РЕДАКЦІЯ ЧИСЛА

Тарас Возняк (головний редактор)
Ірина Магдиш
Олесь Пограничний
Михайло Москаль
Іван Монолатій

Відповідальність за добір і викладення фактів несуть автори

незалежний культурологічний часопис «Ї»
число 52 / 2008

ПОЛЬСЬКИЙ УСЕ-СВІТ ГАЛИЧИНИ

Проєкт частково фінансований
у рамках Програми польської закордонної допомоги
Міністерства закордонних справ РП у 2008 р.

Особлива подяка:
Ізабелі Хруслінскій
Мартині Міхалік
Івану Монолатію
Катерині Магдиш

ЗМІСТ
АВТОРИ ЧИСЛА
 

Чому треба писати спогади

Спогади писати необхідно. Ця думка виникла у час доволі тривалої підготовки до друку номеру журналу Ї, присвяченому Польському усе-світу Галичини. Чому саме при підготовці цього числа? Адже воно не перше у нашій серії краєзнавчих інтелектуальних путівників. Перед ним уже побачили світ Волинський і Закарпатський усе-світи, Галицький жидівський і Жидівський львівський, врешті сам Галицький усе-світ з описами людських і соціальних типів нашого краю. Спогадів, написаних українцями, і тоді бракувало, але чи то відносна географічна віддаленість (Волинь, Закарпаття), чи відчутна відносна инакшість (два Гебрейські усе-світи), чи заміщення літературними текстами (у випадку Галицького усе-світу) якось виправдовували оту порожнечу.

У випадку ж дослідження і опису польського усе-світу Галичини нам довелося співставляти неспівмірні величини – кількість спогадів про Львів довоєнного і міжвоєнного періодів, написаних (і опублікованих, sic!) польськими авторами, і кількість мемуарів українських.

Уже просто чую крики наших патріотів про запроданство, грантоїдство і под. Це тільки крики, не більше. Запропонуйте «коментаторам» назвати бодай десяток книжок-спогадів про український Львів того часу, який, без сумніву, був, і був цікавим, розмаїтим і вартим уваги не тільки академічних істориків, як крики поступово перейдуть у дуже красномовне затинання. Більш кмітливі невдовзі опануються і впевнено заявлять, що такі тексти є, тільки десь в архівах. Але ж, дорогі мої патріоти і любителі винятково української Галичини, «в архівах» означає – їх немає. Доступ кількох учених не замінить доступу тисяч.

Тисячі не вихованих на таких власне текстах будуть далі жити поруч з недоруйнованими попередніми режимами садибами і дворами як біля чужого, ворожого середовища, де «наших» не було, а були «окупанти» або «пани». Будуть жити, донищуючи до решти ними не створене і не оцінене як скарб.

Читаючи і перекладаючи спогади поляків про Галичину, Львів, Сколе, инші міста і містечка стає страшенно жаль, що так мало щоденників і спогадів писали (і далі мало пишуть) українці. Чомусь цей жанр не закоренився у нашій традиції. Жанр опису щоденного, на перший погляд, дуже буденного життя, через призму якого часто важливі суспільно-політичні й історичні процеси прочитуються чіткіше і виразніше, аніж з підручників історії.

Читаючи і перекладаючи спогади поляків у жодному разі не застосуєш до них слова «окупація». Окупація – це щось зовсім инше, але напевне не те, описане, сповнене серця, безмежної любові до місця і міста, до садиби і парків, до людей і будівель, до портретів і речей життя.

Цей жаль за умираючим жанром української мемуаристики породжував майже заздрість до так розвинутої бібліотеки «milosnikow» Львова і Галичини. І це була перша пастка, у яку важко було не потрапити.

Друга небезпека і непевність була орфографічного штибу. Колись часопис Ї прийняв правило, за яким иноземні прізвища писалися якнайближче до звучання оригіналів. Скажімо, польські мали не українські суфікси і закінчення, а типово польські. На загал логічне правило легко застосувати у випадку прізвищ і імен сучасників. Однак, його вкрай важко дотримуватися у написанні прізвищ людей, що жили до ХІХ ст., тобто часу, коли остаточно сформувалися нації як такі, зокрема українська і польська. До ХІХ ст. була шляхта, тобто становий поділ суспільства був спільним як для православних, греко-католиків, так і для римо-католиків. Нерідко представники шляхти змінювали свої релігійні погляди і переходили з православ’я до римо-католицизму, чи з римо-католицизму до протестантства і навпаки. То Дзєдушицкі чи Дідушицький? Любомірскі чи Любомирські? Зоф’я з Фредрів Шептицька чи Софія з Фредрів Шептицька? Парадоксально, але найбільше чомусь хотілося уникнути уніфікації, за якою так повстають усі редактори. Життя тих людей не було уніфікованим, ми ніколи уже не дізнаємося, з ким же вони себе ідентифікували у різні часи існування родів і родин, тому, можливо, є сенс знати про можливість різного написання і прочитання їхніх імен.

Модного тепер слова «толерантність» тоді ще не знали, але чітко усвідомлювали необхідність тієї ж толерантности і до Корони, і до Відня, і до могутніх православних магнатів-землевласників, і до греко-католицьких митрополитів. Категорично не ідеалізуючи часів приналежности Галичини до Польщі, які були позначені численними як компромісами, так і конфліктами поміж українським і польським населенням краю, не менш категорично постаємо проти суцільного забуття того, що було зроблено поляками для цієї землі. Проти забуття тих людей, того стилю життя, проти нищення чи ігнорування матеріального сліду, який вони залишили по собі.

Инше питання, як використовуємо ми цей спадок. Чи спроможні піднятися над власними псевдо-патріотичними амбіціями і використати залишене собі, українству на користь. Чи знову будемо закарбовувати у юних головах слово «окупація» і тим самим змушувати їх будувати державу і власну ідентичність з переконанням, що Ісус Христос також був українцем і все від Сяну до Дону питомо українське.

Зовсім не дивно, що у вступі до цього журналу йдеться головно про українців, а точніше – про сучасних громадян України. Вони і є головними адресатами і бажаними читачами цього числа. Поживу знайдуть і прихильники виваженого і фактажно аргументованого наукового стилю (Іван Монолатій, Тетяна Монолатій), і адепти дуже людських, теплих спогадів (Мариля Вольска, Беата Обертиньска, Вітольд Шольґіня, Софія з Фредрів Шептицька, Гелєна Ольшевска-Пазижина), і любителі популяризаторсько-просвітницького жанру (Артур Гутнікєвіч, Пьотр Чарторискі-Шілер, Влодзімєж Каліцкі, Мартина Міхалік), і, звичайно, мандрівники, екскурсоводи, туристичні оператори (Інтелектуальний путівник польською Галичиною).

Читайте, мандруйте, оглядайте, пізнавайте. Сперечайтеся і погоджуйтеся. А потім сідайте до столу і пишіть спогади. На наше покоління тих, кому за 40, випало чимало історичних – глобальних і приватних, змін. Давайте запишемо усе це, зматеріалізуємо наші спогади. Колись, у майбутньому, вони стануть матеріалом для журналу чи книги про український усе-світ Галичини кінця ХХ – початку ХХІ ст. Не напишемо ми, очевидці – за нас це зроблять инші. І не гарантовано, що ці инші будуть чеснішими за нас.

Ірина Магдиш

На головну сторінку | Зміст | Архів часопису | Пишіть нам

пневматический инструмент