РЕДАКЦІЯ ЧИСЛА

Тарас Возняк (головний редактор)
Ірина Магдиш
Олесь Пограничний
Михайло Москаль
Володимир Меламед
Іван Монолатій

Відповідальність за добір і викладення фактів несуть автори

незалежний культурологічний часопис «Ї»
число 51 / 2008

ГЕБРЕЙСЬКИЙ ЛЬВІВ

Проєкт здійснено за підтримки
Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства (Київ)
Благодійного єврейського фонду Хесед Ар'є (Львів)
ТзОВ "Системи швидкого харчування"

Особлива подяка:
Леоніду Фінберґу (Київ)
Аді Діановій (Львів)
Володимиру Меламеду (Лос-Анджелес)
Марку Зархіну (Львів)
Івану Монолатію (Івано-Франківськ)
Йосифу Гельстону (Бейт Шемеш)
Христині Возняк (Львів)
Мар'яні Магдиш (Люблін)

ЗМІСТ
АВТОРИ ЧИСЛА
 

Слово на захист галицьких жидів і редакції журналу Ї

Після виходу журналу Ї «Гебрейський УСЕ-світ Галичини», зрештою, як і після виходу кожного иншого номеру журналу, редакція, автори з трепетом і нетерпінням чекають реакції. Це звичайна людська риса потреби оцінки своєї праці, можливо, критики, а у глибині душі завжди чекається на добре слово.

Тим разом добрих слів практично не було. Натомість, редакцію уперто атакують телефонними дзвінками иншомовні жіночки, суть палких і швидких промов яких зводиться до одного «А за жида атвєтішь».

Цю категорію читачів (тобто вишукувачів слова жид, бо журнал вони насправді не читали) найбільше обурило власне застосування цього слова у називанні нашого львівського і галицького народу Мойсеєвого закону. Ми вислухали і продовжуємо вислуховувати звинувачення у неосвіченості, замалим – у неписьменності або ж поганих оцінках у школі. За звинуваченнями слідує, або їм передує, питання – коли ж ми будемо вибачатися за слово «жид».

На перші телефонні дзвінки ми пробували відповідати, чемно і переконливо (як нам здавалося), викладаючи усі аргументи щодо правомірности використання слова «жид» щодо галицьких і польських жидів, яке ніколи не несло у собі тут, на цій території, негативного чи принизливого відтінку. Це було звичайнісіньке слово, як «поляк» чи «німець», чи «українець». Наші, такі ніби виправдання, залишалися і залишаються не чутими.

Навіть більше, нам наводять, як приклад перемоги справедливости, якийсь мітичний суд у Польщі (sic!) власне з приводу уживання слова «жид». Як тільки, зібравши увесь спокій, на який здатна, просиш співрозмовницю та тому кінці дроту запропонувати альтернативу до польського слова «жид» у польській мові, слухавка починає видавати більш промовисті, аніж усе попереднє, короткі гудки.

Довго не могли второпати, чому ж так люто і уперто чіпляються до того, що насправді не вартує і виїденого яйця? Чому, коли моя бабця зі сльозами на очах розповідала, як тільки одна сусідка, жидівка, приносила їй їсти через вікно, коли уся родина, разом з моєю маленькою мамою і тіткою, лежала хвора на тиф, закрита на карантин у помешканні? Чому та Жидівка повинна бути тепер Єврейкою, якщо вона завжди була Жидівкою і так сама себе називала і такою, Жидівкою з великої літери, для мене і всієї моєї родини і залишилася?

Відповідь дуже проста. У журналі про гебрейський усе-світ Галичини, як і у цьому журналі про гебрейський світ Львова, йшлося про історію зовсім не тих людей, які обурливо телефонують до редакції. Їхня історія на Галичині, у Львові почалася уже після Другої світової війни, за совєтів, вони, переважно, прибули із Росії, де дійсно слово «жид» мало доволі негативні конотації. Ці люди мають право на свою історію, але навряд чи їхнім обов’язком є накидати її нам.

До чого тут ми? До чого тут наші рідні жиди, яких насправді, і на велику нашу трагедію, залишилося хіба два на цілий Львів і Галичину – Альфред Шраєр у Дрогобичі і Яків Хьоніґсман у Львові, сто літ їм ще життя.

А так хочеться, щоб їх було більше. Щоб були жидівські ресторани і кнайпи, щоб звучала неповторна клезмерська музичка, щоб був, якщо вже не єврейський театр, то, принаймні, Меморіальна дошка на Першому Українському театрі для дітей та юнацтва на честь великої жидівської актриси, володарки Оскара, яка працювала у Львові – Іди Камінської.

Хочеться, врешті, реакції на наші журнали, які, насправді, ми робимо не стільки для постсовєтських євреїв, скільки для галицьких жидів а, передусім, для усіх українців. Цей світ був таким барвистим, таким глибоким і багатозначним, що буде великим гріхом (яким хочете – католицьким, греко-католицьким, православним, мусульманським чи навіть юдейським) дати відійти йому у забуття, не пізнавши і не віддавши йому належне у розвитку нашого краю.

Редакція Ї робить для багатонаціональної Галичини і Львова, що може. Незабаром з’явиться журнал про польський усе-світ Галичини. У планах – вірмени, греки, німці. Поміж ними всіма, і разом з ними, і для них, і для себе – українці. Якщо хтось може більше – нехай зробить.

Телефонуйте до редакції. Але для мене Жидівка, що годувала мою бабцю, назавжди залишиться Жидівкою. І таких історій на Галичині море. Тільки дехто боїться у нього вступити.

Ірина Магдиш


Вступне слово

Нариси історії євреїв у Львові вперше побачили світ у 1994. Сама праця над ними розпочалася принаймні чотири роки раніше, коли були відкриті і розсекречені величезні довоєнні архіви. Я відчував себе навігатором у відкритому морі книжок, документів і артефактів, які безумовно свідчили, що єврейська спільнота існувала у Галичині принаймні з XIII-XIV століть. Я завше дивувався феномену забуття, як за роки нацистського Голокосту та совєтської влади усе культурне і історичне надбання єврейського народу на цих землях було знищене, забуте, і на загал презентоване як ніколи не існуюче.

Працюючи над книжкою, я ходив вулицями Львова, зупиняючись біля будинків колишніх єврейських дільниць, біля порожніх місць, де до війни стояли синаґоґи й молитовні будинки, біля будинків XIX століття, що свого часу містили єврейські політичні, общинні і соціальні установи, а тепер не мали жодної меморіальної таблиці – усе перетворилося на віртуальну дійсність. Тоді, у 90-х роках, я бачив своє завдання як відтворення, а може, і віддзеркалення єврейського Львова, що вже таким ніколи не буде. Я хотів створити не лише путівник, як мені було замовлено спонсором, я намагався відтворити історію людей та подій. Ця праця не мала бути суто академічною, вона радше набувала характеру популярної версії історії євреїв у Львові. Тодішня концепція була однозначною: показати і довести, що єврейський Львів існував до вересня 1939 року. Він, безумовно, існував і у час Другої світової війни, проте це був світ, у якому кожний прожитий день був боротьбою за життя.

Я не мешкаю у Львові понад дванадцять років. Кожний мій приїзд до міста – це, безумовно, повернення додому. Я почуваю себе так, ніби ніколи не полишав Львова. Це, певно, і є феномен цього міста і мій особистий феномен. Це мій Львів кінця 1980-х років, початку 1990-х років, коли я працював над книжкою, а потім над дисертацією уже як співробітник Інституту національних відносин і політології. Це були чудові часи: Українське відродження було одночасно і Єврейським відродженням. Я ніколи не забуду, коли восени 1989 року біля не існуючої зараз клумби на проспекті Свободи я побачив маленьку табличку: Вітаємо Наших єврейських братів зі Святом Нового Року. Це були єврейські Великі Свята, і синаґоґа на вул. Братів Міхновських (тодішній Московській) була повернена євреям міста.

Під час мого останнього приїзду до Львова Тарас Возняк запропонував мені видати український переклад книжки у тематичному числі Журналу Ї. Це була досить вчасна пропозиція, я завжди мав певну ностальгію до українського перекладу. Я вдячний пану Возняку і пані Магдиш за втілення у життя цієї ідеї.

Якщо говорити про зміни в українському виданні, то вони стосуються модерної історії львівських євреїв. Певною мірою змінився розділ «Між двома Світовими війнами» з огляду на мої сучасні дослідження, а також приєднана нова стаття про справу Штайґера у Львові у 1924-1925 роках. Це переклад з моєї лекції, а потім і статті у Гарвардському Українському Інституті Гарвардського Університету.

І останнє – може постати питання: навіщо видавати єврейську історію у місті, де майже не залишилося носіїв цієї історії? Я не бачу тут приводу до дискусії: історія не повинна бути забутою, вона так само не є кількісною функцією. Навпаки, потрібні нові дослідження у цій царині, нові видання, тільки так минуле і сьогодення будуть з'єднані мостом історичної пам'яти, яка не піддається знищенню. Мені відомо, що дослідники працюють над історіями єврейського суспільства у повоєнному Львові, а також у місті 60-70-х років. Напевно, буде написана відповідна історія єврейського суспільства і сучасного українського Львова.

То ж хай щастить гебрейському Львову і на журнальних шпальтах, і у житті!

Володимир Меламед
24 березня 2008 року

На головну сторінку | Зміст | Архів часопису | Пишіть нам

цена новый land range rover defender