Ми підносимося до неба здебільшого на ріянні наших за­душевних замірів,

 щоби в невдачі відкрити наш успіх.

Е.Б. Елькоут

 

Вакації 1883 року зближалися до кінця. Мені треба було шукати нової гімназії, щоби я міг закінчити свої студії. Мій батько був навіть задоволений, що я опинився у прикрому положенні, бо думав, що з тієї причини залишуся врешті вдома і господарюватиму. Тому він не говорив ні сяк ні так. Натомість матінка турбувалася, була неспокійна і завсіди питалася, що я робитиму зі собою. Що ж, я заявив їй, що поїду до Стрия закінчувати школи. Мама не могла зрозуміти, як це можна так далеко від’їхати з дому і бідкаючись, що не зможуть привозити харчів до Стрия, вговорювала мене, щоби я просив іще дрого­бицьких панів професорів. Мовляв, можливо дозволять залишитися у Дрогобичі. Наприкінці вакацій розсердилася на мене і сказала, що ні вона ні батько не будуть дальше турбуватися моїми школами. На це я відповів її, річ ясна, жартом, що повішуся і вийшов з хати, а потім поза обороги і до саду. Там опинився зараз на самому вершку сливки, що заманювала мене своїми овочами, неначе синіми очима. Втім рознісся голос матінки, яка розпачливо кликала і шукала мене. Але я не відзивався, зацікавившись, що вийде з цього. Мама побігла поміж обороги і до саду. Знала сердечна, що любить її дитина, хоча водночас підозрівала також гірше... Побачивши, що я не виконав погрозу, а сиджу спокійно на гілці сливки, зраділа незвичайно.

«То ти, шибенику, там? Чому ти не відізвався, як я кликала тебе? Пек тобі та осина! А я настраши­лася так. Думала вже, що ти направду здурів».

«Ні матінко, я не здурів, але зголоднів, тому не пішов повіситися, а сливкою натішитися», римував їй у відповідь. «Та ще й вам принесу, як себе добре попасу...»

«Що ж маю робити з тобою? Злізай хоч і ходи до хати. Снідатимеш».

Мама заспокоїлася і пішла до хати. А я набрав сливок повні пазухи і хоча не був вже голодний, пішов снідати, щоби виконати волю матері.

Матір! Недаром Бульвер сказав, що «природний люблячий покровитель, це печальна мама». Від себе прибавлю до цієї правильної оцінки доброї матері, що мама щойно різку в руці держить, а її серце вже з болю тремтить.

Моя мама подобріла ще того самого дня і хоч-не-хоч погодилася з моїм заміром, що я поїду до Стрия записатися до школи. Але що з мого заміру, коли я маю не моїм засвідченні написане, немов вилами, чорне на білому, що «може бути прийнятий до иншого наукового заведення»! Така примітка на шкільному засвідченні не пахне добром. В новій гімназії можуть мені сказати, що не приймуть урвиголів чи заводил. Відправлять, як то кажуть, «з носом». А тоді? – Треба добре обміркувати цілу справу, щоби не пропав, як пес на ярмарку.

Я пригадав собі, що в третьому класі мав у нас польську мову проф. Квятковський, поляк, дуже добра людина і справедливий приятель молоді без різниці щодо національности. Краєва шкільна рада перенесла його перед роком до Стрия. Він напевно поможе мені! Моя журба розвіялася, бо зродилася надія на Бога і на проф. Квятковського. Тому мерщій випросив у мами кілька шісток на дорогу, а на другий день вранці я був уже на залізничному вокзалі у Дрогобичі, та купивши білет за мамині гроші, поїхав до Стрия.

Мимоходом мушу признатися, що з тими «шістками на білет» я мав трохи клопоту з мамою... Воно було ось так, що підчас вакацій я давав урок в домі поляка Венжика, де вчив двох хлопчиків і кучеряву дівчину Марію, мамину пестійку. Цей Венжик мешкав на Помірках і був директором копальні воску, який відкрили «Прусаки» (себто поляки з Прусії) далеко за Трускавцем у лісах. Отже за час вакацій я заробив собі за лекції у директора Венжика цілих 25 ринських, про що добре знала моя мама. Тому, зрозуміло, вона чимало здивувалася, коли я просив її «кілька шісток» на білет і не хотіла дати мені «позички». Але кожний студент є звичайно хитрун і крутить своїм світом як може. Я почав «вияснювати» мамі, що шкода розмінювати тих 25 ринських, бо тато постановив, що не помагатиме мені дальше, а я потребуватиму ще грошей на запис і на книжки.

Приговорював мамі: «Ви згодилися, щоби я їхав до Стрия і кінчив там школу. Тому хоч ви не вирікайтеся тепер мене!...»

Моя дипломатія і облесливі слова помогли, бо мама пішла до комори, витягнула там з скриньки цілого ринського і втулюючи його мені в долоню, сказала: «Але не згадуй нічого татові!»

Біля 10-ої год. перед полуднем я приїхав до Стрия, перший раз у своєму житті. Це було 1 вересня 1883 р. Передовсім я віднайшов у місті гімназійний будинок. Там зустрінув на коридорі проф. Квятковського, якому розповів про мої турботи і водночас просив його, щоби він поміг мені в разі потреби. Проф.Квятковський показав на двері до канцелярії, а як тільки я увійшов до середини, він зараз спрямувався туди вслід за мною. За столом сидів високий, худорлявий і старий віком пан. До нього приступив проф. Квятковський і промовив:

«До запису до четвертої класу, з Дрогобича, пане директор.» Потім взявши від мене засвідчення відходу, подав директорові та прибавив:

«Забагато спалили! Трохи за гостро.»

Директор Місінський мав шпакувате, рівно підстрижене волосся, таку ж бороду, а його німецької форми ніс, був легко загнутий. Він був по національності поляк, а вдачею людина поважна, лагідна і тактовна. Взяв до рук засвідчення. Моя душа була в тій хвилині на рамени. Перечитав і глянув з-понад своїх окулярів на мене:

«Чи й у нас захочеш так само справуватися як у Дрогобичі?

Я був у страху. Проф. Квятковський відповів за мене:

«Так зле не буде.»

А директор отворив щоденник і чахнув пером по папері.

«А ти вважай на себе!» – звернувся до мене. «Наука починається у четвер Службою Божою. В восьмій годині треба бути в школі.»

Моя душа вернулася на місце і я так повеселішав, що не багато бракувало, а був би підскочив з радости навіть у самій канцелярії. Звідси пішов до «Народньої Торговлі», і сказав, щоби дали мені один дереняк та сардинки з бринзою. В правді я мав дуже великий «празник», бо прийняли мене до стрийської гімназії, але не міг спромогтися на більше снідання. Завсіди тямив науку батька, мого першого учителя в житті, що: «Більше є днів ніж ковбас...» Такі зауваження мого батька, його філософію, я запам’ятовував собі. Він повторяв часто свої влучні зауваження та прибавляв іще до них, ніби навмисне: «А я завжди говорю своє», щоби не забути їх. Вони були для мене дороговказом у житті й на них я не завівся ніколи, бо це не була якась там видумана теорія, а вислід життєвої практики і великого досвіду мого батька. Зрештою держуся засади, що варта мати свій власний розум, але не зашкодить послухати також чужого.

По сніданні прийшлося подумати про станцію. Це була моя друга турбота, бо як шукати її в чужому місті, де не знаю нікого. Одинокий вихід був: вернутися до гімназії, бо де ж як не там можна розпитуватися про такі справи. Тому я вернувся назад до гімназіального будинку з надією, що знайду добру християнську душу, яка порадить мені у справі мешкання. Справді, я стрінув на гімназіальному подвір’ю якогось куцого студента з округлим обличчям, з яким розговорився відразу, «за гаряча», про станцію і він відповів мені чемно, що знає станцію, та покаже мені. Це був Ясьо Райх, шваб (себто німець), син стрийського громадянина і мій пізніший шкільний товариш, почавши від четвертої гімназіальної. Ми пішли на стрийське передмістя Шумлянщину, де його батько мав своє ґаздівство, хату, стайні, саджавку і млин, що молов тільки підчас слоти. Ясьо завів мене до їхньої хати і представив своїй мамі, яка говорила гарно по-українськи. Сказав їй, в чім річ, а вона побігла кудись. Незабаром вернулася і привела якусь високу, чорняву, молоду ще жінку, що зразу запитала мене:

«А скільки платитимеш за станцію і як буде з віктом (харчуванням)?»

«Я матиму власні харчі, а за станцію, варення і за прання я платив завсіди і всюди одного ринського місячно.»

«О, як не буде два, то не приймаю тебе на станцію», відрізала ця резолютна молодиця.

Але збоку докинула Ясьова мама:

«Та нехай той другий ринський буде по половинні. Дасть Вам півтора ринського і прийміть його, бідного студента. Однаково ви бездітні, і вас тільки двоє, а він не забере вам багато місця, бо цілий день пересидить у школі і тільки ніч переспить у хаті. От погодіться!»

«А хто платитиме?» допитувалася дальше, знов гостро, моя будуча ґаздиня. «Маєш якогось тата або маму?»

Трохи обурений, а трохи підбадьорений цією енергійною бабою, я відрізав їй, що маю родичів. Хто ж бачив людину без мами і без батька? Зрештою я не з циганської банди! А платитиму сам.

І врешті ми прибили згоду. Вечірнім поїздом я вернувся до Дрогобича, а звідти пішки до Трускавця. Вдома вечеряли, як я станув на порозі. Врадуваний своїм успіхом в Стрию, почав оповідати про подорож, що було там і як. Челядь слухала і батько прислухувався, сьорбаючи молоко з колоченою динею, але він мовчав чомусь. Батько повечерявши перехрестився, встав від стола і аж тепер заговорив:

«А ти гадаєш небоже, що хтось поїде тобі там, до Стрия та щопонеділка повезе харчі? Бачитимеш тоді їх, аж я привезу тобі... Ще чого не стало».

Він спрямувався через сіни на обору, щоб помолитися до неба і на відхідньому ще сказав:

«Може б ви, хлопці, побігли і принесли «нафти».

 

Стрийські педагоги

 

Новий, щойно викінчений будинок стрийської гімназії на гарному місці, нові професори і шкільні товариші, нове місто, лежить на рівнині з оболонями і зі зарінками, зарослими лугами, та врешті зовсім нове оточення людей, це все відсвіжило мою душу і загалом дуже гарно вплинуло на мене.

Ріка Стрий нагадувала мені більше Дніпро, ніж занечищена кипячкою і бориславським брудом мала дрогобицька річка Тисьмениця... Гори Карпати відбігли теж далеко від міста, неначе ховаючись перед стрийським низом і тільки пригадували мені тепер, що я жив колись у їх підніжжі, як в тіни столітнього дуба.

Мої приємності завершилися тим, що на господаря нашого четвертого класу призначили любимця студентів, проф. Антона Квятковського. Він був середнього росту, мав гарно збудоване тіло, округле обличчя і рівномірний ніс, а на ньому цвікер у золотій управі, який був присилений на тонкому чорному шнурочку до ґудзика камізельки. Це був щирий і розумний, правдивий польський патріот. Любив свою Польщу, як власну душу і часто оповідав нам цілими годинами про її давнину. А ми всі, себто не лише поляки, а й українці, яких була третина в класі та жиди слухали залюбки його розумні і влучні зауваження. Його години були найкоротші зі всіх годин инших професорів. Бувало викличе Охримовича і скаже читати Ксенофонта. Заледве цей прочитав один уступ, а втім професор Квятковський починає вияснювати і решта години минає на цьому. Він сходить з Ксенофонта на Ціцерона, а з цього на польського короля, польську шляхту, польські соймики, польське вето і на инші польські порядки.

Одного разу він розговорився про Ціцерона і від нього дійшов аж до громадської ради в Стрию і до панів радних. Згадав щось про історичну Польщу і говорив дальше. Потім сказав між иншим по-українськи ось що: «Наше панство, наше право, хто що вкрав, це пропало!» Студенти загуділи, ніби у менажерії. А він заждав хвилину, доки не успокоїлося в класі і продовжив своє. Він був собі ось таким природним філософом. Далеко мав до гордості. Не належав до того типу, що мовляв, ви всі дурні, тільки я один мудрий. На світ не дивився крізь рожеві або чорні окуляри, а своїми власними очима. Також не був диваком.

В нашому четвертому класі не було студента, якому він не дав би друге «ім’я». Наприклад мене назвав «Медведем», бо я мав велику чуприну на голові, а Олександра Колессу, пізнішого університетського професора у Львові й у Празі, охрестив «Філіпом з конопель». Володимир Ніжанковський був «Mysliciel», Здерковський – «Palamarz», бо мав довгі руки, нижче колін, Дроповський – «Ptasio», а хтось там инший – «Swistak» і т.д. Але ці «імена» не обурювали нікого з нас і ніхто не сердився за таке «хрещення». Як проф. Квятковський викликав кого-небудь по імені, яким сам охрестив, то перший раз загудів цілий клас і всі були вдоволені, що мали знову малу розривку. Потім затихли і наука продовжувалася. Але враз зі жартівливістю вмів проф. Квятковський на протязі одної години випитати цілий клас, наприклад з греки і дати кожному по дві або й три двійки. В таких разах ішло як у млині на питлі. Це лише було: далі Ptasio!... далі Swistak!... далі Filij!... і швидко до останнього ученика. Инша річ, що на другий день не було навіть сліду з цих двійок і трійок, бо кожний мусів поправити собі. Наприкінці півроку викликував усіх слабших учеників на середину класу і питав кожного зокрема, щоби не дай Боже, не дати кому-небудь несправедливо двійки.

Мені була приключилася погана пригода. В п’ятницю я був пішов до жидівської парні, щоби викупа­тися. Сидів там на найвищому ступені, з якого хотів втекти, бо було вже мені гаряче. А при зіскакуванні по ступенях я встромив необережно одну мою ногу до сагана з гарячою киплячою водою і зовсім попарив її. Нога покрилася одним великим міхуром і я не міг взути черевика. Це було саме перед св. Димитрієм, а я мусів босоніж поскакувати по примерзлому болоті. Як перебігав попри божницю, до якої входили тоді жиди на молитву, чув за собою такі оклики: «Kik! Kik! Mischigin is gelofen!» Очевидно, я не міг піти на другий день до школи, бо лежав у ліжку. Перед полуднем відвідав мене по наказу проф. Квятковського його сестрінок і водночас мій шкільний товариш. Він сказав, що має провірити, як мається справа зі мною. Проф. Квятковський довідався про мою пригоду від инших учнів, які були разом зі мною у парні і хотів знати, що я дію. Цей зразковий педагог цікавився взагалі учнями і все був нашим оборонцем, особливо на професорській конференції, або як хтось з нас попав у клопоти.

Це було вже у восьмому класі, місяць перед нашою матурою. Студенти Войнаровський і Штольфа, обидва поляки і сини урядників саліни з Долини, вчилися пильно цілий день і пізно до ночі. Врешті були вже до краю перевтомлені наукою, цим постійним і невпинним «куванням». Постановили перервати науку і – піти на бал, який влаштовувало якесь товариство. Хотіли відсвіжитися там. Та ледве вступили до балової зали, щоби затанцювати, як до них вже приступив проф. Вархол, який мав в нас німецьку мову. Він запитав їх з міною капрала, що вони роблять тут на балу. Юнаки відповіли чемно, але й сміло, мовляв, роблять тут те саме, що й пан професор. Ця відповідь обурила його страшно і він заявив, що або він або ученики мусять залишити залу та піти з балу додому. Юнаки знову відповіли рішучо, що залишаться на балу, а як пан професор хоче покинути бал, то вони нічого не мають проти цього. Проф. Вархол справді забрався звідси, але зараз на другий день зажадав, щоби директор скликав конфе­ренцію професорів. Того дня пополудні проф. Квятковський, щойно вступивши до класу, почав негайно випитуватися цих двох студентів про вчорашню подію. Вимагав, щоби розповіли йому «чисту правду», як то було вчора з тим балом, а вони справді переповіли докладно і згідно з правдою. По годині закликав їх директор до канцелярії, де вже була почалася конференція. Зійшлися всі професори, крім нашого господаря класу, проф. Квятковського, який спізнився навмисне, або був справді зайнятий чимсь. Але незабаром з’явився також він. Справу були вирішили без нього, тому директор по інформував його, в чім річ і водночас подав йому до відома, що конференція ухвалила більшістю голосів покарати обох студентів 16-годинним карцером. В меншості були залишилися українські професори: К. Горбаль, Дубровський, Вахнянин, катехит о.Федусевич і двох чи трьох польських професорів. Директор заявив, що присутні ждуть, щоби вислухати ще думку господаря класу.

«Я поставив би внесок», почав говорити проф. Квятковський, «щоби на шкільному подвір’ї зробити дві шибениці і повісити на них Войнаровського та Штольфу.

Професори знали згори, що він стане в обороні студентів, але не сподівалися, що так здорово закпить собі з цієї конференції. Тому відізвався директор:

«Прошу не жартувати, пане професоре, бо справа важна і про неї треба говорити поважно».

«Саме тому, що справа важна», продовжував проф. Квятковський, «хочу обміркувати її поважно». Отже прощу, ці два студенти будуть за місяць академіками, а за чотири або найдальше за п’ять років будуть громадянами на становищах і провідниками народу. Чейже я бачу радше цих наших майбутніх колег у товаристві інтелігентних людей і пана проф. Вархола, ніж мали б вони валятися десь по кнайпах і по заборонених завулках розпусти. Вони йдуть до товариства, бо їм потрібно його, щоби замолоду навчитися товариських форм. З тієї причини я є проти всякої кари і голосуватиму так».

Після цього відсудили обох студентів вже тільки на чотири години карцеру, а вони відсиділи всього одну годину, бо як минула година, сказав їм проф. Квятковський, щоби забралися додому...

В 1888 році була перша матура в новій стрийській гімназії. До неї приступило 30 абітурієнтів, з того 12 українців.

Три черги студентів вже були склали матуру. За день чи за два дні я мав приступити до матури. Втім прийшов до мене товариш Гучинський, який був на станції у проф. Вархола і сказав, що проф. Вархол зачислив також мене до тих, які мали «провалитися» при матурі з німецької мови. В німецькому я був завсіди сильний ученик, тому спершу я здивувався чимало цій вістці, але пригадавши собі одну пригоду, що її мав з проф. Вархолом перед кількома місяцями, я занепокоївся цією новиною, тим більше, що й так був вже досить схвильований, як випаде моя матура.

А ця пригода була така, що минулої осені я вертався одного разу з екзорти, зглядно вже зі студентської Служби Божої і йшов у товаристві сина моїх господарів, повнолітнього юнака, що був слюсарем стрийських залізничних верстатів. Ми були вже близько нашого дому на Дрогобицькому передмісті, недалеко міського шпиталю. Певний того, що тут на полях не наднесе жадна мара якого-небудь професора, я витягнув титонярку, запропонував моєму супутникові Петрові та сам почав курити папіроску. А втім неначе з-під землі, з’явився нагло біля мене проф. Вархол і з диявольською цікавістю приглядався до моїх рук, як Юда до мошонки з грішми. Потім злобно всміхнувся мені просто в очі. Це все сталося так хутко і несподівано, що я навіть не встиг вхопити капелюха з голови і вклонитися цьому професорові шпигуну. Наступного дня, це був понеділок, як тільки ввійшов проф. Вархол до класу, зараз закликав мене до себе і промовив своїм, повним іронії, батьківським голосом:

«Чи ти Пристай, не знаєш шкільних приписів, що гімназійним студентам не вільно курити на прилюдному місці?»

«Я не курив, пане професоре,» – відповів я чемно.

«Не курив, це правда, але до куріння не було вже далеко...»

«Ні, бо цю папіроску я робив своєму господареві, в якого болів палець і він не міг сам скрутити собі її.»

Ми помолилися і він знову викликав мене, щоби випитати німецьку лекцію. Однак я умів і це либонь ще більше розсердило його, бо бідачисько не міг відразу показати мені свою лють і силу. Зате цей печальний педагог пригадав собі аж тепер при матурі мій страшний школярський проступок і заздалегідь заповів, що «спалить» мене зі свого предмету себто з німецького. А щоби неминуче осягнути ціль, треба було приготовити свою жертву на її певний упадок. Тому він нагнав мені страху, чи відносно прибавив, бо я і так мав вже його, як це звичайно буває майже в кожного учня, вже на кілька днів і ночей перед матурою.

Від напасти не пропасти, так я подумав собі та зажурився сильно. Що ж зроблю тепер? Професор як схоче «спалити» ученика, то «спалить» його напевно, бо має на це тисячу способів, а що ж я, безсильний супроти злоби такої людини, яка може «розп’ята мя і пустити мя». Зажурившись на смерть, пішов до гімназії, щоби розвідати, як там іде дальше матура. На коридорі стрінувся з товаришами і довідався, що з цієї черги не «впав» ніхто. Серед нашого гурта студентів, що гуторили схвильовано, з’явився досить несподівано наш господар класу, проф. Квятковський і почав випитуватися, як хто з нас приготовлений, та хто почувається певний себе. Запитав О.Колессу про це, а потім звернувся до мене:

«А ти Пристай, як там з тобою?»

«Я або відступлю від матури або впаду з німецького. Професор Вархол переказав мені через Гучинського, що я провалюся з німецької мови.»

«Хто? що? як? Вархол?” – випитувався ближче роздратованим голосом цей чоловіколюбець, проф. Квятковський. «А ти вмієш щось з німецького?»

«Так пане професор, в німецькім почуваюся сильнішим від Дроповського, Ніжанковського та инших, що вже склали матуру.»

«Як так, то я кажу сідати до матури і не боятися!» закінчив розмову проф. Квятковський.

В моїй черзі засіло до матури либонь шістьох студентів. Професор Квятковський, як господар класу, не відступав від іспитів. Матура відбувалася і з инших предметів, прийшла також черга на німецьку мову. Вархол почав ставити мені питання, я відповідав, а підчас того проф. Квятковський проходжувався вздовж і впоперек іспитової залі, та приговорював постійно, по кожній моїй відповіді: «дуже добре!», а ще виголошував це так голосно, щоби звернути увагу предсідника іспитової комісії, інспектора Гікеля, на мої відповіді. Вархол поставив мені п’ять питань і я відповів на всі справді знаменито, навіть не запнувшись, як це кажуть. Проф. Квятковський повторяв невпинно своє «дуже добре», аж врешті запримітив сам інспектор, що Вархол вже задовго мучить мене цим дуже втомливим екзаменуванням. Інспектор сказав:

«Досить! Добре!»

А мені впав камінь зі серця, бо я мав вже за собою цей предмет, з якого я мав впасти при матурі, згідно з бажанням проф. Вархола, цього нашого фараона-гонителя. Він належав до своєрідної відміни панів професорів за моїх гімназійних часів. Чи такі професори зміняться з поступом культури і цивілізації, це покаже час, а побачать ті, що-житимуть...

«Ми забуваємо рідко те, що зробило глибоке вражіння на наш ум висловився Т.Едвардс. І справді годі забути те прикре вражіння, яке зробили на мене та взагалі на шкільну молодь наші деякі дрогобицькі професори. Їхня поведінка супроти нас учеників була здебільшого шорстка, груба і дуже нелюдяна. Дрогобицька гімназія тих часів вважалася «найгострішою» у цілій Галичині, однак не з огляду на якесь-там дуже докладне навчання чи незвичайно точне зберігання реґуляміну, шкільних приписів. Ні! Тут існувала тільки найгостріша сикатура, переслідування молоді, засипання її двійками, різне можливе дошкулювання їй до живого і врешті розгін учеників зі школи на всі вітри. Там мали деякі професори якесь просто дике замилування до такої «педагогічної діяльності».

Зовсім инакшою видалася нам поведінка професорів стрийської гімназії. Ми ученики знайшли тут у Стрию правдиві батьківські серця у наших професорів. В цій гімназії була вирозумілість і гуманність; це була справжня школа, в якій правдою виховували нас на людей, освічували наш ум і ушляхетнювали наші серця. Стрийські професори: були, одним словом, учителі, в той час, коли дрогобицьких можна назвати мучителями. Стрийські вчили, а дрогобицькі мучили молодь. Вархол був винятком у Стрию і шкільні уряди були б добре зробили, коли б були ним доповнили компанію «гострих професорів» у Дрогобичі...

Господарем класу, почавши від третьої гімназіальної аж до самої матури, був у Стрию наш незабутній проф. А.Квятковський, з-під якого руки вийшли в люди між иншими такі визначні одиниці: університетський професор Олександр Колесса, адвокат, публіцист і політик Володимир Охримович, Євген Герасимович, о.Кузьма, о.Йосиф Чаплінський, який виїхав до Америки, жидівський патріот, адвокат Ціпер, посол Ліберман і т.д.

На іменинах проф. Антона Квятковського, що були водночас нашим прощальним вечором по матурі, влаштованим у його домі, він сказав при тості між иншим ось таке: «Пам’ятайте дорогі друзі, щоби не їй Боже, ніхто з вас не опинився колись за кримінальними ґратами!»

Годі також забути мені нашого другого професора, що мав у нас математику і фізику. Він звався Лев Лємох і був оригінально-типовим своєю фігурою, чи пак поставою, ростом, обличчям, очима, рухами і поведінкою супроти учеників у класі і поза ним. Було йому тоді приблизно 50 років. Волос на голові і маленької, рівно підстриженої та дбайливо причесаної борідки і таких самих вусів був сніжно білий, мов у старозавітнього жидівського патріарха. Ростом був такий низький, що як бачилося його ззаду, можна було вгадувати, що це п’ятнадцятилітній хлопчина, коли б тільки не сивий волос. Він був зручний, а в рухах живий, меткий і граціозний. Іноді захопився так своїм предметом, що в запалі скочив до таблиці легенько, як розбавлений кіт або як наш тодішній учитель танців, п. Дворжак. Під високим, гладким і погідним чолом світилася пара великих хоровитих очей, що були постійно накипілі кров’ю. Вони не мали полиску гарних очей здорової людини, зате віддзеркалювали в собі таку лагідність і доброту, що коли б не червоні жилки на очнім білку, здавалося б, що це старозавітній пророк перед нами. Обличчя було в нього подовгасте, дуже ніжне і мало малі зморшки. Особливо з обличчя можна було здогадуватися, що ця людина походить зі шляхетського роду. Справді проф. Лємох мав, не тільки гарну поведінку і гарні рухи, але й шляхетну душу. Він ніколи не унісся гнівом, не розсердився нагло на кого-небудь. Свій предмет викладав зі замилуванням і захоплювався своїм викладом. А як вважав, що якийсь гурт «шляхціцуф», його учеників, відвернув увагу від викладу, то вмів так зручно, зовсім «по-джентельменськи», звернути знов увагу своїх збайдужнілих слухачів на хід викладу, що цілий клас і ті пробуджені з «задуми», мусіли вліпити свої очі в нього, в таблицю.

Тяжко схарактеризувати цього, будь-що-будь дуже рідкого професора і його інтелігенцію духа. Иноді виглядав, як філософ-стоїк, а иноді, як дипломат-фарисей, але завсіди був духовним шляхтичем і правдивим, аж рідко культурним професором-фахівцем.

Професор Квятковський, як я вже згадував, поперехрещував нас на різних «Філіпів», «нєдзвєдзів», «гарасівок» і «паламаржів», а ми приймали без гніву ці назви від нашого гімназійного «хресного» батька, він не хотів цими назвами понизити одного ученика в очах иншого, тим більше, що не робив між нами жодної різниці. Всі були йому однакові, без огляду на своє хлопське чи панське походження. Цими, зрештою, влучними назвами він тільки характеризував нас щиро, наш вигляд, рухи і поведінку. Правду сказавши, кожний з учеників мав у собі, чи на собі щось «звіриного», «паламарського» чи «мисліцєльского».

Зовсім инший спосіб «хрещення» мав проф. Л.Лємох, якого предки були мабуть французи. Він охрестив усіх учеників гуртом одною панською назвою, якою звертався також до цілого класу, без огляду на те, що, між нами були українці, поляки і жиди. Ця назва охоплювала всіх без винятку, багатих і бідних, вайлуватих і зручних, інтелігентних і простакуватих. Користувався нею особливо тоді, коли хотів зосередити нашу увагу на свій виклад. Отже він називав нас: «Panicze, panowie, szlachta, szlachcice», або щось у тім роді.

Ніколи я не гнівався, що проф. Квятковський назвав мене «медведем» бо знав, що він «охрестив» щиро, з батьківською думкою, а не для насміху. Однак титули «pan», «panicz» і «szlachcic», що ними був «охрестив» нас проф. Лємох, промовляли все таки більше до хлоп’ячих сердець. Між цими двома, добрими польськими педагогами була та різниця, що Квятковський розвеселяв клас своїми жартами і ними відсвіжував нас, втомлених кількагодинним висиджуванням на шкільній лавці, а Лємох настроював прихильно нас до викладів своєю повагою і гарною поведінкою супроти кожного ученика. Зрештою ми любили по-синівськи їх обох однаково, неначе справді рідних батьків.

Українсько-католицький катехит, наш патріархально-поважний о.Ю.Федусевич мав звичку говорити до кожного «моє серденько», також не оглядаючись на це, чи то українець, поляк чи жид. Він був високий, стрункий, блондин, з дуже інтелігентним виразом обличчя і носив свою голову, легко похиливши її вниз, хоч взагалі собою тримався струнко. Завсіди був задуманий і ніби огорнений меланхолійними настроями. Своїм виглядом нагадував якогось святця-мислителя, а своєю добротою і ввічливістю був справдешнім Божим чоловіком. Катехит о.Ю.Федусевич був духовним батьком, вірним приятелем і безкорисливим опікуном всієї молоді стрийської гімназії без різниці віри та народності. Професорський збір враз з нашим поважним і добрим директором ставився до нього з найбільшим пошанівком. Наш катехит о.Ю.Федусевич, був улюблений у всіх і був нашою гордістю, зате римо-католицький катехит, о.Гекер, був наскрізь инакший. Це була пляга (напасть) для усіх. По своїй вдачі був упертий, оприскливий і неучинний. Завсіди мав якісь непорозуміння зі студентами або з їхніми родичами і врешті навіть зі самими професорами. З якимсь п. Поморським, батьком одного ученика, вів процес у суді майже цілий рік, а цей судовий процес приніс у результаті тільки сором для шкільного заведення.

Одної суботи я пішов з товаришами Колессою і Гавриловим до села Верчан на відкриття читальні «Просвіти». Вернувшись додому пізно по півночі, заспав у неділю і спізнився на екзорту. А треба знати, що о.Ю.Федусевич був сам дуже точний і вимагав точності від своїх студентів. Побачивши мене «Nachschleper-α», припізненого, як я прямую через клас до лавки, перестав викладати і з притаманною йому повагою, заговорив до мене:

«Як вже зелене дерево починає сохнути, то що ж тоді можна говорити про засохле?...»

«Einmal ist keinmal», звучала моя відповідь, яка очевидно дуже вразила серце нашого катехита- добродія. Він приступив по екзорті до мене і відізвався тоном люблячого батька:

«Запам’ятай собі моє серденько, що від «Einmal» іде до «Mehrmal». Тому ніколи не роби так, ані не говори так!»

Наступного дня довідався, чому я спізнився на екзорту, бо австрійський жандарм, який був у суботу на стежі у Верчанах, зробив донос до дирекції гімназії про нашу участь на відкритті читальні. Знову прикликав мене до себе о.Ю.Федусевич і промовив по-батьківськи:

«Моє серденько, передовсім учися, щоби ти міг вийти в люди, а потім як будеш вже на становищі, ніхто не буде чіпатися тебе за участь на зборах підчас відкриття читальні!»

Тоді я був молодий і дурний, тому не розумів ще цього, яку прикрість заподіяв нашому приятелеві- катехитові моєю нерозважною і трохи рубашною відповіддю. Тоді я не міг ще як слід оцінити його ангельську доброту. Але сьогодні по роках досвіду і при зрівноваженні темпераменту, пригадавши собі цю пригоду на екзорті, робиться мені просто соромно і я щиро жалію, що моєю відповіддю почувся діткнений наш покійний катехит, о.Ю.Федусевич.

Поруч з ним тішився симпатією молоді професор Стефан Дубравський, відомий патріот і щедрий жертводавець. Він був старший віком, жонатий, але бездітний, тому говорив іноді, що свій дім разом з городом запише «Просвіті», щоби вона ширила освіту серед селян. Він казав:

«Нехай просвіщаються наші селяни, бо і я селянська дитина так само як Пристай».

У нашому класі було 14 учеників українців, а між ними тільки я один з хлопського роду.

Професор С.Дубравський викладав у нас руську мову і він надзвичайно зрадів одного разу, коли я написав віршем цілу, досить довгу тему на патріотичну тему. Ці вірші годі було оцінювати, але професор давав мене цілому класу, як приклад доброго сина Русі, мовляв, бачите, як він гарно висвітлив тему «самими віршами»... Зокрема звертався до ученика Івасика, священичого сина з-під Стрия, що мав спаралізовану руку, а своєю непосидющістю і псотами трохи дошкулював професорові:

«Дивись, Івасик, на Пристая і бери собі промір з нього!»

Часто оповідав нам, як то він колись зайшов аж до самого Відня з двома «Zvanziger-ами», щоби там учитися, а водночас заохочував нас також до витривалості в науці і радив, що не слід зраджуватися хвилинними-невдачами.

Професор Іван Вахнянин, рідний брат Анатоля, відомого патріота, композитора і першого голови «Просвіти», мав у нас ботаніку, а також руську мову. Він був високий, огрядний, білявий і мав одне хворе око. Вдача була в нього лагідна і всі без різниці народності любили його дуже, бо зрештою він був щирий приятель шкільної молоді.

Професор Кость Горбаль був низький, досить огрядний і носив бороду, а його ніс був легко закривле­ний. Мав жінку польку. Вже як він був старший, вона спричинила йому чимало гризоти і сорому, втікши з військовим старшиною. Говорили, що це було також причиною його передвчасної смерті. Він був надзвичайно начитаний і взагалі високо освіченою людиною. Викладав у нас польську мову, вже у вищій гімназії і по звичаю проф. Квятковського, клав більшу вагу на розумову науку учеників, ніж на «кування» з книжки.

Іноді викладав польську мову, користуючись майже виключно добре підібраними прикладами. Вима­гав, щоби ученики читали багато, бо мовляв, школа є тільки вказівником до науки, яку осягається читанням і взагалі власною працею. Він не картав ніколи лінюхів і різних негідників-паничів, зате вмів так «вкусити» словом, що ученик мусів бути без чола, щоби не взяв собі до серця його перестороги, і щоби не змінив своїх поганих прикмет. Його метода виховання молоді увінчувалася успіхом.

Також решта професорів, польської народності, наприклад Косінський, Галіґарда, Васілєвський та инші, яких назвища я вже встиг забути по стільки роках, були тактовні, вирозумілі і гуманні; мали справді дар педагогів. Це були, сказавши словами проф. Лємоха правдиві «szlachcicy», себто шляхетні душі.

 

Традиційні станції

 

Зі зміною гімназії наступила у мене також зміна станції. Мої нові господарі були молоді, бездітні, але й сварливі люди. Мали половину хати, половину подвір’я і якийсь кусник землі. В додатку господар був і ще кушніром, а в ремісника, як-то кажуть люди, золота рука. Він виправляв шкіру і шив кожухи селянам. Здавалося б, що тут все в порядку, тільки жити, працювати і хвалити Бога. Однак в цій родині не було найпотрібнішого, а саме згоди, без якої нема родині щастя ні Божого благословення. Господар і господиня жили зі собою як пес з котом. Називалися Дашкевичі, він либонь Юзеф, оскільки ще пригадую собі, а вона Катерина. Господареві було приблизно 34 роки і він був середнього росту, присадкуватий, повноли­ций, рудий, вайлуватий і вічно заспаний. А його жінка зовсім навпаки. Вона була на п’ять років молодша від нього, ростом висока, чорнява і з чорними як терен очима, моторна, різка в мові та дуже запопадлива. Обличчя було в неї подовгасте, на личках мала здорові рум’янці, ніс грецький, гарно вирізьблений, а зуби білі, такі часникові.

Прийшовши на станцію до цих людей, я побачив відразу, що мені буде тут тяжко жити, тим більше, що я мусів заробляти лекціями на хліб і сам вчитися. Але поки що я не мав иншого виходу і був примушений перекапарити якийсь час, доки не знайдеться принагідно чогось ліпшого.

Господарі спали на ліжку, а я стелив собі «бамбетель», який стояв під вікнами. Додому я вертався з моїх лекцій пізнім вечором, звичайно в 10-ій годині, а іноді ще й пізніше. Був утомлений і голодний, але цього не знав ніхто, бо зрештою навіщо це знати комусь?... А тут було ще необхідно підготовитися назавтра до школи. Тому зараз по приході додому треба було братися до науки. Наша кімната, в якій ми троє мешкали, була нам спальнею, кухнею, пральнею, кушнірським верстатом і зокрема мені служила «студійним кабінетом». Бувало я сів у куті біля одного рога стола, на якому мій господар, кушнірський майстер, розстелив смердячу шкіру і порався біля неї, а господиня як не мала роботи, клалася часто на постіль і тільки зиркала немов яструб, стежила за своїм чоловіком, щоби він не заснув при роботі. Вона крадучись до постелі, не забувала ніколи взяти зі собою який-небудь твердий предмет, наприклад поліно, макогін, черевик, а іноді пару черевиків, залежно від її настрою і від речинця, до якого мав господар вшити кожух. Сморід з виправленої овечої шкіри був тут у хаті більший, ніж у відомих різницях худоби в Чикаґо. Від цих випарів зі свіжої шкіри можна було не тільки дістати заворот голови, а й справді зімліти. А як-небудь охоронитися від цих «запахів» було неможливо, бо вони заповнювали цілу хату і від них крутило в носі, неначе хтось напхав до нього цілу вареху червоної табаки. Що ж, треба було пчихати невпинно і постійно обтирати заплакані очі, замість вчити лекцію.

Але професори не потребували знати, що я робив удома, чи пчихав і обтирав ніс та очі, чи був утомлений і голодний. Для них я мусів вміти свою лекцію і по словам дрогобицького Паздровського: «співати її як чижик»... Але як співати чижиком лекцію серед цих несприятливих умов удома? Та коли б на цьому був кінець, то можливо навчився б співати цю лекцію, хоча як ворона. Однак тут була мені ще инше біда з моєю наукою...

Врешті я вичистив порядно ніс зі всіх боків, витер на сухо обидва кутики моїх очей, почервонілих від примусового плачу і від недоспаних ночей, та почав терти своє чоло, бо голова чомусь ані руш не хотіла думати і всмоктувати до себе грецькі мудрощі Ксенофонта. Втім почув нагло страшний біль у чолі, в очах засяяло мені ціле небо зі всіма святими і міріадами ясних зір. Це моя запопадлива ґаздиня, що з постелі стерегла свого мужа, щоби він «не відправляв жидівських борухів» над кожухом, сама заснула з череви­ком, – не на нозі, дорогий читачу, а – в руці і як пробудившись, побачила, що він замість шити кожуха, колишеться над ним, немов кінь серед оводів, жбурнула цим не дуже зручним черевиком у дрімаючого пана майстра. Вона сарака прочунявшись зі сну, «послала» повітрям цей черевик, щоби він розбудив її улюбленого Юзя. Але недаром люди приповідають, що чоловік стріляє, а Бог кулі носить. Таке саме сталося тут, з тією одною різницею, що не Бог «а той» пропав би він, поніс жіночий черевик не у голову її мужа, тільки між очі бідного студента. Правда, ґаздиня жаліла свій вчинок, що зробила його з-просоння, але мій біль не втих від її пізнього жалю. Окрім того я пішов наступного дня до школи не з вивченою лекцією, а з порядним, на чолі набитим ґудзом.

В теплі дні було краще з моєю наукою, бо тоді я ходив звичайно вчитися до сусідів Райхів, де був Ясьо, мій шкільний товариш. Ми вчилися разом. Іноді з’їв навіть там на вечерю стиранку зі шкварками. Однак, зимовою порою приходилося мені просто «креперувати», чи пак конати в цій страшно смердячій хаті, де літали в повітрі макогони, поліна, або хоч «господарського виробу» жіночі черевики.

Та Бог милосердний для терплячих. Бог змилосердився незабаром наді мною. До моєї господині зголосилася одна родина з Лівчиць, питаючись за помешканням. Це був двірський форналь Кость Вівсяник, якого лівчицькі пани (в жидачівському повіті) перехрестили передусім на «łacińskie», потім оженили з покоївкою, чи з креденсовою дівчиною і врешті пустили його в широкий світ, щоби шукав там собі прожитку. Вівсяникові вдалося знайти роботу на залізничних верстатах у Стрию, тільки не мав іще де приклонити голову враз із своєю жінкою і трьома дітьми. Моя ґаздиня любила грошенята, і як кожний хрещений або нехрещений, вона промишляла, як би їй прийти до них й тому вирішила, що мешкальну кімнату винайме Вівсяникам, а сама зі своїм мужем перенесеться до комори. Правда, в цій коморі було темно, отже пані дому не бачила б у ній коханого Юзя, а що більше, вона не знала б навіть, куди їй серед темної ночі кидати черевиком, щоби поцілити в Юзя. Тому наказала, щоби вирізали віконце в стіні комори. Зрештою господарі дійшли до згоди з Вівсяниками, тільки я лишився на леді. Мені було немож­ливо переселятися до цієї малої, вузької й темної комори, де я не мав би навіть невеликої «вигоди», що була в кімнаті. А також не мав би тоді стільки вільного часу, щоби міг оглядатися за новим мешканням. Між иншим Вівсяник поїхав вже, щоби привезти дітей і перини, себто свої маєтки, а в коморі почали вирізувати отвір на віконце.

Пані Вівсяникова, що мимоходом сказавши, також верховодила над своїм Костем, бачила мої турботи з мешканням. Вона обміркувала справу й запропонувала мені, що я можу залишитися на мешканні у них. Мовляв, хата велика, а їх всього п’ятеро осіб, отже буде можна поміститися. Зимою буде навіть тепліше, чим більше людей у хаті. Хоч-не-хоч я згодився на цю пропозицію, щоби Зимою враз зі всіма Вівсяниками робити тепло в хаті...

З цього часу змінився дещо хід мого життя. По правді сморід зі шкір і з кожухів навіть не думав переноситися до комори враз зі старим господарем. Цей сморід крутився, як морока, по сінях і звідти втискався, куди лише міг до нашої кімнати, змішуючись тут з її задушливим повітрям, бо чистого не було в ній серед такого великого числа мешканців. Отже я вийшов, як-то кажуть, з дощу під скап. Натомість я відчув деяку полегшу вечорами. Вівсяник вертався додому втомлений по цілоденній тяжкій праці на верстатах. Він повечеряв бідненько, звичайно пісний капусняк, і клався спати. Так само дітиська, назбиткувавшись за дня, падали у вечір, як снопи, де попало і хропіли всі разом. Одинока їхня мама мусіла сидіти довше і продовжувати свої роботи, яких у неї було достатком. Треба було випрати дитячі «лахи», инші знову полатати, церувати панчохи, або вшити що-небудь нового дітям чи собі.

Ця бідна мама сідала до стола, як все затихло в хаті і бралася до своєї вечірньої роботи. Вона клала перед собою різні «лахи», що їх мала латати, але не забирала ними на столі стільки місця, що мій попередній господар, кушнір Дашкевич. Він розгортав зразу ж на цілому столі виправлену овечу шкіру. Зшиваючи кілька шкірок, мусів докладно примірювати і вистерігатися зайвих відкравків, щоби в цей спосіб забезпечитися перед штовханцями своєї любої Катерини. Тому обертав на всі боки свіжо вигарьовані шкірки, що за кожним перевертом випускали зі себе нову хвилю страшного смороду, який задур­манював мене до безтями.

Моя нова господиня, Вівсяничка, знала, що хто вчиться, той потребує спокою. Іноді мала велику охоту до гутірки зі мною, але не осмілювала перервати мене в науці. Від часу до часу перестала на хвилинку шити і глипнула крадькома на мене, на свого студента, як-то він мусить напихати собі голову якимись незрозумілими, чужими словами. Здвигала раменами, немов зі співчуття і продовжувала свою роботу. Либонь ця жінка незаможного робітника не вірила, що різні Овідії, Ксенофонти і Горації поможуть мені коли-небудь у практичному житті. Одного разу не стримався і переставши церувати свою грубу зимову панчоху, перепросила мене, що перериває в науці, та запитала несміло, що це я вчуся так пильно, і яку користь матиму з цієї науки. Очевидно, я пояснив по-своєму, мовляв, що професори і краєва шкільна рада вимагають від нас, щоби ми ці предмети вміли «співати як чижики», бо инакше не складемо матури, а без неї не можна вийти на «ксьондза», на адвоката, чи професора, тільки на двірського економа, на гайового або на писаря у старостві. А я хотів би вивчитися на священика.

«Ох, як так воно», забідкалася Вівсяничка, «то нема мені чого думати про те, щоби мій Влодзьо вивчився на ксьондза. А я хотіла б так дуже, щоби мій синок стиснув колись голову мені і старому Костеві, та щоби на старість притулив нас біля себе. Хоч тоді ми не працювали б так тяжко, а відпочили б на старі роки…»

Вівсяники бідували. Кость діставав 25 ринських місячної платні, з якої мусіли заплатити «комірне», себто за винайм мешкання, купити одіж, обув і врешті ще й прохарчуватися цілий місяць. Їх було двоє Старих і троє дітей, четверта дитина була в дорозі, себто чимала родина. А крім того вони мусіли вижити з цієї скупої платні. Тому мимохіть насуваються невеселі думки до мого мозку. Питаюся сам себе, бо не можна думати голосно про це, ні питатися прилюдно: чому багато українських робітників в Америці, байдуже чим вони були в покиненій батьківщині, незаможними селянами (яких було найбільше між ними) чи фаховими фабричними робітниками, забуває так швидко на свої старокраєві злиденні розкоші, та марнує легкодушно тяжко зароблені гроші? Багато з них хотіло б тільки, якнайменше робити й одержувати якнайбільшу платню, почавши від 100-150 доларів місячно. Коли б так старокраєвий робітник міг мати хоч половину такої платні, він не перестав би дякувати Богові за Його велику ласку.

Переконавшись, що як мешкатиму дальше серед таких умов, то я не скінчу четвертої гімназіальної навіть у Стрию. Тому я постановив рішучо, що мушу змінити мою станцію. Склалося так, що пані майстровій Дашкевичевій надоїло «коморувати», тобто мешкати в коморі власної хати. Тому вона ви- повіла мешкання Вівсяникам. Мені також надоїло «робити тепло» у великій кімнаті враз з цілою родиною Вівсяників і я виповів їм станцію, а потім переселився до родини Олійників, що мешкали недалеко в сусідстві, за Райховим потічком. Олейник, це був старенький чоловік, що колись замолоду ковалював, та своєю запопадливою працею і твердим життям доробився деякого маєтку. Він мав гарний одноморґовий город, що тягнувся від Райхового потічка й хату на дві «партії». Одну половину винаймав якийсь фельдфебель, що мешкав там разом з жінкою і старою мамою, а в другій половині жили Олійники. Перед домом був також невеличкий, але чепурний городець, в якому Олійники садили ярину й бульбу, а під самими вікнами гарні квіти. Ця родина складалася з трьох осіб, себто чоловік, жінка і син Петро. По правді старий Олійник мав іще одного сина від його першої покійної жінки, але цей вивчившись на коваля, усамостійнився і жив тепер у селі Моршині під Стриєм; був вже жонатим і мав одну дитину. Молодший син Петро був від другої жінки. Він жив враз з родичами, був нежонатий і працював на стрийськнх залізничних верстатах.

Мій новий господар, Олійник, мав либонь поверх 60 років, був низького росту, похилений від старости, а його буйна чуприна була сива, як голуб. Він розумівся дещо на коновальстві. Тому стрийські міщани зі сусідства запрошували, кликали час від часу до хворої худобини. Вертаючись додому з таких коноваль­ських відвідин, він був трохи «замаєний» (підхмелений). Зате вдома не пив жадних трунків, з винятком особливих оказій, коли рідкі гості навідувалися до нього. Але також тоді пив з мірою. До речі, він мав слабу голову на алкоголь, а зрештою шанував свою людську гідність. Він був українець і ходив на Богослужіння тільки до своєї церкви, а також святкував лише наші свята. Іноді не міг спати вечором або досвітком, тоді старець стукав собі у пальці і відгадував, які лотерейні «номера» (числа) вийдуть правдоподібно йому, отже, на які може розраховувати він. Любив жінку й сина, а до мене ставився, як до власної дитини. Ніколи не показував будь-якого невдоволення, коли я бувало зимовими ранками «буб­нив», голосно вчився мої лекції. Шепчу собі: честь його праведним мощам!

Жінка старого Гната Олійника, що звалася Каролина, була полькою, дуже чесна й зразкова дружина та мама. Вона була середнього росту, худорлява і чорнява. Своєю вдачею, це була гарна душа, а враз з тим працьовита і дуже релігійна. Сина Петра виховала в любові до Бога, родичів і взагалі ближніх. Цей Петро був як на ті часи, навіть свідомим українцем. Зрештою всі вони розмовляли вдома тільки українською. А в цих чесних людей я провів цілих чотири роки, почавши від п’ятої гімназіальної аж до матури, і справді так зрісся, чи зжився з ними, немов з моїми рідними. Бувало я опинився у звичайній студентській скруті, тоді всі вони, не лише співчували зі мною, а й намагалися по своїм силам допомогти мені. Їхній син Петро був у моїх очах, ніби також студент і неначе ходив враз зі мною до школи. Він надзвичайно любив свою маму. До неї говорив іноді, побачивши мене, як я втомлений вертаюся пізно з лекції: «Дивіться, мамцю, який змучений наш бідний Пристайко!». Петро був добрий хлопець, але сердега не мав щастя у житті, та ще й в молодому віці зійшов у могилу.

Петро Олійник, цей гарний і характерний український ремісник оженився нещасливо, а крім того вибрав собі жінку проти волі родичів, хоч так щиро любив їх. Врешті вони дали свою згоду, щоби не заподіяти прикрості улюбленому синові, який постановив оженитися з дівчиною, що не була йому рівня, ні станом (походженням), ні народністю. Петро був справді красивий, високий, стрункий, синьоокий і кучерявий. Його голос був приємний і лагідний. Ще як був я у восьмому класі, він залюбився до одної дівчини, сироти з урядничої родини, що називалася Марія Бішоф. Нею опікувався п.Обертинський, директор міського шпиталю у Стрию. Вона була полька, худорлява, білява і з веснянками на обличчі.

Перед вінчанням удавала лагідну і покірну, а вийшовши заміж показалася вередливою, віроломною і зрадливою. Коли я закінчував мої студії у духовній семінарії, тоді Петро повінчався з панною Марією, чи краще сказавши, вона повінчалася з ним, бо не він їй, а панна Марія першою освідчилася йому. Річ ясна, вона була хитра зроду. По році супружного життя Марія зрадила свого мужа і пішла з якимсь військовим старшиною. Колись перед шлюбом називала Петра ангелом, а по році співжиття прозивала його смердячим русином. А нещасливий Петро сумував над своєю лихою долею, марнів з журби і врешті занедужав на тяжку хворобу, з якої вже не підвівся ніколи. Пішов гризти сиру землю у 26-ому році життя. Він думав, що як зв’яжеться з панами, матиме гонор й славу, та що жінка з чужого гнізда принесе щастя йому до хати. Але судилося инакше. Чужа чужениця знищила все щастя йому і його родині. А Петрові жилося раніше так гарно у своїх родичів, як рідко кому з його ровесників.

Як довго ще наша молодь погорджуватиме радою своїх родичів, цих її правдивих і найліпших при­ятелів, щоби замість неї, дурити себе своїм недосвідченим розумом? Молоде, знай, що життя старших людей, це школа понад всі школи, бо воно повне досвіду й багате на науку. Тому не слід погорджувати радою старших, а ще й рідних людей, бо инакше життя зітре тебе на порох, так само як жорна розтирають зерно, що впало між каміння. Знай, що життя жорстоке, воно тверде, як криця, люте як буря, пекуче як мороз і грізне як сніжна завірюха. Молоде, твій досвід іще завбогий для цього життя і воно зжене тебе зі світу, як захочеш жити без ради твоїх батьків. Слухай тих, що вже нажилися, терпіли і страждали, що йшли на герці з лихом, з ним лягали спати, стелили собі його під голову, накривалися ним і жили з цим лихом, немов з братом. Ці, досвідчені, скажуть тобі, як підійти до лиха ззаду і з-переду, але навшпинячки, як схватити за шию і гортань, та як задушити його, щоби без нього, без лиха, прожити щасливо ввесь свій вік.

 

Вчуся і заробляю на життя

 

Перенісшись до стрийської гімназії, далеко від рідного гнізда, я втратив також ту невелику поміч, що її мав у Дрогобичі. З Трускавця ніколи ніхто не їздив на торг чи на ярмарки до далекого Стрия. А багато моїх односельчан можливо навіть не знали, де є той Стрий. Тому також не диво, що мої родичі забували мене. Можливо й не забували, але напевно позбулися клопоту з голови. Тепер треба було самому промишляти над собою і заробляти собі на хліб насушний.

Розглянувшись сюди-туди поміж людьми, поміж професорами й студентами, я знайшов собі помалу одну приватну лекцію, пізніше другу, ба! згодом навіть третю. Врешті набрав тих лекцій, як віл на роги... Пригадую собі, що першу лекцію придбав мені катехит о.Федусевич. Отже, я не потребував вже журитися ні роботою ні моїм життям, бо мав достатком їх. Тільки бракувало мені часу... Від 8-ої год. вранці до 12-ої я мусів сидіти у школі, потім була полуднева перерва. Від 2-ої до 4-ої я сидів знов на шкільній лавці. Опісля ішов на мої лекції, з яких вертався звичайно додому в десятій годині вночі, або ще й пізніше.

Школа, це як у війську. Тут нема ні тата, ні мами, тільки книжки, зошити, перо, чорнило, професори (вони ж є, батьки або вітчими) і страшний регламент: «Учися, або покинь школу!» Але, як покидати її, та ще такому як я, що ледве впхався до неї з великими труднощами?

І в поті чола їстимеш хліб свій! сказав колись грізно добрий Батько до своїх ледачих дітей, а наше життя повторює щодня кожному з нас: хто хоче жити, той мусить робити. А я вірний послушник предвічної Правди хотів жити і бажав справді учитися, тому опершись ногами й руками, взявся до праці.

По науці в школі в четвертій пополудні, я мусів мерщій іти на одну з найгірших моїх приватних лекцій, де мав до діла з правдивими «плеканцями». Їх було четверо, двох товстеньких, червонолицих як яблука і до книжки ледачих, синів священика, одного пустогона, сина лісничого і врешті одного вітрогона, синка пана rządcy (управителя). Вони мешкали всі разом у народного вчителя Футими. Розуміється, я намагався задовольнити моїх хлібодавців і заслужити собі сумлінно ті ринські, що їх вони давали мені щомісяця. Тому, як це кажуть, я вкладав справді свою душу в хлопців, наказував повторяти по кілька разів одно й те саме, причинявся як міг, але мої хлопці, неначе навмисне, затнуться бувало й годі рушити їх з місця. Немов гнила колода! Випитував одного, а другий дрімав під час того. Залишивши першого, брався до того, що його «зморив сон», щоби розбудити, та ледве звернувся до нього, а втім той перший, якому я завдав учитися, почав вже «відправляти» також жидівські борухи... Ось таке я мав з тими синами священика. Вони були тупоумні і ліниві, однак я не міг покинути лекцію, бо не знайшов би другої, хоч би й з такими голодранцями, тому треба було «пхати біду вилами» вперед.

З двома иншими мусів сидіти з кожним зокрема по годині, отже лише в цьому домі я тратив на лекціях цілих три, а іноді навіть чотири години. Звідси біг іще на другий кінець міста, де я мав також одну лекцію. Потім приходив врешті додому біля десятої години вечора і був такий втомлений та голодний, що ледве міг устоятися на ногах. Хоча хлепнув якоїсь там страви, однак був дальше безсилий і охлялий. Не міг навіть думати про мою науку, про вивчення лекції назавтра до школи. Сон валив мене з ніг, руки опадали, ноги вгиналися, як у старця, а в голові шуміло. Мої ученики хропіли вже напевно, що аж шиби дзвеніли у вікнах, а в моїй горлянці пекло ще досі, немов огнем, від невпинного говоріння з ними під час лекції.

Що ж, я роздягався швидко і клався спати. А ніколи не бувало, щоб я не міг заснути, бо роздягаючись, вже майже спав. Взагалі за моїх студентських часів я не терпів, Богу дякувати, на безсонність. Спав завжди каменем. Однак, прийшовши по першому сні до сякої-такої мрячної притомності, я усвідомлював собі ясно, немов сонце, що не вмію ані в зуб моєї завтрашньої лекції. Схвачувався вмить, як опарений на рівні ноги, сідав до книжки і «бубнив» лекцію. В першу чергу був найтяжчий предмет, а ще й такий, що його мав найгостріший професор. За наукою не оглянувся, як на дворі робився день. Найлегші предмети, себто ботаніку, релігію, польське, історію і т.п., я залишав собі на перерви. Під час них инші студенти відпочивали і їли перекуски, а я чипів над книжкою.

Зимові ранки були для мене великою мукою. Вже в четвертій, або найпізніше в п’ятій годині я вставав до науки. Всі инші хатні хропіли ще смачно в цю пору. Зрештою вони не потребували вчитися лекцію й поспішати вранці до школи. Це розумів я добре. Також я був свідомий того, що мої господарі, Олійники, робили мені християнське добро, бо вони брали від мене за станцію лише на два ринські місячно, хоч Олійникова прала мені також білля і купувала харчі, на які я давав їй гроші, та варила їх мені на своєму вогні. Зовсім ясно, я цінив її доброту і взагалі мою теперішню станцію, тим більше, що тремтів іще на саму згадку моїх поневірянь у кушніра Дашкевича та у Вівсяників, де мусів учитися серед смороду зі шкір і серед страшної задухи. Просто смертельний жах огортав мене на згадку, колиб я мусів знову засмакувати тих моїх бувших «розкошів». Тому я уважав дуже, щоби не заподіяти прикрості моїм теперішнім господарям, бо хоч я був ще молодий, але мав вже деякий досвід і вмів цінити добрих людей. Щоби світло моєї лампи не разило досвітками сплячих господарів, я зробив паперову таблицю, щось в роді паравана і клав її на столі перед лампою. Олійники, побачивши перший раз таку «умбру», хоч не запатентовану, але як на Стрий, дуже практичну, сміялися трохи й були здивовані. Водночас можна було запримітити вдоволення на їхніх обличчях, та ще більшу щирість до мене. Мій «винахід» подобався найбільше Петрові, який зрештою потребував спокійного сну по своїй щоденній праці. На день клав я цей «параван» на шафу, а ввечері і ранками він виконував свою службу біля лампи.

Весна приносила мені зміну. Передусім я не потребував ні лампи, ні «умбри», яку відніс до комори на літній відпочинок. Досвітком я вставав тихесенько, «по-злодійськи», одягався, стелив ліжко, навшпиняч­ки виходив з хати, легенько замикав за собою двері, щоби не збудити нікого з хатніх і йшов до стрийського, міського парку Вільшини. Надворі було зимно, хоча сніги щезли, або зі страху, чи зі сорому перед капітуляцією зими поховалися по берегах, по ровах та по закутинах. Однак, у моїй душі почалася вже правдива весна. Надія на це, що незабаром зазеленіється, засяє тепле сонце, виростуть квіти, і що співатимуть птахи у Вільшині, сповнювала моє серце радощами і очищувала мій мозок від різних життєвих мряковинь і турботливих думок. Буду вільний серед природи! Правда, весни ще не було, але я вже тішився нею, як та дитина на дарунок з міста від її батька, який щойно виїхав з обори і Бог знає, чи вернеться він. Однак, надія була мені завжди солодка і також залишилася досі. Надія вела мене ціле життя, а віра в силу Всевишнього не допустила ніколи цього, щоби вона спопеліла й потухла. Коли я пас худобу, надіявся чогось ліпшого і справді настало краще, хоч трохи «сорокате». Потім я пережив нагінку дрогобицьких «фараонів» пережив пророцтва Гарлєндерів й Урбаніцких, які промощували мені поворот до батога і ґралей, та врешті майже викинений з дрогобицької гімназії, опинився в Стрию, залишений на власні сили. За цим слідували станції серед смороду, задушливого повітря і серед родинного пекла господарів, а водночас голод і холод, які гартували постійно мене. Але солодка надія, віра й праця підтримували мене серед усіх незгод. І щороку я очікував приходу весни, а враз з нею волі й свободи та тієї, знаної нам усім, ангельської насолоди, що її людина відчуває, коли своє серце накипіле болями життя, може пригорнути до ніжних грудей матері-природи.

Ще малим гусопасом я літав на крилах хлоп’ячої фантазії по невідомих світах і бавився там незнаними приманами. Тоді я не знав іще світу і його правдивого обличчя, тому любив і шукав його, тужив за ним, рвався до нього, але зустрінувшись з ним віч-на-віч та пізнавши його наскрізь, жалів свого нерозуму і хотів відвернутися від нього, щоби знову пригорнутися до чистої природи. Цим разом, я хотів летіти назад до природи, не тільки самою уявою, а й цілою своєю істотою, душею і тілом. Однак, дорогу замело й вернутися було годі. Тепер одинокі думки могли ще любуватися нею. А я ждав нетерпеливо весни, щоби вирватися з цілої панської обстановки і втекти до тієї природи, хоча тут у місті. Не зважав на холод, на рештки снігу, що покутували по ровах, ні на морозний вітер, який дихав з півночі, а вибігав зі своєї станції з книжкою під пахвою і йшов за моєю улюбленою природою до парку Вільшани, де скріплював себе духом і вдихав чисте повітря.

Якась рання пташина, самітна як сирота, співала вже провесняну пісню своєму Панові, що поміг їй вернутися щасливо з далеких заморських країв до її рідного гнізда, в якому вивелася минувшого року, прожила свій дитячий вік, тішилася зеленими галузками високої вільшини, і де пила свіжу водицю з потічка в долині. Цей потічок шептав свою невпинну, одноманітну молитву Богові, а пташина співала і розбуджувала у моєму серці нові надії на близьку весну. І я розгортав мерщій книжку з грецькими ієрогліфами та з покрученими віршами і кував, бубнив і, доки не вбив собі до пам’яті кілька незро­зумілих слів та штудерних філософічних речень грецького мудреця. А потім, іноді доки дійшов до святині наук, чи правду сказавши в Бозі, до студентського чистилища, забув те, що бубнив і врешті-решт дістав злу ноту. Отже, в парку я учив тяжкі предмети, а легші залишав на перерви у школі, під час яких орієнтувався, в чім річ і повторював те, що затямив ще з викладу професора, щоби тільки міг відповісти, як буду питаний.

День минав за днем, рештки брудного снігу пощезали непомітно, подув тепліший вітер, у Вільшині чулося більше різноманітного співу пташин, земля змінювала свою жалібну одіж, одягаючись щораз веселішими барвами, дерева почали наливатися свіжими соками і сонце робилося з кожним днем лас­кавіше. Настала весна.

Моя покійна матінка навчила мене любити красу природи. Вона будила мене колись, свого гусопаса, до схід сонця і виправляла на толоку, де я збивав свіжу росу босими ногами, приглядався до темного ще дрімучого ліса, прислухувався до розбуджених небесних птиць і зустрічав своїми очима схід величавого сонця. Згодом я уставав вже сам досвітком, коли замість гусей, гонив воли на пашу, а потім це вчасне вставання до схід сонця увійшло в мене в звичку і зробилося моєю другою, спасенною природою. Бо, коли був вже у міських школах, ніхто не потребував будити мене вранці, я сам зривався з ліжка. Вже в Дрогобичі я Учився ранком у садочку моїх господарів, що своєю мініатюрною величиною виглядав, як зелена тіниста кліточка. У Стрию я мав, не малий садочок з кількома деревцями, а цілий парк Вільшину зі сотнями дереві з тисячами небесних крилатих співаків.

Вже в 4-ій годині вранці я був у Вільшині. Парк щойно пробудився зі сну, а я ходив по рівній стежці, як жовнір на варті. В руці мав відкриту книжку і не оглядаючись, що можу збудити кого-небудь, ще заспаного Божого музиканта, птаха, я вчився наголос мою лекцію. А втім Вільшина почала оживляти. Птахи засоромилися, що не вони, а хтось инший будить природу з нічного сну і розспівалися на ціле горло. Кричали, як навіжені і просто верещали, немов лаялися поміж собою, чому хто-небудь з них не поспішив збудити природу. Викотилося сонце з-поза обрію, таке червоне, ніби також засоромлене, що не воно, а юнак-школяр будив світ. Але сонце не сердилося, лише рум’янилося, либонь зі сорому і підносилося щораз вище, а врешті сіло на самісінькі вершки зелених вільх і почало розсипати чарівне проміння по парку. Воно розлило його; як повінь, по деревах і по землі. Стрибнуло до потічка, щоби можливі напитися води або вмитися нею, а водночас золотило листочки і квітки, голубило пізні птахи і розвеселяло світ. Мені було також радісно, що вчуся у парку, купаюся у промінні ранішнього сонця, любуюся співом пташин і безпосередньо від природи набираю сили духа, щоби міг працювати, хвалити Бога, шанувати старших, щадити зайвий гріш і дати його вбогим, та, щоби колись сам навчав добра менших від мене.

Пів до восьмої години вранці я був приготований, знав мою лекцію і міг сміло станути перед професо­рами, та відповідати на їхні питання. Прийшовши з Вільшини, я їв снідання, що складалося з молока й кусника хліба, а по нім брав книжки під паху та йшов веселий і самопевно по дрогобицькому тракті в напрямі ринку, до гімназії.

Призвичаївшись так, ще замолоду, вставати на ранніх досвітках, я не спав згодом ніколи довше, як шість годин на добу. Ця звичка ввійшла справді в мою кров, бо хоча на вакаціях міг би був довше спати, я вставав завсіди дуже вчасно. Так само питомцем у семінарії та священиком на сотрудництві и на власній парафії я не спав понад шість годин. А цих шість годин спання на добу вистачало мені вповні для мого здоров’я і для доброго настрою. Крім цього, раннє вставання приносило мені також матеріальну користь, бо завдяки йому я мав час, не лише сам вчитися, а й заробляти собі приватними лекціями на власний прожиток, на одіж і на книжки. Що більше, я мав вже «зайвий гріш» у кишені і міг навіть зробити собі приємність, купивши смачне підсметання у порядній гостинниці, під час прогулянки у неділю або свято.

 

Етимологічне серце й український розум

 

У дрогобицькій гімназії я мав кількох дуже добрих шкільних товаришів української народності, що були синами міщан і ремісників, та двох польської народності, братів Гучинських, синів міщанина. Нас в’язало разом замилування до українських пісень. Ми сходилися вечорами, щоби співати хором. У Дрогобичі я не належав до явних чи тайних студентських товариств, які зрештою не існували там. Правдоподібно був лише якийсь тайний гурток під проводом Івана Франка, що на його сходинах був я навіть одного разу. Але в Дрогобичі вистачала для нас українців патріотична пропаганда сусідських професорів, яка зробила з нас «твердих русинів». Ось таким твердим русином я прийшов до Стрия в 1883 році. Я любив Русь, рідну мову, нашу церкву й обряд, нашу пісню і врешті наш етимологічний правопис. А коли б хто-небудь відважився посягнути на це все моє рідне й любе, я був би бився з ним на смерть.

У Стрию я застав вже цілий гурт свідомих українських гімназійних учеників, а між ними також

О.Колессу      і В.Охримовича, священичих синів зі стрийського повіту. Всі вони були «мягкі», себто придер­жувалися фонетичного правопису, однак це не відчужувало мене від них, хоч я був «твердий». Та ще «твердішим» від мене, правдивим «закалою» показався Алєксєвич, син священика з Доброгостова, який стояв зовсім осторонь й обминав мене навіть, також «твердого», отже, на око близького йому. Також всі руські професори у Стрию були здекларовані українцю і лише правописом різнилися між собою, бо одні писали вже фонетикою, напр. Кость Горбаль та Іван Вахнянин, а инші придержувалися ще етимології.

Мимоходом слід зазначити тут, що співжиття між українцями, поляками і жидами, учениками стрийської гімназії, не було ні занадто приязне, ні вороже. Зрештою, ученики гуртувалися по національному принципу, кожна нація окремо. Осередком товариського життя української гімназійної молоді був дім адвоката Ілярія Бачинського, а літом ми сходилися здебільшого в лозах на рівнині понад рікою Стриєм.

Духовними провідниками української молоді були товариші В.Охримович і О.Колесса. Вони ор­ганізували сходини і влаштовували вечірки, річ ясна потайки, бо шкільні приписи забороняли це все. Спершу вони трохи не довіряли мені, себто «твердому» і не втягали мене до їхнього товариського життя. Але згодом пізнали мене ближче й очевидно, переконалися, що я не такий дуже страшний. Тоді почали помаленьку приєднувати мене до свого тайного гуртка і втаємничувати в його патріотичну-виховну програму. Одного разу, це було мабуть у п’ятій гімназійній, відважилися вже навіть запросити мене на Шевченківський Вечір, який були влаштували в хаті адвоката д-ра І.Бачинського, свідомого ук­раїнського патріота, що мав власний дім при дрогобицькому тракті, а якого найстарший син був нашим шкільним товаришем.

Дочка Д-ра І.Бачинського вийшла заміж за о.О.Ніжанківського, відомого композитора й ор­ганізатора молочарської кооперації, що по смерті д-ра Е.Олесницького був провідником Стрийщини, та в 1919 р. впав жертвою відомої події під час наступу польських військ.

Наш тайний патріотично-політичний гурток, до якого я вступив, розвивався дуже гарно і кількість його членів збільшувалася в міру зросту щойно заснованої стрийської гімназії, що до неї прибувало що­раз більше української молоді з инших гімназій. Тому наші збори було годі скликати дальше до хати д-ра

Бачинського з огляду на безпеку, бо влада могла тут вистежити нас і родина адвоката була б наражена на неприємності. Зрештою нас було вже стільки, що навіть не вміщувалися тут. Та наші провідники зарадили цьому, вибравши сходини навесні, літом й восени на зарінках, в лугах над рікою Стриєм. Там ми могли вільно гуторити, декламувати й співати. Ми розсідалися, звичайно, на полянці між густими й високими лозами, а найвищого з нас ставили на сторожі. Це нагадувало нам Запорожжя. Він стежив, чи лихо не надносить ворога, а в той час ми політикували, що влазило... Цим нашим «вістуном» був, звичайно, тов. Кузьма, який мав довжезні ноги й тому ми назвали його «Піщелі», що мало б означати на нашу думку: ноги без литок.

Зі всім я погоджувався з моїми шкільними товаришами у Стрию і сливе не було жадної різниці в поглядах між нами, окрім одної справи, а саме фонетики, що на неї я не хотів дати моєї згоди. Наші погляди розходилися в цій точці. Бо я не міг собі ніяк уявити, щоби можна було викинути з українського письма наші «рідні», старі та «дуже заслужені», «святі» букви: йор, їр, ять, іпсилон, омегу і т.д. Викинути ці букви з нашого письма означало, на мою думку, не більше й не менше, тільки знищити за одним махом цілу Русь. А я був би положив душу за нашу Русь! Инші товариші писали фонетикою, а я «твердий Русин», безсумнівно «твердіший» від них, держався «ціпко» «святощів» моїх предків, цих освяченими віками, старосвітських йорчиків і йорів.

Ми українські студенти пізнавали себе ближче, заприятелювали щораз більше і тим самим довіряли собі взаємно. Наші молодечі провідники були добрі, а особливо дуже гарний був юнак Влодзьо (Охримович), який відзначався щирістю й одвертістю, а водночас був дуже товариський і любив помогти в потребі. Влодзьо не витримав, щоби не зробити з мене «повного» українця. Він намагався переконати мене, що Русь не пропаде, як викинеться з нашого правопису це, можливо нешкідливе, але напевно зайве «йор», «їр» і т.д., а навпаки, таке спрощення правопису буде на користь Русі. Воно ж полегшить науку читання й писання, не лише самим українцям, зокрема нашому простолюддю, а й чужим, які вчать нашу мову. Усунення цих зайвих букв сприятиме поширенню освіти серед нашого народу, а враз з цим також зростові свідомості, чого зрештою бажає кожний щирий українець.

Це було в шостій гімназійній, на весні, однієї суботи. На перерві у школі зустрінувся я з тов. Влодком (Охримовичем). Як ми розпочали нашу розмову, не пригадую собі, але напевно на тему політики. Кожний здоровий знає, що як зійдеться двоє українців, то вони, привітавшись, зараз починають першим словом: «А як наша політика?» Ну, а я був також український політик, та ще неабиякий! Дрогобицька сусідська школа виховала мене! А тамошні «пани» професори мали надзвичайно великий дар прищеплювати, по правді несвідомо, українській молоді такого патріотичного духа, що межував майже з фанатизмом. Тому можна напевно припустити, що ми обидва українські патріоти з двох «противних собі таборів», себто він «фонетик», а я «етимолог», почали також з цього «кінця» і розговорилися на правописну тему. Спір між нами був досить гострий, однак, шкільний дзвінок перервав нам його і ми замовкли з необхідності, бо мусіли йти до класу. Але мали на думці продовжувати його по науці...

Було по молитві. Мій Влодзьо не спускав мене зі своїх очей і як студенти рушили до виходу, він держав мене вже попід руку, щоби взятися знову до боротьби за фонетику проти етимології. Ми спрямували наші кроки до улюбленої студентами Вільшини. В суботу не було в нас пополудні навчання у школі, тому ми не потребували спішитися на обід додому. А там у парку ніхто не перешкоджатиме нашій дискусії. Ми полемізували. Влодко наводив розумові докази, якими переконував мене про корисність фонетики, а я виходив з почуттєвого патріотичного становища. Він керувався лише холодним розсудком і доцільністю, а я, як це буває у патріотів-фанатиків, говорив від серця і доказував почуванням. В диспуті я гарячився часто. Зрештою це не диво, бо я працював серцем, а воно, здебільшого, є злим дорадником, не лиш у молодих залюблених, а й у старших фанатиків.

Влодко був низький хлопчина, я досить високий, в мене була на голові буйна чуприна, якої він не мав і врешті я був цілих п’ять років старший від нього. Отже, між нами існували різниці, а треба знати,що в нас українців навіть така глупа річ стає часто на перешкоді до порозуміння і до згоди. А все таки я признав слушність Влодкові, бо моїм розумом переконався, що його погляд на справу є правильний. Тому я стиснув сердечно руку моєму дорогому товаришеві та від тоді став його «фонетиком», хоч також потім не був ніколи ворогом тих, що мали етимологічне серце й український розум.

Мій старенький професор Дубравський, етимолог і водночас добрий українець, побачивши мою першу задачу, написану фонетичним правописом, усміхнувся і промовив поважно до мене:

«Я вже вмру українцем-етимологом. Але хто любить більше свої переконання ніж Україну, той негідний називатися й бути українцем!»...

 

Вакації у священичому домі

Спершу я вчив чотирьох учнів, що мешкали у п.Футими й про них я вже згадував. Цей п.Футима був поляк і мав шваґра українця, о.Якова Сінгалевича, пароха в Руді (жидачівського повіту), до якого належали також дві прилучені, дочірні церкви в Лівчицях і в Ганівцях. Біля Руди є Кохавина, знана відпустова польська місцевість, до якої стягалися рік – річно на прощі великі маси українського народу. Парох о.Я.Сінгалевич дав на станцію своїх двох синів, Ярослава та Володимира, до свого шваґра Футими й я мав учити їх також. Отже тепер я мав тут шістьох учнів, яким давав приватні лекції. Без сумніву, було багато праці, але я одержував за неї також гарну винагороду, бо разом діставав 20 золотих ринських щомісяця. Це був гріш у тих часах! Тому не диво, що я почувався паном на цілу губу, бо було чим заплатити за станцію і я міг справити собі одяг, а крім того з’їсти дещо ліпшого. Від часу до часу я мав на обід навіть кусник м’яса, хоч снідання й вечері залишилися далі скромні. І тютюнцю я міг купити собі, якого очевидно потребував бо мені було вже двадцять два роки. Але я мусів курити лише потайки, щоби не бачили професори.

Хоч о.Я.Сінгалевич приїжджав до Стрия на відвідини до своїх дітей, однак рідко зустрічався зі мною. Звичайно я був у школі, а зрештою він сам не мав часу на такі дрібниці, щоби бачитися з інструктором, «домашнім учителем», його синів. Та він чув напевно дещо про мене від шваґра Футими і від своїх синів, та либонь зацікавився мною, бо одного разу навмисне очікував мене, доки я не прийду ввечері зі школи на лекцію до його синів.

Вже з першого погляду я відчув мимоволі дуже велику симпатію до о.Я.Сінгалевича. Він був високий ростом, не занадто огрядний і мав подовгасте обличчя, рівномірний ніс і чорне, дбайливо зачесане волосся, а на вустах приємну усмішку. Відразу я відчув до нього дивний нахил і хоч не був знавцем людей, проте полюбив його з першого разу. Але також о.Яків, як я запримітив, вподобав собі мене по нашій короткій розмові. Багато не було чого говорити йому, поважному священикові, зі мною «шкрабом» (дитиною). Між иншим о.Я.Сінгалевич запитав мене, не знаю, побіжно чи з цікавості, де проводитиму цього року мої вакації. А я відповів, що ще не знаю. На цьому закінчилася наша розмова і я взявся до лекції з моїми учнями, а о.Яків посидів хвилинку біля нас та прислухувався. Потім став від стола та пішов до кімнати своєї сестри, п.Футимової.

До вакацій було вже близько, але час минав дуже поволі. Правду кажуть, що як очікуємо чого-небудь, то час лізе ропухою. Два тижні перед кінцем шкільного року запитав мене п.Футима, чи я не мав би охоти поїхати на вакації до Руди, себто до о.Я.Сінгалевича. Досі я їздив на вакації усе до Трускавця, хоч правду сказавши, я був би охоче пішов кудись між чужі люди. Трускавець був мій рідний і залишився дорогим для мого серця, але в ньому було мені щораз тісніше і нудніше, бо у Трускавці бракувало мені духовного повітря. До того я не працював у полі під час вакацій, а водночас не мав відповідного товариства, ні книжок до читання і взагалі почувався якось дуже не своїм. Ходив по лісах і по полях, віддихав сільським повітрям, тішився природою, мріяв, думав і – нудьгував. Серед купелевих гостей я не мав знайомих. Старенький парох о.Кошалкевич, до якого я навідувався, тримав іноді мене кілька годин і оповідав різні-прерізні історії з давніх часів свого студентського життя, доки я, або сам старушок не здрімався. Вдома увечері сходилася челядь на вечерю і на відпочинок, але це вже не було для мене, як колись бувало, бо почувався не пожиточним трутнем серед цієї спрацьованої челяді. Мені було тісно, ніяково, задушливо і дуже прикро. Мені бажалося зміни так само, як і за давніх моїх пастуших часів, я рвався до тієї зміни. Душею відчував, що я перейшов вже греблю у моєму житті і звідси годі було вертатися мені. Навпаки, хотілося йти в дальшу дорогу, іти в світ між люди і вчитися там жити таким життям, якого вимагали змінені обставини. Під час вакацій я мав одну приватну лекцію в Трускавці, але також вона не задовольняла мене. Я прагнув зміни!

Тому відповів без роздумувань п.Футимі, що я охочий поїхати до о.Сінгалевича. В душі я зрадів незвичайно. Ось тепер, подумав собі, пізнаватиму світ і людей, а водночас матиму практичну школу життя. Тільки я запитав ще, що робитиму там, бо обидва сини о.Якова мають запевнену добру ноту в школі, отже не потребуватимуть учителя. А я не хотів би сидіти без діла і їсти хліб задарма, та ще й у чужих людей. На це відповів мені п.Футима, що повторюватиму з хлопцями, щоби не забули того, чого навчилися у школі. Окрім цього, підготовлятиму одного хлопця до іспиту, якого він має скласти до четвертої нормальної. Очевидно, я згодився і не питався навіть про гонорар, бо знав, що ці люди не скривдять мене.

З цим від’їздом на вакації на постійне перебування у священицькому домі мав я деякий клопіт, до речі, із самим собою, бо мені бракувало мабуть іще товариської оглади чи пак «доброго тону». Ніде було мені навчитися того. Бував я по-правді часто в о.Кошалкевича в Трускавці, але в нього годі було скористатися з чого-небудь, за виїмком Різдва й Великодня, коли зустрічався у нього з людьми, що мали вищу освіту. Та це були всього дві «лекції» річно, на яких я міг засвоювати собі вміння товариської поведінки.

Врешті, наспів день від’їзду. Ми мали їхати підводою яких зо дві милі. Настрій моїх хлопців був веселий, а також і я був задоволений. Передовсім, я був вже одною ногою в сьомому класі, значить мав всього два роки до матури, яка принесе мені знову зміну і відкриє нові, ширші обрії.

Окрім того їхав на такі вакації, яких я – хлопська дитина – не мав іще досі на моєму віку. Тут було все нове для мене, нові околиці і люди, нова атмосфера, нові враження і види. Коли б тільки я не наштовхнувся у моїх думках на одне «але», без якого жилося б людям краще у світі. Моє «але» звучало: як поводитися мені там з такими людьми, із священиком, з його пані і, при нагоді, також з гостями? Це непокоїло мене цілу дорогу.

Під вечір докотився наш віз до Руди і заїхав на приходство. Тому, що о.Якова не було дома, вийшла нам назустріч сама пані Сінгалевичева, висока, білява, бліда на обличчі, а своєю вдачею лагідна жінка. Вона не знала мене, бо й не бачила ще ніколи. Хлопці повискакували з воза, неначе хтось їм підклав під спину гарячого праску. За ними зліз також і я з воза й став, як скам’янілий, бо не знав, що діяти мені. Поки що приглядався, як сини розціловувалися із своєю матінкою. А це розціловування не було таке коротке. Тут були два сини, як справдішні соколи, вони приїхали з гарними шкільними свідоцтвами і не бачили своєї матінки ще від Великодніх Свят. А мама? Кожна мама однакова, не дивлячись, чи вона панського чи хлопського роду. Мама всюди і завсіди цілує по-материнськи свою дитину, себто не цілує, а впивається в неї, як пчілка до квітки, щоби задовольнити своє серце. Врешті закінчилася церемонія вітання синів з мамою і прийшла черга на мене. Все таки тяжке завдання.

«Це пан Пристай?» – запитала пані добродійка і виручила мене в цей спосіб.

«Так», я відповів і посягнув по її руку, щоби поцілувати, як наказує звичай. А пані взяла мені ніжно попід руку і ми гуртом спрямувалися йти до хати. Втім долетів до нас голос самого панотця. За хвилину зійшлася ціла родина у їдальні. Старенька бабуся Серафима, пестунка обох хлопців, одержала наказ, щоби накрила до столу. З городу прибігли два молодші хлопці, а врешті приколибався також чотирьохлітній Тольо. Повна хата гомону, бо всі говорять і, очевидно, один одного не може зрозуміти як слід серед того гамору. А втім на столі з’явилася ваза з курячою потравкою, в полумиску бараболі і сосієрка з пахучим кроповим соусом.

Хлопцям не було кривди в їхньої тети Футимової, можливо поводилося їм в неї навіть дуже добре, однак не було їм на станції так весело, як у рідному гнізді. Це запримітити легко на їхніх обличчях і в їхній поведінці, як вони вільно сміялися, оповідали і навіть їли инакше. Моя присутність не бентежила їх. Тому в хаті було, як на весіллі. Гомінко і радісно. Панство Сінгалевичі були вже на вступі дуже привітні супроти мене. Як тільки притихли перші зворушливі хвилини з нагоди приїзду дітей, розпочалася гутірка загальнішого характеру, а передовсім про школу і про професорів. Панотець і пані почали звертатися частіше до мене з різними запитами і в цей спосіб давали мені чемно до пізнання, що вони цікавляться також мною, щоби я не почувався чужим у їхній родині. І справді я почав помалу почуватися щораз краще, а вже за кілька днів почувався у панства Сінгалевичів, як у власному домі.

Мале східно-галицьке містечко Руда з валькованими і вапном побіленими хатинами, із своїм великим майданом, посередині якого був шкільний будинок, зробило на мене досить пригноблююче вражіння майже дикої пустки. Не диво, я був трускавецький земляк, а в нас околиця підгірська, лісова і в нашому селі багацько овочевих садів.

Мешканці містечка Руди були українці і поляки, по половині. В середмісті одягалися по міщанському, а по околицях, на так званих фільварках, якось то «сорокато», ні по міщанському, ні по селянському. Вони були здебільшого господарями на ґрунтах, хліборобами і трохи гордовитими. Серед них було досить багато двірських форналів. Деякі з цих мали власні хати, а инші мешкали у двірських хатах. Більшість населення була взагалі вбога, бо поля було обмаль, а пасовиськ зовсім не мали. Тому тримали небагато худоби, а хто мав її, мусів пасти, як вдалося, на своїх «язичках» (нивках) або на двірському полі.

Руда належала до панів Петруських, себто до старої української родини, що потім спольщилася. Їхньою власністю були також Ганівці, Юсиптичі та ще одно село, якого назву я забув. Пани Петруські були добрі люди, а останній з них у роді, що помер 1889 р. був навіть дуже зразковою людиною. Сам не кривдив нікого і вважав, щоби двірські слуги не заподіювали нікому кривди. Він допомагав бідним і мав звичку відвідувати особисто хворих, яким приносив ліки й харчі. Це були два брати Петруські, один з них був тут дідичем, а другий священиком у поблизькій Кохавині, себто у відпустовій місцевості. Обидва Петруські були вже старші віком, мали понад шістдесят років. Перший помер священик, а потім його брат дідич, що на його похорон з’їхалося багато польської родової шляхти з краю і зі Львова, між иншими Хоєцкі, кревні та спадкоємці Петруських і либонь десять українських священиків. На похороні співав український хор, зліплений нашвидку. В ньому було кількох дяків, я, обидва молоді Сінгалевичі, Ярослав і Володко, кількох сільських учителів-українців, Мірко Валявський і студент філософії Іван Прийма, який взяв провід над хором. Цей І.Прийма був згодом гімназіальним професором, але йому вже тоді не хотіли дати державну посаду в Галичині, бо він був патріотом. Це було так само, як з Михайлом Зобковим що був згодом професором університету в Загребі та з иншими, які мусіли на чужині шукати хліба й признання.

Іван Прийма був тоді у Тейсарові домашнім учителем дітей місцевого пароха о.Валявського, шваґра о.Я.Сінгалевича. Він зробив з нами пробу хору вранці перед похороном. Ми вправляти трохи спів у стодолі на приходстві в Руді, а потім співали вже на похороні дідича. Вернувшись з похоронного обіду у дворі, розповідав нам о.Яків, як там поляки хвалили наш хор і чудові українські пісні. Пан Хоєцкий, спад­коємець покійного Петруського та ще якийсь високий урядник з Краевого Виділу були захоплені співом. А пан Хоєцкий сказав дослівно ось що: «Панове, коли б ми мали такий обряд і такі церковні пісні, як мають русини, то ми були б вже спольщили давно цілу Русь. їхнє одно «Святий Боже» касує цілий латинський обряд».

Безсумнівно, що вони зуміли б так зробити, як говорять. Тому слід нам звертати особливу увагу на плекання українського церковного співу і взагалі на наш чудовий обряд, що має силу, не лише затриму­вати своїх при батьківській вірі, а й захоплювати чужинців.

Студентом я мав справді деяких добрих професорів, а ними були: о.А.Туронський, Д.Пушкар, Дубравський, К.Горбаль, о.Федусевич, І.Вахнянин і А.Квятковськик, що дали мені твердий фундамент теоретичного знання. Однак, бракувала мені досі ще школа життєвої практики, бо до цього я не мав ні професорів, ні нагоди навчитися самому. Аж тепер, коли я закінчив шосту гімназіальну і виїхав майже несподівано на вакації до Руди, відкрилася мені можливість приглянутися зблизька, як виглядає теорія доброї школи в практиці. Прикладну школу життєвої практики я знайшов саме в домі о.Якова Сінгалевича, пароха в Руді, що був не лише добрим батьком, громадянином і патріотом, а й зразковим священиком і духовним учителем.

Отець Яків, це була дуже поважна, але негордовита людина. Він був лагідної вдачі та мав подиву гідний такт; був надзвичайно тактовний супроти всіх, без огляду на це, чи має перед собою власну дитину, свого слугу або парафіянина. До всіх говорив «моє серденько», і до рідної дитини, і навіть до жебрака. «Моє ти серденько», ці слова з уст священика звучали мені так мило цілий час мого перебування в Руді, що годі переповісти це. Чимало людей має звичку вживати ось таке, як «mości panie», чи «panie dzieju» і т.п., але це не має в собі нічого иншого, крім пустого, звичайно ще й смішного звуку. А «моє серденько» о.Якова промовляло духом любові і правдивої християнської щирості, що разом, як весняний легіт настроювали прихильно навіть найтвердіше серце. Крім катехита о.Федусевича, ніхто не відзивався так до мене. Також мої батьки не вживали тих слів, що чарують молоде серце. А о.Яків мав завсіди на вустах це багатомовне і ніжне слово: «моє ти серденько», не оглядаючись, чи це була приватна гутірка, чи прилюдна промова. Він немов безсмертний мистець почав різьбити мою душу цим словом, що вміщало в собі глибокий зміст. Бо це слово не було пустим звуком, воно впливало на людей і робило справді лагідні і добрі серденька з різних людських сердець. Тому о.Яків був учителем християнських принципів і водночас форматором людських сердець. А я намагався засвоювати собі від о.Якова, мого першого вчителя і майстра життєвої практики, його спосіб поведінки з людьми, бо я мав намір стати колись священиком і також лише серцем реформувати людські серця.

Згідно з моєю звичкою я вставав о п’ятій годині вранці також і на вакаціях в Руді й у першу чергу йшов до ріки купатися. Панство Сінгалевичі дозволили своїм дітям, щоби вони брали цю ранішню купіль разом зі мною. Деякі мої молоденькі учні вставали вранці залюбки і йшли охоче зі мною до ріки, щоби викупатися. Згодом, вони так звикли до цього, що навіть не було потрібно будити їх, бо хлопці самі зривалися з ліжка. Викупавшись вранці, ми почувалися моторними цілий день, хоч би й у спеку.

По купелі сідали до снідання, а потім бралися до науки, щоби впоратися з нею до обіду. Пополуднє було звичайно в нас вільне, отже я й мої учні могли ходити на проходи, або на менші прогульки. Іноді, здебільшого у слоту, грав о.Яків у шахи з одним із старших своїх синів або зі мною. Тато був по правді знаменитий шахіст, але діставав звичайно мата від сина. Натомість давав завсіди мата мені, хоч я не грав гірше від його синів. Річ в тому, що о.Яків був дуже добрий знавець людської душі, яку вмів зручно нагинати в напрямі своєї виховної інтенції, що міг поставити в кут не одного дипломованого, середньо-шкільного світлодавця.

У неділю та у свята йшла ціла домашня школа до церкви на Службу Божу, ставала там до крилоса і співала разом з дяками. Під час утрені приходив о.Яків до нас, у вільних моментах від своєї функції біля престолу, ставав до крилоса, роздавав голоси нам співакам і співав разом з нами. Як за чергою припадала Служба Божа в прилученій (дочірній) церкві, яких було дві, то старші хлопці і я їли сніданок, а потім враз з о.Яковом їхали підводою до прилученої на Богослужіння. Там по службі Божій ішов о.Яків до місцевого дяка на снідання. Поснідавши, заходив до читальні на сходини, які заповідав іще в церкві.

Село Лівчиці, прилучене до парафії в Руді, мало вже з 1886 р. власну читальню, вимурувану на громадській площі, близько церкви. Під час сходин заповняв народ по береги простору зали. Майже всі, старі й молоді, парубки й дівчата, вийшовши з церкви, заходили зараз до поблизької читальні. Тут розпочиналася приємна для усіх розривка. Передовсім один із студентів виголошував віршик, який вчився навмисне для цієї мети. Потім я виступав з викладом, обов’язково з історії України, оповідав про Козаччину і про боротьбу запорожців з ворогами українського народу. А по викладі співали всі присутні в читальні, довкола якої прислуховувалося до нашого співу багато народу, бо всередині не могло поміститися стільки цікавих людей. Наспівавшись, ми верталися додому, звичайно о третій годині пополудні. Пані Сінгалевичева зустрічала нас читальників з докорами, що мовляв, обід змарнувався, бо вистиг і годі буде їсти його. Але ми не засмутили ніколи нашу добру пані матку. Зголоднівши, зметали з полумисків все до чиста, так, що не треба було б навіть мити тарелі... Голод не питає, яка страва, свіжа чи холодна. А здоровий шлунок приймає все, що насиплеться до нього і перетравлює, так само, як добрий млин меле кожне зерно.

Вакації, що я їх провів у Руді, не залишилися для мене без добрих наслідків. Я вернувся до Стрия надиханий любов’ю до мого народу та навчений, як треба вести народ і як учити його. І я постановив собі, що відтепер працюватиму для народу в читальні, а колись, як закінчу духовну семінарію, візьмуся до праці серед народу і вестиму її у церкві і читальні в той самий спосіб, як це робив мій перший справдешній духовний учитель і досвідчений народній провідник о.Яків Сінгалевич.

 

Перша промова, танці і матура

 

Повернувшись з вакацій у Руді, я взявся із свіжими силами до дальшої праці над собою. Водночас я шукав нагоди до громадської праці для загального добра народу, особливо в ділянці освіти, до якої я вже був призвичаївся на вакаціях по читальнях у Руді, а ще більше в Лівчицях. Незабаром я познайомився у Стрию з Василем Гавриловим, студентом п’ятої гімназіальної, що був сином хлібороба зі Стриганець, віддалених одну милю від Стрия. Між нами зав’язалася в короткому часі сердечна дружба, якій либонь сприяло найбільше наше однакове походження з-під селянської стріхи. Мій новий приятель, В.Гаврилів, запросив мене до себе, до Стриганців, на Різдвяні свята. Приїхавши туди, до чужого села, я почав під час гостини пописуватися перед чужими людьми моїм ораторським талантом. Очевидно, я розбалакався зараз про історію українського народу, що своїм географічним положенням і багатством його плодючої землі, був виставлений на постійні перехресні напади сусідів із сходу, з заходу і з півночі. Потім оповідав про ту неволю, яку переживала Україна під чужим пануванням. Люди прислухувалися залюбки до моїх слів, випитувалися мене про різні справи і взагалі своєю поведінкою переконували мене, що цей народ прагне освіти й науки.

Разом з Василем Гавриловим ми заснували читальню «Просвіти» у Стриганцях, скликали загальні збори, на яких вибрали перший виділ читальні і помігши селянам полагодити всі необхідні формальності, повернулися по святах назад до Стрия, до школи. Новозаснована читальня у Стриганцях розвивалася гарно під проводом свого голови, яким був старший брат Василя, що одружившись, успадкував господар­ство по їхньому померлому батькові. Голова читальні приїжджав часто до Стрия на ярмарки і при цій нагоді завсіди зустрічався зі мною, щоби розповісти мені, як люди полюбили читальню, як згадують з вдячністю за нас, себто за основників читальні, та запрошують до себе. Річ ясна, я радів дуже розвитком стриганецької читальні і враз з тов. Василем навідувався до неї, при кожній нагоді.

Чверть милі від Стрия, отже під самим містом, було село Верчане, в якому вчителював тоді українець, Сулик, жонатий чоловік, що мав четверо дітей і був знайомий з В.Гавриловим. Одного разу, вчитель Сулик попросив Гаврилові, щоби він узяв із собою кількох второпних студентів і з ними приїхав в суботу до Верчан на відкриття читальні. Це було весною 1886 р. Василь Гаврилів повідомив про це мене і О.Колессу. Ми нетерпляче чекали цієї суботи і були б охоче притягнули її до себе враз із зборами читальні. Нам хотілося йти якнайскоріше до цього села з нашим каганчиком світла. Врешті, діждалися суботи і перед заходом сонця вийшли в недалеку, але для нашої трійки дуже приємну дорогу до Верчан.

Збори відбувалися в просторій хаті одного селянина, яка була вщент наповнена людьми. Вчитель Сулик, немов батько, давав лад зборам. Врешті з’явилися очікувані гості – студенти. Селяни привітали дуже радісно наш прихід. Залишилося ще тільки запросити місцевого пароха п.Коцюбу. Однак він відмовився від участи. Можливо тому, що був старенький віком, а може не хотів наражати свою особу на непередбачені неприємності, які бували часто тоді у зв’язку з подібними справами. А втім, зацікавлений народ зійшовся численно на збори. Ніхто либонь не хотів лишитися вдома і всі горнулися на збори читальні, як на Великдень до церкви. Бракувало тільки отця пароха, найбільша повага на селі, а свято було б тоді справді дуже величаве.

Учитель Сулик відкрив збори й уділив слово О.Колессі, який говорив гарно, щиро і з великим запалом. По нім виступав я з моєю першою прилюдною промовою, в якій з’ясував усі добрі прикмети української нації, вичислив багатства нашої землі, згадав нашу минувшину, війни, перемоги й неволю, а врешті також заохочував присутніх до освіти і до праці над собою бо освіта допоможе нашому народові визволитися і добитися волі. Пригадую собі, що я був згадав у цій моїй промові про сербський народ, який саме в тім часі був визволився з-під турецького ярма.

Потім промовляли ще инші, між ними Василь Гаврилів і деякі селяни. По виборі виділу читальні, і взагалі по формальнім закінченні зборів, наступила забава й танці, що затягнулися до першої години по півночі. Але ми студенти мусіли залишити розбавлених читальників і мандрувати до Стрия, бо нас ждала завтра вранці недільна екзорта в школі і студентська Служба Божа в церкві. Ми вийшли з болем серця, а супроводив нас цілий гурт читальників аж під саме місто.

Наступного дня ми були на екзорті, хоч і не виспані, та хоч я спізнився на неї, про що вже згадував на иншому місці. В понеділок під час шкільної перерви прикликав о.Федусевич до себе О.Колессу і говорив щось дуже живо з ним на коридорі, доки шкільний дзвінок не закликав їх до класу. О.Колесса розповів нам по годині, що нашу трійку себто його, Гаврилова й мене, жде кара карцеру, або можливо навіть вигнанню з школи за нашу суботню участь на зборах читальні. «Просвіти» у Верчанах. Сталося це так, що жандарм, який у суботу мав службу у Верчанах, прислухувався через відчинене вікно до моєї промови. Потім, довідавшись від селян, що це там студенти з Стрия промовляють на зборах, доніс про це у своєму рапорті до жандармської команди у Стрию, хоч не подав наших прізвищ, бо цього не довідався від людей. А команда повідомила дирекцію гімназії про цілу справу.

Ця вістка настрашила нас. Що ж буде, як справді виженуть з гімназії? Проф. К.Горбаль нагнав нам ще більшого страху. Він викликував нас кожного зокрема до себе, випитував, що було на ділі і навчав, як нам боронитися, коли прийде до якогось слідства. Цим чином ми були вже приготовані на найгірше й очікували з години на годину гімназіального сторожа, що прийде викликати нас до канцелярії перед страшний конференційний суд. Минали тривожні години, потім помалу дні, а нас чомусь ніхто не кликав на розправу. Страх розгублювався і ми почали забувати за нього.

Щось так по двох тижнях я одержав листа від мого вуйка, по званню жандарма, який перебував тоді в Перемишлі. Цей лист був дуже цікавий, не лише для мене, а й для О.Колесси і В.Гавриліва, моїх товаришів долі, бо в ньому вуйко вияснив нам цілу таємницю, чому директор Місінськцй не потягнув нас до відповідальносте за нашу провину проти шкільного реґуляміну. З листа ми довідалися про хід дальших подій, чого не знали досі. Отже воно було склалося так, що цей жандарм, який був зробив донос на нас за збори читальні у Верчанах, одержав незабаром телеграфічний наказ від головної команди жандармерії у Львові, що він мусить залишити свій постерунок (станицю) у Стрию і поїхати негайно до Перемишля. Між иншим, він був ще розвідав згодом за прізвища нашої трійки, але не встиг подати це у звіті, бо від’їхав нагло. У перемиській жандармській казармі зустрінувся з моїм вуйком Пристаєм і здивований запитав, чи вуйко не має брата, який учиться у стрийській гімназії. Розговорившись з вуйком, оповів йому про «злочин» нашої трійки у Верчанах, себто також про те, що він довідався вже, як ми називаємося і має це донести команді. Але мій вуйко попросив його, щоби він «скрутив карк» цілій справі, а цей зробив з охотою прислугу вуйкові, тобто товаришеві по званню і «змахлював» свій рапорт про нас; сховав зручно його із світу. Дирекція гімназії не довідалася наших прізвищ, тому директор не знав, що це ми були у Верчанах, не міг робити слідства з нами.

Наше щастя було в тім, що випадково відкликали цього жандарма до Перемишля, де служив при жандармерії свій чоловік, українець, а крім того рідний брат моєї матінки. Тому справді добре, коли мається своїх людей всюди і на всіх можливих становищах, державних і приватних, хоч би й під чужою владою. Бо свій чоловік, як не заплаче, то хоч скривиться. Розуміється, що найкраще, коли народ має власну владу над собою, бо ця не переслідуватиме носіїв народної освіти, а навпаки, нагородить їх. Але хто хоче посмакувати такої благодаті, мусить мати в першу чергу свою власну державу.

Як я був у сьомому класі, забаглося мені навчитися танцювати. Воно, як кажуть, добре знати все, хоч і не робити все. Хотів навчитися танцювати, щоби колись при нагоді, як наспіє пора на це, вмів обернутися у товаристві тих людей, до яких я промощував собі дорогу. А в 1887 року приїхав до Стрия якийсь великий «танцюриста», пан Дворжак, по народносте поляк. Він оголосив великими афішами, що відкриває школу танців при вулиці Панській і в цій школі готов навчити танцювати не лише людей, а й слонів. Це оголошення вплинуло на мене, як медівник на дитину і я відбув мерщій конференцію з моїми найближ­чими товаришами, на якій ми вирішили, що запишемося до тієї школи. Оплата була невисока, а я зрештою мав гроші, бо приватні лекції не опускали мене ніколи. Мав також гарний, на це потрібний одяг, бо не марнував грошей і не пропивав їх. У грошевих справах я був взагалі економічний і управляв ними, як старий досвідчений господар. Натомість я був поганий математик, чи пак не вмів рахувати часу, якого брак відчував постійно. В цьому відношенні я зробив помилку, що покарала мене дуже болюче.

До школи танців записалося тоді щось із сорок молодих хлопців і дівчат з середніх шкіл. З українців були тут всі мої товариші «доробкевичі», хлопські та міщанські сини і доньки. Був записався В.Гаврилів, Дубіцький, Яцків, а також міщаночка Рудницька і т.д. Решта це були поляки, Однак, не з’явився ні один жид. Не знаю чому, отже можна було догадуватися різне. Можливо жиди не хотіли змішуватися з гоями, або можливе не добачували в танцях жадного «ґешефту» (інтересу) для себе. Не можу пригадати собі, чи ходили до школи танців наші головачі, О.Колесса і В.Охримович.

Сам Дворжак, наш учитель танців був собі дуже цікавий чоловічок. Ростом майже маленький, худорлявий, дрібної будови тіла, але й дуже зручний, а в поведінці і в мові надзвичайно «гладенький». Правдивий «майстер від танців». Коли б так було взяти його за шию на шнурочок і завісити на блок, то кожний заклявся б на богиню танців Терпсихору, що це чистої крови паяц, а не живий чоловік. Танцював

гарно на пальцях і немов мотилем літав у повітрі. Рухи мав справді дуже зручні і граціозні. Він мав великий талант учити людей танцювати і повну рацію, афішуючись, що зуміє навіть слона навчити танцю. Але в дечому все таки помилився, бо В.Дубіцького не міг ніяк навчити своїх граціозних танкових оборотів. Товариш Василь робив скоки спутаного коня до самого кінця курсу танців, а водночас відганяв смуток від нас і примушував ціле танцююче товариство вибухати сердечним сміхом. А п.Дворжак зібрав собі трохи «дрібних» за науку від своїх студентів, та на кінець влаштовував нам за це «додатково» так звані «комплети», спільно танці для дівчат і хлопців разом. Розуміється брав за них також «додаткову» доплату.

В сьомій гімназіальній я хотів перескочити себе самого, однак відомо кожному, що ніхто в світі не втяв іще такої штуки, окрім циркових «блазнів» (клоунів), які заробляють собі нею на життя. Річ в тому, що перед матурою було багато роботи. Я мусів не лише сам готуватися до неї, а й дальше вчити инших, – ходити на приватні лекції, бо з них жив, себто заробляв собі ними на ціле моє удержання. А до цього навалу праці захотілося ще й танців. Не було нікого, хто вигнав би мені з голови цю пусту забаганку. І що ж, я протанцював перше півріччя сьомого класу, та дістав – двійку з греки від мого дуже доброго професора, А.Квятковського. Він знав, що зробив. Зрештою, дивлячись сьогодні на справу, я поступив би так само, як він, себто настрашив би «шкраба», щоби на другий раз не ганяв водночас за двома зайцями. Проф. Квятковський все ж знав, що його студенти ходять до школи танців, а між ними ще й такі яким наука мала би бути ближчою, ніж танці. Він був добрий педагог і не добачував нічого злого, що ми ходимо на танці, тому не виступав проти цього як проф. Вархол. Але все таки хотів показати дуже гарним педагогічним способом, що не все добре те, чого іноді забагається нам. Це було правильно, бо на друге півріччя я присів сумлінно до книжки і при кінці шкільного року був чистий, як це кажуть, немов бурштин. Отже, я мав право перейти до восьмого і водночас до останнього класу. А по вакаціях почав вже підготовлюватися до матури.

Матура зближалася. Два місяці перед нею не було вже в мене ні відпочинку, ні спання вночі, ні навіть їжі. Гурток тих студентів, що почувалися слабими в математиці, себто «matematycznych slabeuszow», запрошував собі до помочі сильнішого математика, найчастіше жида Ціпера, та враз з ним сиділося іноді до півночі над різними синусами і косинусами, з яких опісля по матурі залишилися голі назви і тільки всього. По математиці ми бралися до історії, потім до греки, латини, німецького, і т.д., доки не падали як мертві, заснувши твердим сном, іноді навіть на підлозі.

Як я вже згадував, безпосередньо перед матурою донесли мені, що проф. Вархол спалить мене при матурі з німецької мови. Водночас товариші говорили поміж собою досить голосно, що до кухні пані Вархолової «залітають» дуже часто людські гуси, кури або індики, а при тому ніхто не бачив її на стрийському базарі ніколи, щоби вона купувала там масло, сир, яйця, чи инші споживчі засоби до своєї кухні. Це мене пригноблювало ще більше. Зрештою, що є важніше для світлодавця-педагога: матеріальний дарунок, якась там качка, або курка, чи доля бідного студента, його знівечена надія і змарнована радість убогих родичів?

Натомість професори Квятковський, Васілєвський і Лємох показалися правдивим педагогами-батьками. Вони вимагали від нас так само як инші, але в потребі також допомагали нам. Тому залишився по них щирий і приємний спомин.

Не знаю, чи існують у світі такі студенти, що не тремтіли б перед матурою, а як знайдуться такі, то напевно небагато є таких щасливців. Здебільшого сниться про матуру ще й по літах, у глибокій старості. Воно не диво. Ця матура вирішує долю бідного студента на ціле його життя. Вісім років ходити до гімназії, учитися, а часто-густо мучитися різними зайвими головоломками, також грекою і латиною, або ребу­сами вищої математики, а водночас заробляти собі лекціями на прожиток, одяг і книжки, це багато значить. Окрім того, коли йде про хлопську дитину, що не має ніде плечей, чи пак протекції, опіки й проводу. А врешті по вісьмох роках «гримнути» (впасти при матурі!) Що ж це значить? Це таке саме, що по вісьмох роках тяжких примусових робіт у карній установі стати під шибеницю!

Як я боявся матури, свідчить про це найліпше той факт, що навіть у 62-ому році мого життя привиджувалася мені матура у сні, з якого я пробуджувався спотілий і втомлений, немов по завзятій боротьбі з дикими звірами. Очевидно, сон був страшний.

Коли інтелігент каже, що він був щасливий тільки один раз у своєму житті, то треба здогадуватися, що це було безпосередньо по матурі. Це така моя думка, бо я почувався вповні щасливий лише кілька днів по матурі. Мені здавалося тоді, що я осягнув вже матурою мою мету, та що сповнилися всі мої задушевні бажання і мрії. Але незабаром показалося, що це, ув тільки обман, звичайнісінька ілюзія і більше нічого. Мрійливе похмілля щезло швидко, щоби зробити місце гіркому розчаруванню, пригнобленню, а згодом навіть чорній розпуці.