Історики вважають, що найбільші міста Европи засновані перед 1300 роком. Отож стверджуємо, що наша Коломия, хоч і не мегаполіс, проте одне з найстаріших европейських міст. Уперше вона згадується 1241 року у Галицько-Волинському літописі. У тих кількох літописних рядках ідеться про конфлікт між Данилом Галицьким і боярами щодо володіння коломийським солеварним промислом.

Тепер важко уявити, що саме сіль була стратегічним продуктом і обмінним крамом наших предків. Фактично аж до 1772 року коломийську історію та історію навколишніх сіл можна вважати соляною. У Коломиї були склади солі, через неї перевозили сіль в инші краї, навіть торгівців солі по всій Україні називали коломийцями. Від них і розсіялися нашою землею Коломийці, Коломийченки й Коломийчуки.

Існує низка версій, гіпотез і припущень походження назви Коломия, серед них і такі:

1. У індоевропейських мовах є низка населених пунктів з коренем «кол», значення якого наразі ніхто ще не розтлумачив. Можливо, це якесь популярне слово прадавніх племен або ж сама назва тих племен? Маємо справу з чимось дуже давнім і поки що нез’ясованим.

2. Слово «коломийє» у хорватській мові означає глибоку вимивину, наповнену водою, що цілком імовірне з двох причин. На великих теренах Галичини до Х ст. жили й панували білі хорвати, аж доки їх не відсунули на Балкани инші слов’янські племена. А по-друге, перша Коломия лежала над самим Прутом, який її заливав та перетворював міські дороги на твань.

Щодо поширених у краєзнавстві версій про походження Коломиї від «римської колонії» чи від «угорського князя Коломана», то вони не витримують критики. Археологічні знахідки в підколомийських селах і в самій Коломиї свідчать про те, що тут мешкали люди задовго до приходу в Европу угрів (мадярів), а з Римом просто існували торговельні зв’язки. Та й нема таких слів, як «коломия», ані в латинській мові, ані в угорській. І нема поблизу инших міст чи сіл угорського або латинського походження. Натомість маємо Шоломию у Львівській області, а Коломийщину – аж у Київській.

Хоч Коломия вперше згадується 1241 року, археологічні знахідки свідчать, що вже у 10–11 ст. тут мешкали слов’янські племена, мабуть, білі хорвати. Власне давні міста, як і Коломия, лежали на берегах рік, які служили їм шляхами сполучення. Існував цілий оборонний комплекс на ріках Пруті й Дністрі. Місто починалося як фортеця.

Сучасна Коломия вже третя. Перша простягалася над лівим берегом Пруту, приблизно від нинішнього парку ім. Т. Шевченка до вул. Карпатської. Там мала стояти перша церква, а водночас і цвинтар, а також Спаський монастир. Над Прутом височів мурований домініканський монастир і замок з валами, збудований ще у часи Галицько-Волинського князівства. Це перше місто часто підмивав бурхливими гірськими водами Прут, однак найбільшої шкоди завдавали тій Коломиї ворожі напади й облоги, аж доки страшного 1589 року турки з татарами не зруйнували місто вщент. Відгомін жахливої події навколишній люд пам’ятав ще три століття потому.

З тієї першої Коломиї нам відомо лише кілька імен: останній війт міста – українець на прізвище Воронько чи Воронко (1398 р.), студент Яґайлонського університету Іван Григорович (1424 р.), містянин Іван Шпак (1574 р.), першовідкривач Америки Іван Богдан та золотарі Фабіан і Габес Каспар (кін. XVI – поч. XVII ст.).

Після упадку Галицько-Волинської держави (кін. XIV ст.) наш край опинився у складі Польської держави, а Коломия – в центрі історичних подій. За неї постійно боролися між собою поляки і молдовани та волохи.

Зважаючи на важливу роль Коломиї як стратегічного військового і торговельного міста, у 1395 році польський король Яґайло надав Коломиї герб, у 1405 році – Маґдебурзьке право.

Однак, незважаючи на приналежність до відомої в Европі держави, Коломия не знаходила від неї захисту, бо турки з татарами й далі нищили її, аж доки знову не стерли з лиця землі. У давніх хроніках за 1624 рік написано, що наше місто «з ґрунту знесене».

Пам’ятаючи про ворожі примхи Пруту, влада вирішила посунути Коломию на північ і відновити на новому місці замок. Тепер на цьому кутку вулиці Валова, Гетьмана Мазепи, Замкова, А. Міцкевича, П. Козланюка. У королівській люстрації за 1616 рік надибуємо опис цього замку, що був оточений частоколом, валами і глибокими ровами з водою.

Місто чимраз більше утверджувалося, розросталося, і коли Галичину в 1772 році забрала Австрія, тут уже панував мир і спокій. Власне цісарську добу Коломиї прийнято вважати найсприятливішою, оскільки европейська монархія-імперія давала великі релігійні, національні й демократичні права, на відміну від инших окупаційних режимів. Відтоді бере початок нинішня, третя, Коломия.

За новим адміністративно-територіальним поділом Австрії у 1853 році Коломия стала окружним містом, щось на зразок нинішнього обласного центру. Таким вона залишалася до кінця австрійського панування.

Третій Коломиї не потрібно було ані домініканського монастиря, ані замку, тому їх розібрали. Натомість архітектори й будівельники створили нове середмістя. Ратуша, Народний дім, Святомихайлівська церква, музеї, залізничний вокзал, гімназія, костели, синаґоґа – це все цісарська Коломия. Відкриття звичайних і фахових шкіл, гімназій, прокладання доріг і колій, перші водогони і гасове освітлення, перші підприємства і заповнені европейським товаром крамниці – це все цісарська Коломия. Перші громадські організації і партії, перші віча й вибори – це все цісарська Коломия. Десятки періодичних видань, листівки, книжки, концерти, виставки – це все цісарська Коломия. Толеранція міжнаціональних стосунків і мирне співжиття різних народів – це все цісарська Коломия.

Упорядковане і поступове місто зазнало, на жаль, великих потрясінь у Першу світову війну (1914–1918). Короткочасне існування ЗУНР повернуло Коломию у лоно Вкраїни. Міжвоєнний період (1919–1939) став блідою копією цісарської Коломиї. Місто вже не мало того будівельного розмаху, що за Австрії, а національні права польська влада топтала. Це породило політизацію українського міського люду, а потім вилилося у безкомпромісну боротьбу під проводом УВО та ОУН.

Совєтські періоди залишили по собі багато траґічних сторінок і досі нерозв’язаних проблем. Поглибила їх Друга світова війна (1939–1944), яка знищила коломийських мешканців на війнах, в концтаборах і в Шепарівському лісі. На щастя, за Коломию не велося великих боїв і її історичне середмістя вціліло. Після війни виникла нова суспільна ситуація. Були заборонені громадські організації й товариства, політичні партії й греко-католицька церква, а сотні мешканців міста заслано на сибірську каторгу. Про героїчну боротьбу ОУН і УПА Москва забороняла говорити, натомість насаджувала лєнінську ідеологію. Місто розбудовувалося великим темпами, хоча не мало свого якісного виміру. Коломия з культурно-освітнього центру перетворилася на промислово-військовий, з суворим ідеологічним характером та репресивною машиною. Край цьому поклала проголошена 1991 року незалежність України.

Велика заслуга у збереженні коломийської історії та поширенні слави про Коломию належить Комітету коломиян (1981–2008), який діяв у США й Канаді і видав дві вартісні книжки про наше місто: «Над Прутом у лузі» (Торонто, Канада, 1962) та «Коломия й Коломийщина» (Філядельфія, США, 1988).

Популярними були історико-краєзнавчі телепередачі В. Нагірного «Місто кола».

Навіть у тих містах, де панували свої, час од часу повставав народ, а що вже казати про Коломию, яка шість століть разом з усією Галичиною перебувала в чужих руках! У 1648 році згаданий Ф. Горбаш (Федь Горбань), аби врятувати честь Коломиї, привів до неї козаків полковника Топоровського, які на півроку встановили в Коломиї українську владу. Правда, згодом для нього це скінчилося стратою і відтоді Коломия тривалий час залишалася містом страчених повстанців. У 1745 році в Коломиї польська влада знущалася з бездиханного тіла О. Довбуша. 1878 року у Коломиї знайшли свій кінець останні карпатські опришки Драгирюки. Через 67 років у середмісті енкаведисти на пострах українцям стратили на шибениці підпільника ОУН І. Майданського на псевдо ІМА.

Під час Весни народів (1848 р.) в Коломиї швидко організували перше українське військове формування в Галичині – Народну ґвардію, яка крокувала під синьо-жовтим прапором та для якої розробили майже 40 зразків команд рідною мовою. У період ЗУНР (листопад 1918 – травень 1919) до УГА з Коломиї влилися: 24-й полк ім. Гетьмана П. Дорошенка, 36-й полк ім. Гетьмана І. Мазепи, 2-й гарматний полк та кінна сотня ім. Ю. Федьковича. Саме в Коломиї формувався Гуцульський курінь УГА (1918).

У 1920-і – 1930-і роки особливо політично активною була молодь, яка вливалася до лав підпільної Української Військової Організації, а згодом Організації Українських Націоналістів. У 1940-і – 1950-і діяли Коломийський Окружний провід ОУН та 21-й (Коломийський) тактичний відтинок УПА, а в Коломийській СШ № 2 вела роботу підпільна молодіжна організація «Воля або Смерть!». Чимало уродженців міста зі зброєю в руках воювало за незалежність України, страждало за неї, вірило в її будущину. Ці мрії від кінця 1980-х стали дійсністю.

Живою легендою героїчного покоління 1940-х залишається М. Симчич – сотенний УПА «Кривоніс» – почесний громадянин Коломиї. А погруддя С. Бандері, пам’ятник героям національно-визвольної боротьби, книжки М. Андрусяка «Брати грому» та «Брати вогню» – стали патріотичними символами сучасної Коломиї.

У 1485 році на околиці міста король Польщі Казимир Яґайлончик IV приймав присягу вірности господаря Молдови та Волощини Штефана Великого. Отже Коломия стала місцем міжнародного договору. Вдруге такого рівня зустріч відбулася тут 3 липня 2002 року, коли прем’єр-міністри Польщі (Л. Міллєр) та України (А. Кінах) обговорювали проблеми співробітництва.

Цісар Франц Йосиф І двічі приїжджав до Коломиї (1851 та 1880 рр.), його престолонаслідник і останній імператор великої держави Карло з дружиною Зітою гостили в Коломиї 1912 року. А 19 червня 2007 року коломийці вітали їхнього нащадка – 95-річного Отто фон Габсбурґа – останнього европейця цісарської крові.

До Коломиї приїжджали керівники Польської держави міжвоєнного періоду (Ю. Пілсудскі, Е. Ридз-Сміґли, І. Мосьціцкі).

На відміну від більшості українських міст, Коломия постійно фіґурувала на европейських картах. Вже 1513 року на мапі, яка побачила світ у французькому місті Страсбурзі, ми надибуємо й Коломию (Colomia). Відтак її здебільшого помилково писали як Colonia (Колонія). Саме так згадує її легендарний анґлійський капітан і колонізатор Д. Сміт у своїх спогадах з 17 ст.

У 4-томнику подорожніх нарисів, які побачили світ німецькою мовою наприкінці 18 ст. у м. Нюрнберґу, Б. Гакет не оминув і Коломиї. Про наше місто оповів европейцям анґлійський капітан Е. Спенсер, який, подорожуючи Галичиною 1836 року, змушений був заночувати в Коломиї. У 1866 році з’явилася друком німецькомовна повість «Дон Жуан з Коломиї», яку написав австрійський письменник Л. Р. фон Захер-Мазох. Чехам розповів про Коломию етноґраф Ф. Ржеґорж, опублікувавши в журналі «Светозор» свій прихильний нарис. Це саме він 1899 року, востаннє відвідавши Коломию, розплакався на прощання. У 1906 році відомий єврейський письменник Шолом-Алейхем, еміґруючи до США, чотири дні гостював у Коломиї, внаслідок чого з’явилося його веселе оповідання «То брехня!», герой якого – коломийський єврей. Про здібного єврейського хлопця пише Г. Полянкер у книжці «Пекар з Коломиї». Серед героїв роману «Міст на Дрині» нобелівського лавреата І. Андрича є коломиєць. Мимохіть описує коломийського вояка чеський письменник Я. Гашек у всесвітньо відомому романі «Пригоди бравого вояка Швейка». Японці довідалися про Коломию з книжки Р. Турянського «Зустріч з батьківщиною по довгій розлуці» (Токіо-Футубаша, 1996). Найновішу книжку про наше місто видала 2006 року англійською мовою Е. Лінден під назвою «Підсумки роботи й непорозумінь».

На честь міста своєї гімназійної юности П. Зварич на поч. ХХ ст. заснував поблизу місцевості Веґревіл (Канада) крамницю, пошту і школу, назвавши їх магічним словом «Коломия». Такими вони ввійшли в канадську історію.

Однак найбільше ми пишаємося Іваном Богданом, який 1608 року приплив до Америки. Він був першим представником України, який ступив на територію Нового Світу.

Найстарішою коломийською церквою є Благовіщенська (16 ст.). Трохи молодша за неї церква святого Йосафата (18 ст.), а також церква Святого Михаїла (19 ст.). Богомільні коломийці – греко-католики моляться у величній катедрі Спаса Преображення, у церквах святого Михаїла, святого Йосафата, Миколая чудотворця, Святих апостолів Петра й Павла. Православні Київського Патріархату вшановують Господа у трьох церквах, а Московського патріархату – у двох. У Коломиї є ще Молитовні доми, до яких сходяться протестанти. Римо-католицька громада молиться у костелі Св. Іґнатія Лойоли на вул. I. Франка, який Українська держава повернула громаді, а вірні оновили його, встановили у ньому орґан, правлять урочисті меси. Російськомовні мешканці Коломиї приходять до церков Благовіщення та в Миколаєво-Успенського Собору. Євреї відреставрували стару синаґоґу «Єрусалим» на вул. Пекарській, при якій провадять своє реліґійне й громадське життя. Німці відвідують кірху.

Великою подією для вірних коломийців стала звістка про те, що серед священомучеників УГКЦ є владики Симеон (Лукач), Iван (Слезюк) та о. Омелян Ковч, які навчалися в Коломийській гімназії.

Широковідомою в середовищі галицьких католиків залишається ікона Коломийської Божої матері, оригінал якої зберігається в Польщі, а копія – в коломийському костьолі.

Незважаючи на те, що місто має три музеї, коломийці під словом музей мають на увазі один музей – Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Йосафата Кобринського на вул. Театральній, 25.

Музей і сам будинок музею – це дві окремі речі, які слід розрізняти. Найперше йдеться про громадську і патріотичну ініціативу наших предків. Українці міста у 1880-і роки придбали ділянку землі під забудову Народного дому, свого роду культурологічної, а почасти торговельної й політичної установи. Треба схилити голови перед організаторами цього проекту, що базувався на чесності проводу та жертовності люду. Восени 1881 року провідні діячі Коломийщини підписали заклик складати датки на будівлю Народного дому. У 1887 році вони створили «Інститут «Руський Народний Дім» – товариство, яке мало провадити організаційну роботу. Його діяльність пожвавив греко-католицький парох у с. Мишині о. Й. Кобринський. Незабаром коломийські інженери Л. Бекер та Н. Кричковський виконали проект Народного дому та кошторис робіт – 300 тис. золотих рейнських (величезна на той час сума!). І 10 вересня 1892 року гуцули з навколишніх сіл привезли до Коломиї величезне річкове каміння на фундамент Народного дому. Від вересня 1895 року велися будівельні роботи під наглядом Н. Кричковського, 1898 року за роботами наглядав львівський архітектор Т. Раклюк, а 1899-го – коломийський інженер Равський. Так була завершена велика праця. Правда, збудовано лише 1/3 від запланованого, адже мав бути в Народному домі ще й великий театр!

Головний сподвижник цієї народної будови о. Й. Кобринський кілька місяців не дожив до урочистого відкриття у 1901 році. У Народному домі велося активне культурно-освітнє життя коломийців. У 1936 році тут з ініціативи иншого Кобринського – Володимира відкрили музей Гуцульщини. Відтоді цей музей став основною ланкою Народного дому, аж доки не заполонив його цілком, а в наш час перетворився на колекцію старожитностей не лише гуцулів, але й покутян. Музей володіє багатющою збіркою (приблизно 50 тис. одиниць зберігання). Він добре знаний не лише в Україні, але й за кордоном.

Поруч з музеєм є Народний дім, але насправді Народний дім – це музей, а сучасний Народний дім – це колишня Щаднича каса. Так воно все заплутано тепер.

Хоч музей «Писанка» – це відділ (на правах музею) Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, усе ж від часу свого відкриття (2000) він став символом Коломиї і трохи затьмарив славу свого «батька». Музейна скарбниця нараховує понад 12000 писанок, і не лише українських.

У 1990 році Коломия збагатилася ще одним культурним закладом – Музеєм історії міста. Це було давньою мрією місцевих краєзнавців і потребою часу. Крок за кроком музей міцнішав, поповнював свої фонди, здобував собі прихильників і тепер це добре впорядкована і широко знана установа, яка нараховує 23922 одиниці зберігання. У музеї шукають слідів своїх предків поляки, євреї, німці.

Саме приміщення Музею історії міста на вул. Р. Шухевича, 80 збудоване 1875 року і є одним з найкращих у Коломиї. Колись тут містилася повітова рада, а згодом – різні служби. У 2000 році будинок відреставрували та впорядкували.

Найдавніший коломийський монумент, який уцілів – це пам’ятник видатному польському поетові А. Міцкевичу в міському парку. Йому виповнилося 110 років.

У Коломиї є погруддя Т. Шевченка в парку його імені, бюст батька Січей К. Трильовського в парку його імені, погруддя Провідника ОУН С. Бандери на пл. Привокзальній, пам’ятник першому Президенту України М. Грушевському на подвір’ї гімназії, пам’ятник борцям за волю України на пр. В. Чорновола, пам’ятник полеглим воякам в період ЗУНР на польському цвинтарі, пам’ятник невідомому солдату на площі Героїв, пам’ятний знак на місці єврейського цвинтаря на вул. С. Петлюри, пам’ятний комплекс воїнам-інтернаціоналістам, погруддя письменника Мирослава Iрчана на Вічевому майдані, пам’ятний знак на місці, де стояв бюст Т. Шевченка, зруйнований російськими військами 1914 року, та найвищої мистецької якости монумент Т. Шевченку в середмісті.

Окремішньо стоять камені-скульптури, які встановлені влітку 2000 року після симпозіуму скульпторів.

До пам’ятних християнських знаків належать придорожні хрести, хрест на пам’ять про Чорнобильську трагедію, скульптура Матері Божої на бульварі Лесі Українки та статуя «Божа мати з дитятком» у музеї «Писанка» (автор обидвох – Р. Захарчук).

На історичному коломийському некрополі (вул. Карпатська) є низка надгробків високої мистецької вартости, зокрема бюст видатного актора М. Бенцаля (1891–1938) роботи відомого українського скульптора С. Литвиненка. Є тут також поховання стрільців УГА, родинні склепи Білоусів, Біберовичів, Чайковських, відомих коломийських акторів, педагогів, священиків.

Громадське життя давньої Коломиї проявлялося і в діяльності різних партійних осередків, товариств, організацій. Саме в Коломиї ще 1874 року виникло одне з перших у Галичині добровільних товариств «Общество им. М. Качковского». Через три роки заіснувала філія Товариства «Просвіта», у 1880 році – перше в Галичині літературно-драматичне товариство, згодом Українське Педагогічне Товариство, «Родина», «Громада», Жіночий кружок, Взаїмна Поміч Українського Вчительства, «Січ» та ин. У 1898 році в Коломиї діяло 20 зареєстрованих українських громадських організацій, а були ж ще і єврейські, і польські, і німецькі! У 1925 році в місті нараховувалися 53 офіційні громадські організації, з них лише чотири – українські. У міжвоєнний період наймасовішими міськими організаціями вважалися «Просвіта», «Рідна Школа», «Відродження», «Каменярі», Союз українок, «Сокіл», «Луг», «Громада», УПТ. Партійне життя представляли радикали й сельробівці, УНДО й ФНЄ, підпільна УВО, а згодом ОУН.

Коломия згадується вперше у контексті виробничих проблем. Сіль була білим золотом, у місті її складували та обкладали митом. Вигідне розташування Коломиї сприяло її економічному процвітанню. У 1443 році тут згадуються ремісничі майстерні, у 1560-і роки в місті нараховувалося 10 різних фахів, у яких працювало 207 ремісників; пекло хліб 150 пекарів, більше, ніж у самому Львові. Стабільно працювали боднарський і гончарний цехи, містяни займалися городництвом, хліборобством, садівництвом, пасічництвом, рибальством.

Від середини ХІХ ст. почався бурхливий промисловий розвиток міста, особливо після введення в експлуатацію залізничного маршруту Львів – Чернівці (1866), який пролягав через Коломию. У 1864 році Коломия вже мала друкарню, у 1870-ті тут існувало вісім винокурень, п’ять невеликих шкіряних фабрик, лісопильні, цегельні, багато гончарських майстерень, був фотограф. Згодом з’явилися два потужні млини. Найпростіший сільськогосподарський реманент продукувала фабрика машин і відливня Біскупських. Місто з дерев’яного перетворювалося на кам’яне й муроване. Виросли головні міські споруди, через середмістя їздив потяг, виходило багато часописів і книжок. Запрошував на фільми кінотеатр, грали вистави, був музей, пошта, телеграф. Перед Першою світовою війною Коломия перетворилася на промисловий центр Покуття й Гуцульщини, відомий у Европі.

По війні поволі відроджувалося виробництво, ставали до ладу нові підприємства. Далеко за межами краю були відомі килими-макати та покривала фірми М. Горовіц, у 1937 році фабрика Біскупських виготовила понад 2000 січкарень, 276 віялок, 33 водяні помпи та ин. Коломийські кооператори відправляли продукцію з місцевої сировини в Европу. Виростали новобудови, спроектовані за европейськими й американськими зразками. Заможні містяни мали власні автомобілі, а в 1938 році в Коломиї – 241 телефонний номер.

У літературному контексті Коломия фіґурує ще 1574 року, коли наш далекий предок Іван Шпак заборгував за книжки львівському друкареві Федоровичу (Федорову) 24 таляри. З цього випливає, що вже тоді коломийці мали інтерес до друкованого слова. Особливий книжковий бум почався від 1864 року, коли брати Федір та Михайло Білоуси заклали першу в теперішніх районних центрах друкарню. Книговидавничий процес тривав до 1943 року. За приблизними підрахунками, упродовж 1864–1943 років у Коломиї або з позначкою «Коломия» побачило світ 1500 книжок і брошур.

У 1865 році в Коломиї стала виходити перша в теперішніх районних центрах України українська світська газета «Голосъ Народный». Свого часу найдовговічнішим українським часописом була коломийська газета «Русская Рада» (1871–1912). Відомим в усьому українському світі вважався журнал «Жіноча доля» (1925–1939). У дорадянський період в Коломиї виходило понад 90 українських газет і журналів та майже 30 иншомовних часописів.

З появою друкарні в Коломиї зародився літературний рух. Так, ще наприкінці 1864 року Ф. Білоус, М. Кульчицький та М. Левицький зав’язали літературне товариство, а 1880 року тут виникло літературно-драматичне товариство. У міжвоєнний період в Коломиї жили і творили талановиті письменники А. Чайковський та I. Вільде, автори книжок П. Франко, Д. Николишин, I. Зубенко, О. Кисілевська, М. Матвіїв-Мельник та ин.

Якщо ви любитель театру, то, безперечно, знаєте, що саме в Коломиї 1848 року вперше в Галичині створилася аматорська театральна трупа, яка відіграла кілька вистав. Ініціатором цієї творчої справи став місцевий священик о. Іван Озаркевич. Як пишуть тогочасні газети, це викликало неабияку реакцію і на кожній п’єсі глядачі вщерть заповнювали зал. Відтоді Коломия упродовж століття залишалася театральним містом. При навчальних закладах і читальнях тут активно діяли аматорські гуртки, жоден галицький мандрівний театр не оминав Коломиї. Кожен коломийський письменник чи вчитель пробував себе як драматург, а кожен службовець і студент – як актор. Саме на коломийській сцені 1900-го року вперше в Галичині львівський театр Товариства «Українська бесіда» під орудою Й. Стадника подарував глядачам «Кармен». У Коломиї прожили велику частку свого життя і тут відійшли у вічність корифеї галицького театру – подружжя Біберовичів. На коломийській сцені раптово помер талановитий актор 47-річний М. Бенцаль.

Перший кіносалон ще в 1910-і роки відкрив у Коломиї викладач Школи деревного промислу В. Дзюбинський. Після Першої світової фотограф А. Кіблер відкрив звуковий кінотеатр. У 1920-і роки в Коломиї працювали два кінотеатри.

На жаль, за всю історію Коломиї ще ніхто достеменно не вивчив і не описав її архітектурного ансамблю. Ми навіть не знаємо більшости будівничих, що залишили нам свої прекрасні творіння. Опинившись біля ратуші, станьте собі під буд. № 1 на пл. Відродження і зосереджено та мрійливо киньте оком навколо. Ви побачите фраґмент ратуші, церкву св. Миколая, великий терен середмістя, а також бруківку, яка нагадує справжні европейські вулиці. Трохи вище, під № 4 відчиніть двері і зазирніть у коридор, аби відчути подих ХІХ ст. Можете навіть добутися на другий поверх і побачити старі ковані поруччя та внутрішній дворик. На вул. Театральній, 44 є знаменитий балкон «Три хлопчики», під яким можна сфотографуватися. На пр. В. Чорновола, 8 міцно тримаються за стіни ошатні металеві балкончики, там є будинок – ровесник Першої світової війни. В кінці проспекту під № 51 ви побачите незвичну для нашого краю будівлю, в якій поєднані дерево з цеглою. Це улюблений від Анґлії до Швейцарії европейський стиль, який у Коломиї представлений невеличкими двома будиночками, а також далеко імпозантнішим Молодіжним центром. Світ коломийських лоджій уособлює лоджія на вул. Й. Кобринського, 8, а світ вітражів – вітражі в Музеї історії Коломиї. Щодо балконів, то вони особливо майстерні на пр. В. Чорновола, 49 та на розі вул. I. Головацького і пр. В. Чорновола, хоча це окрема велика тема.

То тут, то там з коломийських фасадів і дверей на вас споглядатимуть дерев’яні й кам’яні леви, а власне, лев’ячі голови, які є символами сили, могутности Галичини. Деякі будівлі прикрашені масками. Знаючий подорожник може вичитати в Коломиї цілу поезію дверей, оздоблених різноманітними символами.

Чи не найдавнішим ремеслом на Коломийщині було гончарство. Ще 1661 року в Коломиї організували гончарний цех, а 1875 року в місті відкрили державну Гончарну школу, яка опановувала відомі тоді в Европі техніки випалювання й оздоблення глини. Місто тривалий час було центром гончарства, а коломийська кераміка знайшла своє місце в національному керамічному просторі. На Світовій виставці в Парижі (1900) Гончарна школа за свої вироби отримала срібну медаль. У той час відомим у кераміці вважався «стиль коломийський».

Здавен у Коломиї знали золотарство, хоча до нас не дійшли вироби стародавніх ювелірів. Однак один із них, Фабіан Коломийський, був відомим львівським золотарем XVII ст., а другий, Габес Каспар Коломийський, від 1591 року був цехмістром львівського золотарського цеху.

Загальновизнаним є гуцульське мистецтво, а гуцули й Коломия – це поняття невіддільні. Тим-то ще 1892 року передові люди свого часу створили в Коломиї першу в Україні школу національної (гуцульської) різьби – науковий варстат Гуцульської промислової спілки. Це дало поштовх до відкриття в Коломиї державної Школи деревного промислу (1894 р.), яка готувала високого рівня фахівців, хоча нехтувала національними різьбярськими традиціями. Нині вироби учнів і вчителів Гончарної школи та Школи деревного промислу складають оригінальну колекцію Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського.

Чи не вперше серед провінційних міст Галичини Коломия показала твори своїх митців на відомих Етноґрафічній та Господарсько-промисловій виставках (1880), а згодом на Виставі домашнього промислу (1912). У 1884 році в міському касино відбулася виставка коломийських малярів. Відтоді професійні художники влаштовують показ своїх творів. Подією для міста стала виставка творів учнів школи видатного художника О. Новаківського (1930 р.).

Безперечно, коломийці здавен кохалися в співі: народному й церковному. При храмах злагоджено виводили мелодії хори, у ХІХ ст. згадується перший грамотний реґент Залуцький. У 1895 році виникло товариство «Коломийський Боян» для плекання національного сольного й хорового співу та інструментальної музики. Оскільки за Австрії кожен коломийський інтеліґент мав за плечима якщо не Відень, то Краків чи Львів, то, крім основного фаху, на чомусь грав або добре співав. Так, відомий адвокат Роман Ставничий у 1920-і – 1930-і роки був диригентом «Бояна», який забезпечував головні коломийські імпрези. В дорадянський період на коломийській сцені співали світові солісти опери С. Крушельницька, М. Голинський, М. Менцинський, тут вітали велета національної музики М. Лисенка.

До Коломиї спорт зайшов з Европи. У 1912 році учитель М. Книш організував у гімназії спортивний гурток. У 1920-і брати Ватаманюки створили першу футбольну дружину, яка належала до спортивного товариства «Хортиця», а відновлений Пласт сформував ще одну команду копаного м’яча – «Довбуш». Головним популяризатором нових видів спорту в 1920-і роки був викладач гімназії П. Франко, який відродив осередок «Сокола» з легкоатлетичною, копаного м’яча, шаховою, баскетбольною, боксерською, лижною, і тенісною секціями. У 1925 році створено футбольну секцію і того самого року коломийські футболісти вперше вийшли на грище у червоно-зелених формах. Наступного року відбувся перший коломийський чемпіонат міста з футболу, в якому команда «Сокола» тріумфально перемогла, а 1938 року на футбольному чемпіонаті Галичини в Стрию коломийці посіли друге місце.

Коломия здобула собі славу столиці «білого спорту», себто великого тенісу. Вражала коломийська школа на чемпіонаті Галичини з тенісу 1934 року, коли Л. Чайківський, С. Могильницька та Р. Сельський завоювали майже всі перші місця й призи. Згодом Л. Чайківський став чемпіоном Австрії і грав за її збірну на «Приз Девіса», а вчорашній гімназист А. Стефуранчин двічі ставав чемпіоном України зі спортивної ходьби (1940-і).

Упродовж 1934–1939 рр. в Коломиї активно діяли спортивні товариства «Довбуш» і «Луг» (1938–1939 рр.). Душею «Довбуша» був спортсмен і каскадер-самородок Ю. Чопановський. Діяли секції хокею (гаківки), лижного спорту та инші. Чемпіоном Галичини і рекордсменом з плавання в довільному стилі став коломиєць В. Каськів.

Коломийські школи здавен існували при церквах. Перша писемна згадка належить до 1778 року, коли тут відкрили німецько-єврейську школу. У 1811 році заіснувала державна Головна Окружна школа, 1861 року – 4-класна гімназія з німецькою мовою викладання, а 1873-го – Вища школа дівоча. Шкільництво й освіта назагал – справа проблемна, оскільки в цій галузі, як в жодній иншій поставали національні прагнення місцевого люду і тому велася постійна боротьба за право української мови в українській школі. У 1900 році австрійська влада дозволила відкрити ще одну гімназію, з українською (руською) мовою викладання. Відтоді українська Коломийська гімназія, як і Коломия назагал, до 1939 року, а також у період німецької окупації була відомим навчальним закладом у Галичині. Тут голосно заявили про себе такі державні заклади, як Школа деревного промислу (1894–1939), Гончарна (1875–1914), Торговельна (1926–1939, 1942–1944), Шевська (1903–1935), Реміснича (1941–1944) школи. Крім них, різні національні меншини, товариства і приватні особи відкривали свої школи. У період ЗУНР (1918–1919) та у липні – серпні 1941-го тут вишколювали майбутніх українських військовиків Старшинські школи.

У 1835 році в Коломиї збудували Окружну лікарню (тепер це навчально-виховний комплекс на вул. Січових Стрільців). Тривалий час головним її лікарем працював З. Левицький, з ініціативи якого 1905 року збудували повітовий шпиталь, званий у народі Великою лікарнею.

Коломиї пощастило, бо, як кожне древнє місто, воно лежить на ріці і зветься ця ріка Прутом. Витікає вона аж з-під Говерли і тягнеться своєю 40-кілометровою водяною стрічкою через Коломийщину на Буковину. Колись нею сплавляли ліс і навіть плавали невеликі судна. Ще донедавна чайкою-перевозою до Коломиї їздили мешканці Нижнього Вербіжа, Кийданча й Княждвора. Міст на Пруті, як щось значуще, фігурує на давніх світлинах і листівках, а нинішній міст-красень додає ріці та й самій Коломиї більшого шарму.

Місто також помережане річечками й потічками, яким важко протистояти епосі сміття. I все ж їх живе плетиво ви можете угледіти поміж доріг, хідників і будівель. Це Чорний Потік, Радилівка, Косачівка і Коломийка. Ваблять своїм водяним спокоєм міські озера.

Багато коломийських гостей пам’ятають наше трав’янисто-листяне місто. Це зелене царство творять скверики, парки, садки, поодинокі дерева й кущі. Безперечно, ми вдячні предкам, які залишили нам два найкращі парки з цісарської доби. Найдавніший з них, який носить ім’я К. Трильовського, заклав з власної ініціативи маґістрат ще в першій половині ХІХ ст. Тодішня підпаркова площа становила 10 га. Незабаром на берегах р. Радилівки забуяли своїм віттям клени, дуби, буки, граби, ялини, сосни, а також заморські сріблясті клени, повстисті липи, бархат амурський, дуб червоний, гледичія триколючкова. Родом з тих літ і ґінкго дволопатеве, яким досі пишаються природолюби. У цьому парку є пам’ятник А. Міцкевичу і бюст К. Трильовського та кілька скульптурних композицій на тему фауни. Безперечно, парк доживає свій вік і зеленими верхами помахує друзям-деревам, що ростуть ген-там, над Прутом.

Директор Коломийської гімназії Ю. Скупнєвіч у 1897 році купив за власні кошти 3 га землі в лугах і там зі своїми гімназистами наполегливою працею перетворили невжитки на парк. Посадили місцеві породи (клени, дуби, каштани, липи та ин.), а також привезені (горіх чорний, клен Любеля, клен гостролистий), які прикрашали радіальні алеї парку. Його досі називають Студентським, хоч офіційно – це парк ім. Т. Шевченка, оскільки тут від 1940-х років стоїть погруддя Кобзаря.

Найбільшим скарбом Коломиї є її люди. Тих, що відійшли, ми пам’ятаємо й вшановуємо, з тими, що живуть – приятелюємо, тим, що житимуть після нас, маємо залишити впорядковане й гарне місто.

Небагато українських міст може пишатися такими славними уродженцями, як Коломия. Її вуличками робили свої перші кроки видатний художник і поет Святослав Гординський, визначний діяч ОУН, редактор і видавець Зиновій Книш, відомі композитори Анатоль Кос-Анатольський і Олександр Козаренко, дипломати Ігор Довганюк і Олег Тимофіїв, професори Володимир Паньків, Ярема Якуб’як і Богдан Луканюк, доктори наук Сергій Бездідько і Роман Бобрик, сотник УСС Омелян Левицький і сотник УГА Роман Левицький, архітектор Лідія Баб’юк-Юзьків, громадський діяч Кирило Кахникевич і отаман УГА Ярослав Біберович, видатний етнограф Антін Онищук і піаністка Дарія Каранович-Гординська, футболіст Сергій Турянський і журналістка Ольга Бабій, актриса Оксана Батько і художник Богдан Божемський, музикознавець Василь Витвицький і актор Роман Біль, мандрівник Роман Турянський і математик Богдан Гречук, художниця Марта Базак. За кордоном прославилися професор Оттавського університету в Канаді В. Кисілевський, професор Карлового університету в Чехії Я. Баб’юк, відомий художник у Росії Ю. Арсенюк, журналіст у Німеччині Б. Осадчук, скрипаль у Канаді Ю. Кречковський, солістка Вроцлавської опери В. Ватутіна.

Щоправда, деякі з них лише народилися в Коломиї, а жили й формувалися поза рідним містом. I все ж у своїх інтерв’ю чи спогадах вони не забували місця свого народження і гордо та правдиво наголошували, що вони не звідки-небудь, а з самої Коломиї.

Ще 1860 року опублікував свого відомого вірша «Коломия» учитель І. Глібовицький, возвеличуючи рідне місто. Описуючи місцеві принади, автор звертається до читача:

Як мні, брате, в тім не віриш.

Іди, спробуй, а сам зміриш –

Що не лож це, не обман:

Що лиш зветься коломийське,

Все так красне, чародійське,

А здорове – хоч до ран.

В кінці великого твору І. Глібовицький зізнається, що він дуже щасливий, оскільки «в Коломиї тій любимій» і він «Божий світ уздрів», а тому «там умерти би-м хотів!». І такий коломийський патріотизм досі притаманний його синам і донькам. Вже в наші дні відомі випадки, коли діаспоряни-коломийці заповідають поховати себе саме в Коломиї, а не в далекій Америці чи Канаді.

Можна написати велику книжку про тих видатних людей, які навчалися, працювали чи мешкали в Коломиї. Тому повірте – видатних осіб, пов’язаних з нашим містом, ще ніхто не зрахував, хоч список ведеться уже 17 років.

Оскільки в Коломиї від XIV ст. мешкали представники різних націй, то вони теж мають ґроно своїх видатних коломийських уродженців. Євреї, наприклад, назвуть вам світової слави американського віолончеліста Е. Фоєрмана, видатного актора А. Гранаха, письменників І. Манґера і Мельцера, поляки – співачку О. Табачник та актора Є. Новака, професорів Е. Вайґеля, Р. Левицького, З. Горбового, Г. Цьолкош-Лупінову, австріяки – лондонського архітектора Яна Шелепету, який був одним з проектантів Сіднейського театру.