Шлях до князів Острозьких

Піддубці

Ця місцевість, що за 10 км на схід від центра Луцька, відома ще з XVI ст. Тоді власниками села були Дахніви, а згодом Гулевичі. Щонайменше від XVIII ст. тут існував василіянський греко-католицький монастир, що після заборони уніатської церкви став, як і практично усі греко-католицькі церкви на Волині, православним.

У часи українсько-большевицької війни село Піддубці було одним із головних центрів опору. У 1937 р. ОУН, за твердженням члена Крайової Екзекутиви М. Коржана, набрала сили саме на Північно-Західних Українських Землях. Чисельний ріст ОУН спричинився до реорганізації осередків ОУН у Луцькому повіті. Внаслідок цієї акції більшість місцевостей на території ґмін Полонка, Княгінінек (Маяки), Торчин, Ківерці, Піддубці, Чаруків були опановані впливом ОУН.

У вересні 1942 року боївка ОУН(Б) під командуванням Сергія Качинського (Остап) ліквідувала станицю жандармів у с. Піддубці, р-н Луцька.

Найбільш цінною пам’яткою на території села є православна церква Покрови, первинно збудована як греко-католицька на кошти Людвіки Гонорати, дружини київського воєводи Станіслава Любомирського, власника Рівного і Дубна. Автором проекту, правдоподібно, був видатний архітектор, єзуїт Павло Ґіжицький. У 1745 році храм був багато удекорований стараннями власника поближньої Олики, великого коронного гетьмана, князя Міхала Казімєжа Радзивіла (Рибоньки).

Церква є одним із найцікавіших взірців барокової архітектури на Волині. Храм видно з автотраси Рівне-Луцьк, адже це величезна будівля. Храм складний, незвичний у плані, торець рамен увінчують дві триярусні вежі. Великий восьмигранний верх спирається на масивні пілони. Увінчує це все велика барокова баня з декоративним ліхтариком. Поряд – маленькі вісім бань на бічних вежах. Складається враження, що посеред Волині стоїть казковий східний палац.

Архітектору Ґіжицькому приписують також проект храмового вівтаря, оздобленого колонами.

Олика

Містечко за 30 км від Луцька, одне із найбільш цікавих місць на Волині.

Уперше назва містечка зустрічається у старовинному Іпатіївському літописі під датою 1149 рік. За часів Галицько-Волинського князівства неподалік сучасної Олики стояв укріплений град Чемерин. Чемерин мав свій торговий посад у місці злиття рік Путилівка та Осенища. З часом вир міського життя поступово перемістився саме сюди і новоутворене місто взяло собі назву від річки Оличі, що протікала неподалік. Задокументованим першим власником Олики був Ленько Зарубич (1433).

Литовський гетьман Петро Янович Білий (Монтигеродович), воєвода трокський, староста луцький у 1460 зводить костьол Петра і Павла, найдавніший на теренах сучасної Волинської області. По його смерті маєтки Олика і Несвіч відійшли до дружини Ганни, а потім – до онуки, Ганни з Кішків, одруженої у першому шлюбі з Яном Радзивілом «Бородатим».

У середині XVI ст. Оликою володів син Яна Радзивіла «Бородатого» Ян Міколай Радзивіл «Чорний».У 1547 р. він отримав від імператора Карла V спадковий титул «Князя на Олиці і Несвічі», затверджений у 1549 р. Королем Зиґмундом Авґустом. Так Олика і Несвіч на 400 років стають вотчиною магнатів Радзивілів.

У 1565 році Радзивіл «Чорний» прийняв кальвінізм і олицький костьол став на якийсь час кальвіністським осередком. Сучасні мешканці села Олика навіть не підозрюють, якою мінливою і «европейською» була доля храму, який тепер опинився на чиємусь городі, поміж бур’янами і гноївкою. Як, зрештою, вони взагалі мало що знають про історію цього славного колись містечка.

1564 р. поселення отримало маґдебурзьке право, а з ним і статус міста. Вибори урядовців урочисто проходили у ратуші. Тут же, у підземеллях відбували покарання ув’язнені. Місто вибирало лавників на чолі з війтом та райців на чолі з бурґомістром. Обрані чиновники слідкували за станом міських укріплень, дотриманням норм торгівлі, за якістю виробів ремісників. Були й допоміжні урядовці: возний, нічна сторожа, прокуратор, челядь, посланці, а також майстер справедливості (кат). Варто зазначити, що мати власного ката могло дозволити собі лише багате місто, адже майстерності катів учили лише у далекому Львові.

Після смерті першого князя Олики і Несвіча Радзивіла «Чорного» маєтки поділили між трьома його синами. Олика дісталася наймолодшому Станіславу, що згодом став великим канцлером литовським. Відійшовши від кальвінізму, Станіслав став фундатором будівництва дерев’яного католицького костьолу Петра і Павла.

Наступний власник маєтків, син Станіслава, князь Альбрехт Станіслав Радзивіл був небайдужим до науки, учився у Віленській академії, продовжив освіту в університетах західної Европи. Після численних подорожей у 1617 році повернувся на Волинь і уже у 1623 став великим канцлером литовським, тобто однією із найбільш впливових у державі осіб. Тоді ще, на відміну від наших днів, високий державний чин був у прямій залежності від здобутої освіти. Окрім великого досвіду і чималих знань, Альбрехт Радзивіл був власником значних земельних маєтків на Волині. Аби знання були доступні й иншим, канцлер став фундатором єзуїтської колегії в Пінську. А власне бачення історії він виклав у «Мемуарах» латинською мовою, що охоплюють період історії Польщі 1632-56 рр.

Для родинної Олики князь прислужився будовою розкішної Святотроїцької колеґіати, змурованої у 1635-1640 рр. Окрім того, він відновив і розбудував замок, обніс місто оборонними валами з двома в’їзними брамами, заклав шпиталь і банк. До заслуг князя належить у створення в Олиці духовної семінарії і філії Академії у Замості, де п’ять професорів викладали логіку, реторику, граматику, теологію та основи наук. Очевидно, що він розраховував більше на духовних спадкоємців, адже прямих потомків у князя не було і, не залишивши спадкоємців, Альбрехт Станіслав Радзивіл помер 1656 р. у Ґданську. За його волею він був похований у рідній Олиці, у крипті збудованої ним Святотроїцької колеґіати. На жаль, ані надгробок, ані саркофаг не пережили варварства «нащадків» просвітителя у XX ст.

Після його смерті містечко відійшло до несвіцького князя Міхала Казімєжа Радзивіла, литовського польного гетьмана.

У 1648 і 1651 рр. Олика двічі потерпала від нападів козаків, які все ж не змогли здобути замку. У 1702 місто спалили шведи.

Останнім прямим нащадком князя Радзивіла «Чорного» був Домінік Радзівіл (1786-1813), полковник наполеонівської армії. За участь у антиросійській військовій кампанії усі його маєтки було секвестровано (тобто, держава заборонила князю користуватися приватним майном). Однак, инший волинський магнат, Адам Чарторийський, наступного 1814 року добивається у царя Алєксандра І, з яким близько приятелював, ліквідації секвестру. Олику отримує Антон Радзівіл (1775-1832), представник клецького майорату.

У 1803 та 1823 рр. Олику спустошили великі пожежі, під час війни 1812 року палац перетворили на військовий шпиталь і використовували його аж до 1837 р. Замок, позбавлений дбайливих господарів, почав занепадати і руйнуватися.

Торгові центри відсунулися тоді углиб Росії, Олику заселили переважно бідні євреї. У 1838 р. завалилися будинки колегії та семінарії, а у 1870 р. згоріла ратуша з безцінним міським архівом. Золотий вік Олики минув.

На зламі ХІХ і ХХ ст. Олика налічувала близько 5 тис. мешканців, які чотири рази на рік тішилися міськими ярмарками. У час І Світової війни майже три роки поблизу Олики проходила лінія фронту. Будівля замку уціліла, а от внутрішня його оздоба була практично цілковито знищена. Родинні архіви і колекції були вивезені до Москви, а після укладення Ризького договору, коли Олика опинилася у складі Речі Посполитої, повернулися до Олики. Це, мабуть поодинокий і унікальний випадок, коли російська влада повертає бодай щось, що встигла награбувати за час окупації різних територій у різні історичні періоди.

У міжвоєнний період останнім ординатором міста і захисником інтересів міщан у польському сенаті був Фердинанд Януш Радзівіл. У 1939 р. його, разом із сином, большевики заарештовують просто в Олицькому замку. Тільки після ІІ Світової війни він з таборів повернувся до Польщі. На щастя, збережена частина замкової колекції не пропала для України і зберігається тепер неподалік Олики, у Луцькому історичному музеї.

У час ІІ Світової війни в Олицькому ґетто загинуло 5 700 євреїв містечка і з його околиць.

Відвідання Олики є обов’язковим елементом у пізнанні Волині. Сама забудова зберегла історичний уклад, хоча дві річечки, на берегах яких виросло містечко, внаслідок надто активної меліорації, перетворилися на брудні струмки, яких і знайти неможливо. Людина спроможна навіть з благими намірами знищити довкілля, що її оточує.

Недалеко колишньої ринкової площі містечка, у глибині парку, стоїть замок Радзивілів, споруджений у 1558 р. Замковий комплекс, квадратний у плані – мав чотири кутові бастіони з вежами (частково залишились два бастіони), займає територію більшу, аніж Вавель – резиденція польських королів у Кракові. У XVII ст. у замку було 202 гармати і численна замкова залога, що робило його потужною фортецею у боротьбі з турками, татарами і козаками. У 1914 році перебудовою замку, на замовлення Фердинанда Радзивіла, керував Зиґмунд Ґорґолєвскі, будівничий Львівського оперного театру.

Триповерховий палац, значно понівечений після 1939 року, фортечні споруди, брама, залишки ландшафтного парку – усе це і дотепер вражає. Замок був і почасти залишається однією із найпишніших магнатських резиденцій на Волині. Зараз на території замку – Волинська психіатрична лікарня №2. Це ще один винахід совєтського режиму – влаштовувати психіатричні і туберкульозні лікарні у абсолютно не пристосованих для цього приміщеннях, знищуючи заразом і будівлю, і хворих.

Перлина Олики – Троїцький костел (колеґіата), збудований за проєктом відомих архітекторів Бенедето Молі і Джовані Маліверна. Храм пишно декоровано скульптурами святих (Войцеха, Станіслава, Петра і Павла) та різьбою львівського скульптора Мельхіора Ампелі. У 1916 році росіяни здерли з костьола мідний дах на потреби фронту. Не відомо, наскільки це допомогло фронту, але вже ніхто і ніколи не збирався відновлювати покрівлю на потреби пам’ятки. Усередині колись був бароковий, щедро позолочений орган, ранньобароковий алебастровий і мармуровий вівтар роботи Мельхіора Елєнберґа (Мельхіора Ампелі), учня львівського майстра Пфістера. Цей первинний великий вівтар був вивезений, можливо, до Пінська, а замість нього з Риму привезли і встановили инший, з білого мармуру, що не дуже гармоніював з рештою оздоби. Перед входом до захристя колись був портрет фундатора костьолу Альбрехта Радзивіла, навпроти – його батька, литовського князя Станіслава Радзивіла. Більша частина оздоби безслідно щезла, а частина картин з колеґіати зберігається у Львівській галереї мистецтв.

Невідомо, що сталося з вівтарем і гробівцями родини Радзивілів, які були поховані у крипті колеґіати. З-посеред найцінніших були ренесансний гробівець з кольорового алебастру і фігурками немовлят в пам’ять про померлих дітей Станіслава Радзивіла, великий гробівець князя Альбрехта Станіслава Радзивіла, фундатора колеґіати, а також його дружини Реґіни з Айзенрайхів, а також гробівець Марини з Мишків Радзивілової, матері фундатора колеґіати, дружини Станіслава Радзивіла і спільний гробівець, присвячений пам’яті її другого сина Міколая Радзивіла, що помер у 26 років.

Колеґіату оточують оборонні мури з баштами на кутах. За абсидою стоїть висока дзвіниця, схожа на катедральну дзвіницю у Луцьку.

Позаду колеґіати, стежкою, можна дійти до чудового ренесансного костьолу Петра і Павла з 1550 року. У часи, коли Радзивіли захопилися кальвінізмом, костьол служив протестантським храмом. Всередині збереглася надгробна плита фундатора костьолу з XV ст. Стоїть костьол на городі у якогось господаря, який, не довго думаючи, поблизу влаштував смітник з гноївкою. Отак і виблискує ця архітектурна перлина світового значення посеред буряків і недоїдків. Навіть незважаючи на те, що кілька разів на рік тут відбуваються богослужіння.

Луцька брама – єдиний збережений фрагмент колись потужних міських укріплень. Від неї до траси на Клевань провадить дорога, яку теж сміливо можна назвати пам’яткою Олики. Особливо, зважаючи на якість сучасних українських доріг. Це 11 чи 12 км рівненької, викладеної шестигранною бруківкою, з пішохідною доріжкою дороги, обсадженої старими пишними деревами. Справді, ця дорога вартує того, аби вийти з машини і пройтися кілька метрів пішки, щоб оцінити вправність колишнього ремесла, яке нам уже недоступне.