|
|
|
Володимир КучерДорога України до ЕС: крізь призму польського досідуВ Україні дуже багато говориться про вступ до ЕС. Однак швидше б нічого не чути, ніж слухати те пустослів'я, яке у переважній більшості нагадує кухонні посиденьки. З іншої ж сторони – не говорити взагалі – означає відмовитись від самої ідеї, означає програш і змирення з поразкою. Як на мене, виходом в цій ситуації може бути штудіювання й аналіз досвіду наших західних сусідів, які успішно реалізували своє прагнення бути в ЕС. А вже на основі висновків таких студій можна розпочинати якісь балачки, якийсь рух. Кому ми потрібні? Одразу по Помаранчевій революції, коли Україна повернула в напрямку до Европи, сталась дуже вагома для нашої держави подія. Під час дебатів на тему результатів виборів 26 грудня 2004 р. в Україні Европейський Парламент 13 січня 2005 р. висловив свої симпатії до перспективи української присутності в Союзі. З ініціативою виступив відомий в Европі українофіл, британський депутат Чарльз Таннок, який під час дебатів заявив, що морально необґрунтованим є надавати перспективу членства Туреччині і одночасно оминати в такій перспективі Україну. В результаті ЕП проголосував за резолюцію, в якій закликав Европейську Раду надати чіткі перспективи Україні щодо членства, посилаючись на ст. 49 Трактату про Европейський Союз, яка звучить так: кожна европейська держава, яка шанує принципи, визначені в статті 6, абзац 1, може клопотати про членство в Евросоюзі. Зрозуміло, що каталізатором такої резолюції стала власне революція, однак корінь такого позитиву слід шукати в іншому. Саме у 2004 році Союз поповнився 10 новими членами, 8 з яких були країнами Центрально-Східної Европи, 3 – безпосередні сусіди України (Словаччина, Польща й Угорщина), а ще три прибалтійські мали спільне з Україною «світле» співжиття в рамках іншого союзу, який довів свою неспроможність. Зрозуміло, що без лобізму країн ЦСЕ країни Старої Европи навряд чи цікавились би питанням України аж так. Однак і країни ЦСЕ в підтримці України не керувались голим романтизмом, а радше інтересами. Адже інтереси – то і є рушійний принцип розвою того Союзу, до якого ми прагнемо. Інтереси тут різні. Найперше політичні – Україна змогла б підсилити самостійницьку політику країн ЦСЕ в рамках ЕС. Крім того Україна – це багатюща країна з великим ринком збуту і дешевою робочою силою, від чого найперше скористали б сусіди (як це маємо зараз). Ну і, зрештою, питання кордонів – як свого часу Німеччина не хотіла бути буфером Союзу, так тепер цього не бажають країни ЦСЕ – зокрема, Польща. Цю функцію назавжди мала б перейняти Україна, будучи в Союзі. Ось так виглядає з Европейським Парламентом, який, нагадаю – є найбільш проукраїнськи налаштованим. Свіжий приклад – заява закордонного комітету ЕП, який 5 червня цього року відкрито визнав за Україною право завершити свої інтеграційні прагнення вступом до ЕС. Але Европейський Парламент – це не німецький Бундестаґ чи польський Сейм, і навіть не Верховна Рада: повноваження його обмежені, а вплив на політику Союзу поки що мізерний. А головний керуючий орган ЕС – Европейська Комісія на чолі з Баррозу поки що каже Україні ні. Причин на це більш ніж достатньо. І про це далі. Польща і Україна: що чекає на нас? Щоб продемонструвати, які ж перешкоди стоять перед Україною на шляху до ЕС, звернусь до досвіду нашого найближчого сусіда – Польщі. Саме цей досвід найбільш адекватний для нас, адже обидві країни були однаково уражені комуністичною чумою, загалом мають подібні економіки, природні ресурси, трудовий потенціал, подібні культури, ментальність і суспільне життя. Подібні ще й тому, що після розвалу комуністичної системи зостались практично в однакових стартових умовах. Але… Але незважаючи на подібність ситуації Польща є членом ЕС, а нам туди ще ого як далеко. І скільки йти? Це питання є досить істотним, бо від термінів значною мірою залежить той же рівень скепсису наших співгромадян. Бо, скажімо, 60-річного пенсіонера перспектива вступу України до ЕС за років 20 мало втішить. Відповісти на це запитання можна, якщо, наприклад, грамотно зіставити ситуацію в Польщі напередодні вступу з українською зараз. Відомо, що Польща йшла до ЕС 13 років – від асоціації в 1991 і до вступу у 2004. І якщо теоретично припустити, що ми будемо працювати так плідно, як поляки, а відправною точкою вважати 2005, то підрахуйте дату. Однак це чиста теоретика, яка реально нездійсненна. Та й як на мене – дата – не найважливіше питання. Набагато більш важливою є сама співпраця з ЕС: виконувати умови, поставлені ЕК якнайякісніше і якнайшвидше – і це гарантія навіть якщо не вступу, то справді демократичного розвитку держави з одночасним процвітанням економіки. Що ж, спробуємо найперше зіставити ситуації в Польщі й Україні. Щоб це зіставлення мало хоч крапельку адекватності (тому що різниця між нами справді велика), для поляків візьму 1998 рік – коли Польща розпочала переговори про членство в ЕС. Для нас же вихідною точкою візьму 2005 – коли ЕС запропонував нам замість асоціації реалізувати План дій щодо майбутнього членства. Якщо в такому зіставленні послатись на оцінки Европейської Комісії, що було б найбільш справедливо, адже саме Комісія визначає стан готовності країни до вступу, то висновок до болю банальний: як у політичній, так і в економічній сферах Україна просто жахливо відстає від тодішньої Польщі. Неякісна робота владних структур (передусім уряду, парламенту і суду), величезна корумпованість, порушення прав людини, проблеми зі свободою слова, непідзвітність і неконтрольованість влади, відсутність громадянського суспільства – це мізерна частина тільки політичних проблем України, які практично були відсутні в Польщі на 1998 рік. А згадаймо проблему з меншинами – зокрема з російською. Досі ж стоїть питання – чи є росіяни України взагалі меншиною? Питання ж економічних відмінностей взагалі не варто обговорювати – такі вони разючі. Проблема на проблемі в кожній з галузей економіки: нечесна приватизація, застарілі технології, енергоємне виробництво з величезними затратами, відсутність інвестицій, мізерність розвитку малого і середнього підприємництва, застаріле сільськогосподарське виробництво з великою часткою працюючих, проблеми з транспортною галуззю, екологією тощо. Крім того, проблеми у соціальній сфері, у сфері фінансів, фіскальної політики, внутрішньої політики й кордонів. Думаю, цього достатньо, щоб зробити висновок, наскільки ми далеко від того дня, коли могли б принаймні розпочатись переговори про вступ – не кажучи вже про дату самого вступу! Однак, незважаючи на ті разючі відмінності, з інтеграційної практики Польщі можна взяти багато корисних речей, які могли б надати імпульсу нашій інтеграції. Найперше хотілось би відзначити, наскільки активно Польща демонструвала, що хоче бути в ЕС. Але демонструвала не балачками, а конкретною співпрацею. Вона все-таки зуміла провести глибокі й ефективні реформи і стати членом ЕС. При цьому переговори з ЕС вела настільки твердо, що змогла для себе вибороти найбільше поступок з усіх кандидатів на вступ 2004! Заради справедливості, правда, зауважу, що коли Польщі було дано перспективи членства, то була вона у значно гіршій ситуації, ніж тепер Україна, адже статус асоційованого члена в 1991 р. здобула, коли в країні повна розруха! Та й у час вступу Польща ледь дотягувала до середніх показників рівня життя в ЕС. Наприклад, доходи на одного жителя становили у Польщі 2004 року 9 тис. евро, а це дріб'язок в порівнянні навіть з бідною в ЕС Іспанією, де ВВП на жителя становив тоді 18 тис. евро. Загалом, ВВП Польщі становив тільки 40% по відношенню до середньоевропейського рівня [1] . Візуально складається враження, що Україна теж може офіційно заявити про бажання вступу! Формально – може, але фактично може чекати на сам вступ, як цього чекає Туреччина ще від 1964 року, коли отримала асоційоване членство. Бо ж у дійсності причиною вступу Польщі при скромних її досягненнях була підтримка лобістів Польщі – Франції й Німеччини. Підтримка наймогутніших держав ЕС дала Польщі нечувану перевагу. Це була перевага головним чином політична, коли держави Заходу серйозно запевняли Польщу, що незважаючи ні на що вона стане членом ЕС. Разом з тим, ця підтримка дала Польщі величезні фінансові вливання завдяки союзним програмам, а головним чином – PHARE. До прикладу, до кінця 1999 р. Польща одержала із PHARE 2 млрд. евро, в 2000-2001 р. ще 1 млрд. евро [2] . В загальному ж, за даними Яна Кулаковського, західна допомога для Польщі в 90-х роках становила 4,9 млрд. евро. Це колосальна сума, хоча наприклад, ті ж трансфери ЕС на розвиток Іспанії, Греції, Португалії й Ірландії становили 82,7 млрд., а вливання ФРН у 1990-2000 роках на колишню НДР взагалі становили фантастичну суму в 877,9 млрд. евро [3] . Варто звернути увагу на ще один дуже важливий момент з процесу інтеграції Польщі, а саме – на роботу УКІЕ (Управління Комітету Европейської Інтеграції) – централізованої установи, яка координувала весь інтеграційний процес Польщі в його інтелектуальному, адміністративному і фінансовому вимірах. Координація процесу з єдиного центру дозволила мобільно і ефективно вирішувати всі нагальні проблеми і це був один з важливих моментів успіху поляків. У цьому плані нам навіть розмірковувати не варто, а чимшвидше взятись за організацію подібного центру. І саме з допомогою цього мозкового центру Україна могла б отримати відповіді на всі важливі питання: коли?, як?, чому? і навіщо? Іншою важливою річчю у процесі інтеграції Польщі було те, що влада мала велику підтримку політики інтеграції серед суспільства. Україна аж ніяк не може похвалитися таким рівнем бажання вступу в ЕС: такої підтримки суспільства влада не мала, не має, і видається – не буде мати! Найбільша проблема полягає в тім, що в Україні процес інтеграції дуже залежить від того, хто при владі. У Польщі цієї проблеми не було взагалі: навіть коли керували соціалісти, то не було ніяких змін у проевропейській політиці. Що там казати, коли саме соціаліст Квашнєвський привів Польщу в ЕС. Слід зауважити, що ЕС по-особливому трактував прагнення Польщі до членства тому, що Польща не була сама в таких прагненнях, а об'єдналась у четвірку, яка відома як Вишеградська група. Співробітництво центральноевропейських країн довело їх здатність до інтеграції і було дуже важливим аргументом в справі вступу до ЕС. В Україні теж варто було б подумали над цим. Адже для ЕС дуже важливо, коли країна показує свою здатність до кооперації, співробітництва і співвідповідальності. Крім того, необхідний також вступ у НАТО, який Польща здійснила у 1999 році. В Україні часто постає питання – чому Україна повинна вступити до НАТО? Деякі експерти вважають, що вступ у НАТО допоможе позбутись надмірного впливу Росії й підвищить статус України в регіоні. Але більш важливо, що вступ у НАТО означав би певну політичну оцінку України, давав би своєрідну гарантію, що країна стабільна і готова до дальшої інтеграції. Куди рухатись? Отож, ситуація з евроінтеграцією України невтішна. З одного боку, Україна направду в поті чола мусить попрацювати ще хоч десяток років, щоб розпочати переговори. З іншого боку стоїть ЕС, який говорить тільки про співробітництво – його збільшення, поглиблення, оптимізацію. Всі ці слова добре звучать, але означають тільки одне – Союз просто відтягує конкретні розмови на тему розширення ще й на Україну. Однак у майбутньому вступ можливий. Для цього потрібна лише воля України працювати над виконанням критеріїв членства, бажання ЕС і невеличке сприяння зірок. Тому залишається працювати! Ми маємо запропоновану ЕС Нову Політику Сусідства, й на сьогодні – це єдино можливий напрямок, адже ця політика дає можливість нав'язання співробітництва у конкретних сферах і проведення радикальних й ефективних реформ. Тому дорогою до ЕС є власне «План Дій», виконання якого Україною буде головним аргументом, що Україна бажає вступити, і врешті це змусить Брюссель вийти назустріч. На щодень єдино можлива стратегія – «політика малих кроків». Слід, отже, почати від укладання «Договору про зону вільної торгівлі» і так далі й далі, поки не дійде до повної інтеграції. Головне – було б бажання працювати у справі зміцнення свого становища. А майбутнє саме покаже, що і як буде. Порівняння макроекономічних показників Польщі і України
[1] Ełżbieta Stadtmuełler., Polska w UE – bilans możliwości [w:] Stanowisko Unii Europejskiej wobec Polski i jej sąsiadów w przededniu poszerzenia. Materiały konferencji międzynarodowej, Kraków, 2003, s. 87. [2] Суйковська С., Живкі А. Значення програми PHARE для підтримки економік европейських держав у процесі трансформації та реструктуризації //Персонал. №7, 2004. С. 69. [3] Przeciw stereotypom. Rozszerzenie Unii Europejskiej o Polskę. Pełnomocnik Rządu do spraw Negocjacji, Warszawa, 2001, Kancelaria Prezesa Rady Ministrów, s.49. |
 ч
|
 |
|