яких змусили покинути «малі вітчизни» та доробок, на який століттями працювали їхні сім’ї. Всі вони залишили свої домівки з почуттям незаслуженої кривди, зазнаючи по дорозі численних принижень.

Наведені лічби унаочнюють, із яким важливим фрагментом історії Польщі та України нам доводиться мати справу. Для порівняння: під час польсько-української війни 1918-1919 років загинули близько 10 тисяч поляків і 15 тисяч українців, не було також мови про тисячі осіб, вигнаних із власних домівок. Не мусить, отож, дивувати, що проблематика польсько-українських стосунків під час Другої світової війни та в перші післявоєнні роки збуджує стільки емоцій, постійно повертаючись у публічних і політичних дебатах.

Важлива дискусія в середовищі істориків стосується мови, уживаної при описі того, що сталося між поляками та українцями в 1943-1947 роках. У цій мові фігурують різні терміни: «польсько-український конфлікт», «братовбивча громадянська війна», «антипольська акція ОУН-Б і УПА», врешті, «етнічні чистки» та «геноцид». Усі вони виявляються придатними при спробах використати їх для опису й розуміння тогочасної дійсності. «Конфлікт», позаяк у той час ми мали справу з очевидним польсько-українським антагонізмом і боротьбою за землю. «Громадянська війна», адже відбувся виступ частини громадяни II Республіки проти своїх співгромадян. «Антипольська акція» є, в свою чергу, власним терміном, уживаним українськими партизанами для окреслення операцій проти польського населення. У документах УПА цей термін часто фігурує як еквівалент кодової назви, аналогічний такому поняттю, як, скажімо, «операція «Вісла»». Натомість, поняття «етнічні чистки» та «геноцид», схоже, добре відтворюють природу та юридичну кваліфікацію тих подій. Усім цим термінам, однак, притаманні також слабкі місця, коли особи, які ними послуговуються, намагаються скористатися ними не стільки для опису досліджуваного явища, як для замикання цього явища в штивних рамах дефініції, щоб у такий спосіб фактично виправдати злочини, або навпаки – таким чином їх експонувати, що будь-яка спроба розмислу та рефлексії над трагічним минулим стає спробою релятивізації непростимого зла.

Чи були геноцидом волинська та галицька різанини?

Мабуть, найбільше емоцій породжує питання, чи можна антипольські акції ОУН-б та УПА класифікувати, як геноцид. Цей термін був створений і запроваджений у 1948 році до міжнародного права Рафаелем Лемкіним, польським юристом єврейського походження, котрий ще до Другої світової війни під враженням інформації про мордування понад мільйона вірмен у 1915 році зацікавився проблематикою масових злочинів проти цивільного населення. Звірства, скоєні нацистами, спонукали його запропонувати ввести в міжнародне право термін «геноцид», створений шляхом додавання до грецького слова γένος, що означає «народ», «раса», та суфіксу cide, що походить від латинського слова caedere слово – «вбивати», для називання злочину, метою якого є знищення нації. Цей термін (у польській мові його докладно переклали, як «ludobujstwo», себто «народовбивство») був урешті-решт затверджений у 1948 році Генеральною Асамблеєю ООН. В ухваленій 9 грудня 1948 року Конвенції про запобігання та покарання злочинів геноциду цей злочин кваліфіковано як «дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку». До категорії геноциду віднесено вбивства, заподіяння тяжкої шкоди фізичному або психічному здоров’ю членів групи, умисне створення таких умов життя, що провадять до її знищення, запобігання дітородінню та викрадання дітей і передача їх іншій спільноті.

Більшість польських істориків сьогодні схиляються до думки, що вбивства, скоєні ОУН-б і УПА, мають ознаки геноциду (ширше розвиває цю точку цікавим, проте спірним чином професор Ришард Шавловський). Іншу точку зору на це питання запропонував, мабуть, лише Константи Ґеберт (Давид Варшавський), видатний журналіст, який часто звертається до проблематики порушення прав людини. В цікавій статті, опублікованій у тижневику «Polityka», він написав:

«А як [...] у світлі [дефініції геноциду. – Ґ.М.] виглядає волинська різанина? [...] І тут факти не відповідають критеріям дефініції. Метою українських націоналістів не було вбивство «цілком або частково» всіх поляків, чи навіть усіх поляків на Волині. Масові вбивства були знаряддям втілення злочинної політики, а не самоціллю. Їх організаторам йшлося про вигнання поляків із етнічно мішаних територій; їх абсолютно не турбувало, що якісь поляки житимуть собі десь за майбутнім кордоном. То була класична етнічна чистка. Цей злочин, у свою чергу, не відповідає іншому критерієві, який міститься в дефініції, а саме убивчих намірів злочинців. То не був геноцид» (2).

Ужитий Ґебертом термін «етнічна чистка» часто протиставляють «геноцидові». Під поняттям «етнічна чистка» розуміють дії з метою вигнання людності з певної території та знищення матеріальних слідів її існування. Такі «чистки» можуть – хоча й не конче – супроводжуватися злочинами проти цивільного населення. Одним із перших етнічними чистками злочини УПА визнав американський історик Тімоті Снайдер у цікавій книжці Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 (український переклад виданий 2012 року), утім, не вирішуючи заздалегідь, що це водночас виключає використання терміну «геноцид». Подібний підхід був схвально сприйнятий частиною українських істориків, до певної міри, мабуть, тому, що це допомагає уникнути дискусії, як юридично кваліфікувати волинську та галицьку бійні.

Слід зауважити, що дефініції етнічної чистки відповідають не лише події на Волині та в Галичині, а й депортації 1944-1946 років і операція «Вісла». Проте складно вважати виправданим поставлення знаку рівності між цими історичними явищами. Прецінь, виразно видно, що в діяльність УПА в засновку були вписані масові вбивстві цивільних осіб, натомість, при переселенні української та польської людності – незалежно від його брутальності – вони були радше винятком, ніж правилом.

Неважко помітити, що межа між поняттями «етнічні чистки» та «геноцид» доволі плинна. Адже не ясно, з якого моменту бійні цивільної людності, якими супроводжуються чистки, можна вважати геноцидом. На думку частини дослідників, вирішальний вплив на юридичну кваліфікацію вчинку мусить мати кількість жертв. Злочин проти вірменів є геноцидом через величезну – 1-1,5 мільйони – лічбу замордованих осіб. Проте, акцептування такої постави породжує моральні та правові сумніви: яким чином і хто, в такому разі, повинен вирішити, з якої лічби жертв починається геноцид? Власне аргументу, який стосується масштабів втрат, ужив один із югославських генералів, захищаючись від звинувачення, що чистки, які провадили його підрозділи проти мусульманського населення Боснії під час війни в 1991-1995 роках, мали характер геноциду. Але, хоча його підлеглі вбили «всього лиш» кілька тисяч боснійців, суд врешті визнав його винним у цьому злочині...

Повертаючись до тексту Ґеберта, слід зазначити, що представлені ним аргументи в одному аспекті спираються на помилкових історичних засновках – він помилявся, кажучи про відсутність плану винищення поляків. Аналіз відомих документів українських націоналістів не залишає сумнівів, що на Волині найпізніше навесні 1943 року було вирішено замордувати всіх місцевих поляків. Ба більше, кожен із попередніх планів вигнання польського населення із земель, які вважалися українськими, передбачав мордування більшої чи меншої їх частини. Отож, і в операцію вигнання під загрозою смерті поляків зі Східної Галичини, а також із частини Люблінщини та Підкарпаття, були вписані вбивства цивільної людності.

Тимчасом, можна й справді мати сумніви, чи ОУН-Б й УПА йшлося про вбивство поляків «як таких», чи про усунення в їх особі загрози включенню Волині та інших земель до складу майбутньої України. З точки зору націоналістів, антипольська акція була спрямована проти «окупантів» України. Вбивства поляків були, отож, не метою, а засобом створення моноетнічної української держави. Але, чи й справді це змінює юридичну кваліфікацію діяння? Адже з точки зору бандерівців, «польськими окупантами» були не тільки вояки польського підпілля, але всі поляки, а отже, наприклад, немовлята. Крім того, тримаючись юридичної формули, не можна не зауважити, що турки також вбивали вірменів, побоюючись, щоб ті не відірвали населених ними земель від турецької держави. Так само і в Руанді тутсі та гуту в 1994 році (тоді упродовж декількох місяців були замордовані близько 800 тисяч тутсі) поділила чвара за землю та владу в державі.

Як визнає сам Константи Ґеберт, важливим аргументом на користь визнання волинської різанини усе ж геноцидом є вироки Міжнародного Кримінального Суду (ICC) в справі злочинів, учинених під час війни в колишній Югославії, а передусім приклад бійні в Сребрениці, де серби вимордували в 1995 році 8 тисяч мусульман (також через територіальну суперечку), що МКС визнав злочином геноциду.

Власне на вироки МКС посилається слідчий відділ Інституту Національної Пам’яті, який розслідує справу волинського злочину. В юридичному висновку прокурора Пйотра Зайонца читаємо:

«Не має значення, [...] чи своєю поведінкою правопорушник додатково мав намір реалізувати ще одну ціль (наприклад, досягнути етнічної «чистоти» теренів). Зокрема, правно-карні наслідки, пов'язані з умисністю, можуть стосуватися злочинця не тільки тоді, коли заборонений вчинок є метою, але й засобом для досягнення поставленої мети. В тому аспекті злочину на Волині, який нас цікавить, мордування польського населення не мало характеру самостійної мети, а було тільки засобом для досягнення етнічної однорідності теренів і, на думку українських націоналістів, неодмінною умовою створення незалежної України. Подібний керунок тлумачення норм, які окреслюють злочин геноциду, помітний у дотеперішній діяльності кримінальних трибуналів по колишній Югославії та Руанді. В обвинувальних висновках проти Радована Караджича та Ратко Младича, скерованих до кримінального суду по колишній Югославії, ті були, зокрема, звинувачені у вчиненні злочинів геноциду [...]. Для сербських лідерів, які прагнули до утворення великої національної держави, етнічні чистки становили тільки засіб для досягнення поставленої мети. Прокурор, однак, не сумнівався, що ініціюючи вбивства хорватів, а особливо мусульман, вони вчинили злочин геноциду» (3).

Висновки, зроблені Пйотром Зайонцем, видаються дуже слушними. Проте, з одним застереженням. Отож, у випадку волинської різанини більш доречними були б посилання на вироки в справі засудження злочинів щодо тутсі в Руанді. Адже можна знайти значну подібність між ситуацією поляків на Волині та тутсі в країні «тисячі пагорбів». Поляки/тутсі, які становили меншину, упродовж багатьох років залишалися привілейованими, а відтак були жорстоко вбиті за допомогою холодної зброї (сокир/мачете) їхніми сусідами українцями/гуту, котрі боялися їх повернення до влади. І на Волині, і в Руанді йшлося про вбивство усіх осіб із групи, приреченої на знищення. Вироки МКС щодо злочинів у колишній Югославії, здається, більшою мірою стосуються юридичної кваліфікації галицької різанини. Адже в тому другому випадку йшлося про вигнання поляків під загрозою смерті. Наведений Ґебертом приклад геноциду в Сребрениці слід було б, отож, порівнювати зі злочинами в Підкамені, Держові, Балигороді або Ігровиці.

На мою особисту думку, терміни «етнічні чистки» та «геноцид» не слід розглядати як взаємовиключні, а як такі, що принаймні іноді доповнюються або перекриваються. Іншими словами, я вважаю, що хоча антипольська акція була етнічною чисткою, проте водночас вона також підпадає під визначення геноциду. Можна сказати, що волинська та галицька бійні були «геноцидними етнічними чистками». Варто відзначити, що в літературі предмету ці терміни часто вживають як синоніми. Яскравим прикладом цього є резолюція Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 18 грудня 1992 року, де йдеться про «покарання за злочинну політику «етнічних чисток», які є однією з форм геноциду» (4).

Іншим можливим способом розрізнення обох цих явищ було б визнання етнічними чистками таких випадків усунення людності, які не супроводжуються заходами, спрямованими на фізичне знищення. Тоді волинська та галицька бійні були б геноцидом, а примусові переселення 1944-1946 і 1947 років «тільки» етнічними чистками. До визнання антипольської акції такою, що відповідає критеріям Конвенції ООН про геноцид, повинна спонукати практика вироків міжнародних кримінальних судів, які актом геноциду – себто, політики фізичного знищення етнічної групи, – визнають усі злочини, в яких наміром злочинців було припинення завдяки їхнім діям існування певної національної, етнічної або релігійної групи на даній території, при чому не важливо, чи злочинцям йшлося про всю країну, регіон, чи тільки про конкретний населений пункт.

Натомість, сумнівною виглядає пропозиція професора Ришарда Шавловського визнати дії УПА геноцидом, який «перевищує» німецький і совєтський своєю жорстокістю. Але, аж ніяк не тому, що він не мав варварського характеру. Йдеться про те, що сформулювавши проблему таким чином, ми неявно визнаємо, що вбивство українських селян голодом під час Великого Голоду 1932-1933 років, чи вигнання німцями в пустелю та смерть від нестачі їжі й води чорношкірих гереро в 1904 році в Намібії більш гуманними. Тимчасом, мордування польської людності сокирами й піками було далебі жорстоким геноцидом, але також, а може, передусім, примітивним. Можливо, власне цей примітивізм ужитих засобів відрізняє волинську та галицьку бійні (а також злочини, скоєні проти тутсі) від «сучасних» геноцидів, організатори яких і особи, котрі приймають рішення щодо їх здійснення, турбуючись про самопочуття безпосередніх виконавців, користуються циклоном-Б, або створюють такі умови життя та праці, щоб «проблема» вирішилася сама.

Як оцінювати польські відплатні акції та операцію «Вісла»?

Практика визнавати злочином із ознаками геноциду будь-яке вбивство, де злочинне діяння було вчинене з метою призвести до небуття нелюбої національної або етнічної групи на даній території, здається якнайбільш обґрунтованим. Проте це має свої правові наслідки також при оцінці польських акцій відплати. В результаті операцій польського підпілля часто гинули цивільні особи, в тому числі жінки й діти. Попри те, що українські втрати становлять 10-15% польських, однак багато з відплатних акцій годі виправдати, оскільки вони поцілили в невинних і беззахисних людей, причому деякі з них можуть навіть мати ознаки геноциду. Саме таким висновком завершується Інформація про кінцеві результати слідства S 28/02/Zi в справі вбивств 79 осіб – мешканців повіту Більськ-Підляський, у тому числі 30 осіб т.зв. фірманів у лісі поблизу Пухалів Старих, вчинених у період від 29 січня 1946 року до 2 лютого 1946 р., підготовлена слідчим відділом ІНП. Жертвою цього злочину стали кількадесят православних білорусів. Вони були вбиті через свою національну та релігійну приналежність підрозділом польського націоналістичного підпілля. Після аналізу наявної доказової бази юристи ІНП виснували, що «вбивство фірманів і пацифікацію села [...] не можна ототожнювати з боротьбою за незалежне державне буття, позаяк вони мають усі ознаки геноциду [...]. Отож, жодна обставина не дозволяє визнати слушності того, що сталося».

Трагічні події в повіті Більськ-Підляський у дечому нагадують пацифікації, влаштовані в деяких українських селах, скажімо Верховинах, де Національні Збройні Сили убили в червні 1945 року майже двісті українців. Так само й тут намір злочинців (хоча й не висловлений відверто) полягав у тому, щоб позбутися православного населення з території Люблінщини (хоча, в даному випадку, українського походження). Цю операцію неможливо пояснити діяльністю УПА, позаяк її підрозділи не дислокувалися в Верховинах. Дійсно, мешканці села мали прокомуністичні симпатії, проте вояки НЗБ вбивали не тільки членів Польської робітничої партії – як у тих місцях, де жили поляки, – а всіх, кого вони вважали українцями. Ретельний аналіз цієї пацифікації може привести до висновку, що вчинений під час операції злочин має подібний характер. Ознаки геноциду також притаманні, схоже, вбивствам, скоєним загоном «Волиняка» в Лежайську та Піскоровичах.

Зауважмо, утім, відразу, що кожна польська відплатна операція вимагає окремого та ретельного розгляду, позаяк вони були різними за характером і причинами. Юридична кваліфікація (хоча, звісно, не етична) страт випадкових українців, які траплялися на початку 1944 року в Львівському воєводстві (скажімо, в Блищиводах чи Сороках поблизу Старого Села), здається цілком іншою. Адже безпосередньою причиною цих злочинів було прагнення кривавої помсти за попередні напади на поляків. І хоча ці діяння заслуговують морального осуду, проте вони були вже радше «тільки» військовими злочинами.

Підкреслимо, утім: однозначна критична оцінка польських діянь стосовно українського цивільного населення за жодних обставин не може означати поставлення знаку рівності між плановим винищенням поляків на Волині і в Східній Галичині та локальними відплатними акціями. Дослідження засвідчують, що командування АК прагнуло обмежувати відплатні акції до абсолютного мінімуму, бодай через негативну реакцію світової громадської думки. По-іншому чинило керівництво ОУН-б і УПА, яке прагнуло до цілковитого усунення поляків з усіх земель, які вважало українськими, причому, від самого початку вписало в свою діяльність масові вбивства беззахисної людності. З українського боку, отож, ми маємо справу із керованою згори операцією «очищення» терену від небажаних національних груп, натомість із польського – з ініціативами локальних комендантів, які керувалися різними мотивами (часто просто прагненням сліпої помсти). Іншими словами, з українського боку геноцидний характер носила вся антипольська акція, з польського – окремі пацифікації.

Окремою проблемою є оцінка операції «Вісла». Всупереч поширеному в Польщі поглядові, здійснення цілковитого переселення людності не було конечним для знищення підпілля. Якщо військам вдалося ліквідувати загони польських партизанів на Білосточчині, в Мазовії чи на Люблінщині, не вдаючись до такого засобу, то й у випадку ОУН і УПА в цьому не було потреби. Примусові виселення проводили не тому, що вони були єдиним способом ліквідації УПА, а тому, що їх було найпростіше та найлегше здійснити. Той факт, що в ході цієї операції постраждали тисячі невинних людей, для сталінської влади, яка регулярно вдавалася до терору проти власного суспільства, не мав жодного значення. Ставлення до всіх переселенців як до потенційних співробітників підпілля було очевидним застосуванням колективної відповідальності. Тут навіть не йдеться про позбавлення сімей депортованих усього їхнього майна, бо ці втрати в той чи інший спосіб їм намагалися компенсувати на західних і північних землях (і в зв’язку з цим вимоги повернути колишні господарства не лише складні для втілення, але й дискусійні – звісно, за винятком тих, хто відмовилися прийняти допомогу від держави), але про обмеження фундаментального людського права на вибір місця проживання та супутню виселенням атмосферу терору й залякування. Той факт, що примусові депортації відбулися на підставі рішення Політбюро ПРП, дає повне право визнати операцію «Вісла» щонайменше типовим комуністичним злочином (згідно з визначенням у Законі про ІНП).

Та можливо, що ми усе ж маємо справу зі значно серйознішою справою. Досі невирішеним залишається питання про те, чи комуністи, розселяючи українців на західних землях, прагнули тільки запобігти відродженню підпілля, а чи намагалися таким чином також призвести до їх денаціоналізації. Щонайменше ймовірною здається теза, що в 1947-1952 роках ті, хто правив Польщею, прагнучи створити етнічно гомогенну країну, вирішили примусово полонізувати в тому числі й українську меншину. Хоча виселення не були потрібні для знищення УПА, саме діяльність українського підпілля переконала діячів ПРП, що без переміщення людності в Польщі залишиться певна група людей, які вважають себе українцями та лемками. Розселяючи їх по всій країні, комуністи хотіли призвести до відмови цих людей – рано чи пізно – від їхньої етнічної ідентичності. Допіру погодившись із цим припущенням, можна втямити доцільність здійснення таких значних переселень цивільної людності, які охоплювали десятки тисяч осіб, часто цілком очевидним чином не пов’язаних із партизанами, а іноді й прихильних до влади. Операцію національної асиміляції українців і лемків завбачливо «сховали» за протипартизанськими заходами, щоб отримати на неї згоду суспільства. Останнє завдання їм полегшував той факт, що про потребу політики етнічної асиміляції супроти меншин вже давно відверто говорили діячі партії ендеків. Якщо ця гіпотеза слушна, то ми маємо справу зі спробою вчинення членами ПРП так званого етноциду – термін цей стосується тих випадків , «коли якась група зникає культурно та мовно, без наявності масового знищення, а лише в результаті «цивілізаційного варварства»» (5).

Втім, незалежно від того, чи ми визнаємо операцію «Вісла» комуністичним злочином, чи спробою етноциду, безперечно те, що вона була проведена за дорученням комуністичного Політбюро та відбулося в часи прогресуючої сталінізації Польщі. Отож дивує, що й сьогодні вона знаходить захисників, котрі вважають її проведення цілком обґрунтованим, або навіть «етичним імперативом». Такі особи ставлять відтак цілком безпідставний знак рівності між ОУН-б і УПА, діяльності яких органи влади фактично були зобов’язані покласти край, і всіма польськими громадянами української національності, заздалегідь припускаючи їх нелояльність. При цьому вони не помічають, що намагаючись виправдати подібним чином примусові виселення 1947 року, небезпечно наближаючись до межі релятивізації комуністичних злочинів.

Польсько-український конфлікт пам’яті

Події 1943-1947 років досі лягають важким тягарем на польсько-українські відносини. Уважний перегляд праць, присвячених цьому питанню, сповнює песимізмом. Із більшості українських публікацій, написаних аж ніяк не націоналістами, постає образ, дуже далекий від того, який змальований у творах польських дослідників. Українські автори охоче говорять про причини бійні, які вони вбачають у помилковій національній політиці II Республіки та небажання польського підпілля погодитися з самостійницькими прагненнями українців. Оцінюючи польсько-український конфлікт під час війни, вони вважають, що в 1943-1944 роках на Волині та в Східній Галичині сталася кривава, жорстока війна між поляками та українцями, внаслідок якої постраждало цивільне населення обох націй, при чому лічба жертв є справою другорядною. В 1943 році ми, отож, мали справу з війною, в якій обидві сторони вчинили численні та по суті справи порівняльні злочини.

Цей погляд добре ілюструють слова Михайла Коваля, співробітника Національної Академії Наук України (НАНУ) та визнаного дослідника історії Другої світової війни, далекого від симпатій до УПА. Його книжку про долю України в Другій світовій війні, опубліковану в популярній серії Україна крізь віки, можна вважати виразом неофіційної постави НАНУ. В ній ми читаємо:

«Одним із головних об’єктів атак з боку УПА стали партизанські загони Армії Крайової [...]. Оунівці вчинили спробу примусового виселення поляків із західноукраїнських територій [...]. У взаємних терористичних акціях загинуло не менш як 40 тис. поляків – дітей, жінок, старих – і приблизно стільки ж українського населення (деякі автори називають 60-80 тис. тих і других)» (6).

Такий погляд на польсько-українські стосунки під час війни домінує серед українських науковців, ба більше, гадаю, він також неофіційно визначає курс державної історичної політики.

З дедалі більшою радикалізацією поглядів на спільне минуле ми маємо також справу на польському боці, де щораз ширше визнання громадської думки здобувають інтерпретації конфлікту, створені так званими націоналістично-кресовими середовищами, які втішаються підтримкою частини істориків і журналістів. Згідно з цією версією, мало не єдиною причиною діяльності ОУН-б і УПА слід визнати ідеологію інтегрального націоналізму, яка передбачала створення етнічно гомогенної української держави. Антипольські акції на Волині та в Східній Галичині були, отож, зумовлені бажанням втілити в життя цю ідеологію її фанатичними послідовниками – відчуженими соціально та приналежними до маргінесу українського суспільства. Край геноцидові поклала тільки операція «Вісла» – цілком зрозуміла та виправдана, так само, як і попередні, аж ніяк не систематичні випадки польської відплати. Прихильники цієї інтерпретації легковажать вплив політики II Республіки на постави українців, бо вважають, що «коли навіть і траплялися» якісь випадки дискримінації українців, то «були чимось маргінальним». Вони також переконані, що антипольські дії УПА на Волині та в Східній Галичині слід порівнювати зі злочинами, скоєними нацистською Німеччиною та Совєтським Союзом. Вони були «третім геноцидом», який навіть «перевищує» геноцидні ініціативи нацистів і комуністів. У зв’язку з цим кожен випадок використання визначення на зразок «конфлікт», чи «антипольська акція» є релятивізацією злочинів, скоєних українськими партизанами, і єдиним прийнятним терміном, який повинен і може бути присутнім у науковому та громадському дискурсі, є геноцид.

Відтак очевидно, що в питанні оцінки тогочасних історичних подій поляки та українці посідають дві майже абсолютно протилежні позиції. Причому, і з одного, і з іншого боку ми маємо справу зі спрощенням дійсності. Неважко зауважити, що українська інтерпретація тогочасних подій була сконструйована таким чином, щоб уникнути однозначної оцінки бандерівських починань. Наголошування боротьби з АК створює враження, що на Волині та в Східній Галичині дійшло до рівнозначної партизанської війни, а пацифікацій зазнавали тільки села, які боронили сильні збройні формування. Хоча українські дослідники визнають, що внаслідок дій УПА постраждало невинне польське населення, проте одразу ж цю інформацію вони урівноважують словами про вбивства невинних українців. Крім того, оскільки польська влада була такою непоступливою супроти українців, то поляки, властиво, лише дорого заплатили за власну політику. Таким чином, не лише ставляться на один рівень дії АК й УПА, але й, що значно важливіше, спотворюється характер подій на Волині та в Східній Галичині. Прецінь, зі сконструйованого подібним чином наративу український читач жодною мірою не зорієнтується, що то УПА проводила організовану в жаских масштабах і навдивовижу криваву, геноцидну етнічну чистку.

На жаль, українська сторона нерідко апріорі вважає польські оцінки антипольської акції УПА виявом упередженості. Отож, замість дискусії про юридичну кваліфікацію різанини на Волині та в Галичині ми можемо спіткати припущення, що кожен, хто висловлюється за визнання їх геноцидом, неприхильно ставиться до України та діалогу, заражений антиукраїнськими стереотипами, або просто кориться шантажеві польських націоналістично-кресових середовищ.

Однак, дуже схожі спрощення видно також і в образі, твореному кресовими середовищами. Ставлячи знак рівності між членами ОУН і УПА та нацистами й совєтами, вони створюють враження, що ми мали справу з чимось на зразок зовнішнього вторгнення та української окупації Кресів. Тимчасом, я би не оцінював діяльність ОУН і УПА подібним чином, адже їх діячі були громадянами II Республіки, які виступали проти польських співгромадян, а не загарбниками, котрі чинять брутальну зовнішню агресію. Третій Райх і СССР були суб'єктами міжнародного права, а ОУН – таємною терористичною організацією. Нещадна окупаційна політика німців і совєтів мала на меті поневолення усієї Польщі. Натомість поляків і українців поділила суперечка з приводу майбутнього кордону. Врешті, для українських націоналістів поляки були ненависними окупантами, а для нацистів – розташованими на нижчому расовому щаблі недолюдьми, яких вони збиралися – після винищення інтелігенції – перетворити в націю рабів. У свою чергу, для совєтів вони були «польськими панами», яких належало знищити або «перевиховати».

Зосередження уваги на ідеології інтегрального націоналізму, в свою чергу, знімає з польських учасників дискусії конечність розрахунку за невдалу національну політику II Республіки. Протиставлення терміну «геноцид» усім іншим окресленням, які описують тогочасні події, не дозволяє, натомість, зауважити, що усіх поляків і українців, котрі мешкали на Волині та в Східній Галичині, розмежував тоді глибокий конфлікт з приводу майбутньої державної приналежності, умовно кажучи, Львова та Дрогобича. Крім того, твердження про соціальну відчуженість українських націоналістів прислуговують польським авторам для творення наративу, в якому цілковито губиться факт, що ті висловлювали надії й біль тисяч західних українців (особливо в часи сталінських репресій у СССР в 1944-1953 роках), які мріяли про створення власної держави. Іноді навіть виникає враження, що мета подібних процедур полягає в тому, щоб поставити знак рівності між злочинами проти поляків і всіма українськими самостійницькими зусиллями.

Якщо ми дійсно хочемо описати згідно з реаліями те, що сталося під час Другої світової війни між поляками та українцями, мусимо вживати і термін «геноцид», і «збройний конфлікт». У 1943-1945 роках тривала «війна в війні» – польсько-західноукраїнська війна в Другій світовій війні. Її можна розглядати як спробу українців «виправити» наслідки програного збройного конфлікту 1918-1919 років, а її початок визначає вчинена ОУН-б й УПА різня на Волині. Українські націоналісти, усвідомлюючи власну слабкість, а водночас вважаючи застосування насильства й терору невід’ємною частиною політики, вирішили розрубати національний гордіїв вузол на Волині та в Східній Галичині, вдаючись до геноцидної за характером антипольської акції. Відвертий конфлікт між польським і українським підпіллям призвів, ясна річ, до численних збройних сутичок, а на Люблінщині достоту до виникнення неформальної лінії фронту, але це не може заслонити того факту, що переважна більшість убивств поцілила в безборонну людність, яка нічим не загрожувала українським партизанам. У реченні: «Ми мали справу з польсько-українським конфліктом, упродовж якого була проведена геноцидна антипольська акція», – важлива і перша, і друга частина. Зауважмо, що в такій постановці питання немає жодного релятивізму – адже в випадку геноциду тутсі ми мали справу водночас із війною Руандійського Патріотичного Фронту проти уряду, в якому переважали гуту.

Якщо шукати аналогії до діянь ОУН, то слід приглянутися не до починань німців і совєтів, а до тогочасних стосунків між хорватами та сербами. Без сумніву, хорватські усташі були багато в чому схожі на членів ОУН. Ба більше, те, що чинила з сербами правляча в Хорватії команда Анте Павеліча, дуже схоже на проекти політики супроти поляків, підготовлені для уряду Ярослава Стецька.

Друга фаза конфлікту проминула в тіні сталінських етнічних чисток. У 1944-1946 роках вони зачепили, з одного боку, поляків, котрих гнали з Волині та Східної Галичини, а з іншого боку – українців і лемків, примусово вивезених із території сучасної Польщі. В 1947 році наступна етнічна чистка охопила залишки української та лемківської меншини в Польщі, представників якої депортували на західні та північні землі. Виселення, які відбувалися з волі Сталіна (а в випадку операції «Вісла» також Берута і Ґомулки), були елементом великої перебудови Центральної Європи на совєтський копил. Вони б відбулися незалежно від дій бандерівців, хоча, мабуть, не мали б настільки масштабного характеру.

В сучасних польсько-українських суперечках про минуле і поляки, і українці повинні засвоїти ще чимало уроків. Законним правом українців є повага до пам’яті тих, хто боровся за волю своєї батьківщини. Варто, однак, щоб сьогодні українців спробували відповісти на запитання, чи в боротьбі за незалежність виправданий будь-який метод боротьби? Або, чи може був правий митрополит Андрей Шептицький, котрий сказав у проповіді після одного з замахів: «Злочинами не служиться народові»?

Натомість, поляки мають право – ба навіть, моральний обов’язок – вшанувати пам’ять жертв волинської та галицької різанини. Цей трагічний фрагмент польської історії та один із найкривавіших епізодів Другої світової війни мусить також конче знайти відповідне місце в шкільних підручниках. Однак, це не повинно супроводжуватися забуттям про всі ті лихі речі, які стали уділом поляків.

Переклав Андрій Павлишин

Фрагмент книги Ґжеґожа Мотики

«Від Волинської різанини до операції «Вісла» Польсько-український конфлікт 1943-1947», яка невдовзі вийде у видавництві «Дух і літера»

¹ Wladysдaw Siemaszko, Ewa Siemaszko, Ludobуjstwo..., s. 1038, 1040, 1045, 1056.

² Dawid Warszawski (Konstanty Gebert), Nazywanie nieszczescia, «Polityka» nr 45, 7 listopada 2009.

³ Piotr Zajac, Przesladowania ludnosci narodowosci polskiej na terenie Woіynia w latach 1939-1945 – ocena karnoprawna zdarzeс w oparciu o ustalenia sledztwa OKSZPNP w Lublinie, в: Zbrodnie przeszlosci. Opracowania i materiaіy prokuratorow IPN, t. 2, Ludobуjstwo, Warszawa 2008, s. 44.

⁴ Цит. за: Bernard Bruneteau, Wiek ludobojstwa, Warszawa 2005, s. 171.

⁵ Ibidem, s. 22.

⁶ Михайло Коваль, Україна в другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.), Київ 1999, с. 153.