Йоган Ґотліб Фіхте

Філософія масонства

Листи до Констана

ПЕРШИЙ ЛИСТ

Я приймаю твоє питання, Констане, і хочу відповісти тобі з усією можливою для мене точністю на усе, що тобі важливе. Вичерпним викладом справи ти змусиш або мене відмовитися від моїх у ній переваг, або ж себе – обдарувати її своєю повагою. Давай-но ризикнемо; ми пізнаємо стільки ж істини, скільки могли б, скажімо, втратити упереджених думок. При цьому я не забуду, що ти – людина непосвячена, а тому я втрачаю усі ті маленькі вигоди, які ти відчув би до моїх дедукцій; водночас, забудь свою масонську ученість і свої книги, і відмовся, таким чином, від тих примарних переваг історичного знання над братом-муляром, який усього лише філософствує.

Якщо чесно, ти не можеш вимагати, аби я визнав за тобою якесь инше знання про орден, окрім того, що він існує. Того, що ти зі своїх книг нібито щось знаєш про спосіб його існування, я не можу визнати вже хоча б тому, що усі ці читання не дали тобі жодного знання і тільки заплутали тебе у сумнівах і протиріччях. Та й кому з твоїх авторів ти можеш довіряти, якщо у тебе немає масштабу для їх оцінки і способу для поєднання їх в одне ціле? І скільки б ти не приймав це на віру, чи, як ти кажеш, приймав після історичної критики як ймовірне чи більш ймовірне, я переконаний, що твоє знання предмета, чесно кажучи, не йде далі самого лише його існування, і тому посилаюся лише на це твоє відчуття.

Такого знання для мене цілком достатньо, і я лише запрошую тебе долучити до достовірного знання настільки ж достовірні висновки; ми ж бо хочемо з’ясувати, що таке орден вільних мулярів у собі і для себе? А якщо це не так, то хоча б: чим він у собі і для себе самого бути може, чи якщо хочеш, бути повинен?

Це запитання здивує тебе, оскільки ти ще ніколи не ставив його, але воно є єдиним питанням, яке ти можеш задати. Що таке орден ти зрозумієш хоча би з «Розгромленого масонства» [1], якщо цього тобі достатньо; чим же він може бути – відповідь на це ти можеш почерпнути з багато ліпшого джерела: зі свого розуму. Але якщо ти знаєш це, тоді, при деякій послідовності, ти не будеш думати, що він у собі і для себе справді є таким, яким, за твоїм логічним переконанням, він може бути; ти не зможеш принаймні стверджувати це (як не зможеш і заперечувати), тому що для цього тобі слід було б стати посвяченим. Ти міг би, радше, бути повноправним законодавцем масонства, ніж ризикнути стверджувати подібне.

Давай же пошукаємо на цьому хисткому полі тверде місце, де впевнено б стала наша нога, і будемо виходити з незаперечних фактів.

Ти знаєш, що у перших десятиліттях вісімнадцятого століття, у Лондоні, привселюдно заявило про себе товариство, що виникло, імовірно, ще раніше [2], але про яке ніхто не може сказати, відкіля воно з’явилося, що воно таке і чого воно хоче. Незважаючи на це, воно поширилося з незбагненною швидкістю і через Францію і Німеччину перебралося до усіх держав християнської Европи, а навіть до Америки. До нього вступають люди з усіх прошарків: правителі, принци, шляхта, учені, художники, купці; католики, лютерани і кальвіністи приймають посвяту і називають себе братами.

Товариство, яке невідомо чому (прошу мені повірити – дуже випадково) називає себе товариством вільних мулярів, привернуло до себе увагу урядів; у більшості імперій, наприклад, у Франції, Італії, Нідерландах, Польщі, Еспанії, Португалії, Австрії, Баварії, Неаполітанському королівстві, його переслідували: двоє римських пап накладають на нього анатему, усюди його закидають суперечливими обвинуваченнями і першими-ліпшими підозрами, які ненависні для юрби і викликають у ній ненависть. Але воно виживає у всіх цих бурях; воно шириться новими королівствами, зі столиць переноситься до провінційних міст, де колись навряд чи знали навіть його назву. Зненацька, якщо в одному місці йому загрожує загибель, в иншому воно знаходить захист і підтримку. Там його знеславили як ворога престолів і підбурювача революційної смути, а тут воно тішиться довірою кращих серед правителів.

Так доживає воно і до наших днів. Ти бачиш, як у нашу епоху члени цього товариства врешті серйозно запитують себе: так відкіля ж ми прийшли? що ми і чого ми хочемо? Ти бачиш, як збираються вони звідусіль, щоб дати відповідь на ці питання; як вони із серйозними обличчями дивляться один на одного; кожен чекає відповіді від сусіда, і нарешті усі визнають – уголос чи мовчки, – що ніхто з них цієї відповіді не має. Що ж вони роблять? Чи повертаються додому, повідомляють своїм братам про загальне невігластво у цих питаннях, навзаєм звільняють себе від орденських зобов’язань і засоромлено розходяться? Аж ніяк! Орден продовжує існувати і поширюється, як і колись.

Товариство переживає ще більш жорстоку річ. Усе настійніше постає питання про його таємницю, таємницю цю розголошують у публічних творах – наприклад, у «Розкритій таємниці масонів», «Скинутому» і «Викритому масонстві» [4], наміри одних масонських сект з’ясовуються з великою вірогідністю, а инших – з імовірністю; виявляють, що там і тут масонство служило лише прикриттям для негідних цілей і цілі ці виводять на згубне для них світло. Що ж? Чи відречуться масони від своїх викритих таємниць і, щоб раз і назавжди позбутися усякої підозри у нечесних цілях, закриють свої ложі, а «Розгромлене масонство» поставлять на полицю у своїй бібліотеці? – Ні! Товариство продовжує існувати, немовби ніколи не було сказано про нього ані слова і не надруковано ані рядка, начебто мовчання у ньому зберігається так само непорушно.

Нарешті, саме товариство у своєму осерді розривається на частини, усяка єдність зникає, частини розколюються на секти, названі системами, оголошують одне одного єретиками, піддають одне одного анатемі і повторюють стару гру в єдиноспасительну церкву. Чесний Серваті [5] запитує: «Якщо б я і захотів стати масоном, де ж знайду я справжніх майстрів?» – і у товстій своїй книзі [6] не може на це відповісти сам собі, тим часом як масони усіх кольорів і знаків дружно відповідають: «Ніде! Ніде, тільки у нас».

Що ж відбувається? Непосвячений, який усе-таки відчував повагу принаймні до імені «брата», бачить тепер масонів, які переслідують і проклинають один одного, просто смішними, і масонство переживає щось гірше, ніж будь-яке переслідування – холодні глузування і знущання вишуканого світу. От тепер, без сумніву, станеться саморозпуск того дивного товариства? Знову ж таки, ні! Воно зберігається і поширюється, як і колись, і який-небудь боягузливий брат, що густо червоніє, коли у вишуканому товаристві його називають масоном, надалі сумлінно відвідує свою ложу.

Глянь-но, Констане: ось так ведеться ордену, таємницю якого ти хочеш осягнути і над яким не владні жодні переслідування і глузування, невігластво і зрадництво. Як говорили колись жартома: найбільша таємниця масонів у тому, що у них немає жодної таємниці; і можна сміливо сказати: найбільш очевидна і, водночас, найсокровенніша таємниця масонів у тому, що вони є і що вони продовжують існувати. Що ж це таке, що могло бути тим, що поєднало людей різного способу мислення, способу життя і виховання, і що, незважаючи на тисячі перепон, тримає їх разом у цьому столітті всезагального просвітництва й охолодження?

Підемо далі і придивимося ближче до цих людей. Можливо, усі вони усуціль недоумкуваті, мрійники, лицеміри, чи інтригани-владолюбці, об’єднані у товариство? Ну що ж, тоді зрозуміло, як може безчесний хитрун об’єднатися з дурнями, щоб використати їх у своїх цілях чи, принаймні, потішитися їх дурістю; зрозуміло, як може властолюбець упіймати мрійника на його любові до всякого роду таємниць і на догоджаючи своїй пихатості підкорити собі людину, що стоїть вище за нього рангом і авторитетом; зрозуміло, як може інтриган поєднатися із недоумкуватими, щоб змусити їх говорити і думати, що йому заманеться. Але ні! – В усі часи ми знайдемо в ордені наймудріших, найчесніших, знаннями, обдаруваннями і характером найбільш гідних людей, усюди більшість братів – і вже напевне хоча б один із них – такі, що ти з повною довірою кинувся би тій людині в обійми, обравши її провідником і вождем свого життя.

І все-таки – не залишу без уваги жодного можливого заперечення – ця мудра і чесна людина може, випадково чи з юнацької примхи, потрапити до ордена, суть якого йому невідома. Він пізнає його, приходить до висновку, що він неістотний і зводиться до якоїсь дитячої забави. Піти геть він не може, бо не хоче виглядати ошуканим; але внутрішньо йому огидно було б займатися порожньою справою, і він нишком, непомітно іде геть. Якщо такою є справжня історія усіх чесних і мудрих людей в ордені, то ми стоїмо наприкінці наших досліджень, нам соромно, що ми дотепер приділяли тому ордену нашу увагу, і ми з посмішкою жалю віддаємо його щирим мрійникам і самозакоханим інтриганам.

Але ця історія не така, про що свідчать і твій, і мій досвіди. Справді мудрі і чесні люди, яких ми знаємо, просувалися угору в ордені, займалися ним із усією серйозністю, клопоталися, і навіть жертвували задля нього иншими важливими життєвими цілями.

І от тепер я досяг пункту, що є міцним і достовірним для тебе, не-масона, і для всякого послідовного розуму. Оскільки хоча б один, безперечно мудрий і доброчесний чоловік усерйоз займається орденом Вільних Мулярів, цей орден – не гра і тому має якусь – притім серйозну і високу – мету.

У такий спосіб ми зайняли позицію, з якої можемо оглянути все инше й обдумано просуватися уперед.

Ми ще не зробили цього кроку, а я вже чую, як ти говориш: «Так, мудрі і доброчесні чоловіки займаються орденом; це – факт. Але чим же вони займаються? Чи орденом, яким він є, чи тим, яким і як він – саме завдяки тим людям – може стати? Може, вони працюють лише над тим, щоб зробити з нього будь-що і написати на tabula rasa масонського товариства щось вартісне? Якщо так, то своєю дедукцією ти лише довів відому істину, що мудра і доброчесна людина не захоплюється забавами, а для масонства ж нічого не набув». Набув, Констане, усе, що я можу набути для нього у тебе; а оскільки я не можу відповісти тобі инакше, то своє твердження цілком достатнє для моєї мети, я сформулюю так: якщо мудрі і доброчесні чоловіки коли-небудь серйозно займалися орденом Вільних Мулярів, то він може мати розумну, благу, високу мету.

І от власне тієї – можливої чи дійсної – мети ми і хочемо досягти, рухаючись далі цим шляхом. А саме, те, чого може хотіти мудра і доброчесна людина, чого вона конче повинна хотіти – це ми можемо знати, оскільки мудрість і чеснота є лише одна і визначена вічними законами розуму. Тому, як тільки ми дослідимо, яку мету може переслідувати у подібному об’єднанні мудра і добра людина, ми з дедуктивною вірогідністю знайдемо єдино можливу мету ордена Вільних Мулярів.

Відважся на це, дорогий мій друже, і скажи мені, чи хочеш ти вирушити разом зі мною у цю подорож за знахідками. А вже ти допоможеш мені подбати про те, щоб плавання наше, без блукань і манівців, прямим шляхом рухалося до мети. Прощавай.

ДРУГИЙ ЛИСТ [7]

Ти задоволений моїм листом, Констане, але гадаєш усе-таки, що на початку я подав товариство, у сенсі його виживання, надто таємничим, а наприкінці представив його, у сенсі мети, заледь чи не занадто натуральним; ти кажеш: «Схоже, начебто ми обоє хочемо самі уперше винайти орден Вільних Мулярів». – За вдоволення твоє дякую тобі, на инше ж відповім тобі коротко. Я не хотів показати існування ордена дивовижним, як і не хотів показати істоту його більш натуральною, аніж усе природне; якщо ти хочеш дивуватися йому, то я не проти, поки ти, разом зі мною, не збагнеш природність його існування, не збагнеш, що саме те, чого може домагатися мудрий у цьому ордені, зберегло і забезпечило існування ордена, незважаючи на усі труднощі і загрози. Ми аж ніяк не збираємося винаходити орден, а хочемо тільки зрозуміти, за яких умов для мудрого і доброчесного чоловіка його існування буде доволі обґрунтованим; а якби один масон чи ціла система цього не знали, то ми хочемо з’ясувати це для них; у тому випадку ти будеш не далекий від істини, якщо скажеш, що для цих масонів ми винайшли орден Вільних Мулярів.

Ти вже бачив, що я схильний визнати метою ордена лише те, що може визнати мудрий і доброчесний чоловік. Давай, однак, подивимося насамперед на те, що метою ордена бути не може. Не лякайся, що це виявиться марним відступом від нашої теми; це дослідження не тільки відсіє усе зайве, але і вкаже на те, що колись або ставили ордену за мету, або визнавали і утверджували як його мету. Це усвідомлення повинне скерувати і обмежити мене, аби не прагнути вичерпати узагалі усі можливості; рівно ж як не повинно тут йтися про жодні загальновідомі негідні цілі.

Я припускаю, що орден Вільних Мулярів не може бути установою, що має за мету вправляння окремих душевних сил людини, наприклад, її пам’яті, здатности до міркування, її поглядів і смаків. Про те достатньо потурбувалися у школах, університетах, у публічних творах і громадських закладах; було б смішно намагатися за кілька годин на місяць здійснити те, що повинно відбутися завдяки вихованню чи власному духові; було б авантюрою відокремлюватися задля того від громади і вступати до таємного союзу. А наш мудрець не хоче нічого зайвого, нічого смішного і нічого авантюрного. Він не збирається поширювати просвітництво (що приписували ілюмінатам), тому що усе, що є у цьому занятті вартісного, може і повинно бути, з огляду на стан речей і епохи, зроблено привселюдно.

Далі. Масонський орден не може бути школою рідкісних мистецтв і таємних наук, у якій викладаються і передаються надприродні і надлюдські таємниці. Не тому тільки, що неможливо зробити предметом повчання і традиції речі, про існування яких ми нічого не знаємо; але і тому також, що нечесно живити подібними обіцянками душевну відсталість, користолюбство, тягу до чудесного та инші згубні пристрасті, засліплювати ними розум і знищувати у такий спосіб моральність у самій її основі. Отож, наш мудрий і добрий ніколи не може визнати, що орден, яким він захоплений, готує чудесні зілля, бальзами життя й універсальні настоянки, – уже тільки тому, що він більше цінує гідну смерть, аніж ганебне життя, продовжене на століття за допомогою подібних мистецтв; що орден за допомогою таємничих, незрозумілих для хеміка маніпуляцій шукає філософський камінь; не тільки тому, що знає: цей месія не прийде ніколи і надаремні усі ці магічні формули, але тому, що зневажає усі виверти ледачої користи, що у силі свого духу, поки він її відчуває, він знайшов справжній філософський камінь і що справді добрі настанови розуму для нього набагато цінніші, аніж здатність перетворити всі метали землі у золото; нарешті, він не присвятить себе такому товариству, що сповідує сумне мистецтво спілкування з так званими духами і наближення з їхньою допомогою до Вічного чи підкорення собі сил природи, тому що про ці духи він анічогісінько не знає, тому що їхня допомога у будь-чому для нього ганебна, і одна здобута істина, одна викрита облуда значить для нього більше, аніж уміння назвати імена усіх Ангелів і Архангелів* [* «І солодкий дифірамб мулярів гармонійно вливається у голосну похвальну пісню Архангелів, тому що він, муляр, знає їх і закликає декого з них по імені Престолу, Панування, Влади, Сили, усю ієрархію воїнства Бога Саваофа він розрізняє, хоча й убраний ще смертним. Його мистецтво учить його тому» (1) і т.д.

«Боже мій! муляр – смертна людина, а божественне мистецтво піднімає його над усією природою. Профанна земна куля і сліпуче сяючий Серафим – це дві межі його споглядальних знань і його могутности. – Я насмілююся назвати їх. Він волить – і матерія кориться. Тіла перетворюються, і духи тріпотять перед ним. Здивовано падаю долілиць на землю і блаженно цілую порох під ногами моїми». (З ненадрукованої промови славетної людини, яку, можливо, колись видамо повністю – Тут і далі в тексті примітки Фіхте – Ред.]. і вести бесіду з ними. Воістину, якщо тільки бодай одна мудра і доброчесна людина в якусь епоху займалася масонським орденом – це не може бути масонством! Розенкройцери не більші масони, аніж ілюмінати.

Не є масонство і таємною церковною чи містичною сектою. Що повинна зробити церква і що хочуть зробити церковні секти – відомо, і розумна людина у це зумисне втручатися не буде. Цим публічним установам – однаково, досконалі вони чи ні – таємне товариство сприяти не може, а бажання протидіяти їм через таке товариство було б, м’яко кажучи, нерозумним. Просвітництво, що покликане спростувати ті чи инші догми певної церковної секти чи доводити хибність цілої релігії, є потьмаренням. Людина мудра і добра у жодному разі не буде висловлюватися у суперечках за чи проти будь-якої секти, ніколи (якщо не має до того особливого покликання) не обере церковних предметів предметами свого розмірковування і діяльности, і вже напевно не зануриться у безодні безглуздого і безрелігійного містицизму. Тому, якщо ти почуєш, що якась масонська секта ставила чи ставить собі за мету поширення Римо-Католицької Церкви й ієрархії [8], то можеш бути твердо переконаним, що це – не масонство; якщо під видом опису масонства давньої системи ти прочитаєш наступне: «Природа була показана Мойсею як задник Бога. – Світло внутрішнього світу є відблиском Христовим. Внутрішній світ породив зовнішній. Спорідненість між ними тісна і велика. Перехід від Нижчого до Вищого відбувається через субстанції. Змінене людство Ісуса є першою з цих субстанцій, рахуючи зверху, а природне світло – першою, рахуючи знизу. Поєднання обох, а також престолонаслідування божественного Духа є метою відродження, а воно є шляхом до скарбу зовнішньої природи»* [* Цитата з преамбули до Пастирського послання до істинних і справжніх Вільних Мулярів давньої системи (нове видання 1785), що містить план усього твору. Нахабність, з яким ця містико-теологічна нісенітниця пропонувалася ще нещодавно як шиболет (таємний пароль, прикмета, ознака. – Прим. пер.) істинного масонства і як базове спростування новітніх кроків до відродження ордена, перевершує усе. Найбільш неймовірним є, щоб ця книга справді містила сіль мудрости відомої масонської секти, що зажила поганої слави своєю просто «папською» нетерпимістю. Згодом нам слід буде докладніше охарактеризувати це рідкісне явище, що набуло свого роду ваги і значення завдяки згаданому газетному повідомленню. [9], – і якщо це будуть скромно вихваляти перед тобою навіть у самому «Гамбурзькому безпристрасному кореспонденті» як єдино справжнє вчення масонства [10], згадай про свого мудреця і виріши, чи може подібне бути масонством.

Так само і політика у жодному сенсі не може бути його предметом – чи для протидії існуючому порядку і державній владі, чи для надання їй таємної допомоги, чи для зміни державного устрою або правителя* [* Натяк на історію Англії: Кромвель, лицарі св. Георгія [11] і ин.] чи ж для того, щоб невидимою рукою втрутитися у рух коліс адміністрації. Наш мудрець, як ніхто инший, далекий від зарозумілого бажання пришвидшити щось у розвитку людства, впливаючи на державний устрій; він знає, що, будучи чесною людиною, злочинно протидіяти устрою будь-яким чином і послабляти його авторитет чи допомагати йому якось инакше, ніж суворим виконанням свого обов’язку у гарантуванні справедливости, захисту власности й инших прав громадян держави; минуле навчило його, що зміна імені не є зміною фортуни і що великі перетворення завжди були викликані лише великими і загальними причинами. Він знає, що є добрим, але не знає того, що приносить щастя, і вільний від зарозумілого бажання ощасливити чи виховати тисячі людей. Політика є поза колом його інтересів* [* Це усунення масонства від політики оголошували щоразу голосно і привселюдно, і у тому, що стосується епохи і посвячених, чинили дуже добре Це відкидання усіх політичних справ включили навіть у ритуали і тим самим зробили щось уже геть зайве.]; він хоче бути не державним правителем, а тільки добрим громадянином і людиною; замість турботи про загальний добробут, його спонукає лише турбота про свій обов’язок і добробут своїх близьких. Якщо де-небудь, відкрито чи під майстерним прикриттям, тобі будуть вказувати на політичні цілі як на масонську мету, то обтруси там порох з ніг своїх. Ти маєш справу з людьми недосвідченими, із себелюбами, а не із пошукуваним тобою мудрецем, не з масонством. Але, можливо, метою ордена могло б бути сприяння «кар’єрному», зовнішньому щастю? Можливо, брати хочуть взаємно рекомендувати один одного на посади, у чини, можливо, вони засновують тонтіни [12] чи, можливо, найстарші і владоможні отримують пенсії зі скарбниці організації, і того ж прагнуть молодші? Перше могло траплятися у різний час і випадково, оскільки при усе більшому поширенні ордена у цьому сенсі вже не було на що сподіватися і чогось побоюватися, але нерозумно було б думати, що щось подібне було метою об’єднання; инше – спробували і забули; останнє ж – у певних системах напевно практикується, в инших же місцях панує повна рівність взаємних послуг. Ти ж не думаєш, що людина, яка поручилася за нас перед орденом, може принизитися настільки, що прийме пенсію з наших внесків чи буде чекати її призначення? Але ж тоді це, нарешті, буде сприяти внутрішньому щастю? Те, до чого прагнув Сен-Ніцез [13], до чого він прийшов після тисячі блукань, облуд і страждань і про що він пише на стор. 272 відомої книги: «Я побачив перед собою мету усіх моїх бажань і переконався, що орден дає більше, ніж обіцяє, що про нього великою мірою можна сказати так, як говорили инколи язичники про свої таємниці: вони учать людину жити із задоволенням і вмирати з надією», або ж, як він говорить на стор. 382: «Також і найвищий ступінь таємниці не має иншої мети, окрім тієї, щоб зробити людей ліпшими». Адже воістину – це висока мета, для якої мудра і доброчесна людина працює ціле життя, до якої прагнуть усі люди і яка цього справді варта...

Увійти до таємного чи принаймні закритого товариства? Хіба чеснот можна навчитися? І, якщо їх можна навчити, хіба цього не роблять наші проповідники і філософи? Чи можна людині полегшити чесноту і, як при нещасті чи стражданні, зменшити її тягар своєю участю? І хіба чеснота не є найбільш особистою і найбільш сокровенною справою людини, що її навряд чи може вона розділити хоча б з однією близькою душею, не кажучи вже про ціле товариство знайомих людей? У товаристві вона може навчитися більшої вправности, пристойности і скромности, звикнути до солідної і чесної поведінки; вона може почути багато прекрасних, корисних промов і сентенцій, але не може стати там доброчесною; і якщо вона «не навчилася в иншому місці і перед своїм прийняттям до ордену» жити із задоволенням і вмирати з надією на краще, то навряд чи навчиться цього в ордені. Безсумнівно, наш мудрий і доброчесний не більше прагне бути посвяченим у морально-аскетичне товариство, що має чесноту й удосконалення своєю єдиною і кінцевою метою, ніж Сократ прагнув посвячення в Елівсинські містерії.

«Що ж, виходить, що метою цього дивовижного ордена може бути лише ніщо, і лише між иншим він має переваги гарного і веселого товариства». –Оскільки, відповідає наша мудра і доброчесна людина, я займаюся цим взагалі-то цілком натуральним орденом і віддаюся йому, то й мета і сенс його є щось, а гарне товариство було і залишається між иншим.

Нічого иншого не залишається нам, Констане, як шукати це щось і залишити усілякі «між иншим» – від духобачення і виготовлення золота з металів аж до застілля у ложах, – там, де їм і місце. До речі, якщо тобі спадуть на думку й инші подібні речі, які коли-небудь і який-небудь гультяйський розум породжував і пропонував як мету ордена, то нехай на усі твої питання тобі відповість тільки наш поручитель.

Як постскриптум до цього листа, я хочу ще вказати тобі на спільний для масонів забобон, що страшенно оманливий – особливо для моїх братів у Німеччині. Хто не може позбутися цього забобону, той воістину пропащий для мети ордена чоловік. Отже, вони гадають, що таємниця ордена зберігається у певному місці чи у певних осіб і варто лише ретельно пошукати, чи (як повчає Сен-Ніцез) упіймати удачу – і розкриються очі наші, і велику таємницю буде знайдено.

Її шукали то у Великій ложі-Матері у Лондоні, то у Шотландії, то у Франції – у Клермонських отців в Оверні, на горі Ередон і под., то (за паном фон Вехтером [14]) в Італії, то у Швеції, то у дванадцяти чи шістнадцяти обраних, розсіяних по усіх країнах, що знали тільки один одного і не приймали нових людей до свого кола. Те, що знайшли, трохи поповнює, можливо, історію ордена чи його міти; таємниці ж його майстри цієї справи шукають даремно. – Quod quaeris, hic est [15], вони лежать перед тобою, надійно збережені і противляться усім хитрощам і насильству. Там і будемо ми їх шукати.

ТРЕТІЙ ЛИСТ

Ми знаємо, чого може прагнути мудра і доброчесна людина, і чого вона повинна прагнути; якщо ж ми також хочемо знати мету ордена Вільних Мулярів, то нам потрібно досліджувати те, чого може шукати така людина у такому (віддаленому від публічного великого суспільства) об’єднанні, – так я сказав наприкінці мого першого листа, і ти погодився з послідовністю такого висновку. Давай-но ж розглянемо його більш прискіпливо.

Те, чого хоче мудра і доброчесна людина, що є її метою, є також і кінцевою метою людства. Єдина мета існування людини на землі – це не рай і не пекло, але лише людство, яке ми маємо тут, і найширша можлива освіта його. Нічого иншого ми не знаємо; і усе, що ми називаємо божественним, диявольським, тваринним, – усе лише людське [16]. Що не співпадає з метою найширшої освіти, що ніяк не стосується її чи не є для неї частиною або засобом, те не може бути метою жодної людини, те мудра і доброчесна людина не може зробити метою ні загалом, ні у найокремішому випадку; що стоїть вище чи нижче людства, те є поза колами його мислення, устремління і дії.

Певною мірою цієї мети досягають усі люди самим своїм народженням і життям у суспільстві, навіть якщо вони не усвідомлюють цієї мети і чітко до неї не прагнуть. Здається, начебто це не їх мета, а мета у них. Однак, розсудлива людина мислить її чітко, вона – її ціль, вона обдумано робить її метою усіх своїх учинків.

Як сприяє цій меті велике людське суспільство? Чи усі, прямо і без манівців, об’єднаними силами прагнуть до неї? Не схоже. Суспільство мислить і працює не з тією ясністю й обдуманістю, що окремий мудрець; його обтяжують борги колишніх поколінь і, зайняте розплатою, воно ледь знаходить час попрацювати для нащадків, яким, своїм чередом, доведеться працювати для инших нащадків. Воно мусить вистояти у великій боротьбі із непокірливою природою і рутинним часом; воно хоче здобути перед тим і иншим перевагу і узалежнило свою справу від невигідної, однак неминучої умови.

Воно розділило цілу людську освіту на частини, розподілило її галузі і діяльність, і вказало кожному прошарку особливе поле взаємовигідної праці. Як на фабриці час і витрати заощаджуються, якщо один робітник усе своє життя робить лише цей вид пер, штифтів, коліс чи посудин, наносить тільки цю фарбу, рухає і керує тільки цією машиною, а инший точнісінько так ціле життя виконує тільки якусь иншу роботу, і нарешті, невідомий усім їм майстер поєднує усі ці роботи в якесь ціле, – точно так діється у великій майстерні людської освіти. Усякий прошарок працює і створює для всіх инших щось таке, що инакше довелося б робити кожному особисто; а ці, инші, у свою чергу, створюють навзаєм для нього те, на що немає ані часу, ані уміння у людини, що якось по иншому працює на їхнє благо.

На благо і створення цілого скеровує усі праці індивідів незримий перст провидіння. Так учений занурюється у глибини духу і науки, аби добути те, що буде доступне і корисне для всіх через кілька століть, тим часом як хлібороб і ремісник годують і одягають його; державний чиновник слідкує за дотриманням закону, що без нього довелося б робити самій громаді, а воїн захищає від насильства беззбройного, який його годує.

І от, всякий індивід навчається переважно для того стану, який він обрав. Із самої юності, за вибором чи випадково, він призначений винятково для одного способу життя, і найкращим вважають те виховання, яке найбільш доцільно підготує хлопчика до його майбутньої професії; осторонь залишається усе те, що не стосується цього фаху, чи, як кажуть, не може знайти у ньому застосування. Юнак, призначений бути ученим, увесь свій час проводить за вивченням мов і наук, обираючи лише ті, що необхідні для майбутнього заробітку, і ретельно відкидаючи навіть ті, що необхідні для ученого на загал. Усі инші заняття і способи життя далекі йому, як далекі вони між собою. Лікар звертає усю свою увагу лише на медицину, правник – на законодавство своєї країни, купець – на певну галузь торгівлі, фабрикант – лише на виробництво свого товару. У своєму фахові він знає все необхідне, до того ж ясно і обґрунтовано, тому він йому особливо близький, він розглядає його як своє надбання; він живе у ньому, як удома. І це добре: усякий виконує тим самим свій обов’язок; супротивне зруйнувало б не тільки усі переваги суспільства, але й було б згубним як для індивіда, так і для цілого.

Але від цього у всіх з’являється певна половинчастість і однобічність, що, хоча і не обов’язково, однак зазвичай переходить у педантизм. Педантизм, що його зазвичай (можливо тому, що тут він помітніший, а можливо, тому, що тут не надто знана терпимість) приписують тільки ученому стану, панує в усіх прошарках, і основний принцип його всюди однаковий, а саме: вважати властиву для свого особливого стану освіченість явищем загальнолюдським і прагнути до того, щоб воно дійсно так було. Так, педант-учений шанує лише науку і зневажає усяку иншу цінність; його лекції і бесіди у змішаних товариствах спрямовані на те, щоб повідомити слухачам кілька крихт його учености і розпалити у них жагу до засвоєння властивої йому точности думки. Педант-купець, навпаки, нехтує ученим і кричить: «Тільки рахунок і гроші! У грошах – таємниця розумного і щасливого життя». Воїн нехтує обома, вихваляє лише фізичну силу і спритність, військову хоробрість і честь, як він їх розуміє, і з радістю завербував би всякого, хто підходить під його мірку. Особливо ж богослови (оскільки вони, чи з любові до райського блаженства чи зі страху перед пеклом, мають найбільший вплив з-поміж усіх) від часу своєї з’яви прагнуть виховати усіх людей, аж до сільських дітлахів, глибокими богословами і витонченими знавцями догматів. «Шукайте насамперед Царство Боже, усе инше дрібниці!» [17] – говорять богослови, і з ними усі инші стани, – а ми знаємо, що розуміють вони під Царством Божим!

Так усюди панує – корисна отут і шкідлива отам – однобічність, так всякий індивід є не просто ученим, а богословом, правником чи лікарем, не просто релігійною людиною, а католиком, лютеранином, юдеєм чи мусульманином; не просто людиною, а політиком, воїном, купцем; і так усюди станове просвітництво стримує просвітництво людства (найвищу мету людського існування) – і навіть повинно його стримувати, тому що кожен має неодмінний обов’язок – якнайбільш досконало просвітити себе для своєї окремої справи, а це майже неможливо зробити, не ризикуючи стати однобічним.

Від цих передумов ми повертаємося до масонства, щоб більше не полишати його, і зробимо з них певні істотні висновки. Те, що у другому моєму листі я виклав тобі на прикладах і з иншою метою, тепер стане більш зрозумілим для тебе як логічний наслідок із щойно сказаного.

А саме: масонство не може обрати собі жодної з тих цілей, якими явно і загальновідомо займався б уже якийсь з існуючих у людському суспільстві прошарків, установ чи порядків; воно не може прагнути перейти дорогу чи ж супроводжувати у справах якесь инше об’єднання, тому що тоді, бажаючи робити те, що вже і без нього відбувається, воно було б зайвим. Воно не може виправдовувати себе тим, що суспільний інститут, який воно хоче супроводжувати і чиї цілі прагне прийняти як свої, порочний і недосконалий. Лише порожня самовпевненість може хотіти побічну справу зробити краще, ніж ті, для кого вона є основною; тільки дурість виголошує прокляття на адресу закладів, про які дізналася лише поверхово, не знаючи тих неминучих труднощів, які зустрічають вони у своїй діяльності. Кожна з цих установ у державі приховує у собі паростки кращого і прагне до досконалості, і питанням для масонства щоразу може бути лише те, чи існує певна установа для певної мети, а не те, наскільки добра ця установа, про що подбають инші. Якби масонство захотіло б утрутитися у чужий план, воно посіяло б лише безлад, порушивши і сплутавши виконання цього плану; воно було б украй шкідливе, роблячи це потай, оскільки публіці невідома жодна окрема галузь людського просвітництва, яку масонство взяло б на себе.

Подібне товариство – чи займається воно церковними, політичними, філософськими, науковими чи комерційними предметами – мудрий і доброчесний чоловік не міг би підтримати – радше, він повинен був би, як тільки довідається про можливі заколоти через його існування, спробувати знищити його. А для цього не потрібно нічого иншого, як тільки донести про нього; тому що глобальний інтерес усього людського суспільства і всякої його частини – держави, церкви, науки і торгівлі – полягає у тому, щоб знищити подібне об’єднання, як тільки про нього стане відомо.

Отже, усяка мета, прийнята як своя будь-яким прошарком суспільства, була б цілковито і безумовно виключена для масонства; так само нерозумно і смішно було б, якби члени масонського ордена хотіли потай шити добрі чоботи, або реформувати державу загалом чи частково. Усякий масон, що заперечував би це, поставив би під сумнів не тільки свою добру волю і масонську проникливість, але і свій здоровий глузд.

Але все-таки, хоч якусь мету воно мусить мати, инакше було б порожньою, суєтною забавою і мудрий і доброчесний не міг би займатися ним так само, як коли б воно ставило перед собою вищезгадану негідну мету. Однак ця мета може бути лише такою, для якої людське суспільство не має жодної особливої установи, – метою, для якої воно за її (мети) і за своєю (суспільства) природою цілковито не може мати жодної спеціальної установи.

Якби ж воно могло мати подібну установу, то мудрій і доброчесній людині належало б, радше, спонукати до створення і становлення такої установи у надрах суспільства, ніж прагнути до здійснення своєї мети через відділення від нього. Природа суспільства і природа його відповідної мети, безумовно, вимагала б від нього звернути увагу держави на цю, дотепер незбагненним чином забуту галузь діяльности; а потім він повинен був би, безумовно, віддати на розсуд держави – чи хоче вона щось з тим робити, чи ні; у жодному разі йому не варто було б відокремлюватися з певним товариством для дій заради цієї мети, тому що вона жодним чином не пасує до такого роду діяльності.

Тепер питання у тому, чи може існувати подібна розумна і добра мета, для якої суспільство, за своєю природою, не може мати жодної особливої установи, і у чому ця мета полягає, – і тоді ми знайдемо єдино можливу мету масонства (як винятково відокремленого товариства). Подивимося.

ЧЕТВЕРТИЙ ЛИСТ

Твоє припущення – чи не маю я наміру виставити масонство певною самоціллю – я розберу докладніше після того, як викладу тобі, як наріжний камінь цього ряду думок, другий наслідок із спостереження над людським суспільством.

Ми з тобою визнали злом те, що освіта у суспільстві і для нього завжди поєднана з певною однобічністю і половинчастістю, що становить перешкоду найвищій, тобто чисто людській освіті, і заважає окремій людині, як і всьому людству, щасливо рухатися до мети. Тільки якщо ти збагнув це і позбувся однобічної думки про користь однобічности у діяльності, я можу сподіватися, що мій висновок буде для тебе переконливим і ти приймеш його усіма почуттями.

Ми маємо тепер мету, яку зовсім не може ставити перед собою людське суспільство, тому що мета ця вища за його сфери і уперше ставиться самим існуванням суспільства, – мета, якої можна досягти, лише вийшовши із суспільства і відокремившись від нього. Ця мета: знищити незручності способу освіти, що існують у суспільстві, і поєднати однобічну освіту для особливого прошарку у загальнолюдську освіченість, у всебічну освіченість людини як людини.

Ця мета велика, оскільки її предметом є те, що для людини найцікавіше; вона розумна, оскільки виражає один із священних наших обов’язків; вона можлива, тому що можливо усе, що є нашим обов’язком; досягти її у суспільстві майже неможливо – принаймні, надзвичайно важко, оскільки стан, спосіб життя, відносини обплітають людину тонкими, але міцними путами і, хоча вона часто і не зауважує їх, вони водять її по колу, не даючи змоги йти уперед; отже, досягти цієї мети можна лише відокремленням від суспільства. Але не постійним відокремленням, тому що тоді виникла б нова однобічність, тому що від цього усі переваги щойно здобутого чисто людського знання для суспільства загинули б, і тому ще, що єдиний сенс такого відокремлення полягає у тому, щоб поєднати між собою обидва ці роди просвітництва і підняти необхідну станову освіченість; не усамітненням, тому що самота тільки посилює нашу однобічність, аж ніяк не знищуючи її, і вкриває наше серце егоїстичним струпом. Отже, мета ця може бути досягнута лише вступом у товариство, відокремлене від великого суспільства, що не шкодить жодним нашим стосункам у суспільстві і допомагає нам представити нашим очам і нашій душі мету людства, зробити її подумки нашою метою, використовуючи тисячі засобів, аби відучити нас від наших ганебних станових і суспільних звичок і підняти нашу освіченість до чисто людської.

Такою є мета товариства Вільних Мулярів, або у нього її зовсім немає, – якщо тільки мудрі і доброчесні люди перейняті тим товариством. Масон, що народжений людиною і що здобув освіту свого стану, що прийняв державу та инші суспільні відносини, повинен бути на цьому ґрунті знову, цілком і повністю, перероджений як людина. Лише таким може бути намір відокремленого товариства, а це відповідає і на поставлене вище питання: що таке орден Вільних Мулярів у собі і для себе чи, якщо хочеш, чим він може бути?

«Але, – скажеш ти, – мета ця почасти занадто широка, почасти занадто вузька. Перше – тому, що її можна досягти також і иншим шляхом: міркуваннями, подорожами, спілкуванням серед людей і у суспільному житті; друге – тому, що жодне товариство будь-якого роду за своєю природою не може сприяти повноцінному досягненню цієї мети». На перше заперечення, яке повноцінно можна буде прокоментувати лише згодом, я відповім наразі коротко. Зазначеними способами людина може відшліфуватися й набути винятковий для її стану лиск культури; вона може навчитися згладжувати педантизм у своєму зовнішньому вигляді і піднімати свої думки до більших, ніж колись, узагальнень. Але душа її залишається незачепленою; вона, як і раніше, ходить старими шляхами, тільки тепер за парканами і витонченими стінками. Просте міркування, можливо, згладить у ній дух стану, але додасть до її індивідуального характеру, ще дуже далекого від характеру чистого людства, ще більшої затятости. Те, чого слід із усією серйозністю домагатися, може трапитися лише у відокремленому товаристві, над дієвістю якого ти зможеш незабаром поміркувати разом зі мною. Друге заперечення, зазначене тобою, важливіше; до наведеного вище викладу мети я негайно додам істотне обмеження: наскільки подібна освіченість може бути досягнута у спеціально для цієї мети заснованому товаристві.

Річ у тім, що є рід загальнолюдського просвітництва, у якому лише себе самого, своє сумління і Бога можна обрати у свідки і судді – освіта для моральної волі. Моє переконання щодо цього тобі відомі. «Усяка людина, якщо тільки вона з благими намірами, – писав я кілька років тому [18], – повинна безупинно спостерігати за собою і працювати над ушляхетненням своєї натури; вправа повинна зробити це природним для нас. Але це заняття, очевидно, за своєю природою не надається до передачі иншим. Я прийшов до художника, щоб подивитися, як він працює, і він показав мені усі свої картини, навіть ще не завершені; але як я не просив його, він не хотів працювати над ними при мені, запевняючи мене, що геніальні твори вдаються йому лише на самоті. Це навело мене на думку про генія моральности в нас, і у неясному передчутті я збагнув істину, що і при ньому слід бути самому. Я знайшов усе нові і нові підтвердження того, що справжнє прагнення до ушляхетнення своєї душі дуже ніжне і соромливе, що воно западає у себе і рішуче не надається розголошенню. Я ніколи не висловив свого морального удосконалення словами перед самим собою; хіба міг би я одягнути його у слова перед иншими! Досить уже, що я діяв инакше і мої друзі, як і я сам, дізналися про ріст дерева лише за його плодами. Отже, свого поліпшення ніколи не слід виставляти напоказ, ніколи не слід принижуватися навіть до визнання своїх помилок, а просто залишати їх. Вони повинні бути для нас огидні; тоді ми не будемо крутити ними так і сяк, щоб з повною визначеністю і вишуканістю виразити їх. Якби з фальшивого почуття обов’язку, певного геройства у дружбі чи в ім’я суспільної мети ми захотіли все-таки примусити себе до цього, то лише ближче познайомилися б з ними, полюбили б їх, принаймні не боялися б уже більше присутности помилок, які ми настільки голосно прокляли, підкуповували б себе самим визнанням, зараховуючи його собі як удосконалення». Так воно і є. Зробити суспільною справою своє просвітництво для моральної волі, говорити про це з иншими, звітуватися і сповідатися перед ними чи давати себе сповідати – усе це розхитує душу в самій основі, тому що ображає святу цнотливість, робить нас найганебнішими з лицемірів – лицемірами перед собою; і товариство, зайняте подібним, справді привело б до найбільш похмурої чернечої аскези. Отже, з цим просвітництвом чистого людства масонство не має нічого спільного, як не має нічого спільного з ним і жодне товариство, що не складається з мрійників і яке осягло суть Горацієвого:

Чесного хай називають злочинцем, розумного – дурнем

Тільки за те, що в самій доброчесності міри не знає [19].

Усе, що змахує на будь-які відмінності між людьми – у майстерності, у знаннях чи чеснотах, – є світським щодо масонства, але перед моральною свободою саме масонство є світським і недостатньо святим; тому що ця свобода є найсвятішою, перед нею низьким є навіть священне. Це тверде, зовсім певне і ясне у собі поняття нам варто було б зробити каноном масонства і принципом критики усього масонського, якби така критика з’явилася.

Инша справа, зрозуміло, (згадаємо коротко і про це) просвіта духу і сприйнятливості моральности, виховання зовнішніх звичаїв і зовнішньої законовідповідности. Це, безумовно, відноситься до масонства.

Тепер перед твоєю душею постане образ масонства, яким воно є у собі і для себе самого, чи – яким воно єдино може і повинно бути. Змалюю цей образ ще кількома штрихами. Тут вільно сходяться люди з усіх прошарків і приносять в одне місце знання, які кожен, мірою своєї індивідуальности, міг здобути у своєму прошарку. Кожен приносить і дає те, що має: мисляча голова – визначені і ясні поняття, діяльна людина – вправність і легкість у мистецтві життя, релігійна людина – свій релігійний сенс, художник – ентузіазм маляра. Але ніхто не дає ті знання таким же способом, яким він здобув їх у своєму прошарку і як би передавав їх там далі. Кожен немовби залишає осторонь одиничне і спеціальне і відбирає те, що, як результат, витворив він у своїй душі; він прагне внести свою лепту так, щоб вона могла дійти до кожного члена товариства, а все товариство намагається підтримати його і тим самим додати до його досі однобічних знань загальну придатність і усебічність. У цьому об’єднанні людей кожен отримує тою ж мірою, якою дає; завдяки тому, що він дає, дається і йому – дається саме уміння давати.

Збережи цей образ у своїй душі, Констане, і тобі відкриються чудові перспективи для діяльності подібного товариства! Прощавай.

П’ЯТИЙ ЛИСТ

Хоча ти уже взяв назад своє питання – чи можна виставляти масонство самоціллю? – я відповім тобі на нього хоча б тому, що це дає мені можливість дати кілька додаткових визначень.

До цієї ідеї ти прийшов – у чому і зізнаєшся – через порівняння масонства з релігією. Можна запитати: яка мета церкви? – Поширення релігії. Яка мета релігії? – Без сумніву, вона сама, оскільки вона – тільки результат, потреба гармонійного духу і серця, продукт нашої розсудливости, цвіт нашого розуму – чесноти нашої природи [20]. Для чого ж іще, як засіб, вона може бути потрібна, яку кінцеву мету переслідувати? Так і орден масонів існує для підтримки і культури масонства; воно ж саме – добро не для чогось, а добро у собі і для себе самого, а не засіб для якоїсь мети. Та й чи може бути вища мета? Що воно створює і створювати може, що створило воно у ньому і повинно створити в инших – це повинен знати справжній масон, і це – масонство.

У такому випадку намарне було б узагалі перейматися питанням про мету масонства, відповідати на це питання і встановлювати (як це зробили ми) поняття про подібну мету; воно існувало б заради себе ж самого, воно абсолютно повинно було б бути і було би елементом Абсолютного.

У певному сенсі це твердження цілком ймовірне, важливе й істинне. Однак, сформульовано воно, очевидно, недостатньо виразно. Часто кажуть – можливо, з філософською строгістю, не буду стверджувати, – про найбільш широкий, широкий, вузький і найбільш вузький сенс слів і положень у філософії. Так, хто-небудь міг би сказати: «Називаючи масонство самоціллю, я розумію масонство у найбільш вузькому значенні слова». А це для мене є тим найбільш загальним, чисто людським знанням, що ти визнаєш як мету масонства. Отже, мета його – воно саме.

Усе воно так, але слова трохи незрозумілі. Людина є самоціллю, і ці чисто людські знання є абсолютно належним способом існування людини, а отже, елементом того, що є самоцільним, чи елементом Абсолютного [21]. Але хіба хто-небудь може визнати масонство і загальнолюдські знання рівнозначними? Можна назвати самоціллю масонський спосіб мислення (якщо тільки спершу пояснити це так, як ми щойно зробили), але хіба масонство чи масонський орден означають лише масонський спосіб мислення? Масонство не є ані знанням, ані способом мислення, а товариством чи об’єднанням. Я не можу сказати: брат ім’ярек учинив, як масон, такий-то похвальний учинок; натомість я можу сказати: цей учинок доводить його добрий масонський спосіб мислення; чи: пан ім’ярек є у душі масоном, хоча і не прийнятий до ордену, але може мати справжній (масонський) спосіб мислення про загальнолюдські знання. Оскільки ж слово «масонство» указує на об’єднання людей, то не можна назвати його і самоціллю, а тільки засобом, тому що об’єднання для певної мети є лише засіб і повинно існувати не безумовно, а лише за умови певного стану речей у світі саме тепер.

Тільки тому, що мета, яку ставить собі відокремлене товариство, не може бути досягнута у великому суспільстві, засновується відокремлене товариство. Але велике суспільство не конче є таким, яким видається. У царині розуму воно може бути мислиме зовсім инакше – принаймні без зазначеної нами вище умови щодо освіченості індивідів; воно, радше, повинно постійно прогресувати до кращого, а це краще складається, передусім, із рівності і гармонії освічености усіх індивідів. Якщо воно робить це, то мірою успішности, і відокремлене товариство стає усе менш необхідним, а з досягненням цієї мети у великому суспільстві – зайвим і недоречним. То ж чи можна сказати про настільки відносну річ, що вона – елемент Абсолютного?

Можуть сказати: мета усього людства – утворити одне-єдине велике об’єднання, яким повинно б бути нині об’єднання масонське* [* На це вказують також, очевидно, відомі масонські символи [22]. Але вже саме тільки існування масонства доводить, що назване нами самоціллю ще зовсім не досягнуто.

Кажуть: «Ми не можемо запитувати про мету релігії (чи, точніше: релігійности, релігійного настрою), але можна запитувати про мету, яку переслідує церква». Цілком вірно! Але ж поняттю релігійности саме і відповідає не поняття масонства, а, радше, поняття чистого людського просвітництва; поняттю ж церкви відповідає саме поняття масонства, чи (що одне і те ж) ордена Вільних Мулярів. Отже, масонство означає (якщо зовсім коротко) не спосіб мислення, а об’єднання; об’єднання ж, формуючи у своїх членів спосіб мислення, обумовлено чимось випадковим, чого могло б і не бути, і що насправді не повинно бути. Масонство, отже, не є самоціллю, як не є самоціллю і церква; і обох можна з повним філософським правом запитувати про їхню мету і вказувати її чітко і виразно.

Сподіваюся, що мені вдалося це зробити стосовно масонства. Але ми ще не закінчили. Нам слід ще не тільки досліджувати, як впливає масонство і на своїх членів, і на світ, але роз’яснити докладніше висунуті нами вище принципи і застосувати їх далі, щоб вони стали остаточними і придатними для оцінки сучасного стану масонства і поведінки масонів.

Я розраховую на те, що все це цікаво тобі, Констане, як людині і як громадянину світу, і сподіваюся, що ти збережеш у собі свій (масонський) спосіб мислення, відповідно до якого все, що стосується людства і його знань збуджує увагу й активізує участь, і що я так люблю у тобі, навіть якби ти і не вступив ніколи до масонської ложі. Прощавай.

ШОСТИЙ ЛИСТ

Ти не залишаєш мене у спокої, Констане! – хоча, як ти пишеш, і передбачаєш усе, що я міг би тобі ще сказати. І ти маєш рацію: немає нічого легшого для послідовно мислячого розуму, ніж за певними посиланнями успішно розвинути до кінця обрану тему. Але ти хочеш, щоб я продовжував.

Отож, перше наше питання буде таким: як впливає орден на самого масона? Друге: як впливає він на світ? Я буду стислим і спробую задовольнитися кількома плідними натяками.

Якщо тільки об’єднання не є цілковито марним, то, без сумніву, той, хто перебуває у ньому, на якому б ступені культури він не стояв, повинен бути більш зрілим, ніж той же індивід поза цим об’єднанням. У дієвої людини так трапляється із кожними новими стосунками, у які вона вступає.

Я приймаю тут зрілість і загальнолюдські знання як речі рівнозначні, і, до того ж, не без підстави. Однобічна освіченість завжди є незрілою; навіть якщо з одного боку плід і перестигліє, то з инших боків буде квасна, терпка незрілість.

Головною ознакою зрілости є сила, пом’якшена грацією. Усі могутні пориви, усі далекі розбіги і широкі замахи суть перші і необхідні рухи і порухи сили, що розвивається; але як тільки розвиток завершиться і прекрасна духовна форма заокруглиться у собі самій – їх більше немає. Виражаючи це технічними термінами школи: коли приходить зрілість, чарівна поезія вінчається шлюбом з ясністю розуму і справедливістю серця і краса вступає у союз з мудрістю і силою.

Таким є образ зрілої, сформованої людини, як я його собі уявляю: розум її зовсім ясний і вільний від усякого роду забобонів. Вона панує у царстві понять і спостерігає за сферою людської істини, наскільки це взагалі можливо. Але істина для неї є тільки одна, одне-єдине неподільне ціле, і жодній з його сторін вона не надає переваги. Але і саме просвітництво духу є для неї лише частиною усезагального просвітництва, і їй не спадає на думку досягти досконалости винятково лише за його допомогою, як не з’явиться і бажання цілковито без нього обійтися. Вона дуже добре бачить і не боїться зізнатися, як відстали від неї инші; але вона не говорить про це, оскільки знає, як багато у цьому сенсі залежить від удачі. Вона нікому не нав’язує свого світла, а тим більше видимості світла; водночас, вона завжди готова дати кожному бажаючому стільки, скільки той може взяти, і дати йому це у будь-якій бажаній для нього формі – адже вона спокійна і тоді, коли ніхто не потребує світла її ліхтаря. Вона справедлива, сумлінна, сувора до самої себе у своїй душі, хоча і не кричить усюди про свою чесноту і не нав’язує її иншим запевненнями у своїй чесності, винятковими пожертвуваннями чи афектацією серйозности. Її чеснота так само невигадлива і, я б сказав, цнотлива, як і її мудрість; побачивши слабкості своїх ближніх, у душі її переважає відчуття добродушного жалю, і аж ніяк не гнівне обурення. Вірою вона уже живе у кращому світі, і сама ця віра додає в її очах цінности, значення і краси і життю земному; але цю віру вона нікому не нав’язує, а носить її у собі як потаємний скарб.

Таким є образ досконалої людини, таким є ідеал масона. Масон не буде прагнути досконалости більшої, ніж вона доступна для людини, як не буде нею і вихвалятися; його досконалість не може бути ніякою иншою, як тільки людською і справді людською. Усяка людина повинна постійно наближатися до цієї мети; якщо тільки орден хоч трохи дієвий, то усякий його член повинен виразно і з свідомо наближатися до цієї мети; цей образ повинен стояти перед його очима як визначений і близький його серцю ідеал; він повинен бути усюди, куди б він не глянув; він повинен стати ніби середовищем, у якому масон живе і дихає.

Цілком можливо, що не усі (а можливо навіть – жоден з тих, хто називають себе масонами) досягають тієї досконалости. Але чи хтось колись вимірював рівень ідеалу – чи тільки установи – за тим, чого дійсно досягають індивіди? Уся річ у тому, чого вони за даних умов можуть досягти, чого об’єднання усіма доступними способами хоче і спонукує своїх членів досягти неодмінно.

Я не кажу, начебто масони конче ліпші, ніж инші люди, чи що тієї ж досконалости не можна досягти і за межами ордена. Людина, що ніколи не була прийнята до масонського товариства, цілком може досягнути описаної вище досконалости; і у цю хвилину перед моїми духовними очима справді стоїть образ людини, у якій я знаходжу цей чудово реалізований ідеал, і яка знає про орден щонайбільше з чуток. Але, якби та ж людина стала тим, чим вона стала самостійно у великому людському суспільстві, в ордені і завдяки ордену, то була б більш спроможною робити инших такими, якою стала вона сама, і усе просвітництво стало б більш соціальним, знання можна було б передавати, а отже, воно було б істотно иншим за своїм характером. Те, що виникає у товаристві, має у собі більше життєвої сили для практики, ніж те, що створюється на самоті.

От такі міркування про вплив масонського товариства на його членів я хотів би тобі запропонувати. Товариство це або мусить успішно наближатися до описаного вище ідеалу, або воно зовсім не має впливу; усе, що понад те, узагалі недосяжне; що ж менше того – може бути зроблене усюди. Але те, що члени товариства повинні бути сприйнятливі до його цілющого впливу –очевидно, як очевидно і те, що організація повинна бути такого роду, щоб і найбільш чуйний і найбільш несприйнятливий все-таки, завдяки правильному співвідношенню мали від нього користь і були успішними в удосконалюванні.

Залишається питання: чи впливає це об’єднання також на світ?

СЬОМИЙ ЛИСТ

Хіба можна ставити це запитання, усерйоз сумніваючись у відповіді, хіба можна запитувати: чи впливає орден на инший світ, на широке людське суспільство?

Людина, сформована у внутрішній святині ордена, – хіба вона не залишається, як і колись, у світі, і не зберігає свого місця у ньому? Хіба вона залишається, як і колись, чоловіком, батьком сімейства, членом компанії і свого стану? Як же тепер здобуте нею в ордені знання, що стало її надбанням, часткою її особистости, якої вона не може позбутися, просто залишаючи ложу, – чи могли б тепер ті знання не проявитися у всіх стосунках тієї людини? І хіба таким шляхом орден не впливає найбільш сприятливо на світ?

Зверну твою увагу на деякі міркування, що допоможуть тобі у твоїх власних роздумах.

Ніхто не посідає свого місця у широкому суспільстві більш виправдано, аніж той, хто здатен бачити далі свого місця, хто проникливо відчуває не тільки його, але і ту тонку межу, де воно переходить у широке суспільство і вливається у нього; з-посеред учених великим і ясним розумом володіє той, хто досліджує не лише свою і суміжні з нею дисципліни, але й усе поле знань. Лише той, хто стоїть на своєму місці саме таким чином, може ясно і усвідомлено впливати на світ; инший же буває часом лише сліпим знаряддям, хоча і зовсім правильно діє на своєму місці, однак його діяльність прямуватиме до справжньої мети тільки завдяки цілому. Перший уміє або у потрібну мить відступити від правил і вимог свого прошарку, або суворо дотримуватися, а инколи і уточнити їх; другий же цього не уміє, він, як машина, сьогодні і завтра йде тільки звичним ходом. Масонство ж піднімає усіх людей над їхнім прошарком; отже, наділяючи знаннями людей, воно творить водночас найбільш придатних членів для широкого суспільства: сердечних і популярних учених і мудреців – не тільки умілих, але й обдарованих мисленням торговців, гуманних воїнів, добрих батьків сімейств і мудрих вихователів дітей. Про яку б людську сферу ти не подумав, на кожну з них масонство впливає найблагодійніше.

Людське суспільство повинно і надалі перебувати у безупинному прогресі; усі стосунки усередині нього повинні постійно очищатися й удосконалюватися. Добре керована держава особлива швидко йде уперед у законодавстві, адмініструванні, вихованні і завжди готова прислухатися до будь-яких пропозицій. Такій процвітаючій досконалій державі не потрібні службовці, що ніколи не виходили за вузькі рамки свого особливого фаху і які здатні рухатися лише по старій колії; як тільки відбувається яке-небудь поліпшення – вони стають непридатними для справи; однак, вони не хочуть виявитися непотрібними і тому противляться поліпшенням і, або використовують увесь свій вплив, щоб перешкодити їм, або, на позір сприяючи, готують їм провал. Там, де таких державних службовців більшість, усе назавжди залишиться по-старому. Правда, ґрунтовний розвиток наук виводить розум за межі цього вузького кола порядків і традицій; наука показує нам взаємозв’язок усіх людських сфер і вказує, куди варто рухатися далі. Але хіба наука насправді впливає на цей світ? Навіть, якби більшість опановувала науки ще глибше, ніж дотепер; навіть, якби вони не мали звичаю через кілька років дочиста забувати ту напів освіченість, яку винесли з університетів, – навіть, якби усе це було: кому потрібно лише знання без вправи? І саме тут і тоді, коли ніщо инше не допоможе, на сцену виходить масонське товариство як заклад для вправи у багатобічності – і заповнює прогалину, що завжди залишається у широкому суспільстві.

Нагадаю тобі, до речі, про державу, у якій ми з тобою живемо [23] і якій надзвичайно несправедливо було б відмовити у прагненні до досконалости. Не беруся судити, чи за цю тенденцію варто дякувати, зокрема, і масонству, яке віддавна тут процвітає, і чи підтримувало її масонство дотепер і як саме; але твердо переконаний, що у майбутньому ця тенденція повинна знайти собі в ордені хорошу опору.

Обміркуй ще ось таке зауваження. В одному, гідному уваги творі, де усі людські прошарки розділяють на два класи і до першого класу зараховують прошарок людей, що займаються просвітництвом духу і серця инших, а також керують ними; до другого ж – ті, що піклуються про задоволення потреб земного життя, – у цьому творі [24] було показано, що головна причина недосконалостей у багатьох людських сферах полягає у труднощах взаємодії і взаємного впливу цих двох класів і що корінних поліпшень не буде доти, доки не буде такого взаємовпливу. Якщо ж цей брак зв’язку і взаємовпливу ти, як і я, вважаєш злом, то орден Вільних Мулярів є найліпшим засобом проти цього зла і найдоцільнішим засобом ґрунтовного поліпшення. Річ у тім, що він поєднує у собі дві крайні частини цих двох класів і зблизить їх, не зважаючи на соціальні і професійні становища. Тому нагальною потребою є те, щоби одна ложа (як це і буває зазвичай) поєднувала не тільки учених, але і неосвічених людей, або не тільки лише неосвічених, але також і учених, і щоб ніхто і не думав скоса дивитися на иншого лише тому, що він такий, а не инший. Представник одного класу, що навчиться тут переборювати свою недовіру, свою боязкість, свій страх, свою ненависть чи презирство принаймні до тих представників иншого класу, що є його братами по ордену; представник одного класу, що позбудеться тут своєї зневаги принаймні до тих представників иншого класу, що виявляться його братами, – візьме, звичайно ж, цей душевний настрій ложі із собою у широкий світ, поширить цю кращу точку зору на суспільні класи, а також і на инших їхніх представників, що не є його братами по ордену, і перекаже цю точку зору иншим, непосвяченим представникам свого класу. Порядний громадянин, який збагнув в ордені, що учений не конче буває педантом, не буде відтоді настільки ж безумовно думати так про учених і за межами ордена і при нагоді повідомить про своє відкриття й иншим чесним громадянам, що не є у масонському товаристві. Учений, що, приміром, довідався в ордені, що звичайний чиновник чи громадянин не завжди бувають неосвіченими і дурними, з якими неможливо ні про що розумне поговорити і від яких годі чогось навчитися, – буде ставитися до таких людей з повагою і за межами ордена і поширить це своє відкриття у бесідах і друкованих творах. І у такому випадку масонський орден є однією із найважливіших для світу установ – установ, яких без нього у світі зовсім не було б.

І нарешті – це я можу змалювати лише коротко, – орден міг би навіть діяти і для самої держави, для церкви, для ученої публіки і знайти собі застосування у всіх цих товариствах для того, щоб поступово підготувати і запровадити такі установи, яким, як можна очікувати, буде опиратися однобічність.

Тепер у тебе доволі даних для оцінки доцільности, корисности і навіть нагальної потреби масонського ордена у широкому людському і громадянському суспільстві. Якою може бути його дія – це показали тобі вірні і логічні висновки з визначення його мети; і дія та повинна наступити, якщо мета його полягає у тому, щоб його члени прагнули засвоїти у цьому об’єднанні загальне, чисто людське знання на противагу особливій, становій освіті; цю розумну і бездоганну мету товариство, звичайно ж, має, оскільки ним постійно зайняті серйозні, мудрі і доброчесні люди.

Відповім зараз на ще одне заперечення, почуте від тебе (а саме щодо уявного загального братолюбства) і яке ти не оминеш і тут. «Якщо, – скажеш ти, – орден повинен усунути шкідливі наслідки однобічности, то і сам він не повинен потурати розвитку будь-якої однобічности; але саме це і відбувається у ньому унаслідок існування різних, суворо відокремлюваних одна від одної систем, з яких кожна спростовує, виключає і переслідує усі инші». – Ти цілковито маєш рацію, Констане, і я сам би повторив це за тобою, якби думав про якусь із систем, а не тільки про чисте і загальне масонство, що завжди єдине і неподільне. Воно не терпить жодних систем; і якщо ти вирішиш, що власне виняткова система, яка переслідує усі инші, ще дуже далека від того, що ми називаємо масонством, то я не буду сперечатися з тобою. Збережи лише разом зі мною непорушною у полі зору ту справжню точку, з якої нам варто виходити у наших дослідженнях, і якої нам варто непохитно дотримуватися, і не турбуйся про висновки щодо дійсно існуючого масонства, які можуть звідси випливати.

ВОСЬМИЙ ЛИСТ

Я задоволений твоєю відповіддю, дорогий друже! і радий, що якось сприяв розширенню твоїх пізнань. Ти пишеш мені, що часто я вгадував твої таємні відчуття, що дотепер я не робив, власне, нічого иншого, як тільки визначав і виражав словами те, про що ти давно міркував наодинці із собою. Так було і зі мною, і тому наших знань справді побільшало, а поняття наші стали більш ясними. Давай же спільно продовжимо цю нашу працю.

Тепер ми попрацюємо над тим, щоб висунуті дотепер принципи виявилися достатніми для оцінки масонських предметів, тобто для оцінки довершеного стану масонства загалом чи для оцінки масонських ритуалів, законів і настанов зокрема, масонської поведінки окремих лож і окремо узятих братів і навіть – у випадку, якби з’ясувалася необхідність реформації лож, – для з’ясування того, що і як, власне, слід реформувати. Щоби ці принципи дійсно для того надавалися, їх слід розвинути ще докладніше і застосувати ще ширше. І з цією метою ми повинні знову повернутися до первинних принципів і дійти згоди щодо них.

Перший принцип. Кінцева мета людського існування загалом перебуває зовсім не у цьому світі. Це, наше перше життя є лише приготуванням і зародком вищого існування, у чому ми глибоко переконані, хоча і неспроможні уявити собі ані властивості, ані рід і спосіб цього існування.

Другий принцип. Мета нашого теперішнього життя, як і саме це теперішнє життя, мають для нас значення і цінність лише тому, що ця мета нам запропонована і що тільки в иншому житті вона може бути здійснена. Уся можлива діяльність є – і може бути – сприянням цим вищим цілям теперішнього життя. Безпосередньої праці і підготовки до вічності не існує, але ми готуємося до неї і можемо здобувати її уже на землі тим, що будемо чесною волею сприяти запропонованим цілям теперішнього життя.

Отже, насамперед і безпосередньо ми маємо справу із теперішнім життям; зазначена мета його і є єдино збагненною метою; добра і мудра людина повинна прагнути до цієї мети, чітко її усвідомлюючи. Ми зведемо її до наступних трьох основних моментів і тим самим опишемо і більш визначено розвинемо її поняття.

По-перше, усе людство повинне складати одну-єдину, моральну і віруючу громаду. Це – мета церкви, – зрозуміло, що церкви в ідеї, якої, як видимої церкви, ще не існує. До цієї мети відноситься, як засіб, усяке просвітництво духу.

По-друге, усе людство повинне складати одну-єдину, правову державу; відносини окремих людей у державах, взаємні відносини цих держав на земній кулі повинні бути цілком упорядковані відповідно до вічного правового закону розуму; такою є мета кожного законодавства в окремих державах і всіх союзах і договорах між народами. Засобом для досягнення цієї мети служить чимала частина наук, якщо дивитися не тільки на просвітництво духу, що досягається завдяки їм, але і на їхній зміст.

Нарешті, по-третє, розумна істота повинна цілковито панувати над нерозумною природою, і мертвий механізм повинен коритися волі. Яку б ціль не ставила перед собою під спонукою своєї природи будь-яка розумна істота, – ця мета повинна бути здійсненна у неживій природі поза нею і природа повинна підкоритися розумній волі. Для цього засобом служить механічне мистецтво і чимала частина наук у своєму сенсі.

Давай ближче застосуємо ці основні ідеї до нашої мети.

Саме сприяння цим цілям чи, краще сказати, цій одній, сукупній меті людства розподіляється у широкому людському суспільстві між багатьма окремими прошарками, так що члени цих станів здобувають знання винятково, чи, у всякому разі, переважно для одного тільки свого прошарку, а згодом – у своєму прошарку. Ти бачиш, що необхідним наслідком такого порядку буде те, що члени станів здобудуть, як правило, лише частину людського знання, і аж ніяк не ціле, і долею індивіда, більшою чи меншою мірою, буде однобічність духу і освіти. Відповідно до цього необхідного порядку і при цих обставинах ми навряд чи зустрінемо де-небудь цілісну, правильну людину; подібну людину довелася б складати з кількох представників різних і протилежних прошарків; в одній особі ми навряд чи знайдемо її на усьому широкому полі людського суспільства і його звичайних виховних установ.

Отже, уся річ у тому, щоб поставити на місце цю однобічну станову освіту і переплавити її у знання чисто людські і усебічні, немовби (якщо знову використати той же образ) склавши одну цільну, правильну людину з багатьох людей, де кожен має щось инше, необхідне цілісній людині, – і не тільки в уяві, щоб після злиття властивостей кожен індивід сам по собі і справді був, наскільки це можливо, правильною людиною. Це завдання не вирішене у широкому суспільстві; тому-то такою, як я тобі показав, і є єдино можлива і єдино припустима мета «малого» суспільства, товариства, що через відділення від широкого суспільства виникло із усіх прошарків і усіх освічених народів, товариства, що і називає себе масонством.

З цього ми зробимо важливий і очевидний висновок: усілякий предмет людського, досяжного у суспільстві знання, є (однак инакше, ніж у широкому суспільстві), водночас, предметом масонського знання, і що безумовно добре і необхідно, аби масон засвоїв – за допомогою наук, мистецтва, професійних занять чи життєвого досвіду – якнайбільшу частину знань. Лише все однобічне, а саме те, що у широкому суспільстві, унаслідок відокремлення певної галузі освіти від усіх знань, припадає на частку цієї окремої галузі і залежить від неї; усе випадкове, що закоренилося у певній галузі освіти у певну епоху і у певному місці, – усе це в масонстві відокремлюється від необхідного йому знання і залишається при злитті осторонь, як caput mortuum [25]. Можна навести приклад: релігійна освіта, безумовно, складає частину масонського виховання; але релігія масона є чимось зовсім иншим, ніж релігія будь-якої існуючої церкви чи навіть особливої секти, ніж віра вульгарних філософів, нечесних деїстів і просвітителів від біблеїстики.

ДЕВ’ЯТИЙ ЛИСТ

Перш, ніж ми зробимо крок уперед, я повинен розглянути одну важливу істину і заперечити загальнопоширений забобон, присутність якого у твоїй душі перешкодить враженню від того, що я ще повинен тобі сказати. Якщо тобі здасться, що ця істина цього не стосується і не пасує до викладених дотепер істин, то дочекайся наступного положення, і побачиш, як точно вона готує і випереджає його.

Висловлюсь ясно: усяке довільне просвітництво у суспільстві виходить від просвітництва розуму.

Правда (так я одразу відповім на можливе заперечення), замало пізнати істину; потрібно мати могутню волю коритися їй, а це вольове рішення аж ніяк не виникає тільки від пізнання, і ніхто не може довести його логічно за допомогою аргументів ані собі, ані иншим; воно є чимось иншим, незалежним від простого осягнення істини, і у словах «він повинен розуміти це, отже, він повинен також хотіти цього» немає жодної послідовности.

Однак, навіть найкраща, можлива навіть при сильному потьмаренні розуму воля, виявилася б марною і не мала би цінности, якби ми зовсім не розуміли, чого ж нам варто прагнути своєю доброю волею. Виходить, ті, хто кричить непрошеному наставнику, що несе їм учення: «Ні слова про знання! Це годиться хіба що для школи. Діяти, діяти – от у чому вся суть!» – без сумніву, просто не знають – якщо судити про них у найбільш м’якій формі, – що говорять.

Діяти – це, звичайно, діло, вінець діла! Але як же ви хочете діяти без великого дослідження, не довідавшись, що ви робите? Чи хочете ви діяти наосліп, як тварина? Це вже воістину не діло! Той, хто говорив би так і відкидав би заради чину усяке пізнання, той, по-моєму, був би подібний сліпцеві, що кричить лікарю, який обіцяє повернути йому зір: «Так навіщо ж мені лише зір, той погляд, що ти тільки і міг би мені його дати! Він же анітрошки не додасть мені пізнання. Дивитися на предмет, звернути на нього свій погляд, споглядати його і проникати у нього, постійно його розглядати – от що важливо, от у чому справа!» Дурень! Звичайно, справа у цьому. Невже ти, немов баран, у німоті і затуманенні звернеш на предмети свій знову прозрілий погляд, і почнеш стежити за зміною обрисів, що зливаються і коливаються? Тоді, звичайно, ти нічого не побачиш. Дарма ти чекаєш, що якийсь лікар чи очні краплі дадуть тобі цю спроможність спрямовувати, приковувати погляд до предмета; цю спроможність ти повинен взяти у себе самого, із своєї власної сили. Але ти не можеш звернути чи утримувати погляд, якщо у тебе немає самого зору, і от його я і хочу тобі дати передусім. Правильно скористатися ним – це вже потім твоя справа.

Як бачиш, не воління існує заради пізнання, а пізнання – заради воління.

Що ж сказати тим, які щойно побачать, що хто-небудь намагається досягти в усьому виразного пізнання, кричать: «Але ж людина – це не тільки розум!» Звичайно, не тільки розум; вона для самої себе – для себе самої, кажу я, – є також воля; але ніхто не може впливати безпосередньо на волю иншого чи спонукати і сподвигнути його волю. Вона завжди виходить тільки зсередини назовні і ніколи – ззовні усередину.

Що стосується мене, то я знаю лише два способи впливати на людину. Перший і набагато більш важливий спосіб є повчання. Але знання не означає ще вчинку; на дію кожен повинен зважитися сам. Щоб спонукати людину і до цього, нам не залишається нічого иншого, окрім (другий спосіб) доброго прикладу, яким ми покажемо йому, почасти, що розпорядження здійсненне, почасти ж – що виконання його люб’язне людям.

Повторюю: я, що стосується мене, то я знаю лише ці два способи. Однак пригадую, що тобі відомий ще третій, який ти захищаєш; ти хотів би робити людей ліпшими ще і за допомогою фантазії і зворушливих і приголомшуючих душу вражень, того, що ти називаєш серцем,: от думка, якої дотримуються усі публічні оратори. Повір мені, Констане! якщо тільки надійне тренування волі заслуговує імені «удосконалювання», зазначені тобою способи не досягнуть нічого, а часте їх застосування буде навіть шкідливим. Якщо людина розм’якшується і проливає потоки сліз чи вона п’янка від піднесених почуттів, то цим можна, щоправда, викликати її на хвилинну добру справу й утримати від негідного вчинку, але як тільки мине духовне сп’яніння, вона знову стане колишньою людиною, і ми не здобудемо нічого, окрім зовнішнього учинку, що, якщо тільки нам йдеться про справжню мету, ніколи не буде для нас вирішальним. Водночас, може трапитися, що хтось, хто легко і часто обливається сльозами, вирішить, що він – добра людина, і перестане займатися самоконтролем і самовдосконаленням, а тільки це заняття і могло б його урятувати.

Тому у масонстві, як і у всякому виховному закладі, найбільш істотним є навчання. У наступних листах я, згідно з цими передумовами, продовжу співвідносити вищеописані предмети масонського знання з навчанням і відповідати на запитання: що відноситься до числа предметів масонського навчання, як і завдяки чому – якій своїй істотній характерній рисі – це навчання стає масонським?

ДЕСЯТИЙ ЛИСТ

Як сукупну мету людства я назвав тобі наступне: воно повинно сформувати одну-єдину моральну церкву, одну правову державу і підкорити волі нерозумну природу.

Зупинюся тепер на першій частині цієї мети – формуванні чистої моральности і релігійности – і почну із дивного твердження: не існує жодного масонського виховання й навчання моральности. Понад те, подібного виховання взагалі не існує й існувати не може; без сумніву, одна із найбільш згубних рис нашої епохи полягає у тому, що у таке виховання усе ще вірять, показуючи тим самим, що справжньої моральности зовсім не знають і плутають її з тією статечністю, законопослушністю і под., які, звісно, можна виховати.

Моральність (часто говорять про чисту моральність там, де варто було б говорити тільки «моральність», тому що жодної нечистої моральности не існує, а усе, що нечисте – не моральне) – отже, моральність полягає у тому, що ми виконуємо наш, добре усвідомлений обов’язок абсолютною внутрішньою волею, без жодного зовнішнього спонукування, просто тому, що це – обов’язок. Це рішення людина може прийняти лише сама, його не можна вишколити чи логічно довести, ще менше – випросити чи змусити силою або сльозами.

Ця душевна моральність завжди лише єдина – згадана щойно добра воля є чимось позитивним, що не допускає ані приросту, ані зменшення, ані підміни, ані зміни під впливом обставин; отже, усупереч думці, що часом побутує, не може бути і якоїсь особливої масонської моральности. Мені йшлося про єдину, справжню моральність, коли я писав в одному з листів, що є предмети, які, якщо вони взагалі не є предметами суспільного пізнання, не можуть бути і предметом пізнання масонського; про них кожен може позиватися лише із самим собою і з Богом, і аж ніяк не з иншою людиною, і щодо них навіть масонство було би профанацією. Існують, звичайно, особливі обов’язки, що покладає масонський орден на своїх членів і яких у них не було б, не будь вони членами цього товариства; однак, чи варто виконувати навіть і ці обов’язки з чистої любові до обов’язку чи з инших причин – це вирішує для себе людина, а не масон.

Хоча не існує жодної особливої масонської моральности, однак існує особлива масонська релігія чи – щоб усунути усі непорозуміння – особливий масонський погляд на релігію, і саме тому особливе масонське виховання релігії; зрозуміло – моральної, а не церковної релігії, з якою масонство узагалі не має нічого спільного. Розглянемо це детальніше.

Масонство, відповідно до даного нами визначення, повинно відокремити від кожної окремої галузі людського знання те випадкове, що надали йому умови часу і місця, а також те однобічне і перебільшене, що виникало унаслідок відділення цієї галузі від усього стовбура знань, і затвердити усе людське у його чистоті й у його зв’язній цілісності. Таким є для нас його характер, збережений і у даному випадку.

Релігійні ж знання у широкому суспільстві, безсумнівно, засвоїли багато випадкового й однобічного, і якщо взагалі необхідно усунути наслідки цього способу просвітництва, то це слід учинити саме масонським шляхом. Релігійні погляди народів пристосувалися – инакше і бути не може – до їх рис і звичаїв, до їх поглядів на людське життя, до їх наук і мистецтв, і у цьому усі вони однаково мають рацію. Божество з’явилося усім їм разом і відкривало себе серед них з великою силою: іудею – при чудесному порятунку його з єгипетського рабства; римлянину – при заснуванні його вічного Капітолію; арабу – коли один чоловік з їхнього середовища об’єднав розсіяні племена і звелів виникнути, немов з нічого, величезному царству [26]. Не мають вони рації тільки тоді, коли сперечаються між собою, коли один заперечує історію иншого і прагне нав’язати йому свою власну як єдину істинну.

Усяка людина, що народжується у суспільстві, неодмінно народжується серед представників якоїсь його частини, нації, і поряд з иншими незмінними рисами цієї нації набуває національну, зовнішню форму релігійности. Окрім того, богослови усіх націй здавна прагнули зробити дух свого стану загальнолюдським і були у цьому навіть дуже успішні. Цю, зовсім випадкову форму, що є не загально людською, а лише ознакою певних людей, досконало освічена людина повинна поступово скинути із себе; вона не повинна бути юдеєм, чи необрізаним серед юдеїв, релігійним римлянином чи арабом, вона повинна стати просто людиною, що має релігію.

Релігійне бачення у широкому суспільстві стало однобічним, очевидно тому, що було відокремленим від инших людських знань і передано особливій установі – церкві. Для людини, що не має инших занять і не зобов’язана нічого робити, окрім виховання релігійности в инших, релігія – саме та, яку вона повинна передати иншим, – є, звичайно ж, ціллю, і єдиною метою її життя. Вона визнає таку мету і має цілковиту рацію. Не маючи відчуття суто людського, вона легко піддається спокусі зробити усіх навколо подібними до себе, а свою релігію, яка означає радше не ту, яку слід передати иншим, а ту, яку вони повинні мати самі, – зробити метою і єдиною справою їхнього життя. Вона легко піддається спокусі закликати довірену їй паству докласти усіх зусиль, щоб стати благочестивою і з доброї волі шукати вічне. Їй повірять, її послухаються і – навряд чи можна сказати м’якше –набудуть, врешті-решт, дуже однобічної релігійности.

Зовсім инше – справжній масон. Йому це прагнення до самодостатнього благочестя видається схожим до прагнення людини, що хоче добре плавати, не входячи у воду. Він не знає иншого опанування вічним, окрім як через сумлінне виконання тимчасового з чистої любові до обов’язку; він не прагне шукати небесний скарб, якого він не може побачити; він прагне лише до поставленої йому земної мети, будучи твердо переконаним, що за нею криється мета небесна, і що вона без зайвих зусиль прийде до нього, як тільки він досягне земної мети.

Релігійність аж ніяк не є для нього чимось ізольованим і самобутнім, таким, щоб можна було бути дуже сильним у благочесті, а у всьому ж иншому – дуже слабким, відсталим і поганим. Він не релігійний, однак мислить і діє релігійно; релігія для нього – не предмет, а лише той етер, у якому з’являються йому усі предмети. Він докладає усіх сил до усякої роботи, що трапляється йому тут, на землі, і сторонній спостерігач подумав би, що йому взагалі неважливо ніщо, окрім досягнення цієї мети, і що ця мета наповняє собою усю його істоту і усі його бажання. Але насправді просте існування цієї мети зовсім неважливе для нього, і ця мета сама собою, сама по собі і заради себе самої не має для нього ані найменшої цінности. Лише до незримого і незбагненного, прихованого за цією земною оболонкою вічного, він прагне; і лише заради цього прихованого має для нього значення те, що може бачити спостерігач. Його думка – завжди у вічності, його зусилля –завжди з вами. Але йому не спадає на думку жити у небі лише думкою, в уяві, залишаючи сили свої на землі, тому що немає думки без діяльної сили, яка дає нам змогу будь-що задумати.

ОДИНАДЦЯТИЙ ЛИСТ

Я дуже хотів би, щоб від тебе, навіть у питаннях і сумнівах, не вислизнули поняття: дієвість і корисність релігії чи релігійности. Релігія не може бути використана ані для збереження громадянського порядку, ані для заспокоєння і розради, тому що у неї немає жодного застосування.

Особливий прошарок, якому довірене релігійне виховання широкого суспільства і який, до того ж, не бачить дієвости своєї посади і не може її бачити, тому що вона, у випадку прямування до істинної мети, і справді, повинна залишатися невидимою, легко може впасти у спокусу шукати свою корисність і додавати своїй посаді більш зримої, більш відчутної дієвости, а своєму заняттю – суспільної і громадянської ваги. Той представник згаданого прошарку, хто мислить подібним чином, у поширений спосіб намагатиметься привести людей до моральності через страх загробних покарань і через надію на вічну винагороду, і назве це релігією. Нещасний! Він і не знає, що те, чого він домагається страхом і жагою винагороди, є не моральністю, а тільки зовнішньою законопослушністю, і що він самотужки сприяє тому, аби ті, на кого він може впливати, назавжди померли і для моралі, і для релігії.

Зовсім инше – масон. Він знає, що у широкому суспільстві там, де немає моральности, слід підтримувати бодай зовнішню законопослушність; він знає, що брехливо і до того ж надзвичайно небезпечно було б уважати цю законопослушність підготовкою до моральності, що вона повинна існувати і усіма силами підтримуватися лише для збереження людського суспільства. Однак, він ніколи не візьметься самотужки працювати для цієї мети, оскільки знає, що держава вже побудувала в’язниці, виправні будинки й инші відомі установи; і він дуже далекий від побажання, щоб найсвятіше – релігія –принизливо заповнювала собою недостачу катів.

Що стосується самого масона і масонського товариства, то зрозуміло, що той, кому, щоб залишитися чесною людиною, необхідна сувора дисципліна нагород і покарань, зовсім не пасує до цього товариства, оскільки потребує поглиблення освіти, яку він навряд чи здобув; на подібну людину масонським організаціям не варто розраховувати.

Масон повинен чинити добро й уникати пороків з почуття обов’язку, чи, щонайменше, з почуття чести, нехай навіть (хоча це і неможливо) він анічогісінько не знав би про Бога і релігію і не вірив би – не як масон, а як людина, що тільки і здатна створити масонство, як ми його розуміємо. Отже, масон не може розглядати релігію чи хотіти її застосувати як спонуку до чесноти, хоча би тільки з єдиної, вищезазначеної причини – тому, що вона зовсім не може бути таким спонуканням, тому що не є чеснотою те, що засноване на зовнішній спонуці.

Релігія без особливої шкоди могла би бути використана (як ти висловився) для заспокоєння духу і серця – заспокоєння удаваного протиріччя між законом обов’язку і світопорядком. Але досконалий масон не застосовує її і для цього, анітрохи не потребуючи такого заспокоєння.

Звичайно, виявлення цього протиріччя уперше приводить кожну людину до релігії. Моєю найбільш сокровенною істотою мені поставлена мета – кінцева земна мета людства; мені запропоновані дії, праці, жертви заради цієї мети. Цьому голосу у своєму серці я не можу не коритися. Але якщо я гляну на хід справ і долі світу, то усі праці мої задля цієї мети здаються мені марними, і навіть здається инколи, що вони їй перешкоджають. Незрима і сліпа сила, зовсім безвідносна до моїх праць, схоже, скеровує усе так добре (чи так погано), як це тільки можливо. Це думки, Констане, що приходять кожному сумлінному, але холоднокровному спостерігачу, – саме вони приводять людину до релігії і ставлять їй замість земної мети, задля якої вона б удосконалювалася у постійній праці, ціль незриму і вічну.

Отже, можливо, це потреба, що приводить її до релігії; але досконало освічена людина – а таким мені видається масон – не зупиняється на цій стадії. Тепер у неї є релігія, вона стала часткою її самої; вона більше не потребує її саме тому, що уже має. Закон обов’язку і хід світобудови більше не суперечать один одному, тому що їй відомий тепер вищий світ, для якого вправою служить наш чуттєвий світ. Сумнів, що привів її до віри, тепер назавжди вирішений – саме завдяки цьому релігія більше не є предметом її діяльности, але, так би мовити, служить органом і знаряддям усякої діяльности. Вона не є для людини тим, що вона чинить для себе, про що б вона собі нагадувала і до чого б спонукала, але тим, чим, неусвідомлено для себе самої, діє на все инше. Вона є оком її життя, якого вона – коли вона віддана собі самій і якщо вона не відображається для неї у дзеркалі штучної рефлексії, – якого вона не бачить, але яким вона бачить усе инше.

І от тепер я гадаю, що вичерпав усе, що за масонськими поняттями стосується першої частини сукупної мети усього людства. Я так багато говорив про це тому, що воно послужить поясненням для подальшого, і тому, що у цій важливій частині я хотів навести тобі більш докладний приклад масонського учення і бачення. Тепер же, у кожному з наступних моїх послань до тебе, я буду лаконічнішим.

ДВАНАДЦЯТИЙ ЛИСТ

Другий основний момент сукупної мети людства стосується, як я сказав у восьмому листі, створення цілком правового громадянського устрою між людьми, між громадянами в державі і між самими державами, щоб усе людство склало, врешті, єдине ціле, упорядковане і кероване тільки у згоді з вічним правовим законом розуму. Тепер нам варто лише описати настрій і спосіб мислення масона, за допомогою яких він сприяє цій головній меті людства. Я можу виразити її коротко у наступних словах.

Як земна мета співвідноситься в очах масона з метою вічною, так співвідноситься для нього і найближча, теперішня мета держави, у якій він живе, із земною метою усього людства. Як усе земне означає для нього лише вічне й стає цінним для нього лише завдяки цьому вічному, що є покровом земного, так усі закони і розпорядження його держави і усі події його часу є для нього лише усім родом людським і відносяться лише до всього роду людського – і лише у цьому сенсі мають цінність і значення.

Не думай тільки, що досконало освічена людина усувається з цієї причини від своєї держави і приймає холодний космополітизм. Навпаки, завдяки такому розумінню вона стає дуже корисним і дуже довершеним громадянином держави. Адже так само як стосовно релігії, незважаючи на те, що думка її цілком занурена у вічне, усі свої сили вона присвячує земному – так і стосовно справедливости уся її сила присвячена державі, її місту, її посаді, тій певній місцині на землі, де їй довелося жити, незважаючи на те, що думка її перейнята цілим. У душі її любов до батьківщини і свідомість громадянина світу нерозривно поєднані і співвідносяться одне з одним. Любов до батьківщини – її справа, громадянство світу – її думка; перше є явищем, друге ж – внутрішнім духом цього явища, невидимим у видимому.

Точнісінько так, Констане, як релігія, що хоче існувати відокремлено, є неістотною, спотвореною і навіть просто смішною, – так і космополітизм, що хоче вистояти сам по собі, і виключний патріотизм є дурними, неістотними і перекрученими. «Одиничне є ніщо, – говорить такий космополіт, – я мислю, живу і піклуюся лише про ціле; воно повинно поліпшитися, у ньому повинні запанувати порядок і мир». Добре! Але скажи мені, як ти збираєшся допомогти цьому цілому тими благодійними думками про нього; чи не хочеш ти допомогти йому взагалі, немов би одним махом? Хіба ціле є чимось иншим, ніж з’єднаними у думці окремими частинами? Хіба може якимось чином стати ліпше на загал, якщо не почнеться поліпшення в якій-небудь окремій частині? А тому стань-но насамперед ліпшим сам, а потім уже намагайся зробити ліпшими своїх сусідів праворуч і ліворуч, і тоді, я думаю, і ціле справді стане ліпшим, тому що у ньому є один, чи два, чи три особливих індивіди, які поліпшилися.

Масон розуміє це, і тому його космополітизм виявляється у його активній діяльності на користь того певного місця, на якому він стоїть. Якими б не були закони, у яких він діє, і як би чітко він не розумів недоліки цих законів, він кориться їм, ніби вони є продуктом найчистішого розуму; він знає, що погані закони і громадянський устрій кращі, аніж зовсім ніяких законів, що немудрі закони готують мудріші і що жодна людина не може без згоди усіх змінювати чи скасовувати у них будь-що, і що абсолютно ніхто не має права скасувати їх просто мовчазною непокорою. Тільки якщо доручення держави безперечно протиправне – тоді зрозуміло, що він не візьметься виконувати його, навіть під загрозою смерти, причому не як масон, а просто як справедлива людина. Не враховуючи ж цього єдиного випадку – які б не були доручення і мета держави, як би далеко не були вони від того ідеалу, який, за його переконанням, мав би втілюватися, – він виконує їх з такою старанністю і ретельністю, наче у нього немає жодних инших справ. Тому що він повинен не розпоряджатися, а тільки коритися, і він знає, що ціле очікує від нього покори. Він відрізняється від тих, що підкорюються зі страху, з вигоди чи зі звички лише тим, що робить усе тільки для світового цілого і заради світового цілого.

Що стосується третьої частини сукупної мети людства – того, щоб нерозумна природа корилася розумній волі і розумна істота панувала над мертвим механізмом, то для способу мислення масона істотним і характерним є те, що він знає це, що він бачить у цьому мету людства і що тому власне з цього боку він розглядає й оцінює усяку людську справу, якою б дріб’язковою вона не була. Пізнання і визнання цієї мети служать йому для того, щоб цінувати людей не за високим чи низьким місцем, які вони випадково посідають, а за тією вірністю, з якою вони на ньому працюють. З такої точки зору найпримітивніша механічна робота прирівнюється до найвищої духовної праці, оскільки обидві сприяють пануванню розуму і розширюють завойовані ним володіння. Хлібороб чи ремісник, зайняті своєю справою, заради свого обов’язку і заради цілого із справжньою відданістю й увагою, із удачею, що їх супроводжує, стоять в очах розуму рангом вище, аніж бездарний учений чи випадковий філософ. Хто засвоїть такий погляд, той не тільки справедливо оцінить світ і становище у ньому, але підніме власну цінність на висоту набутої ним точки зору.

Створити, зміцнити цей погляд, додати йому життя – на це, друже мій, повинне бути спрямоване усе те учення, що я називаю масонським. Тепер ти можеш розважити, як варто давати і приймати це учення, рівно ж і те, як мало можна досягти без учення.

ТРИНАДЦЯТИЙ ЛИСТ

І от, перш, ніж я додам те, що я хочу сказати тобі, Констане, у подальших моїх листах, давай-но у деяких словах оглянемося на увесь, нами пройдений шлях.

Згідно з підсумками наших досліджень, масонський орден є установою, що повинна усунути усе однобічне у знаннях, які здобуває людина у широкому суспільстві, і підняти цю, лише половинчасту освіту до загальних і чисто людських знань. Ми запитували: які частини і предмети людського знання слід здобути у цьому суспільстві? – і відповіли: знання релігії людиною, як громадянина невидимого світу, знання для держави, як громадянина якої-небудь частини видимого світу, і, нарешті, знання, навички й уміння розумної істоти для управління нерозумною природою. Ми запитали потім: якими засобами володіє суспільство, щоб дати своїм членам ці знання? – і відповіли: вишкіл і приклад. І тільки тепер можна було відповісти на запитання: що ж, власне, може мати на меті масонський вишкіл і масонський приклад?

Ми відповіли: у релігії – відділення усього випадкового, що умовами часу і місця привнесено у релігійні погляди суспільства, усього однобічного, усього, чим релігія утверджується як єдина особлива мета всієї нашої діяльности, або як засіб для якоїсь чуттєвої мети. У знаннях права і закону: найтісніше поєднання свідомости громадянина світу із свідомістю громадянсько-державницькою, у якій масон з пунктуальною точністю кориться законам своєї країни і розпорядженням своїх очільників, – але не тому, що у цілому світі існує лише його країна (спустошливий патріотизм римлян і под.), а тому, що його країна є частиною усього людства.

Нарешті, щодо мети підпорядкування природи розумові: усвідомлення цієї мети служить почасти для того, щоб надихнути його самого на вірність професійній справі і вказати йому більш високу точку зору на його нібито другорядні заняття, почасти ж для того, щоб надати йому справжні критерії поваги до вірних служителів цілям людства, яке б місце у суспільстві вони не посідали. На те, щоб створити у людині переконання, які формують такий спосіб мислення, повинне бути, як на мене, націлене усе масонське учення.

На чому заснований масонський приклад як такий – як проявляється у членів масонського товариства той спосіб дій, у якому неможливо не помітити їхньої багатосторонности, чистоти їхніх помислів, де кожен прагне сприяти благу иншого без зарозумілості, суєтності, жертвуючи своїми громадянськими, ученими чи художніми прагненнями і піклуючись лише про плідність, корисність і життєздатність, про збагачення чисто людських знань, – усе це, Констане, ти і сам зможеш виснувати і розглянути, виходячи з вищесказаного. Тепер же ми з тобою спільно займемося лише масонським вишколом, а розглянувши його матерію, дослідимо ще питання про те, як може виникнути, тривати і примножуватися таке учення?

У цьому дослідженні, як і у попередньому, ми непорушно залишимося на точці зору людини непосвяченої, яка нічого не знає про орден і про містерії, окрім речей загальновідомих, але яка з любов’ю до істини і з можливою послідовністю робить висновки. Я знову нагадую тобі про це, Констане, щоб ти не думав, що дізнаєшся більше тому, що з тобою говорить посвячений; я рівний тобі і просто висловлюю те, що ти і сам міг би помислити про зазначений мною предмет.

Поки люди – давай аргументувати далі, – поки люди у природному стані не просвітять себе самі, свідомо, зумисне і відповідно до правила, доти знання їм даватимуть обставини, волі яких вони страдницьки віддаються, – це ще зовсім не ті знання, про які нам йдеться: це ані публічні знання – у широкому громадянському суспільстві, ані таємні – у відокремленому, більш приватному об’єднанні. У цьому стані людство ще тільки дозріває до усвідомленого і обраного просвітництва.

Настає ця зрілість, і виникають особливі прошарки, релігійні установи чи жрецтво, закони, громадянський устрій і влада; виникає, одним словом, той стан людського роду, що я описав його в одному з перших листів.

Оскільки усі, відповідно до моєї передумови, виходять з однієї і тієї ж початкової точки – із природного стану, різниця у знаннях спершу не може бути особливо помітною, а однобічність і половинчастість цих знань – аж такими великими.

Однак, відокремлення продовжується; нові покоління людей народжуються відтепер у певному прошарку і для певного прошарку. З кожною новою епохою різні прошарки виявляються усе різкіше відділеними один від одного, і от поступово разом з вигодами суспільних знань з’ясовуються й описані вище недоліки, а з цими недоліками – і потреба протидіяти їм єдино можливим шляхом за допомогою відокремленої спілки людей.

Мені відомо, що у багатьох державах і їхніх порядках, особливо у давнину, бували инші публічні установи і заклади, що протиставляли себе різкому розмежуванню прошарків, такому, яке ми бачимо у сучасному світі, і створювали рівність у просвітництві усіх. Водночас, я знаю, що ці установи існували все-таки лише у дуже небагатьох державах старого світу і що вони далеко не досягли повної рівности духовного просвітництва.

Одним словом: недоліки у людських знаннях, які, відповідно до наших міркувань, можуть бути усунуті лише таким об’єднанням, яким уявляється нам нині існуюче масонське товариство, повинні бути майже такі ж старі, як сам суспільний устрій життя; тому що вони є необхідним наслідком такого устрою. Але якщо недоліки існували, то були, без сумніву, також і чудові люди, що зауважили їх. А якщо їх зауважили, то, без сумніву, знайшли, водночас, і єдино можливий спосіб усунення їх, а саме відокремлення у замкнуті товариства для поширення чисто людського знання, і об’єднання з иншими однодумцями для втілення своїх думок. Тому найбільш імовірно, що поряд з публічним знанням у суспільстві здавна існувало знання таємне, яке йшло з публічним рука в руку, зростало і падало разом з ним, непримітно впливало на нього і саме, у свою чергу, вигравало чи ж страждало від його впливу, як, скажімо, Піфагор і його знаменитий орден у державах Великої Еллади. А тому першим положенням, що заслуговує нашої уваги, є наступне: імовірно, відтоді, як існує історія, завжди існували таємні, тобто відокремлені від публічних і потребуючі такого відокремлення, освітні заклади.

Далі подивимося, які ще висновки ми зможемо зробити з цього положення.

ЧОТИРНАДЦЯТИЙ ЛИСТ

Таємні освітні установи є лише там, де немає закладів публічних, створених упорядкованим широким суспільством. Серед дикунів чи кочових народів немає потреби у закладі для усунення однобічности релігії чи законодавства, тому що вони навіть не дозріли до самих релігії і законодавства. У їхньому середовищі не варто шукати і містерій, окрім хіба що вульгарного марновірства, – але не містерій, що виправляють і піднімають прийняту національну істину, тому що у них немає ще навіть і національної істини.

Яким шляхом пішло публічне просвітництво – ми досить добре знаємо з історії людського суспільства. Правда, походження і перше джерело цього знання ховаються у мороці невідомого чи оспівуються у мітичній поезії; навіть пізніше ми зустрічали народи з високою культурою (подумай тільки про індусів і китайців), історія знань яких рішуче не приєднується до нашої мети, не є жодною ланкою у ній; тільки ці народи могли б привести нас до більш глибокого джерела культури людського роду, ніж джерело, відоме нашій історії.

Тим часом, полишивши цю обставину, ми зауважуємо все-таки і у нашій історії деякий прогрес і безперервний ланцюг культури, що переходить від єгиптян до греків, від них – до римлян, а від них, після поєднання з християнством, що тимчасом виникло на сході – до нових европейців.

Увесь той час потрібні були таємні освітні установи. Відповідно до наведеного нами вище першого положення, імовірно, що такі установи існували насправді.

Уся публічна культура в описаний час і у зазначеному переліку народів завжди була однією і тією же культурою, однією сполучною ниткою, вона лише приймала на себе відбиток національного характеру кожного народу, до якого переходила, приростала й удосконалювалася завдяки успіхам людського духу кожного народу.

Дуже ймовірно тому – і такий другий природний висновок, що ми можемо зробити з погляду непосвяченого, – що поруч з цією ниткою публічної культури у ті ж часи й у тих же народів простягнулася подібна їй пов’язуюча нитка таємної культури, і так само, як і публічна, дотривала до наших днів; можливо, що подібно тому, як з публічною культурою з’єдналося християнство, існуюча таємна культура приєдналася до таємної культури тих східних народів, з публічної культури яких виникло християнство.

У цих думках для тебе є багатий матеріал для міркування, і згодом буде дуже важливо, як ти зрозумів увесь мій умовивід, щоб осягнути логічність і плідність цього висновку. У подальших міркуваннях я змушений буду проникнути трохи глибше в істоту того вишколу, що ми звикли називати масонським; тому відкладу його з економії місця і часу до наступного листа.

П’ЯТНАДЦЯТИЙ ЛИСТ

Переходжу безпосередньо до наступного дослідження.

Що стосується публічної культури, то, безперечно, було доцільно –оскільки кожен, хто здатен її сприймати, повинен мати до неї легкий доступ –щоб ця культура була виражена у довговічних пам’ятках одразу після того, як тільки було винайдене мистецтво повідомляти скороминущій думці і летючому слову довговічність і видимі для очей обриси. До таємної ж культури, до її сутності повинен мати доступ не кожен, а тільки той, хто уже осягнув публічну культуру і був уже, наскільки можливо, оброблений нею. Таємна культура, як зрозуміло з усього сказаного, не може передувати публічній, радше, вона припускає публічну, як не може вона і йти з нею поруч, не загрожуючи тим реалізації цілей їх обох; вона може тільки слідувати за нею.

Тим часом – дозволь мені пояснити цей момент із можливою ретельністю – справжньої мети таємної культури, чисто людського знання, що постало перед твоїм поглядом у слабкому і неповному нарисі шостого мого листа, можна досягти двома шляхами: або поодинці, глибокими міркуваннями і дослідженнями, просвітництвом свого духу і серця за результатами цього міркування, або за допомогою товариства, що у такому випадку може бути не великим громадянським суспільством (тому що у ньому і твориться подібний ізольований стан), а тільки малим, відокремленим товариством.

У першому випадку наше бачення, оскільки воно виникло шляхом міркування, приймає форму міркування; ми аргументуємо, діалектизуємо, логічно доводимо, спростовуємо й обґрунтовуємо висновки. Ніщо не заважає нам проповідувати його у цій формі, навіть на даху, якщо тільки нам цього захочеться, переписувати його, віддавати до друку і под.

Так, якщо запозичити пояснюючий приклад із дійсності, цілком можливо, що я у цих своїх листах до тебе, непосвяченого, постарався, наскільки вистачає усього мого знання і сил, з’ясувати для тебе сокровенний дух усіляких містерій і нічого не змовчав і не приховав, незмінно користаючись при цьому формою міркування і звичайною мовою. Водночас, я переконаний, що не видав ані тобі, ані випадковому читачеві, нічого з того, чого йому не слід знати, а мені – говорити. Точнісінько так у всіх книжкових крамницях виставлені для публічного продажу книги, що хоч і трактують масонство, однак не видають ані звуку про нього; натомість – і це зазнач собі особливо – у всіх книжкових крамницях є книги масонів і не масонів, які ані словом про масонство не згадують, автори яких, можливо, нічого про масонство і не знають, і які водночас є книгами істинно масонськими.

Тому, повторюю, ніщо не заважає профанувати містерії у тій формі, тому що профануються тільки мова чи письмо, але не самі містерії. Хто не має цього у собі, той ніколи не збагне. Мова перетвориться для нього у низку незрозумілих звуків, а книга – просто у чисті білі аркуші, чи, якщо він усе-таки осягне зміст, то дуже другорядний і половинчастий, але ніколи не повний зміст викладу. Тоді сперечаються й укладають свого роду договір про поділ повноважень і про те, наскільки визнають силу сказаного і наскільки – ні; тим самим завжди щось здобувається і готується шлях для істини. Однак, нерозуміння чи невірне розуміння приносять малу шкоду, а инколи і зовсім жодної. Адже ж, що, зрештою, розуміють при цьому неправильно, як не філософську тезу? Чому ж, власне, заподіюється шкода, як, щонайбільше, не ореолові слави винахідника цієї тези, який, якщо тільки у ньому є бодай іскра справжнього духу, має цей свій ореол за ніщо?

Що ж стосується другого випадку, коли хтось опановує чисто людську культуру у таємному (що означає – відокремленому) товаристві, то спосіб викладання, призначений для таємного товариства, дуже просто міг би мати зовсім иншу форму: не форму міркування, що спонукує до ученої суперечки, викладає аргументи, закликає до перевірки цих аргументів і не стверджує нічого, на що не поширюється значимість цих аргументів, а форму простої розповіді: «От такими є справи, ми це знаємо, і кожен, хто уподібниться нам, довідається це». Це учення промовляло, очевидно, не винятково до розуму, а, радше, до цілісності людини, а тому не допускало диспутів про учені предмети; нарешті, оскільки воно, відповідно до передумови, походить з незапам’ятної давнини, то містить, очевидно, метафоричні вислови й образи.

Якщо таке учення прийде до тих, хто ще не здатен його сприйняти, то зрозуміло, що воно буде так само мало зрозуміле, як і філософське розумування. Але про нього не затівають учених суперечок і не укладають договорів, тому що воно таких договорів не пропонує і прагне бути прийнятим неподільно; однак, його відразу відкидають як у корені помилкове і фантастичне чи, якщо надати перевагу образній мові, – як протиприродне й абсурдне, потішаються над ним і виставляють на посміховище. Але відтепер критикується не просто індивід, як у першому випадку, а мета безумовно необхідного товариства, яка виявляється назавжди недосяжною.

Це учення у відокремленому товаристві – і от до цього я і хотів підвести твою думку – ніколи не могло бути закріплене у довговічних пам’ятках для кожного, кого б привів до них випадок. Воно могло бути переказане лише тому, чия сприйнятливість до нього була зрілою і випробуваною. Хто все-таки не зрозуміє його, у тому воно помирає, не народившись; хто дійсно розуміє і шанує його, той, звісно, цілком обдумано буде передавати його иншим. Оскільки, однак, навіть у самому цьому відборі людей можливо помилитися, то потрібно було скористатися зовнішніми засобами – такими, як урочисті клятви, – щоб бути упевненим, що навіть про зовнішні форми буде збережене мовчання.

І от я підійшов до третього, важливого висновку. Дуже імовірно, що таємне учення могло передаватися лише за посередництвом усної, але аж ніяк не письмової традиції, яка повинна була б бути навіть суворо заборонена. Тому, якщо обґрунтованим було наше припущення, що поряд з публічною культурою від давнини аж до наших часів дійшов безперервний ланцюг таємної культури, – то таємне учення варто було б шукати аж ніяк не у книгах, а тільки у триваючій донині усній традиції; таке припущення підтверджується, очевидно, також і тією обставиною, що у часи, коли виникали найбільш ранні містерії, люди ще не дуже добре уміли виражати свої ідеї письмово і що у справах таємних і священних зазвичай і тепер користаються усе тим же давнім методом.

Я дуже добре знаю усі недоліки усної традиції і усі труднощі передачі очевидної істини від однієї ланки подібної традиції до усіх инших, але водночас я знаю, що є і засоби проти цих недоліків, і їх можна знайти навіть простим міркуванням, без історичного вивчення, і вони полегшують тягар цих труднощів, що, одним словом, є можливим доказом існування подібної усної традиції, – але спроба дати тут цей доказ запровадила б мене занадто далеко.

Не можу утриматися лише від одного зауваження, яке тут напрошується і яке я вважаю істотним. А саме: присутність таємної культури не могла, звичайно, не вплинути на культуру публічну – деякі відокремлені події публічної історії стають зрозумілими з таємної історії культури, і деякі люди, що були ланками у таємній традиції, виявлялися одночасно видатними особистостями у публічній історії. Отже, цілком ймовірно, що публічну історію можна було б пояснити з точки зору історії таємної.

Але, з иншого боку, унаслідок установлених щойно принципів було конче необхідно, щоб володарі таємного учення негайно забували усе, що з будь-якої їхньої провини доносилося до загального відома, позбавлялись від цього і більше уже на це не розраховували, що тому таємна історія культури не достатньо підтверджується історією публічною і що жоден факт цієї останньої не може бути водночас фактом першої. Усе, що потрапляло до рук публічности, одразу переставало бути часткою таємного знання, а тому спроби скласти з публічної історії історію таємну варто було б починати з чималою обережністю.

ШІСТНАДЦЯТИЙ ЛИСТ

Отак насправді могло виникнути і зберегтися аж до наших днів учення, що зберігається тепер у середовищі відокремленого товариства. Але яку цінність і яке значення могло б мати це учення, що пройшло крізь віки? – запитую я від свого і від твого імені. Можливо, воно повинно скувати ланцюгами волю і прогрес розуму, придушувати авторитетом вільну тягу до досліджень і насаджувати сліпу віру? Хай що буде, але відважно і якомога голосніше я кричу: нехай ніколи, ніколи масон, що скинув із себе кайдани усякого авторитету, не потрапить тут у нові таємні кайдани, хай буде той, що прагне досягти чисто людського знання і жити повсякчас духовно, далеким від думки пов’язати себе тут якимось новим приписом; нехай товариство, що нехтує усяким корпоративним духом, не намагається перетворитися у касту! Ким же були ті, хто заклав початки цього, можливо, усе ще живого учення, хто прийшов згодом і розвинув, удосконалив, розширив його? Ким же були вони, ким згодом не були б їхні нащадки? Що було у них такого, чого не було у нащадках? За яким правом зробили вони те, що зробили, так що нащадки позбавлені уже цього права?

Публічна культура з плином часу йшла уперед, імовірно, просувалася уперед і культура таємна; публічна культура буде процвітати надалі – і таємна не може зупинитися і відстати від неї. Назване ж традиційне учення – якщо тільки воно існує – не може мати иншого авторитету, окрім того, що надається йому поважним віком, иншого, окрім того, якого тільки і можуть прагнути людина і справа рук людських над иншими людьми: того, щоб охоче припускали, що у ньому прихована мудрість, щоб щиро прагнули знайти цю мудрість і щоб з радістю приймали її після того, як знайдуть і підтвердять власними серцем і розумом.

Це традиційне учення не могло і не повинно було стати для посвячених чимось иншим, ніж тим, чим є для нас, причетних до публічної культури, Гомер, Софокл, Платон. Зберігати ці залишки культури, не підробляти їх, а там, де вони підроблені чи фальсифіковані – відновлювати їх у первозданній чистоті буде справедливо, і того вимагає повага до старожитности; виходити з них у кожному викладі і робити їх текстом для міркування буде доречно, щоб зберегти єдність ланцюга традиції і передати її потомству у незмінному виді; пояснювати і використовувати їх, виходячи з єдино можливої мети усіх містерій – сприяння чистому і загальнолюдському знанню – абсолютно необхідно, і всяке инше пояснення буде неправильним.

Це відновлення давнього і пояснення відповідного кожній наступній культурі епохи – от і усе, що додає до традиції кожна епоха і чим примножується і розширюється багатство учення, що і є другою частиною мого твердження.

І, таким чином, на основі цієї спадщини кожен будує з того, що має; один – із твердих будівельних матеріалів, инший же (якщо скористатися тут образом одного святого письма) – із худоби і паші [27]. Але і те й инше повинно пройти іспит часом і зберегтися для наступної епохи, яка і вирішить, чи долучити ці матеріали до старого скарбу для якогось ужитку чи ж відкинути як непридатні.

Але як же – запитував ти мене вже давно, – як же, якщо ціль масонства настільки визначена, як описана і роз’яснена вона у цих листах, який-небудь масон може настільки спотворити її, щоб робити до неї цілковито непридатні і зовсім чужорідні додатки? Це так тісно пов’язано з иншою, часто чутою, і не тільки від тебе скаргою, що на обидва ці питання варто було б дати одну відповідь: я маю на увазі скарги на жахливий контраст масонського ідеалу і грубої реальности. Я відповідаю: зрозуміло, далеко не усі ті, хто носять це ім’я – дійсно масони, але усі масони повинні стати такими, і не слід забувати ні про кого, хто носить це ім’я. Поки це так, поки ще тільки прагнуть до цього ідеалу, товариство залишається масонським; навіть у випадку, якщо жоден з його членів цієї мети не досягає; навіть у випадку, що аж до наших днів справжня мета існуючих масонських лож полягала у тому, щоб шукати свою мету.

Тепер, Констане, ти маєш строго визначене, у собі самому ясне, загальнозрозуміле уявлення про масонство. Випробуй же його, запитай своє серце і розум: чи можуть вони виражати собою ціль масонства і чи бажаєш ти зробити цю мету своєю метою. І тоді ти будеш знати, що робити. Якщо для тебе ця мета виявиться гідною, то давай не просто знати, але і діяти, діяти тим сумлінніше, чим більше, на нашу думку, дійсність не співпадає з нашим ідеалом.

Хто, побачивши людські недоліки, перекручення, моральний занепад серед людей опускає руки, йде і скаржиться на погані часи, той – не чоловік. Саме у твоїй спроможності побачити недоліки людей і є твоє святе покликання – зробити їх ліпшими. Якби усе було уже таким, яким повинно бути, то ти не був би потрібен і з тим же успіхом ти міг би залишатися у глибинах ніщо. Тішся ж, що ще не все є таким, яким повинно бути, що ти знаходиш собі роботу і можеш до чогось надатися.

Прощавай.

---

1. «Розгромлене масонство»: Masonry dissected: Being a universal and genuine description of all its branches, from the original to this present time... By Samuel Prichard. London, 1730. У цій книзі уперше були оприлюднені фрагменти історії масонського ордена і ритуали перших трьох його ступенів.

2. У 1717 р. багато масонських лож об’єдналися у Лондоні у Велику ложу, що у 1723 р. розробила свій статут.

3. Папські булли двічі містили анатему масонам: «Jn eminenti apostolatus» папи Климента XII (1738); «Providas» папи Бенедикта XIV (1751).

4. Йдеться про твори: L’оrdrе des Francs-Magons trahi. Amsterdam, 1745; Der verrathene Orden der Freymaurer... Leipzig, 1745; Die zerschmetterten Freymaurer. Frankfurt-Leipzig, 1746.

5. Серваті Еріх – псевдонім Генріха Сот’є (Sautier) (1746-1810), єзуїта, католицького священика у Фрайбурзі, автора антимасонських творів: «Чому я повинен стати масоном?» (Warum soll ich Freimaurer werden? о. О., 1786) і инших.

6. «Фрагменти до історії німецького масонства, зібрані Еріхом Серваті...», Базель, 1787.

7. «Другий лист» належить перу Феслера.

8. Переконання у тому, що масонство є таємним союзником римо-католицької ієрархії, висловлювали, приміром, X.Ф. Ніколаі у «Загальній німецькій бібліотеці» і Й.Е. Бістер у «Берлінському щомісячнику». Обидва були членами товариства ілюмінатів і виражали загальну думку свого товариства.

9. Автор цієї цитати не встановлений.

10. У газеті «Гамбурзький кореспондент» за 1802 р. подібного натяку не виявлено.

11. Лицарі св. Георгія – таємне товариство лицарів св. Георгія, що існувало у Голландії у XVI-XVIII ст.ст.

12. Тонтіни – королівські пенсії у Франції в епоху Луї XIV.

13. «Сен-Ніцез, чи Збірка примітних листів про масонство для масонів і тих, хто не належить до їхнього числа» (1785). Автор цього твору, що вийшов анонімно, – Йоган Авґуст Штарк.

14. Барон Карл Еберхард фон Вехтер (1747-1825), масон, намагався з’ясувати, яку роль в ордені відігравав претендент на італійський престол від династії Стюартів.

15. Те, що ти шукаєш – ось воно, тут (лат.).

16. Ці дві фрази прямо суперечать поглядам Фіхте, як вони виражені у «Призначенні людини», тому їх варто визнати вставкою Феслера.

17. Мф 6, 33.

18. Цитату цю ніде у Фіхте не виявлено, з чого слідує, що і у даному випадку цитується знову-таки видавець Феслер.

19. Горацій. Послання, 1, 6, 15 і далі. (переклад А. Содомори – прим. перекл.). В оригіналі наведений також, окрім латинського тексту, німецький переклад, що належить Г.М. Віланду.

20. Визначення, неадекватне духу поглядів Фіхте на релігію.

21. Видавці повного зібрання творів вважають і це визначення не відповідне поглядам Фіхте (скажімо, у «Призначенні людини»).

22. Наприклад, звичай складати «ланцюг братів», що практикувався у ложах Німеччини і Франції.

23. Пруське королівство.

24. «Кілька лекцій про призначення ученого» Фіхте, лекція третя.

25. Щось, позбавлене живого сенсу (лат.).

26. Мається на увазі пророк Магомет.

27. Коран 3, 12-13: «Якою прекрасною бачать усі люди любов до земних пристрастей: жінок і дітей, куп срібла і золота, таврованих коней, худоби і паші. Ото лише тимчасова марнота цього життя, натомість в Аллаха – найкраще місце для повернення».

Примітки до російського перекладу «Листів...» А.К. Судакова

Переклала І.М.