Богдан Волошин

Як Мартинко женивсі

(Левандівська народна казка, записана на Привокзальній в славній кнайпі «Рубці по-львівськи»)

Був собі один великий цар. Мав дуже файного сина і з того страшно тішивсі, бо той носив светер «Ля Коста» і джинси самбірської фабрики воєних мундирів і шнурків. Той виріс і їдного дня каже татові:

– Всьо, неньку, хочу сі женити, бо вже на вочи не виджу.

– Файно, – каже цар, – кобіту вже собі зняв?

– Ще нє, але буду завтра шукав, бо дітиска в споднях пищат!

І зачав син помежи рагулями їздити, жінку шукати. Нарешті доперло їго аж на Краківский базар ві Львові. Видить – краса неземна і кучерява віники спродає.

– Шо, дурна, підеш за мене заміж, бо я царевий син в натурі…

– Не за каждого рагуля… – кокетірує дівчонка. – Як купиш «Бамті» з райсков насолодов – може і піду!

Купив царевич дівулі кучерявій чотири «Бамті» до писка і бігом ровером до ненька на авдієнцию.

– І навіть не думай, волоханю смаркатий, про тоту курвегу з віниками! Хочеш нянька спозорити помежи царями європейскими? Що мені принз Єденбергский скаже? А Рабінович?

– Як собі, старий, хочеш, але я її тєжко люб’ю і пущу на неї сватів з вишитими йогуртами рушниками…

– Не йогуртами, а когутами!

– Мені до сраки…

І цар мусів здатисі на милість Краківского базару. Приходить царевич на сватання, а дівчонка питаєсі:

– Що, кавалєр, руками вмієш робити?

– В носі сі колупаю, задок шкробаю, вмію добре дулі сукати. Але і того мені забагато, бо я є син царский і маю в дупі ремесло!

– То я ті тоже в дупі буду мала, як на якого майстра сі не вивчиш.

Пішов царевич питатисі якого ремесла: і до альфонса ходив, і до фризиєра, і до продавцє, що льоди спродає – дорого ті за науку берут. Врешті нарвавсі на узбека, що тюбетєйки в Дрогобичі шиє. Той їго за два дні навчив з ліфчиків шапки робити і під пахвами зав’язувати. Приніс царевич нареченій свою першу тюбетєйку, щоби похвалитисі. А та аж слину пустила – всім показує, тішитсі:

– То мій дурний Мартинко вшив! – хвалитсі на базари. – Теперка я знаю, що як його з царскої роботи виженут, то він без кавалка хліба не лишитсі! От тепер і заміж можна виходити!

Втішивсі царевич Мартинко, взєв фляшку самогонки і пішов узбеку подєкувати. А тут на нього дорогою рекет наїхав: скрутив і в Брюховицький ліс завіз не на екскурсію… а там трупи під пеньками, як опеньки. І всі мертві. От старший його і питає:

– Ти хто, чіста канкрєтна, в натурі, будеш?

А Мартинко дурний-дурний, а розум має.

– Та я бідний узбек, син узбека, тюбетєйкі шию, киш-миш жую.

– То вший пахану шапку. Як понравиться – живий будеш. А як не понравиться – труси свої зжуєш!

Пошив пахану тюбетєйку царевич і вона йому страшно понравилась, бо мала підв’язки під пахи і була бронебійна. То заставили буздигани бідного Мартинка цілий вагон краму нашити. Той тиждень гарував чорно. І на кождій тюбетєйці підписувавсі і адрес лишав, бо дуже був гоноровим майстром і любив рекляму як рідну маму. Бандити здали товар на базар оптовикам і вспокоїлисі.

А наречена Мартинкова наробила в державі рейваху – бо молодий пропав! Аж дивитьсі – тюбетєйки на базару з Мартинковим підписом продают, і з адресом! Кобіта бігом замельдувала на постерунок і «Беркут» виїхав на Брюховичі. За дві години міліціянти не тілько царевича визволили і бандюків постріляли, але викорчували всі дерева і землю заасфальтували, щоб зараза не відродиласі. От по тому і каже Мартинко молодій:

– Але ж ти маєш кепели в голові – добре, що заставила мене ремесло вивчити, бо згинув би ні за цапову душу! Шкода тілько, що міліціянти всю партию шапок сконфіскували – мож було їх на Поляки вивезти і за єврики спродати…

Вже йшла справа до женячки, старий цар самогонки нагнав, свині повирізав, аж тут про Мартинка довідавсі цар сусідської держави. І рішив його за свою дочку засватати. А вона така страшна була, як вахтерка в гуртожитку темної ночи. Ясна річ, царевич повиганяв послів, а перед тим заставив їх по-москальськи співати.

Як довідавсі про то сусідський цар – зачав всіх війною страшити і на ядерні кнопки тиснути. А ще газ відключив і світло по хатах. Царевич впав в нерви, бо на потемки замість на молоду, виліз на татову суку Броньку. Взєв Мартинко шаблю, пару набоїв до самопала, троха чорноморської фльоти в кишеню і попер в дебра сусідські.

Спершу чужинський цар хтів Мартинка хитрістю взєти:

– Що ти сі переймаєш? Та помий троха мою дочку, прихари, воріфлєймом писка намасти, на ровера посади і будеш мав знимку, а не жінку!

– Та ваша Лізавета псічого гівна варта. Раз мені сі вночи приснила, то аж на спині зі страху посивів!

– Раз так, сучий виблюдку, будем билисі на Куликовім полі за торфовиськами Білогорщі!

Повитігали вобидва шабельки гостреньки та й давай в мочарах махатисі. Як вдарив старий цар – не втрафив, тілько свойому коневі голову відтєв, бо мав операцию на серці і через то дуже пив. А Мартинко молодець – фіть-фіть і вража голова як крижівка злетіла! Всі кругом з радости заплескали, бо цар-небіжчик був тиран-деспот і СС (сучий син). Навіть їго дочка не плакала, бо давно хтіла стать змінити, а тато не давали.

А Мартинко після такої славної вікторії напивсі як свиня і рік додому дороги не годен був знайти. А коли знайшов – довідавсі, що їго панянка з віниками залетіла (в тяжі на осьмім місяци), і мусів на ній женитисі. Бо що б там людиска не казали – але кобіта має бути най і бідна, і нещасна, але у вельоні!