Френсіс Фукуяма

Соціальний капітал

Соціальний капітал можна визначити як певний набір неформальних цінностей чи норм, яких дотримуються члени групи, що дає їм змогу співпрацювати один з одним. Якщо члени групи очікують, що инші будуть поводитися чесно, і на них можна покластися, вони почнуть довіряти один одному. Довіра діє як мастило, що дає змогу будь-якій групі чи організації працювати більш ефективно.

Спільні цінності і норми самі по собі не продукують соціальний капітал, оскільки самі цінності можуть бути хибними. Наприклад, Південна Італія – регіон світу, що практично одностайно характеризується як позбавлений соціального капіталу і загальної довіри, хоча там існують сильні соціальні норми. Соціолог Дієґо Ґамбетта розповів наступну історію: бос (мафії), що відійшов від справ, згадував, що коли він був малим хлопцем, його мафіозний батько сказав йому вилізти на стіну і потім попросив його скочити вниз, обіцяючи, що він його піймає. Той спочатку відмовлявся, проте батько продовжував наполягати, допоки хлопчик таки не скочив – і гарненько не розпластався на землі. Мудрість, яку його батько намагався вкласти в голову, можна підсумувати такими словами: «Ти повинен навчитися не довіряти навіть своїм батькам» [1] .

Мафія характеризується надзвичайно сильним внутрішнім кодексом поведінки, omertà, а про окремих мафіозі говорять як про «мужчин чести». Тим не менше, ці норми не застосовуються поза межами вузького кола членів мафії. Для решти сицилійського суспільства основні діючі норми можна описати так: «використовуй людей, що є поза межами твоєї безпосередньої родини, за кожної можливості, инакше вони використають тебе». І як показує приклад Ґамбетті, не можна покладатися навіть на сім’ю. Зрозуміло, що такі норми не сприяють соціальній співпраці, а їх негативні наслідки як для формування уряду, так і для економічного розвитку, були широко задокументовані [2] . Південна Італія, одна з найбідніших частин Західної Европи, традиційно була джерелом масової корупції, що нівечить політичну систему країни.

Натомість норми, що формують соціальний капітал, повинні охоплювати такі, зокрема, цінності, як правда, дотримання зобов’язань та взаємозв’язок. Не дивно, що ці норми значною мірою накладаються на ті протестантські цінності, які Макс Вебер у своїй книзі «Протестантська етика та дух капіталізму» визначив критичними для розвитку західної цивілізації.

Усі суспільства мають певний запас соціального капіталу; реальні відмінності поміж ними стосуються того, що можна назвати «радіусом довіри». Тобто, наскільки норми співпраці, такі як чесність та взаємозв’язок, що притаманні для обмеженої групи людей, властиві иншим членам того ж суспільства. Очевидно, що всюди важливими джерелами соціального капіталу є сім’ї.

Однак, сила сімейних зв’язків відрізняється від суспільства до суспільства; вони також відрізняються типами соціальних зобов’язань. У деяких випадках виявляється певного роду інверсний взаємозв’язок між довірою і взаємозв’язками у сім’ї та поза її межами: одне може бути сильним, инше – слабким. У Китаї і Латинській Америці сім’ї сильні і взаємопов’язані, проте їм складно довіряти чужинцям, а рівень чесности і співпраці у громадському житті є значно нижчим. І як наслідок – непотизм і поширена державна корупція. Для Вебера у протестантській реформації було важливим не стільки те, що вона заохочувала чесність, взаємозв’язок і підприємницький запал, скільки те, що ці цінності уперше широко практикувалися поза межами сім’ї.

Цілком можливо сформувати успішні групи за відсутності соціального капіталу, використовуючи такі різні формальні координуючі механізми, як контракти, ієрархію, конституцію, юридичні системи і под. Проте, неформальні норми суттєво знижують те, що економісти називають «транзакційними витратами» – витрати на моніторинг, контракти, винесення рішень та запровадження формальних угод. За певних обставин, соціальний капітал може також сприяти вищому рівню інновацій та групової адаптації.

Соціальний капітал приносить користь, що виходить за межі економічної сфери. Він є критично важливим для здорового громадянського суспільства – групи й асоціації, що перебувають між сім’єю та державою. Вважається, що громадянське суспільство, яке після падіння Берлінської стіни перебувало у полі значного інтересу у колишніх комуністичних країнах, є критично важливим для успіху демократії. Соціальний капітал дає змогу різним групам у межах складного суспільства об’єднуватися для захисту тих своїх інтересів, які в иншому випадку могутня держава просто могла б проінгрорувати [3] .

Хоча соціальний капітал і громадянське суспільство широко цінуються, важливо зауважити, що вони не завжди є корисними. Для всіх соціальних дій, хороших чи поганих, необхідне координування. Мафія і Ку Клукс Клан є невід’ємними частинами американського громадянського суспільства; обидва мають соціальний капітал, обидва шкодять здоров’ю ширшого суспільства. В економічному житті для певної форми виробництва потрібна певна групова координація, проте коли технологія чи ринки змінюються, виникає необхідність в иншому типі координування, можливо, з иншим набором членів групи. Соціальний взаємообмін, що сприяв виробництву на ранніх етапах, стає перешкодою виробництву на пізніших етапах, як це сталося у випадку з багатьма японськими корпораціями у 90-х роках (ХХ ст. – Ред.). Продовжуючи економічну метафору, можна сказати, що соціальний капітал віджив своє, і його балансову вартість слід списати з рахунків суспільства.

Той факт, що соціальний капітал инколи може бути використаний у деструктивних цілях чи застаріти, не заперечує того, що в принципі для суспільства він корисний. Фізичний капітал, врешті-решт, також не завжди є позитивним. Він не тільки може застаріти, але й може бути використаний для виробництва бойових рушниць, талідоміду, вульгарних розваг та всього різноманіття инших соціальних «гидот». Проте, суспільства мають закони, що забороняють виробництво фізичним чи соціальним капіталом найгірших соціальних «нечистот», тому ми можемо припустити, що соціальний капітал буде використовуватися не в менш корисних з соціальної точки зору цілях, ніж продукція фізичного капіталу.

Так вважали більшість прихильників цієї концепції. Уперше термін «соціальний капітал» був використаний Лідою Джадсон Ганіфан у 1916 році для опису громадських осередків сільської освіти [4] . Цей термін також використовувався у класичній праці Джейн Джейкобс «Смерть і життя великих американських міст», в якій вона пояснювала, що густа соціальна мережа, яка існувала в старіших міських забудовах змішаного призначення, складала форму соціального капіталу, що сприяв громадській безпеці [5] . Економіст Ґлен Лаурі, а також соціолог Іван Лайт, використовували термін «соціальний капітал» у 1970-х роках для аналізу проблеми економічного розвитку центральної частини міста: афроамериканцям бракувало зв’язків довіри та соціальної прив’язки всередині їх власних громад, що існували в середовищі азійських американців та инших етнічних груп, і потрібно було пройти довгий шлях, аби знайти пояснення відносної відсутности розвитку малого бізнесу серед чорношкірого населення [6] . У 1980-х роках термін «соціальний капітал» був використаний у більш широкому контексті соціологом Джеймсом Коулманом [7] та політологом Робертом Патнемом. Патнем викликав гострі дебати про роль соціального капіталу і громадянського суспільства в Італії та Сполучених Штатах.

Як ми вимірюємо соціальний капітал?

Ані соціологи, ані економісти не були у захваті від поширення використання терміну «соціальний капітал». Соціологи пояснювали, що це частина ширшого захоплення соціології економічною наукою, а економісти вважали туманною концепцією, яку складно, практично неможливо, виміряти. І справді, вимірювання всього набору кооперативних соціальних зв’язків, які ґрунтуються на нормах чесности і взаємозв’язків, не є звичним завданням. Роберт Патнем у книзі «Щоб демократія працювала» стверджував, що якість управління у різних регіонах Італії корелюється з соціальним капіталом, і що соціальний капітал з 1960-х років почав занепадати у Сполучених Штатах. Його робота показує деякі труднощі, пов’язані з вимірюванням соціального капіталу, для якого він використовував два типи статистичних даних. Перший – інформація про групи та членство в групах від спортивних клубів і хорових гуртків до груп за інтересами і політичних партій, а також індекси політичної участи в голосуванні та читанні газет. Крім того, існують більш деталізовані дослідження та инші показники того, як люди насправді витрачають години активности. Другий тип даних – дослідження, зокрема Загальне соціальне дослідження для Сполучених Штатів (General Social Survey) чи Дослідження світових цінностей (у понад шістдесяти країнах світу), які ставлять ряд запитань щодо цінностей та поведінки.

Твердження, що упродовж останніх двох поколінь американський соціальний капітал занепадає, гаряче опротестовується. Численні науковці вказували, що групи і членство в групах фактично зростали упродовж останнього покоління, тоді як инші арґументували, що наявні дані просто не охоплюють реальне життя груп у такому складному, як Сполучені Штати, суспільстві [8] .

Крім питання, чи можливо точно порахувати групи та членство в групах, існує принаймні ще три инші проблеми з вимірюванням. Перша – соціальний капітал має важливий якісний параметр. Хоча ліги боулінгу чи клуби садівництва, можливо, на думку Токвіля, є школами для кооперації та громадського духу, проте вони, очевидно, сильно відрізняються від таких інституцій, як Військово-морські сили США чи церква мормонів з огляду на види колективної дії, яку вони пропагують. Ліга боулінгу не здатна штурмувати пляж. Адекватне вимірювання соціального капіталу повинне враховувати природу колективної дії, яку здатна чинити група – її природна складність, цінність групового результату, чи ця дія може бути виконана за несприятливих обставин, і так далі.

Друга проблема стосується того, що економісти назвали б «позитивними зовнішніми ознаками» групового членства, чи що б ми назвали «позитивним радіусом довіри». Хоча усім групам для діяльності потрібен соціальний капітал, деякі будують зв’язки довіри (і тим самим соціальний капітал) поза межами їх власного членства. Як вказав Вебер, пуританство виявило чесність не просто щодо инших членів власної релігійної громади, а щодо всіх людських істот. З иншого боку, норми взаємозв’язків можуть діяти тільки у невеликій підгрупі членів групи. У так званих членських групах, як-от Американська асоціація пенсіонерів (American Association of Retired People AARP), яка налічує понад 30 мільйонів членів, немає підстав вважати, що будь-які два члени будуть довіряти один одному чи досягнуть координованих дій тільки тому, що вони заплатити річний внесок в одну і ту ж організацію.

Остання проблема стосується негативних зовнішніх ознак. Деякі групи активно пропагують нетолерантність, ненависть та навіть жорстокість до не-членів. Хоча Ку Клукс Клан, Нація ісламу чи Мічиганська міліція і мають соціальний капітал, суспільство, що складається з таких груп, не було б особливо привабливим і, мабуть, перестало б бути демократією. Такі групи мають труднощі зі співпрацею, а їхні унікальні внутрішні зв’язки радше зроблять їх менш адаптивними, оскільки вони закривають їх від впливів навколишнього середовища.

Очевидно, що отримання правдоподібної цифри, яка виражає розмір соціального капіталу на основі перепису груп у такому великому і складному суспільстві, як, наприклад, Сполучені Штати, є майже неможливим. Ми маємо емпіричні дані різного рівня надійности тільки про деякі підгрупи в існуючих групах, і не маємо однозначних критеріїв для оцінки їх якісних відмінностей [9] .

Як альтернатива, замість вимірювання соціального капіталу як позитивної цінности, було б легше виміряти відсутність соціального капіталу через традиційні показники соціальної дисфункції, такі як рівень злочинности, розпад сім’ї, вживання наркотиків, судові позови, вбивства, уникнення податків і под. Суть полягає у тому, що оскільки соціальний капітал відображає існування кооперативних норм, соціальні відхилення ipso facto свідчать про брак соціального капіталу. Показників соціальної дисфункції, хоча й проблематичних, є значно більше, ніж даних про групове членство, і їх можна порівняти. Національна комісія у справах громадянського відновлення (National Commission on Civic Renewal) використовувала цю стратегію для вимірювання громадянської відчужености.

Однією, дуже серйозною проблемою використання даних про соціальну дисфункцію як негативного показника соціального капіталу, є те, що ці дані ігнорують розподіл. Так, як традиційний капітал нерівномірно розподілений у межах суспільства (визначено в ході досліджень розподілу багатств і доходів), нерівномірно розподіленим буде і соціальний капітал – прошарки високосоціалізованих, самоорганізованих людей можуть співіснувати з групками надзвичайної автомізації і соціальної патології.

Генеалогія моралі

Соціальний капітал не є, як його часто зображають, рідкісним культурним багатством, що передається від одного покоління до наступного, і у випадку його втрати він не поновлюється. Навпаки, він твориться спонтанно і постійно людьми, які живуть своїм щоденним життям. Він створений традиційними суспільствами і генерується на щоденній основі окремими людьми і фірмами у сучасному капіталістичному суспільстві.

Рис. 1. Континуум норм

Систематичне вивчення того, як спонтанно і децентралізовано виникає порядок, а отже і соціальний капітал, є одним із найважливіших інтелектуальних напрямків розвитку наприкінці ХХ століття. У цьому процесі попереду економісти – що не дивно, адже предметом економічної дисципліни є ринки, які самі по собі є головними прикладами спонтанного порядку. Саме Фрідріх фон Гайєк виклав програму дослідження того, що він назвав «розширений порядок людської співпраці», тобто загальна сума всіх правил, норм, цінностей і спільної поведінки, що дозволяє людям працювати разом у капіталістичному суспільстві [10] .

Ніхто не буде заперечувати, що соціальний порядок часто твориться ієрархічно. Проте, корисним буде побачити, що порядок може виникати з ряду джерел, починаючи від ієрархічних і централізованих типів влади до цілковито децентралізованих і спонтанних взаємодій людей. Рисунок 1 ілюструє такий континуум.

Ієрархія може набувати різних форм – від трансцендентної (наприклад, сходження Мойсея з гори Синай з Десятьма Заповідями) до земної, коли генеральний директор оголошує про запровадження нової «корпоративної етики» у стосунках з клієнтами. Спонтанний порядок також має різне походження – від сліпої взаємодії з силами природи до високоструктурованих юридичних перемовин про право на підземні води. На загал, спонтанні норми мають тенденцію бути неформальними, тобто вони ніде не прописані і не опубліковані – тоді як норми і правила, створені ієрархічними джерелами влади, як правило, набирають форми написаних законів, конституцій, інструкцій, святих текстів чи бюрократичних організаційних структур. У деяких випадках межа між спонтанним та ієрархічним порядком є розмитою: в англомовних країнах, таких як Британія та Сполучені Штати, загальне право, наприклад, розвивається спонтанно через взаємодію мільйонів суддів та адвокатів, проте його також визнають як обов’язкову формальну судову систему.

Окрім численних соціальних норм вздовж континууму – від ієрархічно до спонтанно генерованих – ми можемо накласти континуум норм, що є продуктом раціонального вибору і норм, що є соціально успадкованими та а-раціональними за походженням. Поєднання наших двох осей утворило матрицю з чотирьох квадратів можливих типів норм, як показано на рис. 2. «Раціональні» тут використовуються тільки тоді, коли свідоме обговорення і порівняння альтернативних норм відбувається заздалегідь. Зрозуміло, що раціональні дискусії можуть призвести до поганого вибору, що не служитиме істинним інтересам народу, тоді як а-раціональні норми можуть бути досить функціональними, як, наприклад, релігійні вірування, що підтримують соціальний порядок чи економічне зростання.

Рис. 2. Всесвіт норм І

З різних позицій таке розрізнення між раціональним і а-раціональним відповідає дисциплінарним межам між соціологією і економікою. Соціологія, врешті-решт, є дисципліною, яка присвячена вивченню соціальних норм. Соціологи припускають, що мірою того, як людські істоти ростуть і дорослішають, вони соціалізуються у широкому спектрі ролей і ідентичностей – католик, робітник, відступник, матір, бюрократ, і визначаються рядом складних норм і правил. Ці норми водночас пов’язують громади і ретельно насаджуються цими ж громадами, різко обмежуючи можливості вибору.

Міркування економістів

За останнє покоління економісти приділяли все більше уваги важливості норм і правил в економічному житті. Рональд Гайнер вказував на те, що як раціональні людські істоти ми просто не можемо приймати раціональні рішення на кожному кроці свого щоденного життя. Якщо б ми так робили, тоді наша поведінка була б непередбачуваною чи піддавалася паралічу в процесі постійних розрахунків, коли ми даємо офіціанту на чай, торгуємося з водієм таксі щодо оплати чи коли ми кожного місяця відкладаємо з нашої зарплати різну суму на наш пенсійний рахунок [11] . Фактично, для людей є раціональним використовувати спрощені правила щодо власної поведінки, навіть якщо ці правила не завжди породжують правильні рішення за різних обставин, тому прийняття рішення само по собі є дорогим і вимагає інформації, що є недоступною чи неправдивою.

Цілком нова під-дисципліна економіки – «новий інституціоналізм» – побудована на спостереженнях, що правила і норми є критичними для раціональної економічної поведінки. Те, що економічний історик Дуґлас Норт називає «інституцією», є нормою чи правилом, формальним чи неформальним, яке керує людською соціальною взаємодією [12] . Він вказує, що норми є критичними для зменшення транзакційних витрат; якщо б у нас не було норм, наприклад, поваги до права на власність, ми б змушені були обговорювати правила власности в кожному окремому випадку, а така ситуація не сприяла б ані ринковому обміну, інвестиціям, ані економічному росту.

Тому, економісти не відрізняються від соціологів у наголошенні важливости норм. Натомість вони дійсно відрізняються щодо їх самоусвідомленої здатности розуміти походження норм і правил. Соціологи (а також антропологи) є, на загал, більш вправними в описі соціальних норм, ніж у поясненні, чому вони стали саме такими. Багато соціологічних описів малюють статичну картину людського суспільства, спостерігаючи, наприклад, як хлопчики нижчих класів в італійських околицях Нью-Йорка соціалізуються під «тиском групи однолітків» шляхом вступу до банди.

Після такого твердження напрошується питання: звідки, передусім, виникли норми цих груп. Ми можемо відслідкувати їх історичне минуле покоління чи два тому, проте нам бракує свідчень про їх більш віддалене минуле. Саме школа «функціональної» соціології й антропології спробувала виявити раціональні утилітарні причини найдивніших соціальних правил. Індуїстська заборона їсти коров’яче м’ясо пояснювалася, наприклад, тим фактом, що корови були ресурсом для инших потреб (обробіток землі, споживання молока). Натомість важко пояснити, чому мусульмани в Індії, які стикалися з такими ж екологічними та економічними умовами, із задоволенням поїдали корів, чи чому заборона залишалася і тоді, коли МакДональдс у Н’ю Делі міг би імпортувати всю воловину з Австралії чи Аргентини.

Економісти, які упродовж останніх років ніколи не були скромними у питаннях застосування своїх методологій до широких аспектів соціальної поведінки, вступили у суперечку. Існує велика і добре розвинута галузь економіки – теорія гри – що прагне пояснити, яким чином виникають норми і правила. Як вказувалося вище, економісти не заперечують того, що людська діяльність обмежена всілякого роду правилами і нормами: шлях, яким людські істоти досягають цих норм, є для них раціональним, і тому пояснюваним процесом.

Для деякого спрощення, теорія економічної гри починається з точки відліку, що ми всі приходимо у світ як ізольовані особистості з купою егоїстичних бажань чи преференцій, позбавлені численних соціальних зв’язків й обов’язків один перед одним. Однак, у багатьох випадках ми можемо задовольнити ці преференції більш ефективно у співпраці з иншими людьми і тому приходимо до обговорення кооперативних норм, що управляють соціальними взаємодіями. Люди можуть діяти альтруїстично, але тільки тому, що на певному етапі вони вже підрахували, що альтруїзм може стати для них корисним (припустімо, тому, що инші люди будуть тоді поводитися так само альтруїстично). Математика за цією теорією гри просто прагне формально зрозуміти стратегії, за якими люди можуть рухатися від егоїстичних інтересів до кооперативних результатів.

Якщо ми спробуємо розмістити різні типи норм в один з чотирьох квадратів матриці, ми отримаємо щось на зразок рисунка 3.

Рис. 3. Всесвіт норм ІІ.

Правила спільного користування транспортними засобами (car pool), наприклад, лежать у квадраті раціональних, спонтанно генерованих. Ці правила визріли децентралізовано, проте можна припустити, що вони сформувалися після певних дискусій, спроб та помилок серед учасників. Формальний закон, проголошений диктатурою чи демократією, лежить в раціональному ієрархічному квадраті, так само, як і написання конституції, прикладна соціологія та инші зусилля, які скеровують громади зверху. З иншого боку, загальне право генерується так само, як правила спільного користування автомобілем – спонтанно і раціонально. Організована, офіційна релігія, як правило, йде від ієрархічного джерела; справді, основна ієрархічна влада, Бог і правила, які він диктує – не приймаються у ході раціональних дебатів. Деякі народні релігії (наприклад, даосизм та синтоїзм у Східній Азії) і квазі-релігійні культурні практики можуть розвинутися децентралізовано, а-раціонально. Тому, ці форми релігійних норм лежать, відповідно, у нижньому лівому та нижньому правому квадраті. Врешті, певні норми базуються на біології і чітко належать до а-раціонального, спонтанно генерованого квадрату. Табу інцесту належить до цієї категорії. Найостанніші дослідження показують, що людське табу на інцест, хоча й традиційне, виникло через природну огиду, яку людські істоти відчувають до сексуальних стосунків між близькою родиною.

Існує можливість сформулювати гіпотезу (це багато хто вже робив), що з модернізацією суспільств норми мають тенденцію створюватися не в нижніх, а у верхніх квадратах, особливо у верхньому лівому (тобто владою). Терміни, які теоретики, такі як Генрі Майн (Henry Maine), Макс Вебер, Еміль Дюркгайм (Émile Durkheim) та Фердинанд Тьонніс (Ferdinand Tönnies), класично пов’язували з модернізацією – раціоналізація, бюрократизація, перехід від статусу до контракту, від gemeinschaft до gesellschaft – усе це вказує, що встановлена у державі формальна, раціональна законна влада стає головним джерелом порядку у сучасних суспільствах. Проте, той, хто спробував продертися крізь хащі неписаних норм гендерних стосунків на сучасному американському робочому місці чи у школі, знає, що неформальні норми не зникли з сучасного життя і схоже на те, що не зникнуть у майбутньому.

Оскільки люди більше обізнані з нормами, які встановлює ієрархічна влада, ніж «розширений порядок людської кооперації» Гайєка (Hayek), було б корисно поглянути більш детально на праву частину рис. 2, щоб зрозуміти рівень і обмеження спонтанного порядку. «Самоорганізація» стало звичним словом не тільки серед економістів і біологів, але також серед «гуру» інформаційних технологій, консультантів з менеджменту і професорів бізнес-шкіл. Тим не менше, вона може стати реальною тільки за певних чітких умов і не існує універсальної формули для досягнення координацій в групах людей.

Правила спільного фонду

За минуле покоління економіка та пов’язані з нею дисципліни, такі як право, економіка та громадський вибір, спродукували величезну кількість теоретичних та емпіричних праць на тему спонтанного порядку. Багато ранніх праць були присвячені походженню норм щодо прав на власність [13] . Так звані ресурси спільного фонду, якими користується громада, такі, як луки, риба у водоймах, ліси, підземні води та повітря, становлять особливо складну проблему, оскільки вони є тим, що Ґаррет Гардін називав «трагедією угідь» або «трагедією спільного надбання» [14] . Гардін стверджував, що трагедія спільного надбання призводить до соціальних потрясінь тоді, коли рибні ресурси моря вичерпані, а трава на луках випасена. На його думку, проблема ресурсів спільного використання може бути вирішена тільки через ієрархічну владу, скажімо, сильнішою державою чи навіть наднаціональним регулюючим органом.

На противагу цьому ієрархічному підходу до створення норм, певні економісти запропонували більш спонтанні підходи. Джерелом цілої галузі права і економіки стала стаття Рональда Коуза «Проблема соціальних витрат», в якій він говорив, що коли транзакційні витрати прямують до нуля, тоді зміна формальних правил щодо зобов’язань не буде мати жодного впливу на розподіл ресурсів [15] . Проблема застосування теореми Коуза в реальній ситуації полягає в тому, що транзакційні витрати ніколи не дорівнюють нулю. Як правило, для приватних осіб досягнення справедливих домовленостей між собою виявляється досить затратним, особливо коли один є значно багатшим чи могутнішим за иншого.

З иншого боку, транзакційні витрати були досить низькими в багатьох випадках, таким чином, економісти змогли ідентифікувати достатню кількість цікавих прикладів самоорганізації, коли соціальні норми створювалися в результаті процесу знизу вгору. Роберт Саджден описує правило поділу сплавного лісу на англійському узбережжі: «хто перший прийшов, того першого обслужили», при умові, що той взяв помірну кількість [16] . Роберт Еліксон наводить численні приклади спонтанних економічних правил. Скажімо, американські китобійці у ХІХ столітті часто опинялися у конфліктній ситуації, коли загарпунений одним судном кит зривався з гачка і потім був підхоплений і проданий иншим судном, що не витратило ані часу, ані зусиль на те, щоб цього кита упіймати. Китобійці розробили великий перелік неформальних правил, які врегульовували таку ситуацію, і справедливо ділили здобич [17] .

Більшість літератури на тему спонтанного порядку є епізодичною і не дає нам відчути, як часто нові норми дійсно створювалися у децентралізований спосіб. Виняток складає праця Елінори Остром, яка зібрала понад 5.000 прикладів ресурсів спільного користування, що дозволило їй розпочати емпірично обґрунтоване узагальнення цього явища [18] . Її широкий висновок полягає у тому, що людські громади у різні часи та у різних місцях знаходили рішення «трагедії спільного надбання» значно частіше, ніж це зазвичай вважалося. Багато з цих рішень полягали не у приватизації спільних ресурсів (рішення, яке вітають більшість економістів). Навпаки, громади змогли раціонально виробити неформальні й инколи формальні правила користування спільними ресурсами у справедливий спосіб, що не призводить до передчасного виснаження чи вичерпання. Ці рішення підсилюють деякі умови, що дають змогу знайти рішення двосторонньої дилеми в’язня, тобто повторної взаємодії. Вона полягає в тому, що якщо люди знають, що вони вимушені продовжувати жити одне з одним в єдиній громаді, в якій тривала співпраця буде винагороджена, вони стають більш зацікавленими у власній репутації, а також зацікавленими у моніторингу та покаранні тих, хто порушує правила громади.

З праці Елінори Остром та инших стає очевидним, що спонтанний порядок виникає тільки за певних, чітко визначених обставин, і що в багатьох ситуаціях він зазнає невдачі або призводить до ситуації, що не є прийнятною з точки зору суспільства загалом. Остром зауважує, що існує багато прикладів невдалих зусиль щодо встановлення норм спільного користування ресурсами. Її умови самоорганізації визначають кілька категорій причин, які пояснюють, чому суспільства можуть бути нездатними сформувати рішення спонтанного порядку.

Розмір. Манкур Олсон (Mancur Olson) вказував на те, що проблема вільного рейдерства стає більш серйозною, коли група стає більшою і все складніше моніторити поведінку кожної окремої особи. Лікарі, що провадять спільну медичну практику, чи партнери юридичної фірми зазвичай знають, хто з них не тягне власну лямку; проте це не справджується для заводу, на якому працює 10.000 робітників. Більше того, коли група стає ще більшою, система починає розвалюватися. Стає складно асоціювати обличчя з репутацією; моніторинг та дотримання правопорядку стає все дорожчим, і спрацьовує ефект масштабу, який вимагає призначення певних членів групи для спеціалізації своєї діяльности.

Кордони. Для того, щоб виник спонтанний порядок, важливо провести чіткі кордони членства в групі. Якщо люди можуть входити і виходити з групи за власним бажанням, чи якщо незрозуміло, хто є членом (і, відповідно, хто має право користуватися спільними ресурсами групи), тоді особистості матимуть менше стимулу турбуватися про свою репутацію. Це пояснює, окрім иншого, чому рівень злочинности має тенденцію бути вищим, а соціального капіталу – нижчим у місцевостях з підвищеною транзитністю (що перебувають у процесі швидких економічних змін, довкола залізничних та автобусних станцій і под.).

Повторна взаємодія. У дослідженні Елінори Остром у багатьох громадах, які успішно вирішили проблеми ресурсів спільного користування, практично відсутня соціальна мобільність чи контакти із зовнішнім світом (мешканці гірських сіл, фермери на рисових полях, рибалки, і тому подібні). Люди переживають за свою репутацію тільки тоді, коли вони знають, що їм доведеться і надалі мати справу одне з одним упродовж тривалого часу.

Первинні норми, що встановлюють загальну культуру. Встановлення норм кооперації часто передбачає існування набору первинних норм у групі людей. Культура надає загальний словник не тільки слів, але й жестів, виразів обличчя і особистих звичок, які служать сигналами про наміри. Культура допомагає людям розрізнити того, хто співпрацює, і того, хто обманює, а також допомагає передавати правила поведінки, що дають можливість більше передбачати дії у межах громади. Люди все більше вимагають покарання тих, хто порушив правила їх власної культури, ніж правила культури иншої. І навпаки, нові норми кооперації значно складніше генерувати через культурні кордони.

Влада і справедливість. Неформальні соціальні норми можуть часто відображати здатність однієї групи домінувати над иншою завдяки своєму багатству, більшій владі, культурному потенціалу, інтелектуальним здібностям чи шляхом прямого насильства і жорстокости. Певні соціальні норми можна розглядати як несправедливі, навіть тоді, коли вони добровільно приймаються громадами, що їх практикують. Наприклад, норми, що виправдовують рабство, чи ті, що підпорядковують жінок чоловікам.

Тривале існування поганого вибору. Якщо норми є несправедливими, неефективними чи контр-продуктивними, можна було б стверджувати, що вони спонтанно зникнуть, оскільки не служать інтересам громади, що їх практикує. В юридичних та економічних працях висловлюється чітке еволюційне припущення, що все, що виживає, до певної міри є у «хорошій формі», і тому з часом відбувається «еволюція ефективности». Однак, завдяки впливу традицій, соціалізації чи ритуалів згубні, неефективні чи контр-продуктивні норми можуть продовжувати існувати у соціальних системах упродовж поколінь.

Соціальний капітал може бути створений спонтанно у відносно невеликих, стабільних групах, де кількість членів обчислюється сотнями чи, у деяких випадках, тисячами осіб. Також він може з’явитися у групах з більшою кількістю населення, у суспільствах, де вже існує уряд, верховенство права і соціальний капітал як важливий наслідок верховенства права. Проте, коли спонтанна група стає занадто великою, різні громадські проблеми (наприклад, хто буде обговорювати правила, контролювати вільне рейдерство, запроваджувати у життя норми і под.) стають нездоланними. Каталог правил Елінори Остром щодо ресурсів спільного користування складає культуру з малої «к»: малі правила для малих громад, які ми, як правило, не асоціюємо з великими і важливими культурними системами. Праці на тему спонтанного порядку можуть не враховувати формування норм, що пов’язані з групами більшого масштабу: нації, етно-лінгвістичні групи чи цивілізації. Культури з великої «К» – ісламська, індуїстська, конфуціанська чи християнська, не мають спонтанних коренів.

Матриця з чотирма квадратами на рис. 2 є тільки тахономічною схемою, що змушує замислитись, звідки у сучасних суспільствах виникає соціальний капітал. Погляди людей на те, звідки походять норми кооперації, істотно забарвлені ідеологічними преференціями, на зразок «звідки їм слід походити»: традиційні консерватори вважають, що вони повинні походити з релігії та инших джерел а-раціональної ієрархії нижнього лівого квадрату; ліберали, стурбовані функціонуванням «невпійманих ринків», хочуть, щоб вони походили з верхнього лівого квадрату (наприклад, у формі державного регулюючого органу); лібертарії лівого та правого крила сподіваються, що вони походять з будь-якого квадрату спонтанного порядку правого боку. Однак, повинно бути очевидним, що у сучасних суспільствах кожен квадрат містить нетривіальний набір прикладів, і що чотири джерела соціального капіталу взаємодіють один з одним у складний спосіб.

Формальні закони відіграють важливу роль у формуванні неформальних норм (як у випадку законодавства громадянських прав у Сполучених Штатів), тоді як більш-менш ймовірно, що неформальні норми призведуть до створення певних видів політичних інституцій. Релігія залишається важливим джерелом культурних правил, навіть в очевидно світських суспільствах; водночас релігійні правила можуть зазнавати спонтанної еволюції, оскільки вони взаємодіють з даним історичним середовищем суспільства. Розуміння цих взаємовідносин і забезпечення емпіричної мапи джерел фактичних культурних правил – це завдання майбутнього.

Переклала Лілія Шевчук

---

[1] Diego Gambetta, The Sicilian Mafia: The Business of Private Protection (Cambridge: Harvard University Press, 1993), p. 35.

[2] Див., наприклад: Edward C. Banfield, The Moral Basis of a Backward Society (Glencoe, 111.: Free Press, 1958); та Robert D. Putnam, Making Democracy Work: Civic Traditions in Modern Italy (Princeton: Princeton University Press, 1993).

[3] Див. обговорення питання громадянського суспільства в Larry Diamond, «Toward Democratic Consolidation», Journal of Democracy 5 (1994): 4-17.

[4] Lyda Judson Hanifan, «The Rural School Community Center», Annals of the American Academy of Political and Social Science 67 (1916): 130-138.

[5] Jane Jacobs, The Death and Life of Great American Cities (New York: Vintage, 1961), p. 138.

[6] Glenn Loury, «A Dynamic Theory of Racial Income Differences», in Women, Minorities, and Employment Discrimination, ed. P. A. Wallace and A. LeMund (Lexington, Mass.: Lexington Books, 1977); Ivan H. Light, Ethnic Enterprise in America (Berkeley: University of California Press, 1972).

[7] James S. Coleman, «Social Capital in the Creation of Human Capital», American Journal of Sociology supplement 94 (1988): S95-S120; Coleman, «The Creation and Destruction of Social Capital: Implications for the Law», Journal of Law, Ethics, and Public Policy 3 (1988): 375-404; Putnam, Making Democracy Work, 1993; Robert Putnam, «Bowling Alone: America's Declining Social Capital», Journal of Democracy 6 (1995): 65-78.

[8] Everett C. Ladd, «The Data Just Don't Show Erosion of America's ‘Social Capital’», Public Perspective (1996): 4-22; Michael Schudson, «What If Civic Life Didn't Die?» American Prospect (1996): 17-20; John Clark, «Shifting Engagements: Lessons from the ‘Bowling Alone’ Debate», Hudson Briefing Papers, no. 196, October 1996.

[9] Як же нам тоді збагнути, чи соціальний капітал даного суспільства зростає чи зменшується? Єдине рішення – покластися більше на друге з двох джерел даних – на дані досліджень довіри та цінностей.

[10] Friedrich A. Hayek, The Fatal Conceit: The Errors of Socialism (Chicago: University of Chicago Press, 1988), p. 5; а також Hayek, Law, Legislation, and Liberty (Chicago: University of Chicago Press, 1976).

[11] Ronald A. Heiner, «The Origin of Predictable Behavior», American Economic Review 73 (1983): 560-595; and Heiner, «Origin of Predictable Behavior: Further Modeling and Applications», American Economic Review 75 (1985): 391-396.

[12] Douglass C. North, Institutions, Institutional Change, and Economic Performance (New York: Cambridge University Press, 1990).

[13] Для загального огляду, див. Karl-Dieter Opp, «Emergence and Effects of Social Norms — Confrontation of Some Hypotheses of Sociology and Economics», Kyklos 32 (1979): 775-801.

[14] Garrett Hardin, «The Tragedy of the Commons», Science 162 (1968): 1243-1248.

[15] Чесно кажучи, сам Коуз не назвав це «теоремою Коуза». Ronald H. Coase, «The Problem of Social Cost», Journal of Law and Economics 3 (1960): 1-44. Ця стаття є на сьогодні єдиною статтею офіційних джерел, яку найбільше цитують.

[16] Robert Sugden, «Spontaneous Order», Journal of Economic Perspectives 3 (1989): 85-97; Sugden, The Economics of Rights, Co-operation, and Welfare (Oxford: Basil Blackwell, 1986).

[17] Власне детальне польове дослідження Еліксона показує, що ранчеро та фермери графства Шаста в Каліфорнії фактично встановили ряд неформальних норм, щоб захистити їх відповідні інтереси, як і передбачував Коуз. Robert Ellickson, Order Without Law (Cambridge: Harvard University Press, 1991, pp. 143ff., 192.

[18] Elinor Ostrom, Governing the Commons: The Evolution of Institutions for Collective Action (Cambridge: Cambridge University Press, 1990).