Збіґнєв Буяк
Відповідь професору Мариновичу
Шановний Пане Професоре,
З болем я прочитав про чергове, на жаль, «непорозуміння», про «помилку працівника консульства», «помилку» службовця Прикордонної чи Митної служби. Знаю, що це зовсім не окремі помилки, а ефект тривалої практики і у тому сенсі культури праці нашої адміністрації. Чиновники і службовці поводяться так, як того від них очікують і за чим їх оцінює начальство. Я не пишу тут про безпосереднє керівництво нижчого щаблю. Критерії оцінки формуються на рівні уряду і керівництва конкретної служби. У цьому контексті Ваші слова про 20-у річницю падіння Берлінської стіни і особливо про 20-у річницю тріумфу Солідарности є для мене лише спогадом про хороші часи. Так, це були події, які несли надії на глибокі зміни у механізмах управління державами, у культурі управління і у роботі державних адміністрацій і служб. Історія Солідарности є для нас усіх винятковим періодом. Така історія повинна зобов'язувати. Адже досвід того руху показує, що гасла про суб'єктність громадянина, про потребу гідності можна наповнити конкретним змістом. Солідарність - це історія громадян, які самі формують свій союз, самі організовують зустрічі і дискусії про найважливіші суспільні проблеми і реформи, хочуть брати і беруть відповідальність за свою долю, за те, що діється довкола них, за долю держави. Я був переконаний, що культура суб'єктности буде перенесена на спосіб управління нашою державою , на методи керування публічними адміністраціями зі всіма їхніми службами. Це було доволі просто зробити, оскільки культура і засада надання послуг публічними адміністраціями є доволі добре розвинена у країнах ЕС, а також у США, Канаді чи Новій Зеландії. Те, з чим стикаєтесь Ви і Ваші краяни на нашому кордоні немає нічого спільного із шенгенськими зобов'язаннями. Навпаки, це є їх запереченням. Шенгенська угода повинна служити зміцненню безпеки. Державній владі і її службам вона надає можливість конструювання інструментів для ефективного переслідування злочинності, зокрема прикордонної і організованої. Щодо громадян третіх країн, то система рекомендує такий спосіб дії, який гарантував би збереження їхньої гідності і забезпечував безперешкодний перетин кордону. У моїй країні цю систему інтерпретують у найбільш авторитарний з усіх можливих спосіб - оскільки ми не спроможні відрізнити чесного і навіть заслуженого громадянина від злочинця, то усіх будемо трактувати як підозрілих. Зайве додавати, що при такому підході організована злочинність не має жодних, підкреслюю жодних проблем із перетином кордону. Спостерігачі ЕС кожного разу, коли відвідують наш кордон, є просто шоковані тим, що на ньому відбувається.
Я пишу про це до Вас, тому що вражений Вашим листом. Я добре знаю ці проблеми, оскільки колись керував польською Митною службою. Той досвід дав мені можливість пізнати і оцінити практику і культуру роботи прикордонних служб країн ЕС. Наша авторитарна практика є їх протилежністю. На жаль, зміна такого стану речей і уподібнення наших методів до взірців ЕС вимагає знань і рішень прем'єра і відповідних міністрів - Міністра внутрішніх справ, Міністра закордонних справ і Міністра фінансів. Це вони повинні робити висновки із прикордонних інцидентів. А висновки вимагають інтелектуальних зусиль, осмислення, надання слова безпосереднім виконавцям міністерських наказів і розпоряджень (працівникам консульств). Але виявляється це неможливо. Висновки завжди свідчать про відповідальність найвищих щаблів влади - прем'єра і відповідних міністрів. Тому набагато простіше і зручніше обмежитися наслідками. За наслідки ж відповідають підвладні. У Вашому випадку уже все зрозуміло - «помилка працівника консульства». Зазначу, що гігантська кількість анкет, яка повинна виправдовувати помилки і зволікання у видачі віз є доказом скандальної помилки в управлінні консульськими службами. Працівники тих служб знають, що слід зробити, аби вирішити проблему. Вони знали про наростаючу проблему і говорили про неї ще десять років тому. Я бачу два можливі пояснення ситуації. Перше - у цьому абсурді є певний метод. Черги у консульстві і негідне трактування під час контролю повинні знеохотити до перетину кордону. Друге полягає у тому, що управління у вказаних міністерствах, що базується на феодальних залежностях, унеможливлює доступ до інформації про проблеми, унеможливлює істотну дискусію про методи їх вирішення і тим самим фіксується культура управління, добре відома нам ще з часів Совєтського Союзу. Мабуть обидва припущення містять чимало правди про консульські практики, які Ви пізнали. Це зовсім не гомо-совєтікус. Це, на жаль, похідна авторитаризму, який дрімає у головах навіть видатних осіб зі світу політики, культури, науки. Університетська освіта не є жодною перешкодою для авторитарних методів управління. Виявилося, що навіть такий глибокий у сенсі суб'єктності, гідності і такий масовий (10 млн. членів) досвід Солідарности не спроможний бодай приглушити наші авторитарні схильності. Така констатація є результатом зіткнень моїх реформаторських намірів як шефа Митної служби із бетонною стіною методів управління публічними адміністраціями «наших» «солідарних» урядів. Цей авторитарний симптом проявився дуже рано. Як засновник Солідарности я вибачався за такі речі. Це не була найщасливіша реакція, і, передусім, цілковито невдала. Сьогодні я бачу це ліпше, можу ліпше описати і показати способи виявлення авторитаризму у діях різних сфер публічної адміністрації. Я роблю це на семінарах зі студентами вищих шкіл. Я показую водночас, що те, що було суттю, метою, постулатом Солідарности, грузинської Революції троянд чи української Помаранчевої революції, тобто суб'єктне трактування громадян, є щоденною практикою, методом дії і суттю стосунків ставлення публічної адміністрації до громадянина у країнах ЕС, США, Канади чи Нової Зеландії. Наші гасла не були ніякими утопіями, і не є сьогодні наївними, не означають браку прагматизму. Ті, які так це оцінюють, демонструють недостатність знань про управління. Вони прикривають свою неспроможність прийняття рішень твердженням, що зміни потребують часу. Вони показують свою інтелектуальну безпорадність і нерідко розумову закритість.
Шановний Пане Професоре,
Потреба у почутті гідности, яку показували громадяни, долучаючись до Солідарности, Революції троянд чи до Помаранчевої революції повинна і може бути забезпечена обраною громадянами владою. Владоможці повинні хотіти і повинні знати, як у практичному управлінні державою і публічними адміністраціями реалізувати засади суб'єктного трактування громадянина. Вони знають про те, що це є найважливішою справою. Адже вони уміли говорити про це на вічах, страйках і маніфестаціях. Вони здобували на цьому підтримку, вигравали вибори. Досвід роботи у Митній службі свідчить водночас, що суб'єктне управління, навіть у такій непростій інституції, є не тільки можливим. Такий спосіб управління доволі просто запровадити і він швидко піднімає якість і ефективність роботи, формує довіру і визнання у громадян. Це очевидні речі. Суб'єктно керовані чиновники швидко засвоюють засади надання послуг громадянам. Однак, коли люди отримують владу, щось таємниче діється у їхніх головах, навіть у чиновників найнижчого рангу. Раптом громадянин перестає бути для них суб'єктом. Він стає об'єктом нагляду, контролю, підозрілим об'єктом. Чим більше громадянин є активним у якійсь сфері, тим більше він є підозрілим, тим більше його контролюють, тим більше поліцейських і параполіцейських служб дивиться йому в руки, у документи, тим більше його обшукують. Зайве додавати, що у такій аурі чесні громадяни, тобто переважна більшість, відчувають себе жахливо і радше залишаються пасивними. Натомість злочинці різних мастей чуються як риба у воді. Я пишу про це до Вас, бо Ви зголосилися допомогти вирішити питання видачі віз не тільки для представників науки, але і для звичайних людей. Я дуже хочу, щоб керівництво наших консульських служб хотіло і уміло використати Вашу допомогу. Для мене, як для більшості з нас, громадян і громадянок Речі Посполитої, є недопустимим те, з чим стикаються громадянки і громадяни України у польській адміністрації. Я не замінив би її, звісно, на українську. Я достатньо наслухався про неї від самих українців. Однак, я знаю, що ключем до зміни у культурі праці є громадська думка. Але щоб журналісти знали про що писати, говорити, що показувати, це повинен «знати» насамперед Університет. Це Університети створили Европу, це завдяки Університетам в Европі розвинулися не тільки наука, культура, мистецтво, але також і цивільна служба. В основі цієї служби лежить переконаня, що громадянин є чесним, що йому слід довіряти, що адміністрація надає громадянам послуги, що вона повинна бути відкрита для громадян і створених ними організацій у вирішенні проблем громадського, економічного, політичного життя. Історія Солідарности і Майдану з його наметовим містечком показала, що громадяни цілковито готові до співвідповідальности. Але для того, щоб гасло суб'єктности набуло суті, потрібні знання, уміння, інтелектуальна активність і відвага еліт. Можливо, з інтелектуальною відвагою я перебільшив. Насправді достатньо подивитися, як це роблять у країнах «старої» ЕС.
Закінчую цього листа уже після першого туру президентських виборів у Вашій країні. Результат Віктора Януковича інтерпретують як кінець Помаранчевої революції. Багато хто твердить навіть, що ніякої революції не було. У ті пам'ятні дні я був на Майдані три тижні. Атмосфера того місця була просякнута серйозними розмовами про відповідальність за долю держави, за долю громадянина, про відповідальність за майбутнє і про готовність до самопожертви. Мені нагадувало це атмосферу Серпневого страйку і Солідарности 80-х років. Для мене, вашого сусіда, Помаранчева революція залишила очевидний і незгладимий слід у наших взаємних стосунках, у житті самої України, її громадян. Помаранчева революція є буде для світу світлим моментом, зоряним часом в історії України. Розуміння тієї події, її відповідна інтерпретація є необхідним чинником політики, яка буде базуватися на суб'єктності громадянина. Тому це особливе надбання слід плекати і розвивати. На мою думку, це завдання академічних середовищ.
Зичу Вам успіхів в академічній праці і сил для неї,
Стискаю Вашу руку
Збігнєв Буяк
