РЕДАКЦІЯ ЧИСЛА

Тарас Возняк (головний редактор)
Ірина Магдиш
Олесь Пограничний
Михайло Москаль
Герман Антонов

незалежний культурологічний часопис «Ї»
число 64 / 2010
Україна-ЕС: Транскордонна Галичина

Видання здійснено за підтримки Black Sea Trust (Бухарест),
German Marshall Fund,
а також за інституційної підтримки
Міжнародного Фонду "Відродження" (Київ)

ЗМІСТ
АВТОРИ ЧИСЛА
ПЕРЕСЛАТИ (PDF 2,6 Mb)

Бо ж не може до безкінечности тривати той абсурд

Вже можна сказати, що впродовж десятиліть Громадська організація Незалежний культурологічний журнал «Ї» на своєму рівні робила все для того, щоб реалізувалися два очікування жителів Галичини.

Перше з них дуже просте - кожен з нас був зацікавлений у розвитку краю. Вигідне географічне розташування Галичини, як і України в цілому, - побіч Европейського Союзу, між Чорним та Балтійським морями, на шляху величезних потоків енергоносіїв з Росії та Центральної Азії неначе давало всі шанси цій країні і цьому краю процвітати, просто слід було стригти купони. Натомість ця наша геополітична важливість для ефективного функціонування і Европейського Союзу і Росії перетворилася на прокляття. І країна в цілому, і Галичина, як особливо важлива транзитна зона, та ще й зона з унікальними газовими сховищами, опинилися між молотом і наковальнею. З одного боку розпростерті руки братської Російської Федерації. З иншого - відсторонений Европейський Союз.

І тут можна згадати про друге нездійснене очікування і галичан, і українців взагалі - очікування відкритості з боку ЕС. Відкритості і у широкому сенсі слова, і у вузькому сенсі, коли йдеться про відкритість кордону. Ця тема вже всіма заговорені і всім остогидла. Живучи обіч кордону хто як хто, а галичани чітко бачили, як дещо привідкритий на початку 1990-х тоді ще польсько-український, словацько-український чи угорсько-український кордони ставали все більш «впорядкованішими», а , отже, неприступними для громадян України. Розширивши поле всіх мислимих свобод всередині себе, Европейський Союз збудував височенну нову Берлінську стіну між власне свободою та Україною. Особливо очевидним це стало в останні півроку, після того, як політичний режим в Україні різко змінився. І можна довго розумувати, що ж було першим - закривання поля свободи для українців, закривання будь-якої перспективи для цієї країни і народу, чи зміна режиму. А, може, зміна режиму у чомусь і є наслідком такого послідовного відштовхування України від европейського грона націй?

Принаймні зараз маємо те, що маємо. Нас вкотре закатали у консервну банку. Свого часу ще совєтська консервна бляшанка тріснула і знесла ці кордони. Коли соціальна і національна напруги всередині новітньої української напівсовєтської консерви розірвуть і це потворне утворення - невідомо.

Однак ми, ті, хто працював на інший розвиток подій, знову повинні починати з того ж самого. Десятиліття тому Журнал «Ї» досліджував стан польсько-українського кордону, порівнював динаміку його розвитку з динамікою змін на вже не існуючих французько-німецькому кордоні та німецько-польському кордонах. все було подібним - і історія, і штучність лінії кордону, і міжетнічні конфлікти, і бажання позбутися кордонів і протистоянь, які вони породили. Однак розвиток пішов у протилежному напрямку. Потворне дітище брюссельської бюрократії розділило колись єдиний галицький регіон - а йдеться не лише про українську Галичину, але і про польську Галичину разом з Краковом. Зусилля українців та поляків примирити ці два народи, що жили не те що обіч, але разом, були відкинуті. Брюссель прийняв те саме рішення, що і Йосиф Сталін, провівши етнічні чистки і депортації з обох сторін кордону. Рішення просте і ефективне. Тепер Брюссель вдає, що України немає, що Берлінський мур на Сході нічиїх прав не ґвалтує. Що є неправдою і кривдою. Причому кривдою не лише українців. Це бюрократичне породження так само заважає розвиватися у всі сторони і регіонам з європейського боку стіни. І не лише на галицькому відтинку цього нового валу Траяна.

Тим не менше ми продовжуватимемо свою працю по підточуванню цього муру. І тим, що повертаємо історичну пам'ять видаючи числа журналу присвячені ідентичностям і Львова, і Тернополя, і Чернівців, Коломиї та Станіславова, і тим, що не спускаємо свого ока з процесу розбудови бюрократичних перепон, які тепер вже обидві офіційні сторони з захватом розбудовують.

Можливо це праця задля майбутнього - всі, хто займається справою безнадійною, тішить себе такою високопарною фразою - однак напевно, що так. Бо ж не може до безкінечности тривати той абсурд, яким ми терпимо вже котрий рік побіч себе.

Тарас Возняк

На головну сторінку | Зміст | Архів часопису | Пишіть нам