Володимир Меламед

У боротьбі за рівноправність і національне відродження (1849-1918 р.)

У період реакції, що наступила після революції 1848 р., гебрейська громадськість зосередила зусилля на досягненні громадянської і політичної рівноправности. Першочерговим було питання про ліквідацію окремого гебрейського району, тобто про право проживати на території усього міста.

Незважаючи на скасування ряду обмежень, насамперед кошерного і свічкового податків, залишилася непорушною регламентація проживання гебреїв у місті відповідно до норми 1811 р., що обмежувала як місце у межах міського гебрейського району і Краківського передмістя, так і кількість гебрейських родин. Кожна гебрейська родина надалі мала свій фіксований номер. Нові сімейні номери не видавалися, тому практикувалося придбання номерів родин, що покидали місто через бідність. За актами 40-х років можна простежити міграцію знедолених родин з міста до провінції, які при цьому продавали свої сімейні номери більш заможним людям, що щедро оплачувалося. Шлюбне законодавство також залишалося заплутаним різними обмеженнями австрійської влади.

Таким чином, на початку 50-х років XIX ст. львівські гебреї продовжували боротися за розширення своїх громадянських і політичних прав. Вимогу ліквідації відокремлених гебрейських районів підтримала і дирекція поліції, щоправда, з міркувань поліпшення санітарно-гігієнічного стану міста. Остаточне вирішення питання залежало від намісника Галичини графа Голуховского. Однак, видане ним 29 березня 1859 р. розпорядження було не на користь гебреїв¹. Ґетто продовжувало існувати.

Проти гебрейської інтелігенції підсилилися випади влади. Нечисленні гебрейські учені, наприклад, Ефраїм Блюхер і Лазар Іґель – фахівці зі східних мов і літератури – змушені були залишити університетські катедри. Тоді ж гебреям було заборонено мати прислугу з християн. Цікаво, що при цьому ряд членів Міської ради і навіть представників консервативних політичних партій виступили на боці гебреїв. Цікавим у цьому зв’язку було висловлення польського суспільного і політичного діяча Станіслава Тарковского, якого важко запідозрити у симпатіях до гебреїв: «Гебрей не може бути львівським архієпископом, тому що він гебрей, але це не причина, щоб він не міг бути львівським бурґомістром»².

Продовжували розвиватися традиції Гаскали, значно зросла кількість гебрейських учнів. У школі, заснованій рабином А. Коном, нараховувалися їх сотні, її новим директором став доктор Штернберґ. У 1855 р. були відкриті дві нові тривіальні школи. Сильний опір ортодоксальних кіл не дав можливості відкрити у Львові семінарію для підготовки рабинів. Ортодокси відмовилися скористатися спеціальним указом імператора від 1861 року і навіть більш пізньою постановою Галицького сейму 1907 року.

Поряд із загальноосвітніми школами наприкінці XIX століття у місті існували десятки початкових релігійних шкіл-хедерів. За даними 1889 р., у районах компактного проживання гебреїв нараховувався 51 хедер. Як правило, це були тісні приміщення, часто поєднані з помешканням учителя. Окремі хедери розташовувалися при синаґоґах. Більшість цих навчальних закладів не відповідало санітарно-гігієнічним нормам. У середньому в хедері навчалося 15-20 дітей. У листопаді 1889 р. чиновником Цісарсько-королівського намісництва була проведена ревізія хедерів. Результатом цієї ревізії було рішення маґістрату про закриття ряду шкіл, які не відповідали вимогам до навчальних закладів. З 51 хедера передбачалося залишити тільки 11³.

Початок 60-х років XIX ст. в Австрійській імперії характеризувався певною політичною відлигою у ставленні до гебреїв, які одержали право займатися усіма ремеслами, без обмеження набувати нерухомість, і, що особливо важливо, – отримали виборче право. Представником львівських гебреїв у парламенті став Марко Дубд. Однак тільки у 1865 р. намісництво, у відповідь на прохання громади, дозволило проживати за межами ґетто тим гебреям, що зголять бороду і пейси, а також відмовляться від традиційного гебрейського одягу. Охочих знайшлося небагато.

Рік 1867 приніс нову Конституцію для Австро-Угорської монархії, яка остаточно проголосила рівність у правах усіх громадян, незалежно від їхнього віросповідання і соціального стану. Шостий параграф Конституції зруйнував нарешті вікові стіни ґетто і дав можливість гебреям проживати там, де вони хочуть. Аналогічні рішення з ліквідації усіх обмежень, що стосуються гебреїв, прийняв і Галицький сейм. На їхній підставі скасувала всі обмеження щодо гебреїв і Міська рада. Отже, Конституція 1867 р. відкрила гебрейському населенню досить широкі можливості.

На той час значна частина гебреїв імперії проживала у Галичині, столицею якої був Львів, у якому у 1869 р. мешкало 27000 гебреїв. Тепер гебреям Львова був відкритий доступ як до загальноосвітніх шкіл і гімназій, так і до вищих навчальних закладів. Якщо у 1867 р. у всіх австрійських університетах навчалося 769 гебреїв, то у 1904 р. тільки у двох університетах Львова і Кракова нараховувалося 904 гебреї. У Львівській політехніці кількість студентів-гебреїв у відсотках зросло з 16,6% у 1885/86 рр. до 22,4% у 1906/07 навчальних роках.

З кінця 60-х років почалося інтенсивне заселення вулиць за межами традиційних гебрейських районів міста. Процес, що почався ще у 30-40-і роки XIX ст., набув тепер законних підстав, не пов’язаних з будь-якими колишніми умовами чи обмеженнями. У 60-70-і роки XIX ст. продовжувалося заселення гебреями лівого берега Полтви, де розташувалися вулиці Кароля Людвіка, згодом – Легіонів (непарна сторона), Широкої, згодом св. Ганни, потім Казимира Великого (зараз – вул. Городоцька). Інтенсивно заселялися також усі вулиці, що прилягають до нових проспектів, утворених на місці старих міських валів, які утворили центр міста, а саме: вул. Сикстуська (Петра Дорошенка)*, вул. Широка Нова (Коперніка), вул. Фреснела (Костюшка), вул. Єзуїтська (Гнатюка), вул. Бриґідська (Менцинского), вул. Майеровска (Січових Стрільців). Найбільш охоче заможні гебреї селилися на вул. Сикстуській, що вважалася найбільш престижною.

У середині 40-х років XIX ст. на вул. Шайнохи (Банківська) була побудована синаґоґа, де молилися гебреї, що проживали в цьому районі і були пов’язані спільними інтересами. Синаґоґа на вул. Шайнохи проіснувала до Другої світової війни, під час якої була знищена нацистськими окупантами. Тепер це незабудована ділянка між будинком міського банку і причілком колишнього кінотеатру «Спартак». Можна припустити, що гебреї, що селилися на новозабудовуваних вулицях, не відрізнялися особливою побожністю, по-перше, тому, що вони почали селитися там ще з часу дії всіляких обмежень, по-друге, ортодоксальні гебреї воліли не залишати території традиційно гебрейських районів біля старих синаґоґ.

Важливим кроком в організації релігійно-суспільного життя львівських гебреїв було створення гебрейської релігійної громади. Австрійське законодавство 1890 р. про діяльність гебрейських релігійних громад діяло на території Галичини з незначними змінами до 1927 р. Австрійські влади, як згодом і польські, прагнули бачити в гебрейській громаді насамперед релігійну організацію. У сферу її діяльности входили питання релігійного життя, благодійности, гуманітарні і культурні проблеми. Два рабини в громаді представляли ортодоксів, два инших – прогресистів-реформаторів. Синаґоґи утримувалися за рахунок власних доходів, причому ряд синаґоґ був власністю громади, як, скажімо, Синаґоґа прогресистів, чи Храм (Темпель), на пл. Старий Ринок, Велика міська синаґоґа на вул. Боїмів, 54, синаґоґа Нахмановичів, чи Золота Роза, на вул. Бляхарській, 27, Велика синаґоґа на Краківському передмісті по вул. Божничій; синаґоґа на вул. Шайнохи. Синаґоґа на старому гебрейському цвинтарі була власністю гебрейської лікарні, синаґоґи хасидів на вулицях Вугільній і Божничій, 4 не були у віданні громади. Існував також цілий ряд хасидських молитовних домів. Усі названі синаґоґи, крім синаґоґи хасидів на вул. Вугільній, були знищені під час німецької окупації у роки Другої світової війни.

На початку XX ст. з’явилися нові синаґоґи на вулицях Сонячній, Св. Івана (Мукачівська), Королеви Ядвіґи (Марка Вовчка). У 20-і роки були побудовані синаґоґи на вул. Кароля Лєщинского (Братів Міхновських) і на вул. Бема (Ярослава Мудрого), а також на новому гебрейському цвинтарі по вул. Піліховскій (тепер В. Єрошенка). До сьогодні збереглися синаґоґи на вул. Братів Міхновських і Вугільній. Синаґоґа на вул. Братів Міхновських з осені 1989 р. була передана Львівській гебрейській релігійній громаді і знову функціонує, а синаґоґа на вул. Вугільній – Товариству гебрейської культури ім. Шолом-Алейхема.

Щодо середніх шкіл, то на початку XX століття гебрейська релігійна громада мала їх дві: одну для хлопчиків, иншу для дівчаток, вони були організовані за зразком міських шкіл з навчанням польською мовою. Громада також утримувала три школи для маленьких дітей. У 1902 р. при громаді був створений навчальний заклад, що готував викладачів релігії Мойсея. Крім того, існували школа для глухонімих і реміснича школа. Діяльність гебрейської релігійної громади була нерозривно пов’язана з добродійністю. При громаді існував ряд благодійних закладів: Будинок сиріт, Гебрейська лікарня, Притулок для старих. До слова, у Гебрейській лікарні могли лікуватися не тільки гебреї. Для дітей малозабезпечених батьків при школах існували спеціальні їдальні, де щодня харчувалося близько 650 дітей.

Громада була ініціатором створення спеціальних благодійних фондів, а саме: Фонду для придбання одягу і взуття бідним учням, Фонду імені імператора Франца-Йосифа I, що допомагав учням середніх шкіл купувати підручники і одяг, Фонду допомоги бідним гебреям при Маґістраті і Міській раді. Існував також ряд кас взаємодопомоги, що називалися авансовими. У гебрейських громадах здавна надавалася допомога з приданим дівчатам з бідних родин. Такий вид допомоги був відомий у львівській гебрейській громаді з кінця XVI століття. На початку XX ст. у рамках громади існувало 12 видів спеціальних фондів, що забезпечували приданим бідних гебрейських дівчат, 13 видів стипендій для учнів різних шкіл, Фонд для вихованців Будинку сиріт. Крім того, за даними професора Й. Вичковского, у 1907 році в рамках гебрейської громади існувало 86 благодійних фондів, що надавали різні види допомоги⁴. Крім громадських, у Львові на початку XX ст. діяло близько 200 приватних гебрейських благодійних фондів⁵.

Вищенаведені дані підтверджують, що період з 1867 р. по 1914 р. був досить сприятливим для львівського гебрейства у сфері підприємництва, торгівлі, науки, мистецтва й освіти. Підтверджується це не тільки гебрейськими авторами, але і низкою польських дослідників, наприклад, професором Йозефом Вичковскім. Перед Першою світовою війною у Львові була сконцентрована значна частина гебрейської інтелігенції. Гебреї складали близько 70% усіх адвокатів міста і близько 60% лікарів^6., 70% членів Торгово-промислової палати Львова були гебреями. У Львівському університеті у 1910 р. навчалося близько 1500 гебреїв, тобто 33% від загального числа студентів, діяло кілька гебрейських студентських спілок. Ряд гебреїв-учених були університетськими професорами, серед них видатний історик Ш. Ашкеназі (1866-1935). З кінця XIX ст. до початку Другої світової війни Львів був одним з центрів гебрейського друкарства і видавничої діяльности.

Однак, у політичній сфері права гебрейського населення не були цілком реалізовані. Включно до кінця XIX ст. гебрейська громада, що становила близько третини населення Львова, у Міській раді зі ста депутатів була представлена тільки п’ятьма. У невеликих містах кількість гебрейських представників у Радах була, як правило, великою. Так, у 10-х містах у другій половині XIX століття гебреї були бурґомістрами, зокрема у Бродах і Стрию. Водночас, серед 150-155 депутатів Галицького сейму було не більше п’яти гебреїв⁷, хоча у 1900 р. гебрейське населення Галичини нараховувало 811 183 ос., що становило 11,1% усього населення краю⁸.

Економічна ситуація в Галичині кінця XIX – початку XX століть сприяла інтенсивній еміграції гебрейського населення як в инші провінції Австро-Угорщини, так і до Сполучених Штатів Америки і Палестини. У 1881-1910 роках Галичину залишило 237 тис. гебреїв, що склало 85% усіх гебрейських емігрантів Австро-Угорщини, а також 30,1% усіх виїжджаючих з Галичини⁹. Проте, саме Східна Галичина з-поміж инших країв і провінцій імперії мала найбільш значну кількість гебрейського населення. Населення Східної Галичини у 1910 р. складало 5317158 ос., у тому числі 659706 гебреїв, тобто 12,4% усього населення краю¹⁰. Швидкими темпами росло і гебрейське населення Львова. Якщо в 1869 р. воно складало близько 27000 ос., то у 1910 р. уже 57000, тобто 28% усього населення міста.

У другій половині XIX ст. змінюється і розміщення політичних сил у гебрейському суспільстві, що було характерно як для Львова, так і для всієї Австро-Угорської імперії. Рух реформаторів усе більше набував рис асиміляції. Так, у Львові сформувалися два характерних асиміляторських напрямки, орієнтованих відповідно на німецьку і польську культури.

Асимілятори німецького напрямку у 1868-1869 р. створили Союз «Шомер Ізраель» (Варта Ізраїлю) і видавали свій друкований орган «Дер Ізраеліт». Засновниками цього Союзу були Р. Берер, Й. Менех. Й. Кон. «Дер Ізраеліт» виходив німецькою мовою понад 25 років. За час свого існування це видання пережило значні зміни, як і та частина гебрейської інтелігенції, що бачила свою мету у зближенні з німецькою культурою. Основна мета видавців «Ізраеліта» і людей, що групувалися довкола нього, полягала у просвіті гебрейських мас і викритті різних фанатично налаштованих «чудотворців» і кагальної олігархії. На думку дослідника політичних рухів другої половини XIX ст. Вільгельма Фельдмана, позитивних результатів це не принесло. Фельдман також вважав, що час асиміляторів німецького напрямку безповоротно минув. Політичний вплив як Союзу «Шомер Ізраель», так і його друкованого органу «Ізраеліт» серед львівського гебрейства дійсно було незначним. Проте, Союз «Шомер Ізраель» виявляв певну політичну активність, особливо під час парламентських виборів 1873 р. Характерно, що його члени голосували разом з українцями проти польських кандидатів. Відповіддю з боку польських чиновників на австрійській службі були економічні санкції. Представники «Шомер Ізраель» підкреслювали, що «є австрійцями» і «австрійськими патріотами», що свободою і рівноправністю зобов’язані Габсбурґам¹¹. Прихильники цього Союзу були депутатами Львівської міської ради. У питаннях внутрішньої політики Союз «Шомер Ізраель» виступав за консолідацію всіх гебрейських громад Галичини. Його керівники проголосили ідею створення Союзу гебрейських громад. Для організації такого Союзу і вирішення низки инших питань передбачалося скликати спеціальний з’їзд. Незважаючи на протидію ортодоксів, з’їзд відбувся у Львові 18 червня 1878 р. під егідою Союзу. До порядку денного увійшли питання організаційного і культосвітнього плану: гебрейська школа, релігійна наука, запровадження общинного статуту, створення школи рабинів. Основним було питання об’єднання гебрейських релігійних громад у Союз громад¹².

Більш численною у 80-90-і роки XIX ст. була група асиміляторів, орієнтованих на польську культуру. Упродовж 1880-1892 р. вони видавали у Львові журнал «Ойчизна». Асимілятори польського напрямку були об’єднані в товариство «Агудас Ахім» (Союз Братів). Редактором «Ойчизни» був Натан Левінштайн, а главою товариства – Бернард Ґольдман. Позиція «Ойчизни» характерним чином відображала одну з тенденцій процесу розвитку львівського й у цілому галицького гебрейства, передовсім інтелігенції, а саме: вирішення гебрейського питання шляхом культурної асиміляції й емансипації. У 1880 р. невелика група молоді виділилася з частково онімеченого, а здебільшого ортодоксального львівського гебрейства з метою зближення з польською культурою. Як писав В. Фельдман, «вони йшли з емблемою Білого орла у сильній руці». З ідеалізмом, властивим молодості, вони приступили до справи і потягнули за собою старше покоління. Вони створили навколо «Ойчизни» коло однодумців. У результаті їх активної просвітительсько-пропагандистської діяльности польська мова, що ще кілька десятків років тому рідко звучав у вустах гебрея, стала мовою гебрейської інтелігенції, а серед простого народу – мовою приятельського спілкування. Разом з німецькою мовою поступово відійшов і німецький дух, а разом з ним слабшав і потяг гебрейської інтелігенції до Відня.

Діяльність «Ойчизни» не обмежувалася тільки проблемами просвітительства, її прихильники активно боролися за поліпшення економічних умов життя гебрейського населення міста. Про значний вплив прихильників долучення гебреїв до польської культури свідчить і той факт, що у 1870-1881 роках керівником львівської громади був депутат сейму Шимон Самельсон, прихильник польської асиміляції.

У сфері громадського життя асимілятори польського напрямку, за словами сучасників, завжди були на сторожі чести і достоїнства гебреїв, водночас жодним чином не прикрашаючи одновірців. Кредо людей, що видавали «Ойчизну», полягало в тому, щоб гебреї були не відособленою релігійною групою, а громадянами, рівноправними членами суспільства. Проти асиміляторів виступили ортодокси і прихильники хасидизму, що створили наприкінці 70-х років Товариство «Махазікей хадат», що видавало газету з однойменною назвою (1879-1914 р.)

Однак, як показало майбутнє, навіть перетворення гебреїв у рівноправних громадян Австрії, а пізніше – Польщі не могло вирішити проблем, накопичених за два тисячоліття історії гебреїв у діаспорі. В останні десятиліття XIX ст. гебреї Львова і Галичини, як і більшости країн Західної Европи, офіційно були наділені такими ж громадянськими і політичними правами, що й инше населення. Однак, саме в цей період значною мірою починає виявлятися антисемітизм, що має у своїй основі не тільки і не стільки релігійні корені, які були властиві йому на попередніх етапах історії. Виявилося, що досягнення певного рівня емансипації і прийняття европейських культурних цінностей не вирішує гебрейської проблеми. Асимілюючись з громадянами країни проживання, вони залишаються гебреями, принаймні за своєю ментальністю, до того ж їм не давали цього забути. Питання було у тому, де та межа, що дозволяє залишатися гебреєм, будучи асимілятором.

Наприкінці XIX ст. гостріше, ніж будь-коли, постало питання: хто ж такі – гебреї: народ, релігійна група чи громадяни своїх країн проживання. На це питання гебрейський народ повинен був відповісти сам і зробити свій вибір. На стику двох століть почалося відродження гебрейської національної самосвідомости.

Прагнення гебрейського народу знайти свою втрачену історичну батьківщину починає набувати реальних форм. У 1882 р. вийшла друком брошура Лео Пінскера «Автоемансипація». У ній пролунав заклик скерувати зусилля передовсім на відродження своєї національної свідомости і домогтися концентрації гебрейського народу на одній, йому приналежній території. Того ж року у Львові відбувся перший сіоністський вечір. Однак Пінскер не визначив місце майбутньої держави: чи це повинна бути Палестина, чи територія в иншій частині світу. Згодом, у другій половині 90-х років XIX ст., Теодор Герцль надав освоєнню Палестини політичного звучання, а гебрейському питанню – міжнародний характер, створивши сіоністську організацію, що охопила значну частину народу.

Кінець XIX ст. ознаменувався у середовищі львівського гебрейства напруженими ідейними шуканнями і політичною боротьбою. На місце «Ойчизни» – друкованого органу асиміляторів польського напрямку, що багато зробив для політичної й економічної емансипації львівського гебрейства, у 1892 р. прийшло инше періодичне видання нового національно-гебрейського напрямку, що згодом переріс у форму партії. Це видання під назвою «Пшишлосць» (Майбутнє) було друкованим органом товариства «Сіон», яке за впливом і значимістю посіло місце товариства «Агудас Ахім». Редагував нове видання Альфред Носіґ. Провісником «Пшишлосці» була брошура «Якою повинна бути програма гебрейської молоді», що вийшла у Львові у 1892 р. Текст програми відкривався епіграфом: «Гебреї всіх країн, солідаризуйтеся!»

Молоді львівські сіоністи, аналізуючи сучасне становище гебрейського народу, підкреслювали, що воно упродовж багатьох століть характеризувалося постійною боротьбою, у якій гебреї, як правило, були слабкою стороною, тому не дивно, що «ми деградували, мізерніли, наш національний характер спотворився. Відображенням наших сьогоднішніх відносин є матеріальний нестаток, фізична недосконалість, моральний і розумовий занепад, одним словом, нам загрожує повне знищення, що є тільки питанням часу. Це стосується, насамперед, гебреїв, що живуть у Галичині і Росії»¹³.

Аналізуючи історію львівських гебреїв XIX століття, автори наводять відповідні факти. У першій половині століття прогресивно мисляча гебрейська інтелігенція прийшла до висновку, що єдиним порятунком народу є освіта. Тодішнє політичне становище не дозволяло робити більш рішучих кроків. У 60-і роки ряд представників гебрейської інтелігенції Львова – Хоніґсман, Самельсон, Колішер, Ландесберґер і инші, намагаючись уберегти своїх співгромадян від різних обмежень, висунули гасло єднання гебреїв з поляками і злиття гебрейської релігійної громади зі львівською міською громадою. На думку сіоністів, це гасло було марним, бо боротьба тільки загострилася і призвела до поділу сторін. Але повного розмежування не відбулося, та й не могло відбутися, тому що гебрейський політичний рух не було однорідним і однозначне рішення було нереальним.

Неоднозначною була і позиція польських політичних партій і організацій як щодо гебрейського народу в цілому, так і до гебрейських політичних рухів. На тлі польсько-гебрейських протиріч в останній чверті XIX ст. починається зближення українців і гебреїв, насамперед у політичній сфері. Це відчувається на різних політичних рівнях: від Ради міста і Сейму краю до парламентських фракцій у Відні. Основна причина такого політичного зближення полягала в тому, що тоді як українці, так і гебреї не були державними народами. Тому в політичній сфері між українцями і гебреями у Львові, як і у всій Східній Галичині, міцніли контакти і взаємна підтримка. Не слід забувати, що у Східній Галичині гебрейські громади у кількісному відношенні посідали третє місце після українських і польських. Тому успіх тих чи инших українських і польських партій найчастіше був поставлений у залежність від підтримки гебрейських політичних організацій. Сіоністи часто згадували певну українсько-гебрейську угоду, що призвела до повної поразки поляків у політичному плані. При цьому сіоністи вважали, що гебреї згодом, за допомогою українців, досягли б значного впливу в місті і краї, якби мали досвідчених керівників, що прагнули продовжувати боротьбу.

Нова хвиля польської асиміляції, яка припала на кінець 80-х – початок 90-х років, викликала певне неприйняття у гебрейської громадськості. 80-і рр. характеризувалися вже розвитком палестинофільского руху. У 1883 і 1887 р. у місті були створені сіоністські товариства «Мікра Кодеш» і «Сіон». Останнім керував Герман Діаманд. Ці товариства і склали у майбутньому ядро Всегалицької сіоністської організації. У Львові, як і в Західній Европі і Росії, з’явилася Національна гебрейська партія, що проголосила: «Гебрейський народ не загинув, він має життєві сили, щоб перечекати бурю і відродитися до нового життя». Національна гебрейська партія у 1892 р. оприлюднила у Львові свою програму, що складалася з двох частин, які стосувалися становища гебреїв Галичини і проблем освоєння Палестини.

Це була одна з перших програм національно-гебрейських партій, тому багато що не було ще чітко окреслене, переважало декларування загальних цілей. Особливо це стосувалося освоєння Палестини. У сфері внутрішньої політики ряд положень, на думку дослідника цієї проблеми В. Фельдмана, був запозичений з матеріалів «Ойчизни» – органу асиміляторів. Примітно, що більшість її положень знайшли своє відображення у програмах як асиміляторських, так і сіоністських партій Польщі 20-30-х років XX ст. Чимало активістів прийшли до сіонізму через емансипацію й асиміляцію, що було характерно і для представників львівських гебреїв.

Частина програми, присвячена внутрішній політиці, передбачала здобуття значної кількости представницьких місць у керівництві громад і парламенті, а також реалізації прав, що належать гебреям як окремому народу, створення спілок гебрейських ремісників, опанування нових сфер економічної діяльности, створення професійних шкіл, ліквідація релігійних кагалів, виховання молоді в дусі юдаїзму, заснування семінарії для підготовки рабинів, поширення сучасних наукових знань, розвиток національної самосвідомости, достоїнства і солідарности, усвідомлення своїх прав і обов’язків як щодо гебреїв, так і негебреїв, а також виправлення різних наших (гебрейських. – В. М.) недоліків. Зверталася увага на зростаючу хвилю антисемітизму, особливо в Росії і Румунії, і на необхідність знайти місце, що стане новою батьківщиною для нащадків. Відповідь була однозначною: такою країною буде Палестина. Зовнішньополітична програма містила наступні положення: організацію еміграції гебреїв з Росії і Румунії до Палестини, створення там колонії для гебрейського пролетаріату, пробудження в гебрейських колоністів почуття національної єдности і мовної спільности через запровадження івриту, створення в Палестині професійної школи й івритської академії, створення в Европі товариства з освоєння Палестини. Створена у Львові однією з перших з поміж такого роду програм, вона лягла згодом в основу ряду аналогічних, спрямованих на національне відродження гебрейства.

Досягнення гебреїв у сфері промисловости, науки, освіти, торгівлі викликали нову широку хвилю антисемітизму, що відобразилося у виникненні в Галичині відповідних партій і рухів.

Наприкінці XIX ст. у середовищі галицького гебрейства стає легендарною особистість Теодора Герцля (1860-1904), що стає національним героєм. «Маси, що не знали про існування Сейму у Львові, захопилися виборами до конгресу у Базелі (I Світовий сіоністський конгрес у Базелі 1897 р. – В. M.); люди, що не мали уявлення про топографію свого міста, про географію й історію своєї країни, ламали голову над проблемами міжнародної дипломатії і колоніальної політики»¹⁴, – так писав про настрої галицьких гебреїв кінця XIX століття Вільгельм Фельдман.

У 1896 р. почався новий період у розвитку сіонізму, що було пов’язано з виходом книги Теодора Герцля «Гебрейська держава» – політичної концепції сіонізму. «Гебрейське питання, – писав Теодор Герцль. – є національним питанням і повинне посісти своє місце на світовому рівні, вирішити ж його можна тільки міжнародними зусиллями»¹⁵.

Цікава реакція представників української суспільно-політичної думки Галичини з приводу книги Теодора Герцля. Так, у 1896 р. Іван Франко писав: «Не можна, однак, відмовити йому (Т. Герцлю. – В. М.) у тому, що його план одухотворений глибокою вірою і гарячою любов’ю до свого народу, особливо до його пригноблених і знедолених мас. Шкода, але ми думаємо, що автор занадто поверхово знає ці маси.[...] План, однак, без сумнівів, має майбутнє, і якщо сьогоднішнє покоління ще не готове до нього, то згодом (план. – В.М.) дочекається молоді, що захоче і зуміє його здійснити»¹⁶. ЗНАЙТИ ЦИТАТУ ФРАНКА УКРАЇНСЬКОЮ!!

На організованому Герцлем І Сіоністському конгресі в Базелі 29-31 серпня 1897 р. було сформульовано програмне положення політичного сіонізму: «Сіонізм прагне до створення в Палестині території для гебрейського народу, ґарантованої суспільно-правовим шляхом»¹⁷.

Ідеї політичного сіонізму швидко поширилися на території Галичини і знайшли тут сприятливий ґрунт. До вже існуючих у Львові і Галичині сіоністських організацій з 1895 р. інтенсивно додаються численні товариства з освоєння Палестини, про що свідчать документи Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІА). Низка цих документів зберігалася у фонді Галицького намісництва¹⁸.

Уперше крайова сіоністська організація була створена у Львові в 1893 р. під назвою «Місцева група Львів Союзу австрійських товариств для колонізації Палестини і Сирії Ціон». Її керівниками стали Д. Коркіс, Л. Менш, Д. Мальц і инші.

На початку XX століття львівські сіоністські видання набувають більш радикального характеру, особливо журнал, що з 1900 р. замінив «Пшишлосць». Його редактор Адольф Станд був чільником галицьких сіоністів. Водночас виходять такі періодичні видання, як «Га-Кармель», «Дер Векер» (Будильник) і «Тогблят» (Щоденний листок). З 1902 р. починає видаватися місячник гебрейської молоді «Морія» за редакцією Й. Тона, а потім Ф. Ашкеназі. У 1905 р. він стає програмним виданням сіоністської молоді.

На тлі виборів до австрійського парламенту розгорнулася гостра боротьба між асиміляторами і сіоністами. Боротьбу сіоністів за національні права гебреїв у Галичині підтримали українські партії. Так, у грудні 1905 р. під час дебатів в австрійському парламенті з питань виборчої реформи лідер українського парламентського клубу вніс пропозицію про створення окремої гебрейської виборчої курії¹⁹. У боротьбі проти ідеї створення гебрейської національної курії, висунутої сіоністами, об’єдналися асимілятори й ортодокси. На початку XX ст., коли відбувалося становлення як українського, так і гебрейського національних рухів і українсько-гебрейські відносини в Галичині не були ще затьмарені пізнішими глобальними історичними подіями, між ліворадикальними групами обох громад спостерігалося певне зближення. Досить характерним для сіоністського руху того часу було висловлювання одного із соратників Теодора Герцля Натана Бірнбаума: «Серед усіх европейських народів тільки українці не брали участи у створенні великої всесвітньо-історичної неправди проти гебреїв. А те, що раніше було тільки справою їхнього інстинкту, тепер вони, українці, продовжують як свідому політику [...] Українці, серед яких, очевидно, проживає більшість гебреїв, не вимагають їхньої асиміляції»²⁰.

Очевидно, Н. Бірнбаум відзначає тут зміни, що відбулися з боку українців стосовно гебреїв, принаймні, у етнополітичному сенсі, і, насамперед, у Галичині. Так, якщо в XVII столітті під час війни за незалежність українці ототожнювали гебреїв, як ворогів, з поляками (аналогічні процеси відбувалися наприкінці XVIII століття під час гайдамацьких повстань), то на початку XX століття, в епоху становлення громадянського суспільства і боротьби політичними засобами, українська демократична інтелігенція спробувала зрозуміти і підтримати національні прагнення гебреїв. Гебрейські й українські національні рухи однозначно виступали, насамперед, проти асиміляції, що і було, передусім, основою для їхнього політичного зближення. Тому Н. Бірнбаум і говорив про гебреїв як про можливих союзників українців у боротьбі за національну незалежність: «В особі гебреїв українці знаходять сильного і незалежного товариша, що захищається від асиміляції, ворожої також для українців, що йде разом з ними, переборюючи труднощі, товариша, якого вони дійсно потребують»²¹.

Чималу роль відіграли гебреї Львова й у розвитку робітничого руху. У рамках Польської соціалістичної партії у Львові були створені гебрейські професійні спілки, «Яд Хазака», а у 1905 р. була створена окрема Гебрейська соціалістична партія. Тоді ж у Львові почала діяти сіоністська робітнича партія соціалістичної орієнтації – «Поалей-Сіон».

У другій половині XIX ст. у Львові продовжували діяти і створювалися нові гебрейські релігійно-суспільні організації. Їхня діяльність в основному обмежувалася релігійно-побутовою сферою життя. Товариства й організації мали свої статути і були зареєстровані у Галицькому намісництві чи Маґістраті. За короткий час був створений ряд нових товариств: «Гальвуяс Гамеш-Ашдос Кодеш» – 1864 р.**, «Шесрід Єгуда» – 1866 р.; «Шомрай Шабат» – 1872 р.; «Зовха Зедек» – 1876 р.; «Агавас Хесед Шел Емес» – 1878 р.; «Зирем Ктанім» – 1884 р. і инші.

Як уже зазначалося, наприкінці XIX ст. створюються численні товариства й організації з освоєння Палестини. Як правило, вони звалися Сіон (Ціон). Метою цих організацій було здійснення репатріації галицьких гебреїв на свою історичну батьківщину і її освоєння.

У XIX – на початку XX століття у Львові жили і діяли відомі рабини і талмудисти: М.З. Етінґер, автор низки наукових праць, що відмовився, однак, зайняти посаду рабина; його шурин Й.Ш. Натансон, автор численних галахічних праць, обіймав посаду ортодоксального рабина з 1857 по 1875 р. У 1848 р. він заснував єшиву. Посаду проповідника в конгрегації львівських просвітителів обіймав у 1856-1869 р. рабин Ш.А. Швабахер, що читав проповіді німецькою мовою. З 1862 р. рабином і проповідником реформаторів став Бернард Левенштайн. Організована ним реформована релігійна школа (талмуда-тора) для дітей з викладанням ряду світських предметів проіснувала тільки два роки через опір ортодоксів. Наприкінці XIX ст. проповідником реформаторської громади став історик львівських гебреїв Єзекіль Kapo, що зайняв з 1909 р. посаду рабина цієї конгрегації. Главою гебрейської релігійної громади Львова в 1903-1906 р. був Еміль Бик, прихильник асиміляції.

Перша світова війна перервала процес економічного і політичного розвитку львівського гебрейства. 3 вересня 1914 р. місто зайняли російські війська, а вже 27 вересня гебрейський район піддався жорстокому погрому, що дістав назву «кривава неділя». Упродовж усього періоду окупації Львова російськими військами гебрейське населення потерпало від утисків і грабежів, національні установи були закриті, багато гебреїв захоплені як заручники. З поверненням до міста австрійської влади (червень 1915 р.) життя громади і гебрейських організацій відновилися, була налагоджена допомога біженцям.

У листопаді 1918 р. львівські гебреї (70 тис.) опинилися у вирі політичної боротьби. Події розгорталися швидко. Після маніфесту останнього Габсбурґа – імператора Карла від 17 жовтня 1918 р. народи, що входили до складу колишньої імперії, одержали право на створення національних держав. У Львові була створена Українська Національна Рада, яка 19 жовтня проголосила створення Української Держави на території етнічних українських областей Австрії й Угорщини. Визнавалися представницькі права всіх національних меншостей, особливо виділялася роль гебреїв не тільки як національної меншости, але і як окремої національности: «Визнаються усі національні меншості у цій українській області – причому гебреї визнаються окремою національністю... (і далі всім національним меншостям. – В.М.) варто скерувати своїх представників до Української Національної Ради в кількості, що відповідає кількості їх населення»²².

1 листопада 1918 р. над львівською ратушею здійнявся жовто-блакитний національний український прапор. У результаті успішного повстання влада у місті перейшла до Національної Ради. 13 листопада було проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки і затверджена її Конституція. Планувалося надати гебрейським представникам 27 депутатських місць. Як бачимо, українська законодавча влада покладала надії на гебрейське населення Галичини.

У політичному сенсі гебреї могли зіграти роль третьої сили і підтримати ту чи иншу сторону. Однак, практично такий хід подій був навряд чи можливий. Гебрейська громада Львова не було однорідною у соціально-політичному і навіть релігійному плані. Варто враховувати, що сіоністські організації уже мали досвід спілкування з українськими національно-демократичними партіями, уявляли собі цілі і завдання українців, однак асимілятори й ортодокси дотримувалися спершу проавстрійської, а потім пропольскої орієнтації. Основна частина гебрейського населення не була готова до боротьби на жодному боці.

1 листопада 1918 р. у результаті угоди між різними гебрейськими партіями у Львові був створений Комітет громадської безпеки, основним призначенням якого було запобігти втягуванню гебрейського населення міста у вихор збройної боротьби між українцями і поляками. Комітет оголосив про створення підпорядкованої йому гебрейської міліції з приблизно 300 осіб, 200 з яких були озброєні карабінами. Очолив цей загін гебрейський офіцер, капітан Австрійської армії Ейслер.

Діяльність міліції поширювалася на райони компактного проживання гебрейського населення. Пости розміщалися біля Темпеля (Синаґоґа реформаторів) на пл. Старий Ринок, у синаґозі на вул. Божничій (вул. Сянска), у будинку №13 по вул. Різницькій (вул. Наливайка), у будинку №26 по вул. Бляхарській (вул. І. Федорова). Ознакою нейтралітету гебрейських міліціонерів служили білі пов’язки на рукавах.

Воєнні дії у Львові велися з 1 по 22 листопада. У цей період українсько-польської війни, як і в наступні, симпатії гебрейських національно-демократичних сил були на боці українців, про що свідчить ряд документів того часу. «Гебреї йдуть разом з українцями», – так заявляли офіційні польські представники²³. У відозві польського командування говорилося: «Упродовж трьох тижнів боротьби за Львів значна частина гебреїв не тільки не дотримувалася нейтралітету стосовно польських військ, але і неодноразово зі зброєю в руках чинила опір польським військам»²⁴.

Після відступу українських військ, 21 листопада представниками польських бойових формувань, а також декласованими елементами був учинений кривавий погром у гебрейському районі на Краківському передмісті. Погром тривав три дні – з 21 до 23 листопада. У час погрому, 22 листопада о 8 годині ранку гебрейська міліція без опору була роззброєна польськими військами. Якби міліціонери залишалися на своїх місцях, то, можливо, вдалося б запобігти багатьом кривавим подіям. Ситуація настільки вийшла з-під контролю, що навіть польське військове командування не могло зупинити людську стихію. Ряд польських істориків, що займаються цим періодом, вважають, що основними учасниками погрому були не солдати польських регулярних частин, а декласовані елементи, так зване «міське дно».

У результаті погрому загинуло 73 і було поранено 463 особи, загальна сума збитків становила 102986 польських корон²⁵. Пожежа завдала великої шкоди трьом основним синаґоґам передмістя: великій синаґозі, синаґозі прогресистів (Темпель) і синаґозі хасидів. У вогні загинуло 100 екземплярів Тори, безцінних як з релігійної, так і з наукової точки зору. Жертви погрому були поховані на окремій ділянці нового гебрейського цвинтаря.

Гебрейське населення Львова важко переживало наслідки погрому; був організований збір коштів для допомоги потерпілим. Гроші вишукувалися з різних джерел. Так, навіть дохід від поширення вірша Оскара Рогатина, присвяченого жертвам трагедії, призначався для благодійних цілей. Автор, будучи очевидцем подій, у художній формі мовою їдиш так описав те, що відбувалося:

У полум’ї синаґоґа, довкола море вогню.
Людей убивають, грабують,
Правовірний гебрей, незважаючи ні на що,
Книги Святі рятує.
Виніс він Тору в руках,
І одразу упав убитий,
Кров тече по землі,
У полум’ї гине гебрей разом із сувоєм святим.
Але не помру і буду жити у віках,
Не знищити вам гебрейського народу²⁶.

Поступово з 1919 р. життя гебреїв у місті стає більш спокійним. Починався новий, порівняно короткий, але насичений подіями міжвоєнний період історії львівського гебрейства.

* У дужках зазначені сучасні назви вулиць.

** Подані дати реєстрації.

---

¹ Schall J. Historja Żydów w Polsce, na Litwie i Rusi, – Lwów, 1934. – S. 212.

² Ibidem. – S. 273.

³ Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІА). – Фонд 701, опис 2, справа 864, лист 44-48.

⁴ Wiczkowsky J. Lwów, jego rozwój i stan kulturalny oraz przewodnik po mieściu, – Lwów, 1907. S. 478.

⁵ Ibidem. – S. 478.

⁶ Schall О. Przewodnik po zabytkach Żydowskich m. Lwowa. – Lwów, 1935. – S. 26.

⁷ Wróbel P. Zarys dziejów Żydów na ziemiach Polskich w latach 1880-1918. – Warszawa, 1991. – S. 51.

⁸ Ibidem. – S. 54.

⁹ Ibidem. – S. 53.

¹⁰ Ibidem. – S. 55.

¹¹ Ibidem. – S. 61.

¹² Gmina Żydowska. – 1937. – 23 Lipca.

¹³ Feldman W. Asymilatorzy, syoniści i Polacy. – Lwów, 1894. – S. 21.

¹⁴ Feldman W. Stronnictwa i programy polityczne w Galicji 1846-1906. – T. II. – Kraków, 1907. – S. 289.

¹⁵ Żydzi w Polsce odrodzonej / I. Schipper. A. Tartakower, A. Haftka. – Warszawa, [1932]. – T. I. – S. 525.

¹⁶ Дашкевич Я. Взаємовідносини між українським та єврейським населенням у Східній Галичині (кінець XIX – початок XX ст.) // Український історичний журнал. 1990. – № 10. – С. 69.

¹⁷ Żydzi w Polsce odrodzonej... S. 525.

¹⁸ Центральний державний історичний apxів України, м. Львів (ЦДІА). Фонд 146, опис 58, справа 3005-3056.

¹⁹ Żydzi w Polsce odrodzonej. – S. 396.

²⁰ Дашкевич Я. Взаємовідносини між... – С. 09.

²¹ Там же. – С. 70.

²² Проголошення Української Держави на українських областях Австрії і Угорщини //Діло. – 1918. – 20 жовт. – С. 1.

²³ Insler A. Dokumenty Fałszu. – Lwów, 1933. – S. 3l.

²⁴ Ibidem. – S. 90.

²⁵ Chwila. – 1919. – 29 stycznia. – №16. – S. 1.

²⁶ Державний архів Львівської області (ДАЛО). Фонд 271, опис 1, справа 455, лист 12.